Українське Відродження в контексті світових цивілізаційних процесів

Наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. у всій Європі виникали національні рухи. Протягом століття вони стали визначальною історичною силою, перетворили станові суспільства й етнічні групи на нації, які згодом висунули вимогу створення національних держав.

Процес національного відродження, на думку вчених, має три основні періоди: перший – початковий, коли пробуджується національна самосвідомість, інтерес до історичних джерел і витоків, до мови і фольклору, народної культури; другий – культурницький, або просвітницький, під час якого інтелектуальна і духовна еліта народу – інтелігенція починає діяльність, спрямовану на поширення освіти і всебічний розвиток культури. Третій період – політичний, характеризується усвідомленням необхідності і прагненням вести політичну боротьбу за самовизначення. Це період, коли виникають політичні партії, консолідуються національно-визвольні сили, які ставлять за мету досягнення державної самостійності. Українська історія кінця ХVІІІ – початку XX ст. переконливо ілюструє і підтверджує цю періодизацію.

Початком українського національного Відродження вважається поява в 1798 р. першого написаного українською розмовною мовою літературного твору – «Енеїди» І. Котляревського. Слідом за ним упродовж перших десятиліть ХІХ ст. з’явилися інші твори українською мовою – повісті та оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, вірші й переклади П. Гулака-Артемовського. Водночас розпочалося збирання українських народних пісень і козацьких епосів («дум»).

Українська мова також стає об’єктом дослідження. У 1818 р. було надруковано першу граматику української мови «Грамматика малорусского наречия» О. Павловського. А в 1834 р. І. Срезневський опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», в якої автор доказує те, що українська мова – це не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

У цей час помітно зріс інтерес до національної історії. Поширення історичних знань було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. У 1822 р. в світ вийшла чотиритомна праця Дм. Бантиша-Каменського "Історія Малої Росії". Фактично це була перша масштабна узагальнююча праця з історії України, в якій автор обстоював права України на автономне козацьке самоврядування.

Першим центром інтелектуального піднесення в Україні став Харківський університет (1805 р.). Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російській імперії. У тридцяті роки ХІХ ст. основний центр культурного життя перемістився до Києва. У 1834 р. тут також засновано університет.

Викладачами (М. Костомаров та інші) та студентами (В. Білозерський та інші) Київського університету в 1846 р. було створено таємну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. У засіданнях товариства активну участь брав Т. Шевченко. Всього до братства увійшли 12 осіб. Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу» (або «Законі Божому»). Ідеологія товариства була синтезом ідеї трьох національних рухів: української автономії, польського демократизму і російського декабризму в Україні. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки у конфедерації таких же незалежних слов'янських держав. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Організація проіснувала трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних членів товариства. Найтяжче покарали Т. Шевченка, його заслали у Оренбурзькі степи рядовим солдатом з забороною писати і малювати.

Утворення та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства є яскравим прикладом осмислення та визначення української інтелігенції місця і ролі українського народу в світовому історичному контексті. У той же час, поява братства засвідчила початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України, але щоб вийти за межі культурницького етапу належало подолати численні перешкоди – соціальні, тому що в Україні, за винятком нечисленної інтелігенції, не було соціальних верств, чутливих до нових ідей; психологічні, бо більшість українських селян не називали себе «українцями» та культурницькі, тому що польська та російська культури були більш розвинені й їм важко було протистояти. За вирішення цих завдань взялися громадівці і народники.

В 1860-ті роки в Києві, Харкові, Полтаві та інших містах ліберальна і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напівлегальні організації, названі громадами. Певних програм і статутів громади на мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю: брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості. Громадівський рух зазнав тиску царської влади, але своєї діяльності не припинив. Серед активних діячів цього руху були: професор Київського університету В. Антонович, етнограф П. Чубинський, композитор М. Лисенко, історик М. Драгоманов та інші.

На другому етапі українського національного Відродження величезну роль відігравало народництво – рух різночинної інтелігенції, які були носіями ідеології селянської демократії. Основною у поглядах народників була ідея переходу до соціалізму через збереження, використання і оновлення колективістських засад сільської общини. Члени народницьких гуртків наймалися на фабрики, вчителювали у селах, відкривали майстерні, де проводили сходки селян, розповсюджували нелегальну літературу. Але соціальне становище селянства, низький рівень політичної свідомості заважали йому активно включитися в реалізацію задумів народників. Масовий похід демократичної молоді «в народ» зазнав невдачі.

