Теорії платіжного балансу

Структура платіжного балансу

Згідно із останнім п´ятим Порадником зі складання платіжного балансу, який був випущений МВФ у 1993 p., усі статті стандартного ПБ поділяються на 2 групи залежно від економічної природи угод:

1) рахунок поточних операцій (current account balance), який відображає міжнародний рух реальних матеріальних міжнародних цінностей (передусім товарів та послуг);

2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій (capital account balance), який показує джерела фінансування руху реальних матеріальних цінностей.

Класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ.

А. Поточні операції

Товари

Послуги

Доходи від інвестицій

Інші послуги і доходи

Приватні односторонні перекази

Офіційні односторонні перекази

Підсумок: А. Баланс поточних операцій

В. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

Прямі інвестиції

Портфельні інвестиції

Інший довгостроковий капітал

Підсумок: А + В (відповідає концепції базисного балансу в США)

С. Короткостроковий капітал

Д. Помилки і пропуски

Підсумок: А + В + С + Д (відповідає концепції у США)

Е. Компенсуючі статті

Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл і використання СПЗ

Надзвичайний фінансування

Зобов `язання, що утворюють валютні резерви іноземних офіційних органів.

Підсумок: А + В + С + Д + E + F + G (відповідає концепції офіційних розрахунків в США)

H. Підсумкове зміна резервів

СПЗ

Резервна позиція в МВФ

Іноземна валюта

Інші вимоги

Кредити МВФ.

В аналітичних цілях усі статті ПБ поділяться на такі, які записуються:

1)"над рискою" ("above the line"), які показують рух матеріальних цінностей і рух капіталу, за винятком зміни міжнародних резервів;

2)"під рискою" ("below the line"), які показують зміни запасів міжнародних резервів уряду та ЦБ.

Окремою специфічною статтею ПБ є чисті помилки та пропуски.

Чисті помилки та пропуски (referrers and omissions) — це стаття ПБ, яка показує помилки, зроблені у записах окремих платежів та пропуски платежів в інших статтях ПБ; вона необхідна для вирівнювання дебету та кредиту, для зведення до нуля різниці між активами та пасивами.

Метою теорій платіжного балансу є розроблення методів регулювання зовнішніх розрахунків.

Теорія автоматичного саморегулювання платіжного балансу була розроблена у XVIII ст. Д. Юмом та Д. Рікардо. Вона панувала протягом майже 200 років до 30-х років XX ст. Відповідно до цієї теорії, якщо платіжний баланс країни пасивний внаслідок відпливу золота з неї, зменшується кількість золотих грошей в обігу та знижуються ціни, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності її товарів, збільшенню їх експорту і, врешті-решт, активізує баланс її міжнародних розрахунків. Якщо ж країна має активний платіжний баланс, відбувається зворотний процес. Приплив золота до країни збільшує грошову масу в обігу, що веде до зростання цін та стимулює імпорт дешевших іноземних товарів, внаслідок чого активний платіжний баланс стає пасивним.

Кейнсіанські теорії регулювання платіжного балансу. Дж.М. Кейнс рекомендував зрівноважувати платіжний баланс державним регулюванням. Кейнсіанці вважали, що хронічна неврівноваженість платіжного балансу не може бути автоматично скоректована за допомогою ринку, отже, потрібне активне державне регулювання різними методами.

Теорія внутрішньої та зовнішньої рівноваги розроблена Р. Харродом, Т. Сцитовським, Р. Манделем та ін. Прихильники цієї теорії намагалися знайти методи досягнення цієї рівноваги, використовуючи економічні моделі. Внутрішньою рівновагою вони вважали такий стан економіки, коли повна зайнятість поєднується зі стабільними цінами, а зовнішньою — тривалу рівновагу платіжного балансу.

