Агресивні дії Німеччини, СРСР, Італії та їх вплив на МВ 1939-1941 рр

25.

У 1939-1941 рр. коло агресивних держав не обмежувалося країнами Вісі (Німеччина, Італія та Японія) (особливо у 1940-1941 рр.), дії яких полегшувалися т.зв. «політикою умиротворення». Одна з найважливіших передумов виникнення ІІ-ї світової війни – укладення пакту Молотова-Ріббентропа. «Розв’язавши» собі руки на Сході, Гітлер став відкрито погрожувати війною Польщі. Хоча він і знав, що в березні 1939 р. Великобританія і Франція надали гарантії безпеки Польщі, але сподівався, що вони все ж не наважаться реально допомогти Польщі, намагаючись спрямувати агресію країн Осі на Схід. З огляду на вищевказані обставини, миротворчі зусилля різного характеру і походження (ініціативи американського президента Ф. Рузвельта, Папи Римського, лідера Італії Б. Муссоліні) не мали успіху. Останній здійснював відповідні кроки навіть з 31 серпня по 2 вересня 1939 р. Муссоліні зважав на те, що Польща й Італія досить схожі між собою – Польща так само є великою католицькою країною, до того ж в ній існував тоді авторитарний режим, що залучив Польщу до участі у низці агресивних дій Німеччини у 1938-1939 рр., здійснюючи, зокрема, тиск на Чехословаччину. Окрім того, Італія не була готовою до війни (всередині країни, зокрема, не було внутрішньої консолідації – важливої передумови для успішної агресивної зовнішньої політики).

1 вересня 1939 р., відповідно до плану «Вайс» («Білий») і здійснивши попередньо провокацію у прикордонному німецькому м. Глейвіц, Німеччина оголосила війну Польщі. Остання опинилась у дуже невигідному становищі, оскільки зазнала нападу німецьких військ з трьох сторін. По суті, тилом для Польщі, а отже джерелом можливості продовження збройної боротьби були Західна Україна і Західна Білорусія. 3 вересня 1939 р. Франція і Британія оголосили війну Німеччині. Більшим прихильником цього рішення був французький прем’єр-міністр Даладьє. Британський прем’єр Чемберлен, один з ініціаторів «політики умиротворення», не був налаштований на рішучі кроки і погодився на вступ у війну тільки під тиском Франції, британської громадськості та поставши перед загрозою остаточної втрати дипломатичного престижу як великої європейської держави і втрати, відповідно, союзників. Таким чином, 3 вересня 1939 р. війна стала «світовою».

Ще 25 серпня було укладено англо-польську угоду про взаємодопомогу, а 7 вересня – з Францією. Військові дії фактично не велись, почалась т.зв. «сидяча» або ж «дивна» війна – до квітня-травня 1940 р. (нім. – «зіценкріг»). Зі 110 союзних франко-британських дивізій майже 100 були французькими. У німців на Заході проти Франції було зосереджено 23 дивізії. Британці стримували (досить ганебне явище) Даладьє від активних військових дій. Втім, французькі генерали були також настроєні на оборонну війну (а не на мобільну війну – на території Німеччини).

17 вересня 1939 р. Радянський Союз вступив у війну проти Польщі. Відбувся похід радянських військ на територію Східної Польщі. Радянська пропаганда подавала цю подію як «визвольний похід», але все ж таки вона дійсно виявилась одним з кроків до завершення возз’єднання українських земель. Водночас, з точки зору міжнародного права, приєднання Західної України, Західної Білорусії і частини Литви (з м. Вільно) було грубим порушенням територіальної цілісності Польщі і загалом принципів міжнародного права (незважаючи на етнічну приналежність населення цих територій). Це був також «удар в спину» Польщі. Втім, з моральної точки зору, Польща «заплатила» не тільки за потурання і співпрацю з нацистською Німеччиною в 30-х рр. Вищевказані території вона здобула, по суті, з допомогою військової сили. «Четвертий поділ Польщі» був не випадковою подією, а став логічним наслідком взаємодії різних факторів.