У другій половині ХІХ ст. у національного руху з’явилися конкуренція у вигляді загальноросійського опозиційного і революційного руху. У цей час важливою рисою суспільно-політичного життя Росії і України було поширення марксизму. Утопічна комуністична теорія німецького філософа К. Маркса, щодо неминучої перемоги комунізму шляхом пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату, захопила розум мільйонів робітників і значної частини європейської інтелігенції.

У 1881 р. в Києві революціонер-демократ Ю. Мельников створив перший марксистський гурток. У 1891 р. в Києві виникла Російська соціал-демократична група, а в березні 1897 р. марксистські організації Києва об'єдналися в «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Серед делегатів І з'їзду РСДРП, який відбувся у Мінську в 1898 р., були представники українських організацій. Було проголошено створення нової партії, відбувся перехід від економічних вимог пролетаріату до політичних завдань.

Під впливом революційних ідей народників і марксистів М. Драгоманов намагався реанімувати громади та спрямувати їх на боротьбу за соціальні і національні інтереси України. Драгоманов усвідомив, що політична програма, яка мала зачепити маси українців-селян, мусила поєднати національні цілі з соціальними та демократичними. Фактично це були паростки ідей українського соціалізму. Драгоманов хоча й боровся з російською централізацією, однак висунув ідею автономії України у складі майбутньої демократичної Російської федерації. Його вплив на український національний рух був великим. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій.

В 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Харкова та Києва Д. Антонович, М. Русов, М. Порш та інші провели спільне засідання, на якому було засновано першу на східноукраїнських землях політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), яка виступала за побудову самостійної демократичної держави. Першим програмним документом РУП стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900 р.). Оскільки партія об’єднувала різних за політичними поглядами людей, то дуже скоро постала гостра проблема розмежування: в 1902 році відкололася націоналістична частина членів на чолі з М. Міхновським, які проголосили створення Украïнськоï народної партії (УНП). В 1904 р. лівіша течія, очолюваних М. Меленевським, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. В 1905 р. решта членів РУП перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали В. Винниченко та С. Петлюра. Окрім цих партій, в 1905 р. виникли також Українська радикально-демократична партія та Українська партія соціалістів-революціонерів. Представники майже усіх партій виступали за автономію України у складі демократичної федеративної Росії і тільки УНП була єдиною, яка стояла на засадах державної самостійності України.

Хоча всі українські політичні партії були нечисленними і ідейно між собою ворогували, їхня діяльність сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби, особливо в умовах першої російської революції 1905-1907 рр. Початком революції були події 9 січня 1905 р. в Петербурзі («кривава неділя»). Її головними причинами було наступне: – зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання; – посилення експлуатації робітничого класу; – зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем; – національний гніт; – відсутність демократичних свобод тощо. Революція набула буржуазно-демократичного характеру і привела, незважаючи на поразку, до певної лібералізації царського режиму. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав “Маніфест”, у якому декларувалося скликання російського парламенту – законодавчої Державної думи за участю усіх верств населення, свобода слова, совісті, зборів, союзів, недоторканість особи. Прийняття цього документу мало важливі наслідки. В Україні активізувалося політичне та культурне життя. Під час революції зросла кількість громадських організацій і політичних партій та їх чисельність. Саме в цей час були створені політичні партії, які склали основу Центральної Ради – Українська соціал-демократична робоча партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (есерів) (УПСР). Була вироблена та втілена у життя нова модель управління – Ради народних депутатів, утворені перші профспілки (в 1907 р. в Україні існувало 80 профспілок). З 1905 р. почали видаватися: перша україномовна газета «Хлібороб», українські суспільно-політичні журнали – «Дзвін», «Рідний край» тощо. У Києві, Одесі, Чернігові та інших містах виникли осередки культурно-освітньої організації «Просвіта».

Все ж головним досягненням революції було запровадження парламентаризму. Згідно з Маніфестом, піддані отримували громадянські і національні права, скликався парламент – Державна Дума, обмежувалося самодержавство. В Першій Державній Думі українські депутати створили Українську думську громаду, яка вперше офіційно висунула вимогу національної автономії України. Громада випускала свій орган – «Український вісник». Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі. Але 3 червня 1907 р. царський уряд розігнав Другу Думу, чим фактично здійснив державний переворот, що означало поразку революції. Вона не досягла своєї мети: не було знищено самодержавство і поміщицьке землеволодіння. Післяреволюційна реакція знову започаткувала антиукраїнську політику. Разом з тим, українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями, тобто все те, що сприяло у боротьбі за соціальне і національне визволення під час української революції 1917–1920 рр.

