Теорії соціальних змін у соціології

Соціальні процеси й соціальні зміни.

Концепції розвитку суспільства.

Теорії соціальних змін у соціології.

Лекція 14. Соціальні рухи.

Найважливішою проблемою соціології є вивчення соціальних змін їхні механізми й напрямки, тобто динаміка розвитку суспільства.

Поняття «соціальна зміна» означає процес переходу соціальних систем, общностей, інститутів і організацій з одного стану в інше. Це тривалий процес, вході якого, у результаті взаємодії різних соціальних факторів (економіки, політики, культури) відбуваються якісні зміни в суспільстві.

Соціальні процеси є послідовна зміна станів, рух елементів соціальної системи або її підсистем. Процес має стійкий порядок взаємодії, тривалим за часом і спрямованим до того або іншого стану соціальної системи як деякому її результату. Скажемо так: досягнення або недосягнення є характеристикою ефективності процесу. Кожний з них має стадії, що різняться по змісту.

Поняття «соціальна зміна» конкретизується поняттям «розвиток».

Розвиток - це необоротна, спрямована зміна матеріальних і ідеальних об'єктів, їхній перехід від простого до складного, від нижчого до вищого.

У соціології виділяють різні типи змін і розвитку: еволюційні, революційні, прогресивні, регресивні, иммитационные й інноваційні.

Еволюційні процеси - це повільні, плавні, кількісні перетворення об'єктів у суспільстві.

Революційні - це порівняно швидкі, стрибкоподібні якісні зміни.

У соціології 19 століття сформувалися 2 плини у вивченні соціального розвитку залежно від вибору методології дослідження соціальних змін: 1) соціальний еволюціонізм (Г. Спенсер, Э. Дюркгейм, Фр. Теніс, Р. Арон, А. Турен і ін.; 2) революціонізм - у соціології марксизму й неомарксизма (Г. Маркузе, Ю. Хабермас, Р. Миллс, Э. Фромм, Боттомор).

В 19 в. під впливом дарвінізму в соціології міцні позиції зайняв еволюціонізм - система поглядів, що визнає об'єктивний характер соціального розвитку. Основна ідея еволюціонізму 19 в. складається в існуванні історичних стадій людського суспільства, що розвивається від простого до диференційованого, від традиційного (з ручною технологією) до індивідуального (з машинною технологією). Рух від однорідності до великої розмаїтості, від простих до складних форм організації - це еволюція.

Найбільше яскраво соціальний еволюціонізм представлений в органічній соціології Г. Спенсера. Сутність еволюції суспільства Г. Спенсер бачив в ускладненні форм громадського життя, їхньої диференціації й інтеграції на новому рівні організації.

Ядро схеми Спенсера становить ідея диференціації, що розумілася як неминучий поділ функції між частинами системи, і відбору найбільш стійких структурних співвідношень. Еволюція будь-якої системи складається в підвищенні й ускладненні її організації. Але, диференціація завжди супроводжується інтеграцією, тому що еволюційні зміни йдуть у напрямку гармонізації, структурної й функціональної відповідності всіх елементів системи. М. Спенсер зв'язував еволюцію суспільства з його інтеграцією, шляхом адаптації всіх новацій самої системи.

В Э. Дюркгейма зміст еволюції виводиться з поділу праці й зводиться до переходу від механічної солідарності, заснованої на нерозвиненості й подібності індивідів і їхніх функцій в архаїчному суспільстві органічної солідарності, що виникає на основі поділу праці й соціальної диференціації в сучасному суспільстві. Завдяки останньому забезпечується взаємозв'язок людей на більше високій основі, відбувається їхня інтеграція в єдиний соціальний організм, формується почуття солідарності, як вищий моральний принцип суспільства, іде саморозвиток суспільства.

У рамках соціального еволюціонізму в 19 - початку ХХ вв. виник ряд теорій суспільства як руху від простого до складного. Одним з перших до такої класифікації звернувся класик німецької соціології Фр. Теніс. Він у книзі «Громада й суспільство» провів розмежування розвитку на підставі критеріїв традиційного й сучасного суспільства. Поняття «гемейншафт» він застосував до традиційної селянської громади, а поняття «гезельшафт» до індустріального міського суспільства.

В основі «гемейншафта» лежать родина й громада, з нерозвиненими специализациями праці, релігійними цінностями й мирськими традиціями.

В основі «гезельшафта» - великі корпорації зі спеціалізованими професійними ролями, світські цінності, прагнення до особистої вигоди в суспільстві заснованому на формальних законах.

2. Концепції розвитку суспільства

У ХХ сторіччі в соціології в руслі протиставлення традиційного й сучасного суспільства в 50-60 р. французьким соціологом Р. Ароном і американськими економістами У. Ростоу й Д. Гэлбрейтом була створена теорія індустріального суспільства. Основу цієї теорії становить ідея еволюції суспільства від відсталого аграрного традиційного суспільства з натуральним господарством і становою ієрархією до індустріального суспільства зі складною системою поділу праці з механізованим і автоматизованим виробництвом, масовою культурою.