Протягом 2-3 тижнів Польщу було розгромлено, незважаючи на героїчний опір окремих частин польської армії (на півострові Вестерплятте та ін.): сили сторін були нерівними. 28 вересня 1939 р. було укладено радянсько-німецький договір «про дружбу і кордони», де було зафіксовано результати поділу Польщі і остаточно визначено сфери впливу Німеччини і Радянського Союзу. Дворічна співпраця між останніми була дуже органічною з огляду на наявність схожих рис у режимів, що існували в цих країнах.

Радянський Союз здобув, таким чином, територію Східної Польщі. Литовські землі, що раніше входили до складу Польщі, СРСР передав Литві, столицю якої було перенесено з Каунаса у Вільно (пізніше – м. Вільнюс). Втім, незважаючи на цей «подарунок», що уможливив об’єднання литовських земель, через рік Литва сама стала (поряд з Латвією й Естонією) об’єктом агресії СРСР і втратила незалежність. В кінці вересня – на початку жовтня 1939 р. – було укладено договори про взаємодопомогу між СРСР і вищезгаданими прибалтійськими (або ж «східнобалтійськими» (нім. – «Остзейські»)) державами. Відповідно до цих договорів на території цих трьох країн були розташовані радянські військові бази, а отже, радянський військовий тиск на ці країни посилився. Проте останні були вимушені піти на укладення цих договорів і були раді, що ні СРСР, ні Німеччина не здійснили пряму воєнну окупацію їхніх територій. Втім це було лише справою часу.

СРСР посилив тиск також і на Фінляндію. У середині жовтня 1939 р. почалися радянсько-фінські переговори з приводу намагання СРСР домогтися перегляду спільного кордону: Під приводом нагальної необхідності покращення обороноздатності своїх прикордонних рубежів СРСР пропонував Фінляндії поступитися частиною власної території в районі м. Ленінград і острова Ханко в обмін на значно більші території в радянській Східній Карелії. Проте фінське керівництво не бажало поступатися розвинутою територією в обмін на «безплідні» карельські землі. До того ж воно сподівалось на підтримку не тільки Франції і Британії, але й Німеччини (адже Фінляндія (як і прибалтійські країни) не входила, згідно пакту Молотова-Ріббентропа, до «сфери впливу» СРСР). Усі ці країни підштовхували Фінляндію до опору радянським вимогам і таємно обіцяли їй різноманітну підтримку. 28 листопада Радянський Союз денонсував пакт про ненапад з Фінляндією і розірвав з нею дипломатичні стосунки (29 листопада). 30 листопада СРСР напав на Фінляндію. За цю агресію Радянський Союз був виключений з Ліги Націй. З 52 членів останньої на Асамблею (загальні збори) в Женеві в середині грудня 1939 р. своїх представників надіслали 40 держав, з них 29 проголосували за виключення СРСР. Попри війну з Німеччиною, Англія і Франція розробляли різноманітні плани нападу на СРСР (зокрема з території Швеції).

Вже у жовтні 1939 р. уряд Британії аналізував можливість нападу на СРСР (про це свідчили, зокрема, дані таємних архівів, захоплених німецькою армією у французькому містечку Ля-Шарітен). Французький прем’єр Даладьє висунув ідею послати експедиційний корпус на допомогу Фінляндії, або з території Швеції, або через Ірак, Іран і Туреччину на територію Кавказу (до середньоазіатських кордонів СРСР), а відтак через цю війну знайти порозуміння і примирення з Німеччиною.

Проте на початок березня Радянський Союз домігся рішучого зламу у військових діях на свою користь і Фінляндія була змушена піти на мирні переговори, які завершились 12 березня 1940 р. (кінець війни). Відповідно до їх результатів, Фінляндія втратила спірні території – Південно-Західну Карелію (з центром у м. Виборг), території на півночі – поряд з Норвегією (втративши, т.ч., вихід до Баренцового моря) і о. Ханко.

