Тема 16. Инвестиційний менеджмент

16.1 Економічний зміст і форми інвестицій.

16.2 Інвестиційна політика підприємств.

16.3 Правове регулювання інвестиційної діяльності підприємств, здійснюваної у формі капітальних вкладень.

16.1 Виробнича і комерційна діяльність підприємств і корпорацій зв'язана з обсягами і формами здійснюваних інвестицій. Термін «інвестиції» походить від латинського слова «іпvеst», що означає вкладати.

У більш широкому трактуванні вони виражають вкладення капіталу з метою його наступного збільшення. При цьому приріст капіталу отриманий у результаті інвестування, повинний бути достатнім, щоб компенсувати інвестору відмовлення від наявних засобів на споживання в поточному періоді, винагородити його за ризик і відшкодувати утрати від інфляції в майбутньому періоді.

Інвестиції виражають усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, у результаті якої утвориться прибуток (доход) чи досягається соціальний ефект.

Інвестиційна діяльність - вкладення інвестицій і здійснення практичних дій для одержання прибутку чи іншого корисного ефекту. Інвестиції в активи підприємства відбиваються на лівій стороні бухгалтерського балансу, а джерела їхнього фінансування - на правій (у пасиві балансу). Вони можуть направлятися в капітальні, нематеріальні, оборотні і фінансові активи. Фінансові активи виступають у формі довгострокових і короткострокових фінансових вкладень.

Інвестиції в основний капітал (основні засоби) здійснюються у формі капітальних вкладень і містять у собі витрати на нове будівництво, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння діючих підприємств, придбання устаткування, інструмента й інвентарю, проектної продукції й інші витрати капітального характеру. Капітальні вкладення нерозривно зв'язані з реалізацією інвестиційних проектів. Інвестиційний проект - обґрунтування економічної доцільності, обсягу і термінів проведення капітальних вкладень, включаючи необхідну документацію, розроблювальну відповідно до прийнятих в Україні стандартів (норм і правил), а також опис практичних дій по здійсненню інвестицій (бізнес-план).

Джерела фінансування інвестицій (пасив балансу) – власні (нерозподілений прибуток) і притягнуті засоби (кредити банків, позики юридичних осіб, аванси, отримані від замовників проекту)

Отже, при розгляді поняття «інвестиції» варто відповісти на 3 основних питання:

1. Хто інвестор?

2. Що він вкладає?

3. З якою метою і куди?

У ролі інвесторів виступають юридичні особи (підприємства й організації), держава, фізичні особи.

Отже, що можна вкладати?

Авансується капітал у різних формах:

1)амортизаційні відрахування і чистий прибуток (що залишився після оподатковування підприємств і фірм);

2)грошові ресурси комерційних банків, страхових компаній і інших фінансових посередників;

3)фінансові ресурси держави, мобілізовані в рамках бюджетної системи;

4)заощадження населення;

5)професійні здібності і навички до праці, а також здоров'я і час вкладника (підприємця).

Основу інвестування складає вкладення засобів у реальний сектор економіки, тобто в основний і оборотний капітал підприємств і корпорацій.

Головними етапами інвестування є:

1. Перетворення ресурсів у капітальні витрати, тобто процес трансформації інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування).

2. Перетворення вкладених засобів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве споживання інвестицій і одержання нової споживчої вартості (будинків, споруджень і. т. д.).

3. Приріст капітальної вартості у формі прибутку, тобто реалізується кінцева мета інвестування.

Таким чином, початковий і кінцевий ланцюжки замикаються, утворити новий взаємозв'язок: доход- ресурси- кінцевий результат (ефект), тобто процес нагромадження повторюється.

Отже, джерелом приросту капіталу і метою інвестицій є одержуваний від них прибуток (доход). На практиці маса прибутку (П) зіставляється з інвестиційними витратами (В) і визначається їхня ефективність (Е_п)

Э_п=П/В´100

Процес порівняння інвестиційних витрат і фінансових результатів (прибутку) здійснюється безупинно: до інвестування (при розробці бізнес-плану інвестиційного проекту), у ході його (у процесі будівництва об'єкта) і після інвестування (при експлуатації нового об'єкта).

