Визвольна війна українського народу серед. XVII ст. та її наслідки. Формування української державності в ході війни

Політичні події 40-50 років ХVІІ ст. на українських землях змінили карту Європи. Найбільш масштабне козацьке повстання, яке отримало назву Визвольна війна, козацька революція, велике повстання чи національно-визвольна війна, безумовно, відіграло величезну роль у розподілі політичних сил в цьому регіоні. То що ж це було – національно-визвольна боротьба українців проти поляків, чи соціальна революція, яка втягнула у свою орбіту не тільки усі стани і соціальні групи, а й кожну окрему людину?

У сучасній історичній науковій літературі переважає думка про те, що доцільніше визначити події 1648-1657 рр. як революційні. По-перше, у новоутвореній державі була повністю змінена соціальна ієрархія суспільства, бо до національної еліти потрапили ті верстви населення, які здобули собі це право «правом шаблі». По-друге, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не до наших часів, визначили національній ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися дві культури – елітарна і простонародна – постать героя-козака, символічного борця «за волю України».

Мета цієї революційної війни була утворити Українську державу, тим самим захистити мову, віру, культуру, звичаї, зберегти козацькі вольності, звільнити народ від утиску та експлуатації іноземних та місцевих феодалів.

Нагадаємо, що ХVІІ століття в історії Європи стало періодом глибоких соціально-економічних перетворень, коли народи, переборюючи тяжкі наслідки феодалізму, ставали на шлях більш прогресивного розвитку, формували і зміцнювали свої власні держави, затверджували нові форми управління, впроваджували більш ефективні форми виробництва.

Події 1648-1657 рр. в Україні також не можна спрощувати, розглядаючи їх лише як визвольну війну проти польського гніту. Створення в ході цієї боротьби власної державності свідчить про те, що для цього багато чого мало змінитися в житті українського народу. Хто зміг створити цю державу і за рахунок чого? Це змогла зробити тільки велика соціальна сила, самоусвідомлена і само-ідентифікована, яка виросла на новому економічному укладі. Організоване військо, господарства нового фермерського типу, нові органи влади, що базувалися на виборності та самоврядуванні, разом і були новою державою, яка зародилася у надрах Речі Посполитої, і, відкидаючи відсталий феодальний устрій з покріпаченим селянством, державну організацію свавільної польської шляхти, принесла вільну працю, засновану на економічній зацікавленості, нове демократичне управління, де більша частина населення мала виборчі права.

З першого погляду події 1648-1657 років виглядають як визвольна війна проти іншої держави. Проте, якщо вдатися до поглибленого аналізу, то ми побачимо в цих подіях всі риси національної революції, яка розгорнулась за соціальні перетворення, створення національної держави. Українська боротьба була складовою частиною великою революційного процесу, що розгорнувся в Європі за розвиток нових буржуазних відносин.

У першому питанні плану важливо з‘ясувати загальну політичну ситуацію на українських землях, що склалася в середині XVII ст. З часу Люблінської унії (1569) в Україні утверджується тяжкий соціальний, національний, релігійний гніт. Польща, реалізуючи свою імперсько-експансійну політику, поставила український народ у безправне становище.

Аналізуючи причини національно-визвольної війни, можна сказати, що українські землі в середині XVII ст. стали центром формування і загострення численних протиріч, які привели до соціального вибуху.

– У політичній сфері – українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі і тепер «законно» повертались до її складу.

– У національно-релігійній сфері – проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні, відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти, проводилась політика на ліквідацію православної віри.

– У соціально-економічній сфері (одна з головних причин вибуху повстання 1648 р.) – протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке ґрунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим по суті, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

– У військово-козацькій сфері – скасування польським сеймом (1638 р.) так званою “Ординацією Війська Запорозького реєстрового” значної частини козацьких привілеїв, що викликало серед козаків гостре невдоволення (скасовувалась виборність старшини; ліквідувався козацький суд; на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара; посади полковників обіймала шляхта; козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб тощо).