У кінці березня 1940 р. керівники Франції і Британії (відповідно – Поль Рейно і Невілл Чемберлен) підписали т.зв. Лондонську декларацію, в якій зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з Німеччиною. Пізніше Франція порушила цю декларацію (22 червня 1940 р.).

У квітні 1940 р. Німеччина окупувала Данію і розпочала окупацію Норвегії. 10 травня 1940 р. Німеччина почала вторгнення в країни Бенілюксу (цей термін почали вживати з 1944 р. щодо т.зв. «Нижніх країн» – Бельгії, Нідерландів, Люксембурга) і Франції (обійшовши французьку оборонну лінію Мажіно з боку Бельгії).

Політика «умиротворення» Німеччини зазнала поразки і британський уряд очолив рішуче антинімецьки настроєний Уїнстон Черчілль. Уряд і депутати парламенту Франції покинули Париж, який був зайнятий німецькими військами 14 червня 1940 р. 22 червня 1940 р. було укладено франко-німецьку угоду про перемир’я. Новий французький уряд очолив престарілий маршал Філіп Анрі Петен (герой І-ї світової війни). 2/3 території Франції потрапили під прямий контроль німецької окупаційної адміністрації, а 1/3 – перебувала під контролем т.зв. «вішістського» уряду (від назви маленького курортного містечка Віші, в якому перебували керівники «вішістського» режиму), що тісно співробітничав з німцями. Таким чином, за 2 місяці Гітлер досяг того, що не змогла досягти Німеччина за 4 роки І-ї світової війни. Загалом, з початку війни пройшло менше року, а Франція була виведена з війни і навіть стала союзником Німеччини (як і СРСР). Тільки одна Великобританія вела боротьбу з Німеччиною. Британські війська завдали удару по кораблям Франції на Півночі Алжиру, ряд масованих ударів по французьких військових базах.

28 червня 1940 р. радянські війська окупували Східну Румунію (Північну Буковину і Північну Бессарабію. Румунський король Кароль ІІ був змушений прийняти радянський ультиматум, оскільки знав про розподіл сфер впливу згідно радянсько-німецького таємного протоколу – додаток до пакту Молотова-Ріббентропа, а отже розумів, що Німеччина не «заступиться» за Румунію. Втім, подібно Польщі, ці території Румунія здобула після І-ї світової війни з допомогою сили. Територіальні втрати стали однією з причин зміни влади в Румунії і встановлення в ній режиму маршала Антонеску (Кароль ІІ втратив владу і був змушений відректися на користь свого малолітнього сина Міхая).

В липні 1940 р. Радянський Союз анексував також три прибалтійські країни.

У серпні 1940 р. румунам завдали удар ще й угорці. Диктатор Антонеску був змушений погодитися повернути (відповідно до рішення ІІ-го Віденського арбітражу) Угорщині Північну Трансільванію, де проживала велика кількість угорського населення.

Німеччина вирішила зосередити основні військові зусилля проти Англії з метою змусити останню припинити опір. З серпня 1940 р. і аж до травня 1941 р. тривала т.зв. «повітряна війна» або ж «повітряна битва за Британію» – німецькі люфтваффе (ВПС) здійснювали масовані повітряні нальоти на англійські міста. Проте Британія вистояла (їй допомагали США) і Гітлер вирішив спрямувати свої військові зусилля проти СРСР.

27 вересня 1940 р. в Берліні було укладено пакт Німеччини, Японії та Італії про поділ сфер впливу і «новий порядок» в Європі і Азії (отже, цей пакт був спрямований не тільки проти Великобританії, але і США. Радянське керівництво вагалось, приєднуватися до пакту чи ні. У середині листопада 1940 р. відбувалися переговори Гітлера і В’ячеслава Молотова в Берліні. Гітлер запропонував захопити Іран (в т.ч. Південний Іран, що був британською зоною впливу) і переглянути рішення конференції Монтрьо про протоки Босфор і Дарданелли, але Гітлер не хотів іти на поступки на Балканах і вивести німецькі війська з Фінляндії. Отже, окреслився серйозний конфлікт між СРСР і Німеччиною, що були фактично союзниками.