Процеси вкладення капіталу й одержання прибутку можуть відбуватися в різній тимчасовій послідовності.

При послідовному протіканні цих процесів прибуток реалізується відразу після здачі готового об'єкта в експлуатацію і виходу його на проектну потужність, як правило, у межах до 1 року. Наприклад, установка нової технологічної лінії на діючому підприємстві. При рівнобіжному їхньому протіканні одержання прибутку можливо до повного завершення будівництва нового підприємства. Наприклад, при введенні в експлуатацію першої черги (цеху чи пускового комплексу).

При інтервальному протіканні процесів вкладення капіталу й одержання прибутку між періодом завершення будівництва підприємства і реалізацією прибутку проходить тривалий час (кілька років).

Розрив у часі між терміном вкладення капітальних витрат і терміном одержання ефекту називається «лагом».

Тривалість тимчасового лага залежить від форм інвестування й особливостей конкретних об'єктів, а також від фінансових можливостей забудовників. Слід також зазначити характерні неточності, що допускаються окремими авторами при визначенні терміна «інвестиції».

По-перше, до них часто відносять «споживчі» інвестиції громадян (покупка побутової техніки, автомобілів, нерухомості і.т.д.) Такі інвестиції не приводять до росту капіталу й одержанню прибутку.

По-друге, зустрічається ототожнення термінів «інвестиції» і «капітальні вкладення».

Капітальні вкладення – форма інституціональної (установної, засновницької) діяльності підприємств, зв'язана з авансуванням коштів в основний капітал. Інвестиції ж можуть здійснюватися в нематеріальні і фінансові активи.

В-3-іх, у багатьох визначеннях відзначається, що інвестиції є вкладенням коштів. На практиці так буває не у всіх випадках. Інвестування може здійснюватися й в інших формах, наприклад, внесків у статутний капітал підприємств рухомогого і нерухомого майна, цінних паперів, програмного продукту й ін.

В-4-х, у ряді визначень підкреслюється, що інвестиції -це довгострокове вкладення засобів.

Безумовно, капітальні вкладення, зв'язані з новим будівництвом, розширенням і реконструкцією виробничих об'єктів, як правило, носять довгостроковий характер. Однак часто вони бувають і короткостроковими. Наприклад, придбання машин і устаткування, що не вимагає монтажу. Темпи росту обсягу інвестицій залежать від ряду факторів.

Насамперед обсяг інвестицій залежить від розподілу одержуваного доходу на споживання і нагромадження (заощадження). В умовах низьких середньодушевих доходів населення основна їхня частка (75-80%) витрачається на споживання. Зростання доходів громадян викликає підвищення частки, що направляється на заощадження, що є джерелом інвестиційних ресурсів. Отже, ріст частки заощаджень у загальному доході викликає збільшення обсягу інвестицій, і навпаки. На обсяг інвестицій впливає очікувана норма прибутку, тому що прибуток є основним спонукальним мотивом для них. Чим вище норма прибутку, тим більше обсяг інвестицій, і навпаки. На обсяг інвестицій робить істотний вплив ставка позичкового відсотка, тому що в процесі інвестування використовуються не тільки власні, але і позикові засоби. Якщо норма очікуваного чистого прибутку виявляється вище середньої ставки позичкового %, то такі вкладення вигідні для інвестора. Тому ріст процентної ставки викликає зниження обсягу інвестицій в економіку країни.

На обсяг інвестицій також впливає темп інфляції. Чим вище цей показник, тим у більшому ступені буде знецінюватися майбутній прибуток інвестора і менше стимулів до збільшення обсягу інвестицій (особливо в процесі довгострокового інвестування). Тому в розробці бізнес-планів інвестиційних проектів зазначені фактори повинні враховуватися при оцінці ефективності їхнього добору для реалізації.

Інвестиції в об'єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. Для обліку, аналізу і планування вони класифікуються по окремих ознаках:

Перше, по об'єкту вкладення коштів виділяють реальні і фінансові інвестиції.

Реальні інвестиції (капіталовкладення) - авансування грошей у матеріальні і нематеріальні активи (інновації).

