Модернізація економіки України в ХІХ – поч. ХХ ст

На початку ХІХ ст. українські землі як у Російській, так і у Австрійській імперії були здебільшого відсталими агарними регіонами. Система ведення сільського господарства в цілому була відсталою, екстенсивною. Аграрні відносини базувалися на поміщицькому землеволодінні. Головною формою експлуатації кріпосних селян була панщина (відробіткова рента), яка мала тенденцію до зростання. Селяни-кріпаки працювали, примусово і безкоштовно, зі своєю тягловою силою і знаряддями праці частину тижня на панській землі, а себе утримували за рахунок праці на землі, яку поміщик виділяв з власних земельних володінь. Загальна економічна слабкість селянських господарств, примітивні знаряддя праці негативно позначилися на становищі поміщицьких господарств. Лише частина поміщиків особливо на Півдні України, застосовували машини і новітній інвентар.

У Західній Україні майже не існувало великих фабрик і заводів. Єдине велике промислове виробництво – видобуток нафти у районі Дрогобича і Борислава – розпочалося аж у 1850–1860-х рр. Місцевий ринок заполонили німецькі та чеські товари, і місцеві ремісники і купці не могли витримати конкуренції.

Однак, незважаючи на те, що у першій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система зберігала своє переважаюче становище, в усіх формах економічного життя йшов процес розвитку товарно-грошових, ринкових відносин, які ще називають буржуазними або капіталістичними. Найважливішою ознакою нових виробничих відносин, які вже домінували в Західній Європі, була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення.

В Російській імперії лише з 1830-40 рр. (пізніше, ніж у Великої Британії, Франції та США) починається промисловий переворот, суть якого полягає в заміні ручної праці машинним виробництвом і в формуванні двох нових соціальних класів: найманих робітників – пролетаріату і буржуазії. У 1825 р. в Україні налічувалося 659 промислових підприємств, а в 1860 р. – близько 2330. Вугледобування в Донбасі у 1860 р. становило 6 млн. пудів. Активно розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. За кордон вивозили вугілля, ліс, пшеницю, вовну, худобу, щетину, віск, мед і таке інше. Робітничий клас з 1800 до 1860 рр. виріс з майже 10 тис. до 85319 робітників (майже 74% з них були вільнонайманими, решта кріпосними-приписними), а кількість буржуазії зросла у 5,7 раза.

Усі ці суперечливі, але взаємопов’язані процеси й тенденції вказують на кризу – певне домінування старих феодальних відносин та структур і зародження, становлення та формування нових капіталістичних відносин. Але в процесі розкладу феодально-кріпосницької системи загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поразка Росії у Кримській війні (1853–1856) засвідчила її відставання від європейських держав-лідерів. За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Царська влада стояла перед вибором: розпочати самій реформи «зверху», чи вдатися до жорсткого адміністративного управління, наражаючись на загрозу революції «знизу».

Щоб уникнути революції царський уряд провів визволення селян «зверху». 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест про скасування кріпосного права. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків і отримували права власності на землю. Слід зазначити, що реформа провадилася з регіональними відмінностями.

Поміщицькі селяни Південної України втратили близько 30% своїх земель. Крім того, вони мусили викупляти землю в процесі довготривалих викупних операцій. Для державних селян, які становили 50% всього селянства, умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвоє більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

На Правобережній Україні після поразки польського повстання 1863 р. кріпаки польських дворян одержали дещо кращі умови викупу, ніж селяни в Росії: їхні земельні ділянки не зменшилися, а в середньому навіть трохи збільшилися. Таким чином російський уряд намагався протиставити селян польському дворянству, що знову проявило свою нелояльність.

Слід відзначити, що у 1860-х рр., крім аграрної реформи, було запроваджено ціла низька перетворень в інших сферах суспільного життя, які дали можливість на деякий час гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

Найважливішою була земська реформа, запроваджена у 1864 р., згідно з якою селяни разом з іншими станами (дворянством, духівництвом, міщанством) отримали право брати участь (хоча і досить обмежено) у земському самоуправлінні, що сприяло консолідації українського суспільства. Земські установи засновували лікарні й надавали населенню безкоштовну медичну допомогу, організовували школи, технічні училища і курси. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де виборні місцеві органи самоуправління були запроваджені лише в 1911 р. У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися міські думи.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. Запроваджувалися принципи безстановості судів, гласності судочинства, змагальності сторін і відкритих засідань, вводився суд присяжних. У тому ж році відбулася шкільна реформа. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Основними середньоосвітніми закладами залишалися гімназії. В Україні з’явилось чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних та інших училищ, а також учительських семінарій. Право вчитися у гімназіях і реальних училищах надавалося всім бажаючим незалежно від статі, стану і віросповідання.

Майже одночасно почалася військова реформа, що тривала п’ятнадцять років. Було запроваджено загальну військову повинність, тривалість служби скорочувалася з 25 до 6–7 років, було заборонено тілесні покарання. Особам, які мали освіту, дозволялося проходити службу на правах добровольців терміном від 6 місяців до 4 років.

Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. докорінно змінили соціальні відносини в Росії і відкрили перед нею шлях до поступового формування громадянського суспільства, розвитку капіталістичних відносин, але російський царизм не проголосив конституції і не скликав парламенту, тобто модернізація в Російській імперії не мала системного характеру.

Найважливішим компонентом капіталістичної модернізації імперії була індустріалізація, яка почалася з інтенсивного залізничного будівництва. Надійної транспортної системи потребувало швидке промислове зростання у південних районах України і постійне збільшення експорту зерна у Європу через Азовсько-Чорноморські порти. Тому не випадково першу колію було прокладено в 1865 р. у південному напрямі між Балтою і Одесою. У 1869 р. вступила до ладу Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, у 1878 р. – Донецька залізниця, а в 1884 р. залізниця зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з покладами залізної руди Кривого Рогу. Таким чином, Південна Україна пережила наприкінці ХІХ ст. безпрецедентний промисловий бум і стала найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії.

У 60-80-х роках ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні в цілому завершився промисловий переворот. На великих капіталістичних підприємствах – заводах і фабриках – застосовувалися досягнення науки і техніки. Економічний розвиток визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Але українська промисловість розвиваючись як складова частина загальноросійської, мала і свої особливості. За О. Бойком, їх можна звести до наступного: 1) перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії; 2) більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії; 3) високий рівень концентрації виробництва; 4) значний вплив іноземного капіталу; 5) формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії.

Слід зауважити, що товарообмін мав однобічний, колоніальний характер. Лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення продукції у Росії, тобто накопичення капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Але також слід пам’ятати, що Україна не була колонією Росії у точному розумінні цього слова, оскільки за багатьма економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі.

В Австрійській імперії кріпацтво було скасовано на 13 років раніше (1848 р.) ніж в Російській, що також відкрило шлях до вільного підприємництва і формування вільнонайманої робочої сили. Цим самим було створено передумови для зростання товаризації сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві – провідній галузі економіки краю. Великі землевласники після реформи зберегли за собою понад 40% земель краю. Проте згодом великі латифундії почали переходити у власність підприємств, різних компаній, банків, заможних селян. Становлення фабрично-заводської промисловості в Західній Україні відбулося в останні три десятиліття XIX ст. Однак там переважали дрібні підприємства. Фабричне виробництво охопило лише окремі галузі, переважно ті, які займалися добуванням, первинною переробкою сировини: лісопильну, нафто- і соледобувну, паперову, металообробну, озокеритну.

У 1860-х рр. Австрійську імперію було перетворено з абсолютистської держави на конституційну. Цією реформою гарантовано основні громадянські права (свобода преси, право на об’єднання в спілки тощо), а парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і загальнодержавному рівні. Українці Галичини одержали політичну рівноправність з іншими національностями (слід зазначити, що євреї також одержали основні громадянські права, проте їх не було визнано окремою національністю). Втім, виборче право згідно станових, національних або майнових критеріїв утискало права українських селян порівняно з поляками.

Як вже відомо, в Російській імперії до 1905 р. не існувало ні конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту. Саме у цей рік почалася перша російська революція (1905–1907). Серед благотворних змін, які викликала революція, чимале місце посідає земельне реформування. Невирішеність аграрного питання в кінці ХІХ ст. поглиблювала конфронтацію у суспільстві, посилювала соціальну напругу. Тому російський уряд на чолі з прем'єр-міністром П. Столипіним у 1906 р. проголосив курс на реформування аграрного сектора. Метою перетворень було досягнення економічного і соціального прогресу в умовах збереження великого землеволодіння, влади поміщиків, зміцнення сільської буржуазії. Реформа була розрахована не менше, ніж на 20 років. Програма передбачала наступні заходи:

селянам дозволялось виходити з сільської общини на хутори й відруби;

заохочення переселення селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу;

надавання кредитів переселенцям і селянам для створення власного фермерського господарства.

Столипінська реформа дала найвагоміші результати в українських губерніях. Реформи відкривали шлях до приватного селянського землеволодіння, прискорили процес переходу українського села на ринкові відносини. Проте створити надійну опору царизму не вдалося. Головними причинами провалу аграрної реформи були:

непослідовність у проведенні та обмаль часу у Столипіна (його було вбито у 1911 р.);

достатньо великі ціни на землю;

опір великих землевласників і ліворадикальних партій.

Реалізація аграрних реформ була перервана Першою світовою війною, що спалахнула у 1914 р. Ця війна виросла із протиріч двох воєнних блоків Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), які змагалися за розділ і перерозділ світу. Оскільки Україна була поділена між Австрією та Росією, то тепер вона опинилася у двох ворожих таборах, і українці примушені були вбивати один одного за інтереси імперій, які пригнічували їх. До того ж, західноукраїнські землі стали одним з головних театрів воєнних дій, які вщент руйнували її економіку і екологію.

Отже, скасування кріпосного права і пов’язані з ним перетворення в українських землях спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів. З одного боку, реформи надали поштовх політичній й економічній модернізації, а з іншого, призвели до загострювання суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Проте головним є те, що скасування кріпацтва було вирішальною передумовою для створення української нації та українського національного руху.

Дата добавления: 2014-01-06