Відбудова господарства на основі НЕПу

Становище України наприкінці 1920 р. характеризувалося узагальнюючим словом – криза. Із поставлених на облік 10773 підприємств діяло лише 4060. Повністю припинили свою діяльність більшість підприємств хімічної, поліграфічної, шкіряної, борошномельної, винокурної та інших галузей промисловості. В Україні працювала лише одна невелика домна на Петровському (Єнакіївському) металургійному заводі. Виплавка чавуну складала 0,5% довоєнних обсягів. У Донбас кожного дня надходило лише один-два вагони з вантажами, замість звичайних 40-50. Паливна криза, яка була викликана закриттям шахт, призвела до повної зупинки залізничного руху на більшості напрямків. Пленум ЦК КП(б)У (січень 1921 р.), проаналізувавши ситуацію, констатував невтішні підсумки: становище на транспорті та у вугільній промисловості було охарактеризовано як „розвал катастрофічних розмірів”. Загальний випуск промислової продукції в Україні скоротився до 12% від довоєнного рівня. Важким був стан робітничого класу. Державі не вдалося забезпечити навіть мінімальні потреби робітників продовольством. Харківська, Одеська та ін. губернії звітували про неможливість забезпечити хлібом навіть найбільші підприємства і як наслідок про „найтяжчий відчай” трудівників.

Зростала соціальна напруга: на державних заводах та фабриках розпочалися страйки та „волинки”, в селі діяли численні повстанські загони, незадоволені політикою продрозкладки. «Село не з нами!», – з тривогою констатував предсовнаркому Х.Раковський.

Критичний стан економіки України став прямим наслідком Першої світової війни, поразки національно-визвольних змагань та радянської політики „воєнного комунізму”. Стан справ значно погіршила проведена за прикладом РСФРР урядом Радянської України економічно необґрунтована тотальна націоналізація промислового фонду. До кінця 1920 р. в Україні було націоналізовано 10720 підприємств, що значно перевищувало можливості держави регулювати та налагоджувати виробничі процеси у різних галузях народного господарства. Голова Раднаркому Радянської Росії В.Ленін змушено визнав: „ми наекспропріювали багато більше, ніж зуміли облічити, контролювати, управляти і т.д.”. Все це зумовило величезні труднощі в промисловості: підприємства були зруйнованими, вони не мали відповідного на той час нового устаткування, бракувало палива, сировини, робочої сили. Катастрофічний стан економіки вимагав докорінного перегляду господарської політики.

У березні 1921 р. пройшов Х з’їзд РКП(б), на якому Ленін переконав у необхідності нової політики (НЕПу). Її основними складовими стали:

– заміна продрозкладки продподатком;

– відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин;

– відбудова фінансово-банківської системи;

– створення багатоукладної економіки: дозвіл приватної ініціативи, денаціоналізація, концесії, розвиток кооперації та орендних відносин.

Також у рамках реформування було відмінено обов’язкову трудову повинність, проводилася децентралізація промисловості, ліквідувались надцентралізовані бюрократичні структури – главки і створювалися трести тощо.

Всі ці заходи мали економічний ефект: дозволили швидкими темпами відбудувати промисловість та наблизитися за показниками до довоєнних часів. Так, легка промисловість була відбудована вже на середину 1920-х рр. На 1926 р. заробітна плата в промисловості зросла в 1,6 рази, вчителям збільшилася у 3,6 рази – порівняно з 1924 роком. Прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Так, на селі зміцнювалася частина українського заможного селянства, яке в масі своїй вороже ставилася до більшовицької влади.

Наприкінці 1920-х рр. вдалося значно покращити відбудовчі показники. У 1928-1929 рр. в Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 р.; вугілля на 119% більше, сталі на 117%.

Проте, головною причиною згортання НЕПу стало те, що влада намагалася багатоукладність, ринкову економіку об’єднати з такими несумісними складовими радянського суспільства, як диктатура пролетаріату, а фактично монопартійна диктатура, адміністративне регулювання, домінування агресивно-класового підходу тощо. За цих обставин економічні реформи страждали половинчастістю, незакінченістю та й не могли бути іншими в умовах відсутності політичного та юридичного сприяння.

Проголошення курсу на індустріалізацію, затвердження тоталітаризму – все це унеможливлювало будь-яке існування ринкових механізмів.

3. Трагедія соціалістичної модернізації (індустріалізація, колективізація)

До середини 1920-х рр. вдалося в цілому відбудувати зруйновану промисловість. Значних успіхів було досягнуто в галузях легкої та харчової промисловості. Однак, незважаючи на певну відбудову народного господарства, постало питання на який основі повинен бути подальший промисловий розвиток. Країна залишалась переважно аграрною. Відбудовані промислові підприємства працювали на старому обладнанні, використовували застарілі технології, що спричинило низьку продуктивність та якість продукції. Особливо скрутне становище склалося у базових галузях. Металургійна, паливна та інші галузі промисловості не досягли навіть довоєнного рівня, а головне – не задовольняли попит народного господарства. За таких умов пріоритетним напрямком в розвитку промисловості стала не відбудова або модернізація вже функціонуючих заводів та фабрик, а будівництво нових потужних виробничих об’єктів. „Якщо виходити з наявних у нас заводів, - підкреслив голова ВРНГ Ф.Дзержинський, – соціалізм нам ніколи не створити. І кількісно й якісно вони для цієї мети не годяться”. Так, з ХIV Всесоюзної конференції ВКП(б) (квітень 1925 р.) було взято курс на індустріалізацію країни.

Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки.

Основні джерела індустріалізації: націоналізація промисловості, збільшення податків, примусова колективізація, використання трудового ентузіазму працівників та примусової праці політичних в’язнів, конфіскація церковного майна тощо.

Головною особливістю стало те, що на відміну від розвинених країн світу індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава стала не тільки власником, створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їх продукції – головним чином зброї та засобів виробництва.

В Україні прискореними темпами розвивалися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. Так, із виділених Україні на нове будівництво 1,2 млрд. крб. 78% призначалося на Донецько-Криворізький басейн (для задоволення потреб у вугіллі та металі), а на всю решту території України припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Характерною особливістю також стало значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії. Відповідно до першої п’ятирічки у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5%, а в легку та харчову лише 12,5%. Прямим наслідком стала кризова ситуація із забезпеченням населення продуктами харчування і товарами масового вжитку. Окрім того, Україна отримувала на народне господарство, згідно з планами п’ятирічок, суми значно менше від будь-яких показників її питомої ваги: у 1-й 18,3% (Росія 68%), 2-й 16,7%, а перед війною вже 14,5 (Росія 71%).

Такі тенденцію дали змогу молодому економісту-комуністу Волобуєву заявити, що революція нічого принципово не змінила – Україна залишалася колонією Росії.

Досягнення індустріалізації:

Будівництво нових заводів (серед них Запоріжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.) вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи. Її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. Були створені нові галузі промисловості: електро- та кольорова металургія, коксохімія, маргаринова галузь та ін.

Загалом за дві з половиною п’ятирічки було побудовано понад 2 тис. крупних народногосподарчих об’єктів. Як наслідок, Україна посіла 2 місце за виплавкою чавуна (після Німеччини), 3-те після Німеччини та Англії за виробництвом сталі, 4-те за видобутком вугілля.

Дата добавления: 2014-01-06