Капітальні вкладення класифікуються по:

1.Галузевій структурі (промисловість, транспорт, сільське господарство);

2.Відтворенній структурі (нове будівництво, розширення, реконструкція і розширення діючих підприємств);

3.Технологічній структурі (будівництво - монтажні роботи, придбання устаткування, інші капітальні витрати);

Друге, по характеру участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції припускають особисту участь інвестора у виборі об'єкта для вкладення коштів.

Непрямі інвестиції здійснюються через фінансових посередників – комерційні банки, інвестиційні компанії і фонди. Фонди акумулюють і розміщають зібрані засоби за своїм розсудом, забезпечуючи їхнє ефективне використання.

Третє, по періоду інвестування вкладення поділяються на довгострокові (на термін понад 1 рік) і короткострокові (на термін до 1 року).

Довгострокові служать джерелом відтворення капіталу.

Чотверте, за формою власності інвестиції підрозділяються на парні, державні, спільні й іноземні. Приватні інвестиції виражають вкладення засобів в об'єкти підприємницької діяльності юридичних осіб недержавних форм власності, а також громадян.

Державні інвестиції характеризують вкладення капіталу державних унітарних і муніципальних підприємств, а також засобів федерального і регіонального бюджетів і позабюджетних фондів.

П’яте, по регіональній ознаці інвестиції підрозділяються на вкладені усередині країни і за кордоном.

Шосте, за рівнем інвестиційного ризику виділяють наступні види інвестицій.

Безризикові інвестиції характеризують вкладення засобів у такі об'єкти інвестування, по яких відсутній реальний ризик втрати очікуваного доходу чи капіталу, і практично реального прибутку.

Низько ризикові інвестиції виражають вкладення капіталу в об'єкти, ризик по яким відповідає середньоринковому рівню.

Високоризикові інвестиції визначаються тим, що рівень ризику по об'єктах даної групи звичайно вище середньоринкового.

Нарешті, спекулятивні інвестиції виражають вкладення капіталу в найбільш ризикові активи (наприклад, в акції молодих компаній), де очікується одержання максимального доходу.

Суб'єктами інвестиційної діяльності в Україні є інвестори (замовники проектів, користувачі об'єктів, підрядчики, фінансові посередники, громадяни і.т.д.).

Вони класифікуються по наступним ознаках:

1. По напрямках основної експлуатаційної діяльності - індивідуальні й інституціональні інвестори. У ролі індивідуальних виступають фізичні особи, а інституціональних - юридичні особи (наприклад, фінансові посередники)

2. По цілям інвестування виділяють стратегічних і портфельних інвесторів.

Стратегічні ставлять ціль придбати контрольний пакет акцій компанії чи велику частку в її статутному капіталі для здійснення реального управління фірмою. Вони також здійснюють стратегію злиття і поглинання інших компаній. Портфельні інвестори вкладають свій капітал у різні фінансові інструменти з метою одержання високого поточного доходу чи приросту капіталу в майбутньому.

3. По приналежності до резидентів виділяють вітчизняних і іноземних інвесторів. У ролі іноземних – можуть виступати іноземні фізичні і юридичні особи, держави і міжнародні фінансово-кредитні організації (Світовий банк, Європейський Банк реконструкції і розвитку).

Класифікація форм інвестицій і видів інвесторів дозволяє підприємствам і корпораціям більш ефективно керувати інвестиційним портфелем.

16.2 Інвестиційна політика- складова частина загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає у виборі і реалізації найбільш раціональних шляхів розширення і відновлення виробничого потенціалу.

При виробленні інвестиційної політики доцільно керуватися наступними засадами:

1. Досягнення економічного, науково-технічного і соціального ефекту від розглянутих заходів. При цьому для кожного об'єкта інвестування використовуються конкретні методи оцінки ефективності. За підсумками такої оцінки здійснюється добір окремих інвестиційних проектів за критерієм ефективності (рентабельності). За інших рівних умов приймаються до реалізації ті з них, що забезпечують підприємству максимальну ефективність.

2. Одержання підприємством найбільшого прибутку на вкладений капітал при мінімальних інвестиційних витратах.

