Управляти – це значить вести підприємство до його цілі, витягаючи максимум можливості з наявних ресурсів.» А. Файоль

ТЕМА 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1 Поняття менеджменту, його зміст і задачі. Менеджмент як тип ринкового управління.

1.2 Історія розвитку менеджменту як науки.

1.3 Системний підхід у менеджменті.

1.1. Упровадження ринкових відносин у практику господарювання вимагає принципової зміни методів управління на всіх рівнях управлінської ієрархії. Це висуває необхідність вивчення нових підходів і форм управління, зокрема, менеджменту як особливого типу управління.

Наука управління існує давно, і загальну наукову уяву переважно про систему вітчизняного управління і тенденції його розвитку можна одержати, вивчаючи такі дисципліни, як: "Теорія управління", "Наукові основи управління", "Господарський механізм управління" та інші. Сьогодні в побут ввійшло і закріпилося таке поняття, як менеджмент. Що це? Нове слово чи новий тип управління?

У менеджменті підходи інші, вони більш конкретні, вивчення його дозволяє довідатися, як управляти успішно, як побудувати (удосконалити) систему управління, як оцінювати й аналізувати управління, як краще використовувати свої знання в конкретній області, тобто спрямоване на удосконалення вже пізнаної системи управління з метою підвищення її ефективності і результативності.

Сьогодні в нових соціально-економічних умовах досвід розвитку світового менеджменту безумовно корисний. Він базується на досягненнях різноманітних наук. При цьому слід зазначити, що іноземні економісти також широко вивчали і вивчають досвід колишніх соціалістичних країн, особливо нашої… Так, радянська система планування галузей народного господарства з урахуванням усіх переваг і недоліків, широко використовується у Франції, Японії, Південної Кореї та інших країнах. У сучасних управлінських методах США багато чого було узято з праць російських економістів (М.Д.Кондратьева,В.Д. Базарова,П.М. Керженцева) і пристосовано до місцевих умов.

Власне менеджмент як наука підрозділяється на дві частини: теоретичні основи менеджменту і практичні зразки найкращого управління. Обидві частини націлені на вивчення управління як цілісного, комплексного але у той же час конкретного явища, що у силу його багатоплановості можна розглядати лише з позиції системного підходу, що найбільш повно розкриває зміст процесу управління.

Таким чином, головна задача менеджменту як науки не тільки вивчення сутності ринкового управління, але і постійний пошук шляхів і методів удосконалювання системи управління в умовах ринку, а також створення найкращих умов для вироблення оптимальних рішень та їхньої реалізації.

Зараз у літературі можна зустріти самі різні тлумачення менеджменту.

Наприклад:

менеджмент – це спосіб, манери спілкування з людьми;

менеджмент – це влада і мистецтво управління;

менеджмент – це особливого роду вмілість і адміністративні навички;

менеджмент – це мистецтво змусити подію здійснитися.

Кожне з цих визначень не є досить повним і обґрунтованим, але проте дає уявлення про філософію і політику менеджменту. Тут інші підходи і до управління, інші цінності і пріоритети. Різноманітність у тлумаченні менеджменту визначається його багатоплановістю, у ньому тісно переплітається наука, досвід, знання і безліч інших факторів, серед яких особливо виділяються організаційні, економічні і соціально- психологічні.

Менеджмент – теорія та її практичне застосування в управлінні виробництвом і людьми, розподілом і виробничим споживанням, роботою персоналу з метою розвитку виробництва, задоволення потреб ринку та одержання прибутку.

Менеджмент як наукова дисципліна акумулює досягнення різних наук: «Теорії управління», «Маркетингу», «Соціології і психології управління», «Основ підприємництва», тому при його вивченні доцільно виділити раціональну загальну частину, що є основним фундаментом, на якому буде будуватися прикладний менеджмент.

У чому ж специфіка менеджменту?

Розглянемо його відмітні риси:

1.Орієнтація на людину. Домінуючим принципом менеджменту повинна бути орієнтація на людський фактор. Необхідно пам'ятати, що людина – це головна цінність, отже, необхідно так вести внутрішню політику фірми, щоб створити їй оптимальні умови для прояву ініціативи, розкріпачення її творчої активності, самостійності, відповідальності.

