За Кодексом адміністративного судочинства України

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ СУДОВИХ ВИТРАТ

Адміністративний процес

У статті 3 КАС України наведено значення понять ≪позивач≫ та ≪відповідач≫, в якому ці терміни вживаються. Зокрема, відповідач – суб’єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, – інші особи, до яких звернена вимога позивача. А позивач – це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов. Тобто за загальним правилом, іноземна юридична особа не може бути відповідачем в адміністративному судочинстві. Звідси й відсутність проблем із визначенням підсудності, подібних до тих, які існують у цивільному та господарському процесах. Адже згідно з ч. 1 ст.19 КАС України адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.

Судові витрати – це кошти, які на підставі та у спосіб, передбачені нормативно-правовими актами, мають сплатити сторонни у зв’язку зі зверненням до суду та розглядом адміністративної справи. Відповідно, судовий збір як вид судових витрат встановлюється з метою запобігання необґрунтованим зверненням до адміністративного суду, які б значно зменшили ефективність роботи судів із захисту дійсно по-

рушених прав і свобод громадян. Тим самим законодавець не обмежив право на звернення до суду, а впорядкував порядок такого звернення, передбачивши в подальшому повернення суми судових витрат особі, яка зверталась до суду і понесла ці витрати у разі винесення рішення судом на її користь. Інакше кажучи, якщо обґрунтованість звернення особи буде підтверджено судом, їй відшкодовуються витрати, які вона

змушена була нести у зв’язку з необхідністю звернення за судовим захистом своїх порушених прав.

Такий вид судових витрат, як витрати, пов’язані з розглядом справи, встановлюється з метою:

а) відшкодування державі витрат, які були понесені судом у зв’язку із розглядом певної справи (витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи – п. 4 ч. 3 ст. 87 КАСУ);

б) відшкодування особам, які сприяють здійсненню правосуддя (витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, витрати на правову допомогу тощо – п. 13 ч. 3 ст. 87 КАСУ).

Поряд із цим необхідно пам’ятати положення ст. 130 Конституції України, де зазначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. А отже, судові витрати не мають на меті покриття видатків держави на утримання системи органів судової влади, оскільки це є прямим обов’язком держави, який вона несе через відповідні органи – Верховну Раду України (як орган, що зобов’язаний визначити у Державному бюджеті обсяг фінансування судової системи) та безпосередньо Державну судову адміністрацію і Міністерство фінансів України.

Частина 1 ст. 87 КАСУ встановлює види витрат, пов’язаних з поданням та розглядом справи, які законодавцем відносяться до судових витрат, а отже, обов’язкових до відшкодування. Видами судових витрат, згідно з нормою, є судовий збір та витрати, пов’язані з розглядом справи.

Судовий збір – це загальнодержавний збір, який справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів, та включається до складу судових витрат. Витрати, пов’язані з розглядом справи, – це кошти, витрачені учасниками процесу (у деяких випадках і судом) на провадження в конкретній адміністративній справі, відшкодування яких покладається на певні сторонни у визначеному законом порядку. Водночас необхідно зазначити, що не всі грошові суми, витрачені учасниками процесу у зв’язку з розглядом справи можуть визнаватись судом витратами, пов’язаними з розглядом справи, а отже, компенсуватись за рахунок протилежної сторони, позиція якої була визнана судом неправомірною. Так, наприклад, чинне законодавство встановлює граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу в розмірі 40% мінімальної заробітної плати за годину роботи представника. Отже, кошти, виплачені представникові понад вказані норми, не будуть визнані судовими витратами, а отже, і компенсуватись. Такий самий принцип діє і щодо витрат на відрядження, переїзд, прибуття до суду, оплати послуг перекладача, спеціаліста тощо. Вказані обмеження мають за мету, у першу чергу, упорядкування фінансової сторони адміністративного процесу, а саме: запобігання невиправданим, надмірним витратам і зловживанням з боку учасників процесу своїм правом на компенсацію.

Встановлення інших зборів, обов’язкових платежів, а також компенсація витрат, не передбачених цією статтею, Кодексом адміністративного судочинства України не передбачено. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлю-

ються законом. Наведене положення норми щодо виду нормативно-правового акта, яким має бути встановлений розмір та урегульовано процедуру сплати судового збору, має імперативний характер і вказує на закон. Зауважимо, закон – це вид нормативно-правового акта Верховної Ради України, прийнятий з дотриманням встановленої процедури. Однак необхідно констатувати, що на сьогодні Верховною Радою України не прийнятий відповідний нормативно-правовий акт, який би на рівні Закону України, на виконання вимоги цієї норми, урегулював питання справляння судового збору.

Література

1. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV //Урядовий кур’єр.  2005. – № 153. 

17 серпня.

2. Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов’язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. № 1258.

3. Про державне мито: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93.

Дата добавления: 2014-01-05