3. Раціональне розпорядження засобами на реалізацію безприбуткових проектів, тобто зниження витрат на досягнення науково-технічного, соціального чи економічного ефектів.

4. Використання підприємством державної підтримки для підвищення ефективності інвестицій у формі бюджетних позичок, гарантій Уряду України і.т.д.

5. Залучення субсидій і пільгових кредитів міжнародних фінансово-кредитних організацій і часток іноземних інвесторів.

6. Забезпечення мінімізації інвестиційних ризиків, зв'язаних з реалізацією конкретних проектів. Вплив комерційних ризиків (будівельних, виробничих, транспортних і інших ризиків) може бути оцінений через ймовірну зміну очікуваної прибутковості інвестиційних проектів і відповідне зниження їхньої ефективності. Такі ризики можуть бути знижені замовниками проектів і притягнутих інвесторів за допомогою самострахування, тобто створенням фінансових резервів, диверсифікованості інвестиційного портфеля і комерційного страхування. Захист від некомерційних ризиків (стихійне лихо, аварії, безладдя) забезпечується шляхом надання гарантій Уряду України і страхування інвестицій.

7. Забезпечення ліквідності інвестицій варто передбачати в силу значних змін зовнішнього інвестиційного середовища, кон'юнктури ринку чи стратегії розвитку підприємства в майбутньому періоді (році). Тому по визначених об'єктах інвестування може істотно знизитися прибутковість, що зробить негативний вплив на загальну інвестиційну привабливість підприємства. У силу впливу цих негативних факторів часто приходиться приймати рішення про своєчасний вихід з неефективних проектів і реінвестуванню капіталу, що вивільняється (визволяється). З цією метою по кожному інвестиційному об'єкту варто оцінити рівень ліквідності інвестицій по формулах:

ОП_л = ПК_м – ПК_т,

де ОП_л- загальний період ліквідності конкретного об'єкта інвестування, дні;

ПК_м- можливий період конверсії конкретного об'єкта інвестування в кошти, дні;

ПК_т- технічний період конверсії інвестицій з абсолютною ліквідністю в кошти, прийнятий за 7 днів.

К_лі =ПК_т / ПК_м,

де К_лі- коефіцієнт ліквідності інвестицій, частки одиниці;

ПК_т і ПК_м - технічний і можливий періоди конверсії конкретного об'єкта інвестування в кошти.

За підсумками оцінки проводиться ранжирування проектів за критерієм їхньої ліквідності. Для реалізації відбираються ті з них, що мають максимальний рівень ліквідності.

При розробці інвестиційної політики враховуються наступні фактори:

- фінансове положення підприємства;

- технічний рівень виробництва, наявність незавершеного будівництва і не встановленого устаткування;

- можливість одержання устаткування по лізингу; (довгострокова оренда машин і устаткування при збереженні права власності на товар за орендодавцем).

- наявність у підприємства як власних, так і можливості залучення позикових засобів у формі кредитів і позик;

- фінансові умови інвестування на ринку капіталу;

- пільги, одержувані інвесторами від держави;

- комерційна і бюджетна ефективність намічуваних до реалізації проектів;

- умови страхування й одержання відповідних гарантій від некомерційних ризиків;

Потреба в ресурсах для реалізації інвестиційної політики підприємства визначається виробничим і науково-технічним потенціалом, необхідним для забезпечення випуску продукції відповідно до запитів ринку. При оцінці ринку продукції враховуються наступні фактори:

- географічні границі реалізації ринку даної продукції;

- загальний обсяг продажів і його динаміка за останні 3 роки;

- динаміка споживчого попиту, прогнозованого на період реалізації інвестиційного проекту;

- технічний рівень продукції і можливості його підвищення за рахунок реалізації конкретних проектів.

Потреба підприємства в інвестиційних ресурсах відповідає витратам, що мають бути на початку періоду реалізації інвестиційної політики. Вартість об'єктів незавершеного будівництва, оплаченого невстановленого устаткування, інші витрати минулих років не включаються в загальний обсяг капітальних вкладень майбутнього періоду.

При розробці інвестиційної політики рекомендується визначити загальний обсяг інвестицій, способи раціонального використання власних засобів і можливості залучення додаткових грошових ресурсів із кредитного і фондового ринків.