На західноукраїнських землях культурне відродження почалося дещо пізніше ніж на Наддніпрянщині. У 1830-40 рр. центром національного руху в Галичині стає Львів, де у 1832 р. виник гурток, згодом названий «Руською трійцею». Його лідерами були М. Шашкевич, I. Вагилевич і Я. Головацький. Вони проводили енергійну організаційну і просвітницьку роботу у напрямку відродження, збирання і популяризації багатств народної культури. Результатом їх праці було видання наприкінці 1836 р. альманаху «Русалка Дністровая».

Піднесення національно-визвольного руху в Західній Україні відбулося під час “європейської революції”, або “весни народів”. 2 травня 1848 р. у Львові створилася перша українська політична організація – Головна Руська Рада – перший в історії України парламент. Друкованим органом ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львові газета українською мовою. Ці події надихали українських патріотів, які активізували просвітницьку, а пізніше і політичну діяльність у II пол. XIX – на початку ХХ ст.

Прихильники національного розвитку на народній основі, прозвані народовцями у 1868 р. заснували товариство «Просвіта», яке ставило за мету поширення освіти та виховання національної свідомості народу. У 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство імені Т.Г. Шевченка – неофіційну українську Академією наук.

У 1890-х роках на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворюються перші політичні партії, було укладено їхні програми, які формувалися під впливом праць М. Драгоманова. Провідниками його ідей українського соціалізму стали І. Франко і М. Павлик, які почали редагувати видання «Друг». У 1890 р. разом з молодими активістами вони заснували Русько-українську радикальну партію (РУРП). Поява першої легальної української політичної сили, що на 10 років попередила східноукраїнську РУП, відкриває новий період політичного розвитку західних українців. Згодом були створені Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р.) та Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р.). Кінцевою метою своєї боротьби вони вважали здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Отже, національне-культурне відродження українського народу – це довгий, тяжкий та неоднозначний процес. З одного боку, хоча українців було поділено між двома імперіями, але ці дві частини були зв’язані між собою взаємними впливами організаційного, особистого та ідейного характеру, що вказує на єдність українського національного руху. Проте, з іншого боку, несхожість загальних політичних умов, неузгодженість процесів і значні відмінності між групами носіїв вказують на неоднорідність обох частин цього руху. Але все-таки слід зауважити, що той процес, що почався на початку XIX ст., у кінці ХХ віку завершився створенням незалежної української держави. Цей тривалий і трагічний шлях до свободи довів непереборну життєздатність українського народу і підтвердив істинність висновків видатного німецького філософа Йогана Готфріда Гердера (1744 – 1803), що дійсним носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.– К.: Академвидав, 2006.–С. 209–315.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.– К.: Генеза, 2000.– С. 10–101.

3. Історія України / За ред. Г.Д. Темка.– К.: Академія, 2002. – С. 133–214.

4. Каппелер А. Мала історія України / Пер. з німецької.– К.: “К.І.С.”, 2007.– С. 78–141.

5. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т.– К.: «Основи», 1994.

6. Субтельний О. Україна. Історія.– К.: Либідь, 1992.– С. 183–294.

Історико-понятійний апарат:

Державна Дума – виборний дорадчий орган царської Росії 1905–1917 рр.

Земство – органи місцевого самоврядування, створені в частині губерній Росії, в т.ч. Лівобережній Україні і Південній Україні, відповідно до земської реформи 1864 р.

Капіталістична модернізація – процес створення і оновлення великого машинного виробництва, впровадження новітньої технології в усіх галузях народного господарства країни, насамперед – у промисловості, наслідком чого було витіснення ручної праці.

Національно-культурне Відродження – піднесення після занепаду мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті, розвиток культури, поява та зміцнення політичних організацій національних сил, активна боротьба за національне визволення.

Промисловий переворот – перехід від мануфактурного до великої машинної (фабрично-заводської) системи капіталістичного виробництва – заміну ручних знарядь праці системою робочих машин і парових двигунів. В Росії, у т.ч. на Україні час промислового перевороту припадав на 30-90-ті роки ХІХ ст.

Дата добавления: 2014-01-06