Ліквідація російським царизмом української автономії

Після Полтавської битви і виступу Мазепи проти Росії натиск на Україну з боку російського самодержавства набрав цілком виразних форм. Політичний курс уряду Петра І був спрямований на обмеження української автономії аж до повної її ліквідації. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

У 1772 році управління Україною було передане безпосередньо Сенату, що означало відмову визнати Україну окремим державним організмом. Була започаткована нова державна установа, яка отримала право віщої апеляційної інстанції і деякі важливі права контролю над адміністрацією та фінансами України – Малоросійська колегія. Український уряд з його головним адміністративним органом, Генеральною Військовою Канцелярією, був підпорядкований Малоросійській колегії, завданням якої було включити Україну до системи управління Росії. Користуючись відсутністю виборного гетьмана після смерті в 1722 р. І.Скоропадського (П.Полуботок був наказним гетьманом), Малоросійська колегія стала фактично найвищою адміністративною, судовою і фінансовою установою на українських землях. Вона отримала також право надавати накази полковникам без згоди гетьмана, а пізніше Генеральна Військова Канцелярія також була підпорядкована Малоросійській колегії.

Обрання миргородського полковника Д.Апостола новим гетьманом у 1727 р. носило формальний характер: претендент був визначений царським урядом. Малоросійська колегія була скасована і все українські справи було перенесено до Колегії іноземних справ.

Із вступом на російський престол дочки Петра І Єлизавети було вирішено відновити гетьманство в Україні. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів К.Розумовського на гетьмана України. Знову Україна-Гетьманщина дістала свої автономні права, була проведена судова реформа – запроваджено земські суди, в яких суддями були виборні з місцевої шляхти, було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави, проте її подальший розвиток був неможливим в умовах централістських устремлінь Російської імперії.

В 1762 р. на російський престол зійшла Катерина ІІ, яка примусила К.Розумовського «добровільно» зректися гетьманства. На місце гетьмана прийшла друга Малоросійська колегія, її президент П.Румянцев, правлячи понад 20 років Україною, твердо тримався приписаної йому Катериною ІІ політики.

Російський уряд, безумовно, не влаштовував самобутній державний устрій Запорізької Січі, яка становила небезпеку існуванню освіченого деспотизму і тому була призначена на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського царизму можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії, а також недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою, зазіхання на родючі землі Запоріжжя, і, звичайно, загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв сталою схемою: контроль – обмеження – ослаблення – ліквідація. 23 квітня 1775 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням генерала П.Текелі вступили на Запоріжжя. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролиття і після зачитання указу Катерини ІІ про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Січ зникла, та січове товариство вижило. Чимало січовиків повтікали на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Це стурбувало російський уряд, тому у 1788 р. із запорізьких козаків було сформоване так зване чорноморське козацьке військо, у якому зберігалися давні запорізькі порядки. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю і там заснувало Задунайську січ, устрій якої копіював устрій Запорізької Січі.

У 1781 році царський уряд знищив полковий адміністративний устрій України-Гетьманщини, а її територію поділено на 3 намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які сполучено в одному Малоросійському генерал-губернаторстві. В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового строю її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.

Література

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України.– К.,1990.– С. 320 – 353.

2. Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995. – С. 152-218.

3. Історія України (кер. авт. кол. Ю.Зайцев) – Львів, 1998.– С. 123 – 134.

4. Крип’якевич І.П. Історія України. Львів, – 1990. – С. 186-208.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. – К., 1993. – С. 36-50.

6. Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002. – С. 188-212.

Історико-понятійний апарат

Гетьман (від нім. Hauptmann – начальник). Після утворення в ході Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Української держави гетьман став її головою. У його руках зосереджена майже вся повнота виконавчої, законодавчої і судової влади. Гетьманські укази – універсали – були обов’язковими для всього населення. Ознаками влади гетьмана були бунчук і булава.

Клейноди (від нім. Kleinod – коштовність) – дорогоцінні військові знаки, регалії або атрибути українського козацтва, що використовувалися в XVI-XVIII ст. Серед них були хоругва, бунчук, булава, печатка з гербом, перначі, литаври.

Руїна – період громадської війни на Україні. Почався після смерті Б.Хмельницького і завершився розколом України на Право і Лівобережну.

Гайдамаки – учасники національно-визвольної війни українського народу проти польського гніту у ХVIII ст. на Правобережній Україні.

Коліївщина – найбільше селянсько-козацьке повстання в 1768 р. на Правобережній Україні проти шляхетської Польщі під проводом М.Залізняка. Учасники повстання були озброєні колами (звідси назва руху) і холодною зброєю. Повстання захопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину. Сили повстанців у липні 1768 р. розбиті, сотні людей були страчені, тисячі відправлені на каторгу.

Опришки – учасники повстанського руху в Галичині, Буковині і Закарпатті проти польської, угорської і австрійської шляхти в XVI – І пол. XIX ст.

ЛЕКЦІЯ ІV
УКРАЇНА В НОВІ ЧАСИ: МОДЕРНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН (к. ХVІІІ – поч. XХ ст.)

1. Особливості розвитку українського суспільства в к. ХVІІІ – поч. XХ ст.: територія, етносоціальна структура населення, політичне та соціальне становище.

2. Модернізація економіки України в ХІХ – поч. ХХ ст.

3. Українське Відродження в контексті світових цивілізаційних процесів.

Дата добавления: 2014-01-06