Інвестиційні проекти в рамках довгострокової стратегії підприємства доцільно погоджувати між собою по обсягах виділюваних ресурсів і термінам реалізації, виходячи з досягнення максимального економічного ефекту (доходу чи прибутку), отриманого в ході реалізації інвестиційної політики.

Дана політика розробляється спеціальними підприємствами на 1-2 роки, а довгострокова - на період понад 2-х років.

Ключові аспекти даної політики рекомендується враховувати при прийнятті рішень по розробці техніко-економічних обґрунтувань (ТЕО) проектів, залученню різних джерел фінансування, участі в реалізації проектів сторонніх організацій у порядку часткового внеску в будівництво.

Ефективність інвестиційної політики оцінюється по показниках прибутковості і строку окупності інвестицій. Зазначені показники визначаються на основі бізнес-плану і попередніх розрахунків по обґрунтуванню проектів у рамках інвестиційної стратегії підприємства. Для конкретизації термінів здійснення різних заходів у рамках інвестиційної політики і забезпечення їхніми фінансовими ресурсами підприємства розробляють бізнес-план інвестиційних проектів.

Бізнес-план містить у собі наступні розділи:

а) вступну частину;

б) огляд стану галузі, до якої відноситься підприємство;

в) виробничий план реалізації проектів;

г) план маркетингу і збуту продукції;

д) організаційний план реалізації проекту;

е) фінансовий план;

ж) оцінку економічної ефективності, здійснених у ході реалізації проекту.

Ключовим розділом бізнес-плану є фінансовий план реалізації проекту. Календарний план грошових потоків, надходжень і платежів у ході реалізації проекту включає 3 блоки розрахунків, що відносяться до виробничо-збутової, інвестиційної і фінансової діяльності підприємства.

Розрахунки по кожному блоку завершуються визначенням сальдо (різниці) припливу і відтоку коштів.

Сальдо надходжень і платежів від виробничо-збутової діяльності представляє суму чистого й амортизаційного відрахувань підприємства по роках. Сальдо інвестиційної діяльності виходить вирахуванням повного обсягу інвестицій з інвестуємих власних засобів підприємства (крім реінвестуемих чистого прибутку й амортизації).

Сальдо фінансової діяльності дорівнює різниці між сумою позикових засобів, включаючи продаж емітованих акцій, (емітент- той, хто володіє) необхідних для реалізації проекту і виплати дивідендів. Умовою успіху інвестиційного проекту є позитивне значення загального сальдо грошового потоку, обумовлене підсумовуванням підсумкових величин сальдо виробничо-збутової, інвестиційної і фінансової діяльності.

16.3. У ринковому (товарному) господарстві обсяг намічуваних у экономику інвестицій залежить від рівня прибутковості капітальних і фінансових активів.

Норма доходу, а через неї ціна (курс) цих активів визначаються попитом та пропозицією на інвестиційні товари.

Держава за допомогою фінансової і грошово-кредитної політики може впливати на зміну співвідношень між інвестиційним попитом та пропозицією, а отже від різних капітальних і фінансових активів.

Держава визначає стратегію поводження інвесторів на ринку інвестиційних товарів, а також структуру інвестицій. При цьому будь-яка концепція базується на цільових установках 2-х рівнів:

-кінцевих цілях (ріст національного доходу, збільшення зайнятості населення, зниження темпів інфляції до 3-5% у рік);

-проміжних цілях (співвідношенні між попитом та пропозицією на капітал, процентні ставки на кредитні ресурси, динаміка грошової маси й ін.).

Кінцеві (стратегічні) цілі визначають ступінь впливу даної форми фінансової і грошово-кредитної політики на виробництво.

Проміжні цілі служать як орієнтири регулювання пропорцій між попитом та пропозицією на ресурси у фінансовій і грошово-кредитній сферах.

Принципи регулювання інвестиційної сфери в Україні визначаються законами “Про інвестиційну діяльність в Україні”, здійснюваної у формі капітальних вкладень і «Про іноземні інвестиції в Україні.»