Багаторічний пріоритет суспільного над особистим у нашій країні привів до того, що особистість деіндивідуалізувалась. У людини виникло почуття непотрібності і свідомість того, що вона завжди може бути замінена іншою. Упав престиж сумлінної праці, а в період загального дефіциту, можливо, самим гострим виявився дефіцит особистості.

У менеджменті існує таке поняття, як «менеджмент людських ресурсів», його співробітники розглядаються, як джерело найважливішої сили для досягнення поставлених перед фірмою цілей.

2.Орієнтація на споживача. Другим не менш важливим принципом у менеджменті є орієнтація на споживача. Цей принцип продиктований тим, що будь-яка фірма існує тільки для споживачів і завдяки ім. У цьому полягає вища ціль будь-якої організації – служіння споживачу, і всі сили і засоби повинні бути спрямовані на реалізацію цієї мети. Красномовно свідчить про це кодекс відомої фірми IBM. Приведемо деякі його статті:

1. Найважливіша фігура в бізнесі - споживач.

2. Не споживач залежить від IBM, а IBM від споживача.

3. Споживач не заважає роботі, він – ціль роботи.

4. Споживач робить нам послугу, купуючи наші товари.

5. Споживач – це не гола статистика, це люди з плоті і крові, з почуттями й емоціями, як і ми самі.

6. Споживач – це джерело життєвої сили будь-якої діяльності. Без них нам доведеться закрити свої фірми.

Завжди пом’ятайте про це!

3.Повна орієнтація на ринок. Менеджмент – це управління через ринок. Уся стратегія менеджменту зв'язана з ринком, а саме: розширенням своєї частки ринку і максимізацією прибутку.

У колишньому нашому традиційному розумінні управління ці питання не розглядалися, оскільки мова йшла переважно про державне управління і про державну власність.

4.Постійне удосконалювання системи управління фірмою. Менеджмент припускає постійне удосконалення структури об'єкта і системи управління, організаційних відносин, способу життя співробітників і в цілому мікроструктури, що в остаточному підсумку визначають стиль і методи управління.

Найважливішою задачею менеджменту є також попередня розробка структур, орієнтованих на випуск нових виробів і послуг.

1.2. Система управління виникла в стародавності, коли Моісей виводив своїх одноплемінників з єгипетського полону, чи коли Олександр Македонський вершив свої військові перемоги.

Хоча саме управління старе як світ, ідея управління як наукової дисципліни, професії, області досліджень – відносно нова.

Управління було визнано самостійною сферою діяльності тільки в ХХ столітті.

Менеджмент як наукова дисципліна пройшов довгий і суперечливий шлях розвитку, і розглядати його потрібно з урахуванням історичного досвіду, тих цілей і задач, що ставилися на різних етапах його розвитку. Підготувати менеджерів до сприйняття сучасних проблем менеджменту крізь історичну призму, що дозволяє зрозуміти логіку розвитку цих проблем, можна шляхом ознайомлення з роботами класиків в області менеджменту.

Вперше інтерес до теорії менеджменту як науки з'явився наприкінці ХIХ в. У 1911р. американський інженер Фредерік У. Тейлор (1856-1915р.) опублікував книгу «Принципи наукового управління». У ній Тейлор, аналізуючи процес виробництва, розвив навчання про інтенсифікацію трудових операцій з метою підвищення продуктивності праці. Зокрема, він детально вивчав робочі операції і змінював їх таким чином, щоб усунути зайві, непродуктивні рухи. Заслугою Ф. Тейлора було прагнення протиставити науковий підхід сформованим традиціям, підійти до трудового процесу як до системи і дати наукові основи організації і нормуванню праці людини. Уперше замість традиційної лінійної системи управління була запропонована функціональна система, що пропонувала наявність колективу адміністраторів, які відповідають за різні сторони організації праці. Ф. Тейлор уперше зробив спробу відокремити деякі творчі функції, такі, як обмірковування, планування, від фактичного виконання роботи. При цьому Ф. Тейлор своєрідно трактував основні задачі управління підприємством: «Найголовнішою задачею управління підприємством повинне бути забезпечення максимального прибутку для підприємця в з'єднанні з максимальним добробутом для кожного зайнятого в підприємстві працівника». До Ф. Тейлора вважалося, що ці тенденції взаємно виключають одна одну. Однак Ф. Тейлор з'єднав ці тенденції як взаємозалежні, а не конкуруючі. При цьому він указував, що зв'язати їх можливо тільки у випадку досягнення найвищої продуктивності праці, під якою розумів максимально можливу віддачу кожного працівника.

