Етапи розвитку науки

Історичний розвиток науки був нерівномірним. Стадії швидкого і навіть стрімкого прогресу змінювались періодами застою, а іноді й занепаду. Наприклад, в античні часи фізико-математичні науки особливого розвитку набули на теренах Давньої Греції та Давнього Риму, а в середньовіччі їх центр перемістився на Схід, передусім в Індію та Китай. У Нову добу ініціативою в розвитку фізико-математичних наук знову заволоділа Європа.

Кожна галузь знань послідовно долає три стани:

1. Теоретичний (стан вимислу).

2. Метафізичний (абстрактний) стан.

3. Науковий (позитивний) стан.

Протягом усієї історії науки взаємодіяли дві тенденції, які доповнювали одна одну – до поглиблення спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночасно з диференціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисципліни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на поєднанні наукових методів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єдиної точки зору розглянути зовні різнорідні явища. До найважливіших наслідків інтеграції науки належать спрощення оброблення і пошуку інформації, звільнення її від надлишку методів, моделей та концепцій. Головним шляхом інтеграції є формування „междисциплінарних наук”, які пов’язують традиційні спеціальності й уможливлюють виникнення універсальної науки, покликаної створити своєрідний каркас, який об’єднував би окремі науки в єдине ціле.

Інтеграційні тенденції в науці активно виявляються у постіндустріальну (інформаційну) епоху, що значною мірою пов’язано з розвитком комп’ютерно-інформаційної мережі – Інтернету. Відчутнішим є прагнення до формулювання нових завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто об’єднують віддалені галузі знань. Триває процес творення загальних понять, концепцій, наукової мови. Характерною ознакою сучасної науки вважають посилення інтересу до пошуків принципової структурної узагальненості найрізнородніших систем і загальних механізмів різноманітних явищ, які сприяють інтеграції науки, її логічній стрункості та єдності, що забезпечує глибше розуміння єдності світу. Сучасним науковим поглядам властива ідея існування загальних моделей різноманітних явищ, ізоморфізму (однаковості) структур різних рівнів організації.

На думку французького філософа Га стона Башлара (1884-1962), формування науки охоплює такі стани (етапи):

· донауковий стан (від класичної античності до XVII-XVIII ст.);

· науковий стан (останні десятиліття XVIII – початок ХХ ст.);

· стан нового наукового духу (починається В 1905 р. Теорією відносності).

Радикальні якісні зрушення в розвитку науки визначені як наукові революції. Саме так оцінено виникнення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула історичної сили, а наукові знання за значенням випередили значення техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змагатися з побутовими уявленнями. Наукова революція XVII ст. докорінно змінила уявлення про будову Всесвіту і місце в ньому людини. Вона спричинила злам у мисленні.

До найголовніших особливостей наукової революції належать:

1. Яскравий творчий характер. Здобуті раніше знання інтерпретуються у контексті нового їх розуміння.

2. Зміна відповідно до нових уявлень, нове тлумачення раніше здобутих знань. У період наукової революції нове створюється на ґрунті вже існуючого. Несподівано виявляється, що в наявній інформації давно визрівали елементи нового. Тому наукова революція не є миттєвим переворотом, оскільки нове не відразу отримує в науці визнання.

3. Поява протягом 1-3 поколінь великої кількості талановитих осіб, які піднімають цілий пласт знань.

4. Бурхливий розвиток фізико-математичних наук.

Як особливий соціальний інститут, наука започатковується у XVII ст., з виникненням перших наукових товариств й академій. Її історія охоплює три наукові революції.

Перша наукова революція (XVII - XVІII ст.). У цей період відбулося становлення класичного природознавства, основні критерії якого полягають в об’єктивності знання, достовірності його походження, вилученні з нього елементів, що не стосуються пізнавального суб’єкта і процедур його пізнавальної діяльності. Головною вимогою до науки було досягнення чистої об’єктивності знання. Виникає перша форма сцієнтизму, прихильники якого абсолютизували роль і значення науки. В її лоні сформувався так званий сцієнтичний (ідеологічний) утопізм – теорія, згідно з якою суспільні відносини можуть бути цілком пізнавальними і прозорими, а політика ґрунтується на винятково наукових законах, що збігаються з законами природи (Дені Дідро, Жюльєн-Офре Ламетрі).

Наприкінці XVIІI ст. перша наукова революція переросла у промислову, наслідком якої була розбудова капіталістичного індустріального суспільства й індустріальної цивілізації.

У ХІХ ст. наука зазнала істотних змін, а саме: почалось формування самостійних наукових дисциплін з відповідними сферами компетенції. Істотно змінився стиль наукового мислення, у якому важливого значення набула ідея розвитку. Об’єкт пізнання, в тому числі й природа, відтоді розглядався не як завершена і стійка річ, а як процес. Загалом наука продовжувала розвиватися в межах класичної форми, і надалі претендуючи на абсолютність вичерпного бачення картини світу.

Друга наукова революція (кінець XIХ – початок ХХ ст.). Вона спричинила появу нової, неокласичної науки, якій належать відкриття електрона, радіо, перетворення хімічних елементів, створення теорії відносності і квантові теорії, проникнення у мікросвіт і пізнання великих швидкостей. Радикальні зміни відбулися в усіх сферах наукового знання. Заявили про себе нові наукові напрями, зокрема кібернетика і теорія систем. Різко зросла роль суб’єктивного чинника, більшого врахування впливу методів, способів і засобів пізнання. Позбавлення емпіризму призвело до зростання значення теорій і моделей, вибудованих за допомогою математичного, статистичного, комбінаторного та іншого підходів. У координатах кожної науки посилюється процес диференціації, наслідком якого стало збільшення наукових дисциплін і шкіл. Завдяки цьому окреслилася тенденція до плюралізму. Актуальності набув принцип релятивізму – відносності людських знань, відповідно до якого кожна теорія визнається істинною лише у конкретній системі даних або координат.

Третя наукова революція (середина XX ст. - сьогодення). Оскільки вона була продовженням другої наукової революції, її також називають науково-технічною. Головним її результатом було виникнення постнеокласичної науки. Третя наукова революція перетворилась у технологічну, яка формує постіндустріальну цивілізацію. Їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспільство, основою якого є новітні високі й тонкі технології. Вони ґрунтуються на нових джерелах і видах енергії, нових матеріалах і засобах управління технологічними процесами. Виняткова роль при цьому належить комп’ютерам, засобам масової комунікації й інформатики. У науки цього періоду з’являється якість безпосередньої й основної продуктивної сили, головного чинника виробництва і громадського життя. Відповідно зріс зв'язок науки з виробництвом.

Наука зазнала глибоких змін. Ускладнилися елементи процесу пізнання – суб’єкт, що пізнає, засоби і об’єкт пізнання, змінилося їх співвідношення. Суб’єкт частіше утворює цілий колектив, суб’єкт перестає перебувати поза його об’єктом, протиставлятися йому, а включається в процес пізнання, стає одним з елементів системи координат цього процесу.

Постнеокласична наука відчуває посилення впливу зовнішніх чинників. Вона дедалі більше долучається до контексту культури історичної епохи з її світоглядними установками, релігійними, моральними, естетичними ціннісними орієнтаціями тощо. На наукову діяльність завжди впливають соціально-економічні й політичні умови, але в епоху постмодернізму їх вплив посилюється.

Дата добавления: 2014-01-06