Якщо розглянути дані законодавчі акти з позиції їхньої відповідності ринковим відносинам, то можна відзначити наступні аспекти:

1. Розширювальне трактування інвестицій і інвестиційної діяльності як вкладення інвестицій і здійснення практичних дій для одержання прибутку чи іншого корисного ефекту.

2. Чітке і конкретне формулювання основних понять, що характеризують інвестиційну сферу, що створює єдину термінологію для вивчення інвестиційного процесу (наприклад, капіталовкладення, інвестиційний проект).

3. Легалізація сфери недержавного інвестування., що функціонує на основі договорів між суб'єктами інвестиційної діяльності (забудовниками і підрядчиками).

4. Широкий перелік мір державного регулювання інвестиційної діяльності, включаючи економічні й адміністративні методи управління інвестиціями.

5. Комплексний характер захисних мір і гарантій держави в області інвестування, у тому числі для іноземних інвесторів.

Законодавчі основи політики інвестування регулюють інвестиційну діяльність у різних формах. Форми державного регулювання інвестиційної діяльності підприємств:

Перший блок - створення сприятливих економічних умов для розвитку інвестиційної діяльності полягає в зваженій податковій політиці. Дана політика включає удосконалювання системи податків, установлення суб'єктам цієї діяльності спеціальних податкових режимів, що не носять індивідуальний характер.

Наприклад, при численні податку з прибутку обкладається прибуток при фактично зроблених витратах за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, крім сум спрямованних:

а) підприємствами галузей сфери матеріального виробництва на фінансування виробничих капітальних вкладень;

б) підприємствами всіх галузей народного господарства на фінансування житлового будівництва (у т.ч. у порядку пайової участі), а також на погашення кредитів банків, отриманих та використаних на ці цілі, включаючи відсотки по позичках.

Дана пільга дається зазначеним підприємствам, що здійснюють розвиток власної бази і житлове будівництво, за умови повного використання ними сум нарахованої амортизації на останню звітну дату. Амортизаційна політика є складовою частиною інвестиційної стратегії підприємства, тому що амортизаційні відрахування служать найважливішим джерелом фінансування капітальних вкладень в основі фонду.

Другий блок- пряма участь держави в інвестиційній діяльності, здійснюваної у формі капітальних вкладень, знаходить твердження в розробці, затвердженні і фінансуванні проектів, реалізованих за рахунок засобів і регіональних бюджетів.

Формування переліку будівництв і об'єктів технічного переозброєння для державних нестатків і фінансування їх за рахунок бюджетних асигнувань здійснює Уряд України. Розміщення замовлень на підрядні будівельні роботи для державних нужд за рахунок засобів державних і регіональних бюджетів для реалізації інвестиційних проектів здійснюється державними замовниками шляхом проведення конкурсів. Уряд України може представляти на конкурентній основі державні гарантії по інвестиційних проектах, реалізованим за рахунок засобів держбюджету.

Бюджет розвитку виходячи з вимог Закону «Про бюджет розвитку України» призначений для здійснення державної підтримки інвесторів шляхом надання їм державних гарантій або шляхом безпосереднього виділення їм засобів (у формі позички) на умовах зворотності, терміновості і платності.

Для фінансування інвестиційних програм держава вправі випускати облігаційні позики, втягувати в інвестиційний процес тимчасово припинені і законсервовані будівництва й об'єкти, що знаходяться в державній власності. Держава також надає концесії вітчизняним і закордонним інвесторам за підсумками торгів (аукціонів і конкурсів) відповідно до законодавства України.

Третій блок – інші форми державного регулювання інвестиційної діяльності включають експертизу проектів і захист прав суб'єктів інвестиційної діяльності. Всі інвестиційні проекти незалежно від форм власності і джерел фінансування до їхнього твердження підлягають експертизі. Вона проводиться для запобігання створення об'єктів, використання яких порушує права юридичних і фізичних осіб чи не відповідає вимозі затверджених стандартів (норм, правил), а також для оцінки ефективності капітальних вкладень.

Порядок проведення державної експертизи інвестиційних проектів встановлюється Урядом України.