Характер війни визначався метою, в якій в нерозривній єдності переплелися: національні, соціальні, релігійні аспекти, що в кінцевому підсумку й окреслили її національно-визвольний характер. Масова участь у війні представників більшості верств українського народу дає підставу визначити її як всенародну. Рушійною силою стало селянство, а лідером – козацтво, союзниками – українські ремісники, міщани, дрібна шляхта, нижче православне духовенство. Метою війни було повалення польсько-шляхетського феодального гніту, встановлення політичної, територіальної автономії в Запорозькій Січі, а на наступному її етапі визрівала ідея створення незалежної національної держави.

Бажано відмітити, що до 1648 р. козацтво, яке стало авангардом національно-визвольної боротьби, спромоглося виробити в узагальненій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацьких поглядах все ще переважали соціальні і релігійні інтереси над національно-політичними.

Надалі Б.Хмельницький, переосмислюючи військові події 1648 p., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки формулює національну державну ідею: створення незалежної держави. Як вказував М.Грушевський, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час українсько-польських переговорів у Переяславі (лютий 1649 р.) Б.Хмельницький кілька разів наполягав на своєму намірі звільнити “з лядської неволі... народ всієї Русі”, “відірвати” від ляхів всю Русь і Україну”. Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі “по Львів і Галич”.

Б.Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що знаходилася в складі Речі Посполитої: “І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо”.

Під час самостійного опрацювання лекції та рекомендованої літератури студентам необхідно дати оцінку та вказати на історичне значення переломних битв козаків у перший період війни: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Наслідком цих битв та облоги Львова, Замостя, повстання в Галичині під проводом С.Височана був повний розгром польської адміністративно-політичної системи в краї. Бажано висловити свої міркування щодо думок деяких сучасних дослідників Хмельниччини (В.Смолія, В.Степанкова та ін.) про те, що виведення козацьких військ з Галичини в кінці 1648 року стало однією з політичних помилок гетьмана як державного діяча (див.: Історія України: нове бачення. Т.1.– К., 1995. – С.161).

Важливо дати оцінку ситуації, яка склалася в Україні в першій половині 1649 p., відновленню військових дій на західноукраїнських землях. Головне – з'ясувати зміст і суть Зборівського договору (серпень 1649 p.), наголосивши, що він був певним компромісом між Польщею та Україною і український народ здобув (уперше) національно-територіальну автономію в складі Речі Посполитої. Які ж основні положення договору?

– Україна отримувала автономію в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств;

– на території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з резиденцією у м.Чигирині) і козацькій старшині. Коронне польське військо не мало права тут стояти;

– чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до 40 тис;

– усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам, оголошувалася амністія;

– митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті;

– питання про ліквідацію церковної унії і повернення православній церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене на наступному сеймі;

– водночас на козацькій території зберігався шляхетський режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно, король мав призначати лише православних шляхтичів (київським воєводою було призначено Адама Кисіля);

– селяни і міщани зобов'язані були виконувати довоєнні повинності.

Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р. Варшавським сеймом, але вона виявилася нежиттєздатною, бо не зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Треба визнати, що політичні наслідки Зборівського договору, по-перше, засвідчили невдачу намірів Б.Хмельницького домогтися створення незалежної Української держави; по-друге, наочно продемонстрували ненадійність і навіть небезпеку військового союзу з Кримом; по-третє, показали ігнорування козацькою верхівкою інтересів селянства і міщанства, адже переважна більшість пунктів договору стосувалась інтересів війська Запорозь­кого (козацтва); загальноукраїнський характер мали лише пункти про захист православної церкви, ліквідацію унії та амністію учасникам повстання. Це стало причиною невдоволення широких народних мас угодовською політикою козацької старшини та Б.Хмельницького і початком певного розколу серед учасників національно-визвольної війни, відкривши шлях до потужного соціального виступу низів.

І все ж у ході національно-визвольної війни розпочався інтенсивний процес ліквідації органів влади та адміністративно-територіального устрою Польщі і творення, натомість, українсь­ких державних інституцій, центральних і місцевих органів влади, закріплення територій, судових установ, армії, нової соціальної структури.