Інструментарно-цільовий метод регулювання платіжного балансу розробили Дж. Мід, Я. Тінберген та ін. Він передбачає розроблення економетричних моделей регулювання платіжного балансу, умовно поділивши показники на інструменти та цілі державної економічної політики. Аналіз обмежується пошуком причинних взаємозв´язків між незрівноваженістю міжнародних розрахунків країни та зміною відповідних методів грошово-кредитного бюджетного та валютного регулювання. Виявлений зв´язок розглядається як причинно-наслідковий. Інструментарно-цільовий метод суперечить іншим заходам державного регулювання економіки, що обмежує його практичне застосування. Наприклад, заходи для стимулювання економічного зростання зазвичай погіршують платіжний баланс, а використання політики "дорогих речей", зокрема підвищення облікової ставки для покращання стану платіжного балансу, негативно впливає на внутрішнє виробництво та зайнятість за інших однакових умов. Цей інструмент регулювання платіжного балансу обмежений соціальними, економічними, технічними умовами. Підвищення відсоткової ставки, наприклад, не завжди приваблює іноземні капітали, а відповідне її зростання в інших країнах може нейтралізувати ефект такої політики.

Теорія нормативного регулювання платіжного балансу розроблена Дж. Вільямсоном, Р. Міллером та ін. Особливості цієї теорії такі: поєднання антициклічного та антиінфляційного регулювання з регулюванням міжнародних розрахунків; дослідження проблеми інфляції та її впливу на платіжний баланс; необхідність міждержавного регулювання платіжного балансу та інфляції.

Монетаристські теорії регулювання платіжного балансу були популярними у 70—80-ті роки. Монетаристська теорія розглядає платіжний баланс як наслідок нерівноваги усього грошового господарства, що змінює структуру внутрішніх цін та перешкоджає встановленню рівноваги між попитом та пропозицією. Стабілізація платіжного балансу розглядається як короткотерміновий процес, спрямований на усунення нерівноваги у грошовій сфері країни. Ідеал монетаристської концепції платіжного балансу — "відкрита" економіка, мінімальне обмеження руху товарів, робочої сили, капіталів, забезпечення свободи дій ринковому механізму в національній та світовій економіці.

Теорії міждержавного регулювання платіжного балансу базуються на поєднанні кейнсіанства, неокейнсіанства та монетаризму. Ці теорії використовуються у проектах реформи світової валютної системи, розроблених у роки Другої світової війни Дж.М. Кейнсом та Г. Уайтом. Проекти валютної реформи надавали великого значення колективному регулюванню платіжного балансу, що знайшло відображення у Статуті МВФ. Бреттон-Вудською системою було передбачене систематичне (збалансоване) регулювання платіжного балансу країнами як з активним, так і з пасивним сальдо, але у різних напрямках, що передбачає вплив на внутрішній попит, рух капіталів та кредитів, а також курс національної валюти.

Ямайська валютна система відроджує принцип симетричного вирівнювання платіжного балансу країнами як з пасивним, так і з активним сальдо та намічає принципи міждержавного регулювання платіжного балансу, серед яких необхідно відзначити такі: критерії незбалансованості платіжного балансу та методи його вирівнювання, регулювання платіжного балансу, санкції проти порушень міжнародної угоди. Відповідно до панівних монетаристських концепцій платіжного балансу МВФ розробляє стандартні програми "стабілізації" у вигляді макроекономічних моделей, кількісних орієнтирів, що поділені по кварталах. З 70-х років у "стабілізаційні" програми МВФ за аналогією з програмами МБРР входять заходи впливу не тільки на попит, але й на пропозицію. Розширення набору методів регулювання платіжного балансу, які рекомендуються МВФ, привело до покращання його співробітництва з МБРР. Новий підхід МВФ до регулювання платіжного балансу відповідає інтересам банків-кредиторів, які вбачають у цьому гарантію зміцнення платоспроможності країн-боржників та зниження ризику їх кредитування.

Оновлені "стабілізаційні" програми МВФ свідчать про тенденцію до посилення міждержавного регулювання платіжного балансу.

Дата добавления: 2014-01-06