Становище українських земель, їх політичний і адміністративний устрій у складі Великого князівства Литовського та Польщі

Хоча складнi зовнішньополітичнi внутрiшні умови негативно впливали на економічний розвиток українських земель, але спинити його не могли. Розвиток ремесла, торгiвлi, виникнення нових мiст зумовлювали зростання попиту на внутрiшньому ринку на сільськогосподарськi продукти, передусім на хліб. Розширення товарногрошових вiдносин змушувало феодалiв пристосовувати своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни виробляли бiльше продуктiв, які можна було б збувати на ринку і діставати за них грошi.

Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власнi господарства – двори, якi дiстали назву «фiльварки» (хутори). Фільварок, на вiдміну від двору, мав значно бiльше панськоі орноі землi, посiвiв і виробляв бiльше продуктiв на ринок, нiж двiр. Якщо в дворi головною формою експлуатаціі селян були рiзнi види данини, переважно натуральнi, то у фiльварку – панщина. З виникненням фiльваркового господарства залежнiсть селян вiд феодала набагато зросла. Отже, фiльварок – багатогалузеве феодальне господарство, яке грунтувалося на експлуатацiї залежних селян, на панщинній працi, частково було пов'язане з ринком, але в своїй основi ще залишалося господарством натурального, споживчого характеру.

Зрозуміло, що для заснування і розширення фiльварків шляхтичам і магнатам потрiбно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селянства i збільшення панщини, посилення i юридичне оформлення крiпацтва. Якщо на початку ХV ст. у Схiднй Галичинi селяни здебільшого вiдробляли 14 днiв панщини на рiк з лану або з волоки, то наприкінцi століття – 2 днi на тиждень, а в серединi ХVI ст. в деяких фільварках панщина вже доходила до 4 днiв на тиждень.

У 1557 р. був прийнятий закон про проведення аграрної реформи на територiї князiвства Литовського «Устава на волоки господаря его милости во всем Великом княжении литовском». Цим законом передбачалося для здійснення оподаткування вiдповідно до доходностi грунту, землi селян і вільнi землi вимiрювати і дiлити на однаковi дiлянки в трьох полях – волоки, що дорiвнювали вiд 16,8 – до 21,8 га, залежно вiд місцевостi. Кращі орнi землi забиралися пiд державне володiння та передавалися магнатам пiд фiльварки, а гiршi – подiлялися між селянськими господарствами по однiй волоцi на дворище. «Устав на волоки» мав за мету впровадження єдиної системи землеподiлу, але одночасно став засобом збiльшення вiдробіткової ренти. Цей закон значно обмежив права переходу селян і встановив для них низку натуральних повинностей. З появою цього закону право селян на власну землю вже не визнавалося законом; вони могли обробляти землю, але володіти нею мiг тiльки феодал.

Волочна реформа ще не прикрiплювала остаточно селянина до землi. Проте, селяни пiдпадали пiд нагляд дрiбної адмiнiстрацiї, втрачалося значення сільської громади, ломався зв’язок, який її підтримував.

Що стосується суспільного ладу, то у цей час через Польшу на Україну проникла система станової органiзації суспільства. На відміну вiд класiв, що вiдображають економічний статус певних соцiальних груп, стани виникали на підставi визначених законом прав, привілеїв та обов’язкiв. Розмежування між станами стає спадковим, майже непроникним, станова належнiсть стає не менш важливою категорiєю самоiдентифiкацiї, нiж вiроісповiдання чи нацiональність.

У ХVI ст. основними станами були князi, шляхта, мiщани, селяни та духовенство. Ще з ХV ст. шляхетський стан отримав провiдне становище. Теоретично високе положення шляхти корінилося на «кровi пролитій» на військовiй службi королю чи великому князю. До цього стану належали різнi соцiальнi групи. В Українi серцевиною шляхти були біля 30 княжих чи магнатских родiв, що походили від династiї Рюриковичiв та Гедимiнiв. Верхня верства шляхти мала маєтки з 10-15 сiл i монополізувала місцеве правління. Але більш чисельними були нижнi верстви шляхти, бо тисячi родин отримували статус шляхти, вiдбуваючи службу у походах та охоронi замків. Загальна чисельність української шляхти, у порiвнянні із всім населенням, була невелика – 5% (для порiвняння – у Польщі 8-10%). Проте, маючи теоретично ті ж самi права, українська шляхта не діставала вищих станів, терпіла релігiйне переслідування.

Мешканцi українських міст складали до 15% усього населения. Польськi королi та великi князi Литовськi надавали містам магдебурзьке право – феодальне мiське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалiв. У числі перших його дiстали Хуст (1329), Львiв (1356), Кам’янець-Подiльський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) i Київ (1494-1497).

Магдебурзьке право закріплювало права мiщан, порядок виборів i функцiї органiв мiсцевого самоуправлiння. Дiставши магдебурзьке право, мiсто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вiльними людьми, отримували ряд пiльг i привiлеїв.

Шляхта намагалася всiлякими засобами спинити економiчне зростання мiст. Наприклад, у 1496 р. сейм заборонив міщанам купувати землю i таким чином виключив міста з участі у сiльському господарствi. Крiм того, на міста було покладено великi податки, внаслiдок чого вони не могли економiчно розвиватися і занепадали. Населення мiст не було соцiально однорiдним. У мiському управлiннi, як правило, панувала мiсцева елiта. Торговцi i купцi входили до середньої верстви. Більшість населення складали ремiсники, якi фактично були позбавленні прав, оскільки не мали власностi у мiстi й часто мешкали за його межами.

Селяни, якi складали майже 80% населення всієї України, відрiзнялися вiд iнших станiв виконанням великої кiлькостi різноманiтних повинностей (відробiткова або натуральна рента тощо).

Духовенство було чисельним, бо церкви засновували шляхта, міщани і, навіть, селяни.

Що стосується політичного становища українських земель, то у складі Великого князівства Литовського це був конгломерат майже самостійних напівдержав, пов'язаних між собою наявністю сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів (боротьба із золотоординським пануванням). Протягом другої половини ХIV cт. південно-західні руські землі, захоплені Литвою перебували на становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями – членами литовського великого князівського роду. На чолі Літовсько-Руської держави стояв великий князь, якому належала виконавча і судова влада. Він був начальником збройних сил, а також встановлював дипломатичні відносини з іншими державами. Другим чинником центральної влади була Пани-Рада. Важливо сказати, що з кінця ХIV ст. і до середини ХV ст. вся влада зосереджувалась в руках великого князя і з Пани-Радою він радився лише з своєї волі. З кінця ХV ст. великий князь поділяє владу з Пани-Радою. Князь був позбавлений права вести самостійно дипломатичні відносини, видавати закони, призначати уряд. Після Люблінської унії 1569 р. влада належить Сейму (польський парламент).

Значне місце в структурі держави належало удільним князям, які були суддями, адміністраторами, командуючими військами тощо. Біля себе вони мали Раду. Після ліквідації удільних князівств в ХV ст. і створенні на українських землях воєводств, з'явилася місцева адміністрація на чолі з намісниками-воєводами. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких головували старости. Помічниками іх були тіуні, возні, хорунжі, городничі, мостовничі. Вищі державні посади в руках магнатів стали спадковими.

Далі в політичній історії Речі Посполитої характерним було те, що протягом ХV-ХVI ст. польське королівство перетворилося на шляхетську республіку. Влада короля обмежувалася сеймом, що складався з сенату та палати послів. Польський король був виборний і йому заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму.

Дата добавления: 2014-01-06