Захист прав суб'єктів інвестиційної діяльності виражається в наступному:

- забезпечення рівних прав при здійсненні даної діяльності;

- гласності під час обговорення інвестиційних проектів;

- права оскаржень у судовому порядку будь-яких рішень органів державної влади і посадових осіб, що суперечать законним інтересам юридичних осіб і громадян.

Капітальні вкладення можуть бути:

1) націоналізовані тільки за умови попереднього і рівноцінного відшкодування державою збитків, понесених суб'єктами інвестиційної діяльності;

2) реквізовані за рішенням органів державної влади у випадку і порядку, визначених Цивільним Кодексом України.

Страхування капітальних вкладень здійснюється відповідно до законодавства України.

Питання для самоконтролю:

1. Який економічний зміст інвестицій?

2. Які існують форми інвестицій?

3. Яку інвестиційну політику проводять підприємства?

4. У чому суть правового регулювання інвестиційної діяльності підприємств?

ВИСНОВКИ

У даному посібнику розглянуто не все, а виділене тільки головне, що складає основи знань управління, що формує загальне представлення про те, що робить менеджер, який здійснює управління. Ціль посібника – дати студентам зрозуміти принципи менеджменту. Принципи – це завжди підсумок вивчення якого-небудь предмета чи осмислення накопиченого досвіду. Деякий практичний досвід також був запропонований. Що ж у підсумку повинний знати і розуміти сучасний менеджер?

1. Управлінню треба учитися, необхідно опановувати навичкі на професійному рівні. Це безупинний процес.

2. Менеджмент – це система управління, що формується під впливом ринкових механізмів економіки. Економічне середовище менеджменту висуває особливі вимоги до менеджера: знання економіки, підприємницька ініціатива, системне мислення, володіння обчислювальною технікою, почуття соціальної відповідальності.

3. Зміст менеджменту як виду діяльності характеризується наступними функціями: постановка цілі, планування, організація, контроль, мотивація.

4. Планування – найважливіша функція управління, а її реалізація дозволяє знайти раціональний варіант розподілу і використання ресурсів.

5. Організація управління повинна бути гнучкою і швидко реагувати на зміну ситуації.

6. У системі сучасного підприємництва маркетинг є визначальним чинником досягнення успіху. Маркетинг – це управління, націлене на споживача.

7. Управління виробничим процесом – це керування перетворенням ресурсів у готову продукцію, що має попит на ринку.

8. Робота менеджера – це безупинний, цілеспрямований циклічний процес, що включає безліч операцій. Сполучення програмувальних і непрограмувальних рішень менеджера характеризує його професійний рівень.

9. Робота менеджера припускає використання системи «інструментів», використовуваних в управлінні і що дозволяють знаходити найбільш ефективні рішення.

10. Менеджмент повинний бути гармонічно уписаний у соціальну структуру суспільства. Найбільш важливими є зв'язки з державними організаціями, профспілками, постачальниками, споживачами.

Усі зазначені проблеми і побажання ніколи не удається вирішити остаточно, тому що менеджмент, як соціально-економічне явище, знаходиться в постійному розвитку.

Литература

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВР Украіни 28.06.1996.

2. Проект Концепции (основы государственной политики) национальной безопасности Украины. – К.: “Зеркало недели” от 18.01.1997.

3. Програма діяльності Кабінету міністрів України (проект). – Київ, 1997.

4. Промисловість України у 1992 - 1995 роках. Стат. збірник. – Киів: Мін. стат.України, 1996.

5. Соціально-економічне становище України за 1 кв. 1997 р. – Київ: Мін. стат. України,1997.

6. Аллен Р. Математическая экономика. – М.: Ин. литературы, 1963.

7. Ахьюджа Х. Сетевые методы управления в проектировании и производстве. - М.: Мир, 1979.

8. Бреддик У. Менеджмент в организации. – М.: ИНФРА – М, 1997.

9. Веснин В.Р. Основы менеджмента. – М.: Триада, 1996.

10. Виноградская Т.М., Макаров И.М. Теория выбора и принятия решений. – М.: Наука, 1982.

11. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. - М.: В. шк., 1994.

12. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. – М.: Изд-во МГУ,1995.