В основі цієї теорії лежить «технологічний детермінізм», суть якого в тім, що весь розвиток і всі зміни в суспільстві обумовлені технологічними переворотами, викликаними технічними й науковими нововведеннями у виробництві. Технологічні перевороти спричиняють зміни в економіці, політику, культурі, але ці зміни не супроводжуються соціальними конфліктами й революціями, а дозволяються шляхом соціальним реформ.

В 70-е роки теорія індустріального суспільства трансформується в теорії «постіндустріального суспільства», створені американцями Д. Беллом «технотронного суспільства», Зб. Бжезинского, «інформаційного суспільства» французом Ж. Фурастье, О. Тоффлером «сверхиндустриальное суспільство».

Відповідно до даної теорії, висунуть теза про те, що суспільство у своєму розвитку проходить 3 стадії: 1) доиндустриальную (аграрну); 2) індустріальну; 3) постіндустріальну.

На першій стадії переважає сільське господарство й авторитарна держава. На другій стадії - промисловість і індустріальна демократія, на 3-й стадії домінує сфера послуг і меритократическая й монархічна демократія.

Головним мотивом соціальних змін у доиндустриальном суспільстві є влада, в індустріальному - гроші, у постіндустріальному - інформація, знання.

У соціології кінця XIX - XX вв. поширення також мала теорія революційної зміни суспільства. Марксизм виходить із економічного детермінізму й визначальним фактором соціального розвитку думає зміни не в техніку й технології, а в економічному базисі суспільства. По Марксові розвиток суспільства також іде лінійно й проходить 5 стадій (формації). Перехід від однієї формації до іншої більше високої, здійснюється на основі революцій. Економічною основою революцій є конфлікт між ростом продуктивних сил і застарілих виробничих відносин.

К. Маркс уважав революції «локомотивами історії», які ламають перешкоди на шляху суспільного розвитку, служать потужним стимулом позитивних змін у суспільстві. Революція - сповитуха історії.

Відмітною рисою марксизму стало прагнення з'єднати еволюцію з революцією, тобто довести важливість революційних перетворень для поступального розвитку історії.

Отже, у теоріях соціальної еволюції виділені головні фактори соціальних змін, що тягнуть розвиток суспільства - це знання, соціальна диференціація, солідарність, науково-технічний прогрес, продуктивні сили.

Теорії цивілізації

Однак традиційний для соціології еволюціонізм виявився не здатний пояснити причини криз і розколів суспільств, назадніх рухів, регресу. Пояснення цьому не лінійному процесам розвитку в соціології спробували дати теорії циклічного розвитку (Н. Данилевський, П. Сорокін, Освальд, Шпенглер, А. Тойнби. У цих теоріях розвиток суспільства виглядає не як лінійний рух від нижчих стадій до вищих, а як своєрідний цикл підйому, розквіту й занепаду, що повторюється в міру його завершенности у всіх суспільствах. Одним з варіантів методології циклічного розвитку є теорія культурно-історичних типів, основоположником якого став Н. Я. Данилевський. У цій теорії акцент робиться на многолинейности розвитку суспільства. Данилевський виділив 13 цивілізацій в історії, або 13 культурно-історичних типів, що різняться по релігійному, культурному, політичному й соціально-економічному параметрах. Кожний «тип» проходить 4 етапи розвитку:

1) I етап - «несвідомий», коли народи перебувають на рівні «етнографічного матеріалу», тобто не вийшли на історичну оренду, не розвилися в соціально-економічних і культурних відносинах;

2) II період - формування державно-правових, релігійних, етнічних інститутів і регуляторів, коли відбувається становлення культурно-історичного типу;

3) III період - розквіту цивілізації, коли сформувалися й повноцінно функціонують всі базисні соціальні системи суспільства;

4) IV період - занепаду й заходу цивілізації.

У західній соціології циклічна модель розвитку історії вилилася в парадигму культурно-історичних типів, що доповнили теорії Освальда Шпенглера й англійського мікроісторика А. Тойнби.

О. Шпенглер у книзі «Захід Європи» виділив 8 культурно-історичних типів розвитку миру. Перший етап підйому суспільства Шпенглер називає «культурним». Культура - це висхідний щабель будь-якого культурно-історичного типу, для якої властива «органічна» еволюція всіх сфер життя людей. Другий етап - цивілізація, характеризується «механічною» еволюцією, тобто провідної до «окостеніння» творчих початків у культурі і її розпаді О. Шпенглер прогнозував загибель західноєвропейської цивілізації.

Теорії соціального розвитку А. Тойнби, представлені в книзі «Збагнення історії», опираються на вчення про цивілізації як цілісних системах у розвитку історії. А. Тойнби в історії суспільства виділяє 6 основних культурно-історичних типів:

1) єгипетська, андская; 2) шумерська, индская, шаньская, травня; 3) вавилонська, хетська, элинистическая; 4) російська, західна, арабо-мусульманська, далекосхідна-японська; 5) застиглі цивілізації (ескімоська, османська, спартанська); 6) не розвинені цивілізації (далекосхідна-християнська, дальнезападная християнська.