Ф. Тейлор також досліджував фактори, що заважають підвищенню продуктивності праці, такі, як погана організація роботи, грубі і примітивні методи виробництва, і вперше намагався визначити, яким ж є найкращий тип управління.

Отже, Ф. Тейлор, а також його однодумці Ф. Гілберт і Г. Гант є представниками так званої школи наукового управління. Однак досліджували вони в основному виробництво і займалися підвищенням ефективності праці в об'єкті управління.

Наступним етапом у розвитку менеджменту була спроба вчених створити теорію управління суспільним виробництвом. До них відносяться, насамперед, француз Анрі Файоль (1841-1925р.), що говорив уже не тільки про промислове управління, але і про управління державними заснуваннями. З цією метою А. Файоль і його однодумці намагалися сформулювати принципи управління, що були б досить універсальні і сприяли успіху будь-якої організації.

У 1916р. його книги «Загальне і промислове управління», «Наукова організація праці», «Позитивне управління» були опубліковані російською мовою. Управляти, по А. Файолю, значить вести підприємство до мети, намагаючись щонайкраще використовувати його ресурси. Він виділяв такі функції, як передбачення, тобто вивчення майбутнього, і встановлення програми дій, організацію, координацію (тобто об'єднання всіх дій і зусиль), контроль, розпорядження (тобто приведення в дію потенціалу праці). У цьому зв'язку А. Файоль розглядав управління як процес, що складається з декількох взаємозалежних функцій: планування, організації, мотивації і контролю. Крім того, він уперше поставив задачу побудови структури організації на основі принципу єдиноначальності, відповідно до якого кожен співробітник повинний одержати розпорядження тільки від одного начальника і підкорятися тільки йому одному.

Принципи управління Анрі Файоля:

1. Поділ праці (спеціалізація).

2. Повноваження і відповідальність.

3. Дисципліна.

4. Єдиноначальність.

5. Єдність напрямку (єдиний план і один керівник).

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним.

7. Винагорода персоналу.

8. Централізація.

9. Скалярний ланцюг (ієрархічна система – службові сходи).

10. Порядок.

11. Справедливість.

12. Стабільність робочого місця для персоналу.

13. Ініціатива.

14. Корпоративний дух.

Багато які з 14 принципів А.Файоля дотепер практично корисні.

Наступний етап у розвитку управлінської думки характеризується розвитком концепції людських відносин.

Концепція людських відносин як теорія одержала свій розвиток у 20-30-і рр. у США. Зв'язано це з переходом в економічній діяльності від екстенсивних методів до інтенсивних і ростом значення людського фактора.

Нарешті звернули увагу на те, що людина – це, насамперед особистість, і єю треба управляти по-іншому, чим іншими факторами виробництва. Особистість – це головний фактор, що підтримує конкурентноздатність і здатність до адаптації у нових умовах. Людина – єдине джерело відновлення в сучасній компанії. Тому і теоретики і практики США в 30-і рр. повернулися до проблеми мотивації. Насамперед, це Е лтон Мейо (1880 – 1949 р.), психолог і соціолог, засновник вивчення в школах бізнесу таких дисциплін, як індустріальна соціологія, основи доктрини людських відносин. Займався етикою, філософією, логікою, психологією. Свої висновки зробив на основі відомого Хоторнського експерименту (1927 р.), у ході якого вивчав вплив різних факторів, таких, як висвітлення, розташування робочих місць та інших, на продуктивність праці.

Було встановлено, що ці фактори менш впливають на продуктивність праці, чим спілкування робітників один з одним, їхні контакти в процесі роботи. Це породило соціальні аспекти менеджменту.

Е. Мейо зробив ряд висновків:

· людина – істота соціальна, їй потрібно працювати в групі;

· тверда ієрархія бюрократичної системи суперечить природі людини, вона тяжіє до волі;

· керівники повинні орієнтуватися на людей, а не на продукцію;

· необхідна інтеграція в групах, тобто створення в групах відповідного психологічного клімату. Людина завжди відгукується на вплив групи, тому що вона у більшому ступені реагує на людей, рівних по статусу, чим на керівництво. Звідси, якщо в групі усі зайняті досягненням поставленої мети, то це в набагато більшому ступені мотивація, чим контроль, що йде зверху. Таким чином, з'явилося поняття неформальних груп і відносин у доктрині людських відносин.