У листопаді 1940 р. Угорщина, Словаччина і Румунія, а в березні 1941 р. – Болгарія – приєдналися до Берлінського пакту.

У грудні 1940 р. Гітлер підписав директиву № 21. Це був т.зв. план (військової операції) «Барбаросса», складений на основі плану «Ост», що передбачав після захоплення чужих територій т.зв. їхнє «освоєння» (розбудова нової інфраструктури на цих територіях і знищення перешкод новій владі, а також знищення значної частини населення цих територій) і мав на меті захопити перш за все Україну (як «хлібну житницю») і Кавказ з його значними природними ресурсами (в т.ч. нафтовими родовищами). План «Ост» був складений німецьким генерал-майором Марксом.

Особливу рішучість у Гітлера викликали дані про низьку боєздатність і, відповідно, величезні втрати радянських військ під час радянсько-фінської війни. До того ж, у попередні роки в Радянському Союзі було знищено під час сталінських репресій близько 40 тисяч військових командирів (в т. ч. найвищого рангу).

В березні 1940 р. з ініціативи Радянського Союзу було проголошено спільну радянсько-турецьку заяву про нейтралітет (СРСР остерігався удару з півдня, оскільки не без підстав підозрював Туреччину у схильності до прямого військово-політичного союзу останньої з противниками СРСР (перш за все Німеччиною)).

У березні-квітні 1941 р. німецькі війська під командуванням генерал-майора Ервіна Роммеля (він мав кличку – «Лис пустелі») здійснили наступ з Лівії (яка була на той час італійською колонією) проти англійців в напрямку Північного («Нижнього») Єгипту. На цей час арабські націоналісти (молоді арабські офіцери) створили ряд таємних організацій і були готові до виступу проти британців на боці німців. На думку цих арабів, німці будуть змушені спиратися на їх підтримку в боротьбі з англійськими військами.

У квітні 1941 р. Німеччина почала окупацію Греції та Югославії (напад на останню був пришвидшений укладенням за день до цієї події договору про ненапад між Югославією і СРСР – Німеччина поспішала захопити Югославію, щоб вона не встигла розширити свої стосунки з СРСР). Унаслідок цих подій ряд сателітів Німеччини отримали від неї територіальні «подарунки». Албанія отримала Косово і частину Західної Македонії. Відбулось також створення Хорватського Королівства, до якого відійшла велика частина Боснії. Болгарія отримала більшу частину Македонії і частину Греції, а отже вихід до Егейського моря (що було, до речі, в основі концепції створення т.зв. «Великої Болгарії»).

У середині квітня 1941 р. Радянський Союз зміг домовитися з Японією про укладення пакту про нейтралітет на 5 років (т.зв. «пакт Молотова-Мацуокі» – за іменами міністрів (СРСР – «народний комісар...») закордонних справ двох країн).

18 червня 1941 р. СРСР заручився гарантіями про нейтралітет від Туреччини. Втім, Німеччина уклала з Туреччиною (дипломатично оформлену) угоду про нейтралітет.

Відбулось, таким чином, створення певних сфер впливу, наслідком чого стали перш за все окупація чи ліквідація незалежності ряду країн. Виходячи з логіки розвитку історичних подій, збройне зіткнення між СРСР і Німеччиною було майже неминучим: не тільки з точки зору «протистояння країн з різним суспільно-політичним і економічним ладом» (з точки зору радянських істориків: «напад нацистської Німеччини на СРСР був перш за все (з-поміж інших причин) найгострішим проявом боротьби передового загону капіталістичних країн проти першої і єдиної в світі на той час соціалістичної країни»). Важливе значення мало й агресивне спрямування нацистської ідеології, корені якої походили з ідеології германського («прусського») мілітаризму, в основі якої лежала зокрема й ідея «Дранг нах Остен» («Натиск на Схід»). Зрозуміло, що німці були більш підготовленими до війни і виявились також більш спритними.

Дата добавления: 2014-01-05