Згідно А. Тойнби вирішальна роль у розвитку цивілізації належить «Відповіді» народів на «виклик», кинутий їм ззовні - історичними обставинами.

Серія послідовних відповідей на послідовні виклики забезпечує розвиток народів. У міру росту цивілізації інтенсивність викликів від зовнішнього середовища переміщається убік викликів від внутрішньої системи або особистості.

Головний критерій росту - це прогресивний рух у напрямку самовизначення. Концепція культурно-історичних типів П. Сорокіна, виходить із існування в історії суспільства соціокультурних суперсистем. П. Сорокін виділив 3 типи культурних суперсистем:

1) спіритуалістична, у якій на першому місці коштує надчуттєва реальність і істина;

2) сенсуалістична, у якій джерелом і мірою всіх речей зізнається чутливість, відчуття;

3) ідеалістична суперсистема - заснована на синтезі інтуїції, розуму й чуттєвості.

П. Сорокін є автором концепції «соціокультурної динаміки». Основні причини змін у соціокультурних змін П. Сорокін зв'язує зі зміною домінуючого світогляду. Обумовлені ним основні принципи сприйняття дійсності поступово вичерпують свої можливості й заміняються одним із двох інших альтернативних мировоззрений. Відповідно переміняються й типи соціокультурних суперсистем.

Однак, на відміну від О. Шпенглера й А. Тойнби, П. Сорокін допускав наявність прогресу в суспільному розвитку й відзначав, що в ХХ в. іде процес розвитку світової цивілізації, що поєднує все людство. Ця ідея П. Сорокіна поклала основу розвитку в 60-70 р. ХХ століття теорії «конвергенції» (Дж. Гэлбрейт, Я. Тинберген) і Римського клубу. (М. Кан, А. Печгей, Дж. Форрестер, Д. Белл, Д. Медоуз).

В основі «конвергенції» лежить ідея зближення країн і народів під впливом глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі й інтернаціоналізації економічної й політичної діяльності на Землі.

Головною рушійною силою зближення миру є НТР, що породила «інформаційне суспільство», що сприяло становленню «планетарної свідомості», способу життя. Загальпланетарна єдність, соціокультурна цінність миру є головною сутнісною характеристикою сучасного розвитку миру. Таким чином, НТР є основою всіх структурних змін у сучасному суспільстві. НТР буде сприяти формуванню єдиної глобальної цивілізації.

Своєрідний підхід до вивчення соціального розвитку з'явився в теорії соціальних змін американського соціолога Т. Парсонса. Системний підхід Парсонса суть розвитку зводить до відхилення від нормального положення суспільства. Будь-які зміни в суспільстві, викликані розвитком виробництва, ринку, держави, соціальних груп приводять до зміни рівноваги в структурах системи. Якщо система зуміє пристосуватися до умов, що змінилися, то вона інтегрує в себе й ці нові утворення, залишаючись у цілому стабільної й незмінної.

Якщо ж внутрішній і зовнішній тиск змін на систему буде сильним, то вона втрачає рівновагу. Відбувається трансформація її важливих структурних елементів (соціальних ролей, інститутів, організацій). Модернізації піддаються цілі підсистеми - економіки, політики, культури.

Т. Парсонс уводить поняття еволюційних универсалиев, тобто таких структур, виникнення яких свідчить про появу якісно нового стану системи. Спочатку в соціальній системі складаються 4 универсалии:

система комунікацій; 2) система споріднення; 3) релігія; 4) технологія.

У наступному розвитку системи в ній утворяться такі универсалии як стратификационная структура, бюрократія, гроші й ринок, держава, демократія.

Відповідно Т. Парсонс розділив розвиток суспільства на 3 стадії:

традиційне; 2) проміжне; 3) сучасне суспільство.

Системний підхід Парсонса дає можливість побачити, які явища, процеси зміни в суспільстві, ведуть до його структурної перебудови, які наслідки цих змін.

Отже, будь-яка соціальна система по-своєму унікальна й у відомих межах консервативна, инерционна в силу того, що те або інші нововведення, які в перспективі можуть неї стабілізувати й зміцнити (це завжди зачіпає нтереси людей), спочатку здатні порушити рівновагу елементів з непередбаченими наслідками.

Стабільність є таким станом соціальної системи, при якому вона здатна функціонувати й змінюватися, зберігаючи стійкість структури й функцій до сильних взаємодій ззовні. Нестабільність - ситуація, коли вплив (внутрішн і зовнішнє) перевищує деякі критичні значення й при цьому потрібні екстраординарні дії для збереження системи. Критерії балансу стабільності: збереження оптимального статусу в основних соціальних груп, економічна рентабельність і ефективність виробництва, підтримка людського потенціалу (здоров'я, утворення, кваліфікації й ін.)

Соціальний досвід XX в. свідчить про більшу значимість спонтанно-еволюційних процесів, ніж регульованих, «революційних», однак вони завжди буду взаємодіяти. Коли суперечки суспільство - цілісний організм, що володіє більшим числом ступенів волі, воно може змінюватися лише в ході внутрішньої еволюції.

Дата добавления: 2014-01-06