Класифікація наук

Від зародження науки розвиток знання ґрунтувався на його класифікації за тією чи іншою ознакою, що відігравало вирішальну роль в організації, побудові, спеціалізації знання і пізнавальної діяльності. Тому класифікація наук як логіко-методологічна, аксіологічна і соціокультурна проблема відображена у багатьох філософських і наукознавчих дослідженнях, які, розглядаючи стуктуру науки з однієї точки зору і не претендуючи на цілковиту повноту, доповнюють одне одного, подаючи досить широке уявлення про принципи формування, розвитку та функціонування науки. Багатогранність форм наукових досліджень зумовлює необхідність їх класифікації з урахуванням предмета, характеру, взаємозв’язку різних видів досліджень. При цьому досягають не тільки теоретичної, а й практичної мети розвитку науки.

У межах різних дослідницьких позицій існують відмінні підходи до проблеми диференціації наукових знань. Найвідомішими класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

· об’єкта і предмета дослідження (механіка, фізика, біологія, фізіологія, географія тощо, а також науки, що утворилися внаслідок їх синтезу – біофізика, біохімія, фізична хімія та ін.);

· сфери дослідження (природничі, суспільні і технічні);

· способу і методів одержання нового знання (теоретичні й емпіричні науки);

· зв’язків із предметною діяльністю (теоретичні й практичні науки).

Проблема класифікації наук має тривалу історію. Вже в добу античності не лише продукувалися нові знання, а й були здійснені спроби класифікації існуючих. Одним з перших таку спробу здійснив Демокріт (440-370 до н.е.), який наукову систему поділяв на три частини: вступну („каноніку” як вчення про істину та її критерії); фізику (науку про різні прояви буття); етику (похідну від фізики).

Арістотель порушив питання про упорядкування самого знання та вироблення мистецтва пізнавальної діяльності. Він виділяв філософію, математику, фізику, з одного боку, та мистецтво й науки – з іншого.

Прихильником упорядкування знань у західноєвропейській традиції був і Френсіс Бекон (1561-1626). У праці „Новий органон” він поділяє науки на такі, що вгадують природу і такі, що тлумачать її.

Ф.Енгельс (1820-1895) запропонував класифікацію, розглядаючи принципи матеріальної єдності світу й його якісної багатоманітності. Він відокремив науки за описуваними формами руху матерії, поклавши в основу диференціації принцип об’єктивності, згідно з яким відмінності зумовлені об’єктами дослідження. Ними є існуючі форми руху матерії (механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна).

З виникненням у західній Європі наприкінці ХІХ ст. неокласичної філософії змінилися й критерії класифікації наук. Німецький філософ Генріх Ріккерт емпіричні науки поділив на дві головні групи: природознавство та науки про культуру (гуманітарні). Едмунд Гуссерль розрізнив чисту феноменологію як науку про явища та інші, які також досліджують феномени: психологію, природознавство, історію, культуру. У цих двох різновидах науки йдеться про феномени різного порядку: конкретні науки є науками про факти, трансцентальні – про сутності (чиста логіка, чиста математика, чисте вчення про час, прості, рух тощо). Він назвав їх актуальними та ейдетичними; серед останніх виділив конкретні й абстрактні. Згідно з іще однією його класифікацією – за характером понять – існують дескриптивні й точні науки.

Український природодослідник Володимир Вернадський (1863-1945) розглянув вузлові проблеми розвитку природознавства і відокремив нові междисциплінарні науки (фізична хімія, хімічні фізика, біохімія та ін.).

Традиційною вважається класифікація наук за предметом дослідження, згідно з якою відокремлюють математичні, фізичні, хімічні, біологічні, технічні, соціальні науки тощо. Іншим прикладом традиційної класифікації наук є їх поділ залежно від пізнання та практичної дії на теоретичні (фізика, хімія, астрономія, біологія, математика та ін.) і прикладні (радіотехніка, гірська справа, агрохімія, медицина тощо).

З огляду на характер наукових досліджень і методів одержання знань В.Штоф класифікував науки на емпіричні і теоретичні. До емпіричних він зараховував усі види пізнавальної діяльності, методи, прийоми, способи пізнання, а також форми фіксації, вираження і закріплення знання, які є змістом практики або її безпосереднім результатом.

Російський дослідник Б.Бірюков класифікував науки за методами, що застосовуються в дослідженнях (описові, емпіричні, експериментальні, дедуктивні, точні тощо), за відношенням до практики (теоретичні й прикладні), та за використанням математичних методів (дедуктивні й недедуктивні).

Класифікація наук, запропонована Г.Фоллмером, вибудовувалася за критерієм їх функції у системі наукового знання – науки про дійсність (фізика, хімія, психологія, мовознавство – називав їх природничими, соціологія та інші гуманітарні – науки про культуру), структурні (логіка, математика, інформатика, кібернетика та ін.) та метадисциплінарні (теорія науки та семіотика). Поза його класифікацією опинилися так звані нормативні (право, етика, естетика), історичні (історія, археологія) і прикладні (медицина, техніка, психіатрія, педагогіка).

Наприкінці ХХ ст. майже традиційним стало вживання термінів „класична”, „некласична” та „постнекласична” у контексті історичної періодизації розвитку науки. Першим таку класифікацію здійснив В.Стьопін у 1987 р., досліджуючи наукові революції. За його твердженнями, в історії природознавства простежуються три стійкі етапи:

1. Класичне природознавство (XVII ст. – рубіж ХІХ і ХХ ст.).

2. Формування неокласичного природознавства (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.).

3. Некласичне природознавство типу НТР, сучасне.

Таке виокремлення етапів підготовлене дослідженнями у сфері методології науки, пов’язаної, перш за все, з іменами австрійського філософа й соціолога К.Р.Поппера, американського історика Т.Куна, англійського математика І.Лакатоса, американського філософа і методолога П.Фейєрабенда та інших вчених, які переосмислили підхід до логіко-методологічного аналізу розвитку наукового знання.

Дата добавления: 2014-01-06