Неформальні групи – це структура, що виникає на основі симпатій і антипатій. Ці відносини природні, необхідні і корисні для організації. Іноді інтереси неформальних груп вступають у протиріччя з інтересами формальних організацій. У такому випадку задачею менеджменту є узгодження цих інтересів, тобто менеджер повинний навчитися управляти неформальними групами.

У неформальних групах з'являються неформальні лідери в силу своїх особистих якостей. Щоб успішно керувати неформальними відносинами, менеджер повинний сполучати в собі якості формального і неформального лідера. Це застава згуртованості, групового співробітництва.

При цьому у своїй діяльності менеджер повинний:

· сконцентрувати увагу на потребах груп;

· збільшувати ступінь задоволення своїх працівників: підвищення добробуту, ротацію, зняття утоми, монотонності т.д.;

· створити систему ефективної мотивації;

· упроваджувати систему взаємного контролю і взаємної відповідальності (гуртки якості).

Необхідно також кілька слів сказати про навчання Макса Вебера (1864-1920р.) як про перехідну ланку між класичним менеджментом і теорією людських відносин. Вебер не менеджер, на відміну від попередніх авторів, а соціолог. У центрі уваги його навчання лежить проблема «раціонального». На думку М. Вебера, будь-які сфери діяльності людини можуть бути раціональними чи іраціональними. Раціональний підхід дуже характерний для німецького типу мислення: є цілі, план, чіткий порядок. По ньому живуть і працюють. Є чітка впевненість у виконанні плану. М.Вебер вважав, що в Європі на основі ринкових відносин сформувався визначений тип особистості на відміну від Сходу, де розповсюджений іраціональний підхід. М. Вебер був упевнений, що й інші народи підуть по шляху раціоналізації, і ввів поняття «ідеального типу особистості». Вебер увів поняття «бюрократичної організації» як організації вищого раціонального, типу, звідкіля був цілком виключений особистісний соціально – психологічний аспект.

У 50-60-і рр. з'являється поведінковий аспект у менеджменті, тобто опис поведінки людини, причин і наслідків цього поводження в конкретних виробничих ситуаціях. У результаті таких досліджень з'являється менеджмент персоналу, кадрову роботу в якому прийнято розглядати лише як складову частину управління персоналом – це, насамперед, управління людськими відносинами, куди входить і сама кадрова робота (розміщення, просування, звільнення), а також мотивація, групова динаміка, система соціальних мір. Таким чином, ідеї Е. Мейо лежать в основі сучасного менеджменту.

Сучасні теоретики відмовилися від теоретичних положень і практичних рекомендацій раціоналістичної школи наукового управління Ф. Тейлора.

У даний час у менеджменті застосовується системний підхід.

Отже, в еволюції менеджменту можна виділити наступні етапи:

1890-1920 рр. – зародження менеджменту, як науки (впровадження в промислове виробництво організаційних мір; Ф. Тейлор).

1920-1940 рр. – формування менеджменту як науки (чітка регламентація, розподіл робіт і строга дисципліна; А. Файоль).

1940-1960 рр. – менеджмент із гуманістично – психологічним ухилом (посилення ініціативи, активності людей, А. Маслоу).

1950-1960 рр. – менеджмент організаційної структури фірми.

1960-1980 рр. – комп'ютеризація системи управління.

1960-1970 рр. – розвиток принципів стратегічного планування.

1970-1980 рр. – ситуативний менеджмент (гнучкість методів, форм управління).

1955-1985 рр. – управління на фірмі розглядається в тісному зв'язку з ринком і маркетингом (маркетинг – наука і мистецтво управління обміном, управління ринком).

1980-1990 рр. – розвиток принципів стратегічного планування.

1985-2003 рр. – управління на фірмі з використанням принципів логістики.

У ході еволюції в рамках науки управління виділилися різні напрямки, відбулося її злиття з іншими науками, її розвиток визначався науково-технічним розвитком, у першу чергу обчислювальної техніки. Зростання значення інформатики викликало появу нової професії – інформаційного менеджера.