Характерними ознаками Української козацької держави, яка поступово творилась у ході національно-визвольної війни, були:

1. Політична влада – власний уряд – гетьман і старшина.

2. Територія – від p.Случ на заході до московського кордону на сході, від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні; приблизно 200 тис. кв. км.

3. Політико-адміністративний устрій – поділ на полки і сотні; в 1650 р. – 16 полків.

4. Суд і судочинство, судова система – козаки жили за звичаєвим правом, селянство – за литовськими статутами із вилученням статей, які стосувались кріпацтва; міста жили за магдебурзьким правом (ті, які його мали).

5. Військо – реєстр 40 тис.

6. Фінансова та податкова системи – податки йшли у військовий скарб.

7. Соціальна структура суспільства – ліквідовано стан великих і середніх землевласників; провідна роль у суспільстві перейшла до козацького стану, селянсько-козацьке землеволодіння стало основним; селянство здобуло особисту свободу; провідна роль в житті міст перейшла до українців.

8. Міжнародні відносини – активна зовнішньополітична діяльність.

Отже, підписання Зборівського договору заклало підвалини для формування української державності. За словами І.Крип'якевича, “Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Цілу територію поділено на полки і сотні, військові старшини виконували також функції цивільної влади. Всі суди набрали козацького характеру. Всі податки і данини, що належали польській владі, надходили тепер до військового скарбу... Хмельницький повів широку дипломатичну діяльність за кордоном. Так ступнево йшла вперед будова Української держави – на тій базі, яку забезпечував Зборівський договір”. (Крип'якевич І.П Історія України. -Львів, 1990.– С 176).

Влітку 1651 р. між Україною і Польщею знову розпочалися бойові дії. Вирішальна битва (червень 1651 р.) відбулася під Берестечком на Волині. Чисельність обох армій була приблизно однаковою: 150-200 тис. чоловік з польського боку і 120-140 тис. козаків, яких підтримувало до 30 тис. татар. Вдалий початок бою з боку козаків давав шанси на поразку польських військ. Але у вирішальний момент татари, не витримавши масового артилерійського обстрілу, відступили, захопивши в полон Хмельницького. Відходом козаків з поля бою командував Іван Богун, втративши чимало військ.

Після битви під Берестечком центром концентрації українських військ стала Біла Церква. Проте бої в середині вересня 1651 р. показали, що ні Хмельницький, ні поляки не мають достатньо сил для ведення військових дій. За таких умов розпочались переговори і був підписаний Білоцерківський мирний договір 28 вересня 1651 року, за яким:

– козацька територія обмежувалась тільки Київським воєводством;

– гетьманові заборонялись закордонні зносини;

– козацький реєстр зменшувався на 20 тис. чоловік;

– польські пани одержували право повертатись до своїх маєтків; – Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Оцінюючи Білоцерківський договір, важливо звернути увагу на те, що Б.Хмельницький розглядав його як тактичний крок на шляху до мети. Договір виявився короткотерміновим і не був ратифікований польським сеймом.

В кінці травня – на початку червня 1652 року відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.

Слід звернути увагу на політичні наслідки Жванецької кампанії (жовтень 1653 p.), згідно з якою більшість здобутків визвольної боротьби були втрачені, навіть автономія, не говорячи про перспективи незалежності України. У зв'язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем як найбільш бажаним союзником. І в січні 1654 р. в Переяславі було підписано угоду про перехід України під “високу руку” московського царя.

Виникає запитання: чому Хмельницький віддав перевагу союзу з Росією? Це зумовлювалося дією кількох чинників:

1. Приналежністю до одного й того самого православного віросповідання.

2. Близькістю мови і культури.

3. Відносною військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною свого державного статусу.

4. Росія мала територіальні суперечки з Польщею і об'єктивно це робило Московську державу союзником у боротьбі з Польщею тощо.

