Укладення договорів про взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною

16.

Євроінтеґрація у 1995-2001 рр.

43.

У 1995 р. до ЄС вступили Австрія, Швеція, Фінляндія. Загалом, до 2004 р. в ЄС нараховувалось 15 членів, на кінець 90-х рр. – 375 мільйонів населення (нині – 450 млн.). 2-га половина 90-х рр. Головою Єврокомісії (уряду ЄС) був Жак Самтер з Люксембургу (представник Християнської Народної партії); він був менш авторитетним, ніж його попередник (багато зловживань, корупції). 20 єврокомісарів керують діяльністю ЄС (по 2 – від великих країн – Німеччина. Іспанія та ін.). Однак, це лише верхівка айсбергу – у Брюсселі працюють 25 тисяч єврократів (службовців), що є більш лояльними до ЄС, ніж до власних держав.

У 1995 р. відбувся Мадридський саміт ЄС, який прийняв ухвалу про впровадження єдиної валюти і розширення ЄС. У 1997 р. Амстердамський саміт прийняв т.зв. «Генду» (англ. – «Едженда» – «порядок денний») на 2000-і рр. – щодо прийняття нових членів, розширення валютного союзу, процесу прийняття рішень на найвищому бюрократичному рівні ЄС. 1997 року відбувся саміт у Люксембурзі, який прийняв ухвалу про початок переговорів з 5 країнами Центрально-Східної Європи про їхнє приєнання до ЄС (ці переговори почалися у 1998 р.). 1 січня 1999 р. почалося впровадження євро у безготівковий обіг.

В 90-ті рр. з 15-ти урядів ЄС в 13-ти лідери були представники соціалістів чи соціал-демократів. У Великобританії, а також в Німеччині переважали консерватори, що не виявляли ентузіазму щодо євроінтеграції.

У березні 1999 р. відбувся саміт ЄС в Берліні, де було затверджено нового голову Єврокомісії Романо Проді (перед вступом на посаду він негативно оцінив перспективи України щодо членства в ЄС). Відбувались скандали навколо Самтера і його оточення.

Саміт ЄС прийняв також бюджет ЄС на 7 років (до 2006 р.) – 600 мільярдів євро, з них 60 млрд. – на нових членів ЄС. У грудні 1999 р. набрала чинності Амстердамська угода: держава, що головує півроку в ЄС, відіграє ключову роль в проведенні спільної зовнішньої політики.

У червні 1999 р. відбулись вибори до Європарламенту.

У грудні 1999 р. відбувся дуже важливий саміт ЄС у Ніцці (Франція). Це був найдовший саміт в історії ЄС. Він прийняв рішення про вступ нових членів до ЄС, щодо обсягів представництва цих держав в ЄС. Було домовлено, що до 2004 р. буде розроблено конституцію ЄС, що розмежує повноваження на європейському, національному і регіональному рівнях ЄС. Домовились про етапи процесу: 2001 р. – рік громадських дебатів, 2002 р. – працюють експерти, 2003. – розробка конституції, 2004 р. – її прийняття. Але цей процес на деякий час опинився у стані напівпровалу.

Зміст і мета спроб створення колективної безпеки в Європі у 1933 -1935 рр.

Дії агресивних держав продемонстрували, що Ліга Націй – ненадійний інструмент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розглядалася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). Зі вступом СРСР до Ліги Націй його можна було розглядати як нову силу у системі колектив­ної безпеки.

В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейнського гарантійного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів європейських держав, які послідовно об'єднувалися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук­лали договір про взаємну військову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з європейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією.

Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала можливість збереження миру шляхом поступок агресору, зокрема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.

Проект "Східного пакту".

Німеччина 19 жовтня 1933р. заявила про вихід з Ліги Націй. Вона наполягала на створенні своєї армії в 300тис чоловік і збільшенні кількості німецьких танків, авійації та артилерії. Стався розрив між "третім рейхом" та іншими державами. З 1934р. Німеччина почала гарячково переозброюватися. В Європі таким чином нею було створено вогнище майбутніх агресивних дій і війни. Франція перед загрозою Німеччини почала змінювати своє ставлення до СРСР. Її зближення з Радянським Союзом посилилось після укладення в 1932р. радянсько-французського пакту про ненапад. 16 травня 1933р. палата депутатів Франції ратифікувала цей пакт. Особливо велику роль у зближенні двох країн відігравав міністр закордонних справ Франції Луї Барту, який намагався після виходу Японії та Німеччини з Ліги Націй зміцнити цю організацію шляхом запрошення до неї Радянського Союзу.

Весною 1934р. Барту запропонував укласти договір між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею та Чехословаччиною з приєднанням Франції про взаємну гарантію кордонів і воєнну допомогу в разі агресії. Фактично ідею Барту підтримали лише Чехословаччина та СРСР. Польща після підписання в січні 1934р. угоди з Німеччиною на 10 років про ненапад і "мирне вирішення суперечок" разом з Німеччиною відмовилася від "Східного пакту".

З травня 1934р. почалися франко-радянські переговори, обидві держави схвалили проект Барту. Але ідея "Східного пакту" практично була зірвана вбивством Барту разом з королем Югославії Александром у Марселі. Замах здійснили 9.10.1934 хорватські терористи, керовані гітлеровцями. Наступник Барту П'єр Лаваль став проводити політику "задобрювання" й "умиротворення" Німеччини.

Цим пактом була б створена колективна система безпеки. Проте через те, що Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропозицію щодо утворення Східного пакту, можливість досягнення колективної безпеки в Європі було втрачено.

Зусилля радянського уряду щодо створення колективної безпеки в Європі діставали підтримку в прогресивної громадськості Франції. Явна відмова західних країн від усякої протидії німецької експансії ставила під загрозу безпеку й саме існування Франції. В цих умовах французький уряд просто змушений був відновити колишній альянс з Росією. Після відповідних переговорів 2 травня 1935 року в Парижі французький міністр закордонних справ Лаваль і радянський посол Потьомкін підписали договір про взаємодопомогу між Францією та СРСР. Договір укладений на випадок нападу якоїсь європейської держави на одну з сторін, передбачав порядок надання взаємної допомоги навіть без рекомендації Ліги Націй. Термін договору визначався на 5 років з можливістю його автоматичного продовження. В ході радянсько-французьких переговорів під час перебування Лаваля в Москві обидві сторони заявили про свою готовність продовжувати зусилля щодо створення колективної безпеки в Європі.

16 травня 1935р. президент (французької союзниці)Чехословаччини Едуард Бенеш і радянський посланник Сергій Александровський підписали в Празі договір про взаємну допомогу між СРСР і Чехословаччиною. Він був ідентичний радянсько-французькому, за винятком статті 2, яека передбачала надання взаємної допомоги тільки у випадку виступу Франції на допомогу жертві агресії.

Обидва оборонні договори мали в той час важливе політичне значення, але вони не створили фундамент для справді дружніх відносин Франції. та Чехословаччини. з СРСР. Лаваль і французький. посол у Берліні Франсуа-Понсе запевняли Гітлера, що Франція. готова пожертвувати договором з СРСР, якщо це потрібно буде для угоди з Німеччиною. Не були підписані відповідні воєнні конвенції. Восени 1939р., коли створилася пряма загроза нападу Німеччини на Чехословаччину, Франція їй нічим не допомогла, а уряд Бенеша відмовився від пропозиції Сталіна про воєнну допомогу.

Дата добавления: 2014-01-05