1.3. Сучасний менеджмент як наука базується на системному мисленні. Це націлює нас на вивчення концепції «системи», що одержала широке поширення в теорії і практиці управління. Цінність цієї концепції полягає в тім, що вона сприяє більш глибокому розумінню характеристик досліджуваного об'єкта і процесу його функціонування.

Наприклад, промислове підприємство як об'єкт управління являє собою складну кібернетичну систему, що складається в першу чергу з цілого ряду систем: виробничої системи, системи збуту, обслуговуючих систем та ін. Представляючи промислове підприємство як систему, ми намагаємося визначити його цілі, складові елементи, специфіку функціонування, тобто вивчаємо його системні характеристики входу, процесу і виходу.

Промислове підприємство як об'єкт управління являє собою складну кібернетичну систему, що складається з двох підсистем: керованої і керуючої, котрі у свою чергу зможуть розглядатися як самостійні системи. До керованої підсистеми відносяться: виробнича підсистема, обслуговуючі та забезпечуючі підсистеми, підсистема збуту та ін. Усе це являє собою єдиний цілісний організм, покликаний виконувати чітко поставлені цілі і потребуючий ефективного управління.

До керуючої підсистемі відносяться функціональні підрозділи, зайняті підготовкою і прийняттям управлінських рішень по різних аспектах діяльності керованого об'єкта (у даному випадку керованою підсистемою), чи, як прийнято говорити, апарат управління промислового підприємства.

Оскільки в менеджменті мова йде про системний підхід, то ми будемо застосовувати концепцію «системи» і до керуючої підсистеми. Розглядаючи керуючу підсистему підприємства як систему, необхідно виділити її характеристики відповідно до теорії систем. До таких характеристик відносяться: ВХІД, ПРОЦЕС, ВИХІД. Розглянемо конкретно кожну з них.

До характеристик ВХОДУ звичайно відносяться усі види ресурсів, необхідні для функціонування системи управління, а саме:

· матеріальні ресурси – ресурси, виділені для реалізації цілей функціонування системи;

· трудові ресурси – люди, зайняті в системі управління підприємством і певним чином організовані нею. Чисельність цих ресурсів регламентуються штатним розкладом, а їхня організація – діючою системою управління;

· фінансові ресурси – сума коштів, виділених для реалізації цілей функціонування системи. Регламентуються системою витрат;

· технічні засоби, необхідні для управління системою;

· інформація – повний перелік зведень, постанов, указів, що надійшли на ВХІД керуючої системи. Сюди також входять документи, що регламентують діяльність конкретної системи управління, наприклад, діючий штатний розклад, схема структури управлінння в даний момент, схеми комунікацій, форми організації виробничих процесів, система оплати праці й економічного стимулювання, дані маркетингових досліджень та ін.)

До характеристик ПРОЦЕСУ відносять опис технологічних процесів підготовки управлінських рішень. У різних системах ця технологія різна, звідси – проблема її проектування на основі наукових методів.

До характеристик ВИХОДУ відносять перелік управлінських рішень системи, визнані реалізувати поставлені цілі.

Застосування теорії систем у управлінні переконливо довело, що всяка організація є відкритою системою, що залежить від зовнішнього світу, і в цьому зв'язку менеджмент розглядається, як процес управління в умовах різних обставин і впливу на об'єкт управління факторів зовнішнього середовища.

Серед різноманіття таких факторів варто виділити споживачів, конкурентів, постачальників, джерела фінансових і трудових ресурсів. Перераховані фактори досить сильно впливають на процес управління, тому їх відносять до факторів прямого впливу на відміну від інших, менш значних, котрі відносять до факторів непрямого впливу, наприклад, стан економіки країни, загальний соціокультурний фон в суспільстві, національні тенденції, а також політичні фактори. Вплив зазначених факторів на управління з кожним роком зростає, у цьому зв'язку з'являються нові підходи в теорії і практиці менеджменту, а також нові напрямки в стратегії менеджменту.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення поняття «менеджмент». Які відмінні риси менеджменту?

2. У чому ви бачите головну задачу менеджменту?

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку менеджменту як науки.

4. Яка сутність системного підходу в менеджменті?

Дата добавления: 2014-01-06