Юридично рішення Переяславської Ради закріпили «Березневі статті», які визначили відносно автономне політичне і правове становище України у складі Російської держави.

Основні статті договору:

1. Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори.

2. Підтверджувалась теза про незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.

3. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Царський уряд мав платити «жалування» війську Запорізькому, якщо використовував його за межами України

4. Царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом.

5. Москва наклала деякі обмеження на дипломатичні зносини з іншими державами, зокрема з Туреччиною і Польщею.

6. Більшість статей договору були присвячені військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).

Значення договору полягає в наступному:

1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення і незалежність козацької України від Речі Посполитої.

2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішньо-політичної суверенності Української держави.

2. Криза української державності після смерті Б.Хмельницького (період Руїни)

Відповідь на друге питання плану слід розпочати з висвітлення основних причин поступової втрати Україною своєї незалежності: імперська політика Росії та наддержавницька позиція української старшини, які в своїх діях керувалися особистими інтересами.

Після смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1957 р.) для України настали тяжкі часи, які дістали назву руїни.

Руїна – надзвичайно важкий для України період, коли попередні здобутки були значною мірою втрачені. Розкол серед старшини – політичної еліти тогочасного суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, яка не здатна була консолідувати народ на основі розбудови української державності, боротьба за геополітичні інтереси Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої склали основні причини руйнації державотворчих досягнень доби Хмельниччини.

У 1657 році старшинська рада, посилаючись на молодість спадкового гетьмана Юрія Хмельницького, віддала гетьманську булаву генеральному писарю Івану Виговському. Не зважаючи на вдалий, вигідний для України договір зі Швецією, який зумів укласти І.Виговський, широкі верстви українського громадянства були незадоволені зосередженням усієї влади в руках старшини, всередині країни зростала опозиція проти гетьмана. Резонатором цих настроїв мас, осередком демократичної опозиції стала Запорізька січ на чолі з Яковом Барабашем. Ці події не пройшли поза увагою московського уряду, який мріяв про обмеження державних прав України.

В свою чергу противники Росії відстоювали ідею повороту до державних зв’язків з Польщею. 16 вересня 1658 року був підписаний Гадяцький трактат, який привів до відкритої війни України і Росії. За цим трактатом Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського ставала вільною і незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України. Об’єднувалася ця федерація особою спільного короля, всіма державами спільно обраного.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, якого обирали самі українці. Гетьману заборонялося мати зовнішньо-політичні стосунки, що значно обмежувало суверенітет України. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, що на практиці означало перетворення старшини на шляхту. Гадяцький трактат не було втілено в життя. Поляки не збиралися виконувати пункти трактату, а в Україні він не знайшов підтримки серед рядового козацтва.

В 1667 році Польща і Росія без участі України уклали Андрусівський договір про перемир’я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалася під владою Росії. Правобережжя закріплялося за Польщею, запорізькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на 2 роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, але ряд застережень в угоді давали можливість Росії назавжди залишити за собою місто. Таким чином, Андрусівське перемир‘я остаточно затвердило розкол України на Право-і Лівобережну.

Андрусівський договір викликав обурення і протести в Україні. Нехтування українськими інтересами і відверте розчленування українських земель посилили серед українців прагнення до єдності. В цих умовах тогочасний гетьман Петро Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну, і хоча йому вдалося бути проголошеним гетьманом обох боків Дніпра, бажаної єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося.

У цей час на Лівобережжі гетьманом вибрали Івана Самойловича, який теж плекав честолюбиві мрії стати гетьманом всієї України, і в Москві вирішили підтримати його.

Внаслідок міжусобних воєн і вторгнень іноземних армій, що тривали практично безперервно з 1648 року, Україна була поділена між могутніми сусідами. Українська державність з кожним новим гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і від Польщі до Туреччини втрачала здобутки середини ХVІІ ст. Гетьманська влада і авторитет занепадав, старшина досить легко могла скинути того, хто їй не догодив. Українська державна організація зоставалася лише на Лівобережній Україні – Гетьманщині, де зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Дата добавления: 2014-01-06