13. Ворст Й., Ревентлоу П. Экономика фирмы. Пер. с датского. – М.: В. шк., 1994.

14. Гаджинский А.М. Основы логистики. – М.: ИВЦ “Маркетинг”, 1996.

15. Герчикова И.Н. Менеджмент. – Учебник. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995.

16. Голиков В.И. Управление и система экономических отношений. – К.: Наукова думка 1984.

17. Грейсон – мл.Д., О’Делл К. Американский менеджмент на пороге ХХI века. Пер. с англ. – М.: Экономика, 1991.

18. Дайан А. и др. Академия рынка: маркетинг. Пер. с англ. – М, 1993.

19. Долан Э.Д., Линдсей Д. Рынок. В 2 т.: Пер., с англ. – СПб., 1992.

20. Доти Д.И. Паблисити и паблик рилейшнз. Пер. с анг. – М.: “Филинъ”, 1996.

21. Жуков Е.Ф. Менеджмент и маркетинг в банках. – М.: Банки и биржи, 1997.

22. Завьялов П.С.б Демидов В.Е. Формула успеха: маркетинг. – М.: Межд.отн., 1988.

23. Захарченко В.И. Переходная экономика и оценка инвестиционных проектов. – Одесса: ИРЭНТиТ, 1998.

24. Звіт про світовий розвиток: Важке завдання розвитку. Пер. с англ. – К: Абрис, 1994.

25. Кабушкин Н. И. Основи менеджмента. – Минск.: Экономпресс, 1997.

26. Ким У. Джунг. Этот великий мир бизнеса. – М.: Русслит, 1992.

27. Комаров В.Ф. Управленческие имитационные игры. – Новосибирск: Наука. Сиб. Отд-ние, 1989.

28. Коротков Э.М. Концепция менеджмента. – М.: Дека, 1996.

29. Котлер Ф. Основы маркетинга. – М.: Прогресс, 1996.

30. Кохно П.А. и др. Менеджмент. – М.: Финансы и статистика, 1993.

31. Крикавський Є.Логістика підприємства. – Львів: ДУ “Львівська політехніка”, 1996.

32. Логистика. Под. Ред. Б.А. Аникина. – М.: ИНФРА – М., 1997.

33. Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс.В 2 т.: Пер.. с англ. – М.: Республика, 1992.

34. Медынский В.Г., Шаршукова Л.Г. Инновационное предпринимательство – М.: ИНФРА – М., 1997.

35. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. – М.: Дело, 1992.

36. Мир управления пректами. Под.ред. Х.Решке. – М.: Аланс, 1993.

37. Морита А. Сделано в Японии. История фирмы “Сони”. – М.: Прогресс, 1990.

38. Небабин В.Г. Системы технологий. Экономические и экологические основы технологического развития. Одесса. Киев. Москва., 1997.

39. Основы предпринимательского дела. Под ред. Осипова Ю.М. – М.,1992.

40. Пиндайк Р., Рубинфельд Д. Микроэкономика. Пер. с англ. – М.: Дело, 1992.

41. Питерс Т., Уотермен Р. В поисках эффективного управления. Пер. с англ. –М., Прогресс, 1986.

42. Планкет Л., Хейл Г. Выработка и принятие управленческого решения. –

М., Экономика, 1984.

43. Продиус И.П., Тюхтий Н.П., Владимирова Т. А. Формирование системы промышленного маркетинга в условиях перехода к рынку. - Одесса: ОКФА, 1996.

44. Родников А.Н. Логистика: Терминологический словарь. – М.: Экономика, 1995.

45. Рыночная экономика. Учебник. В 3 т. – М.: “Соминтэк”. 1992.

46. Самыгин С. И., Столяренко Л. Г. Менеджмент персонала. – Ростов-на-Дону: “Феникс”. 1997.

47. Самуэльсон П. Экономика. В 2-х т. Пер. с англ. - М.: Алгон, 1992.

48. Сульє Д., Ру Д., Управління, - Київ: “Основи”. 1995

49. Хайман Д.Н. Современная микроэкономика: анализ и применение. В 2-х т. Пер. с англ. – М.: Финансы и статистика, 1992.

50. Хейлбронер Р., Туроу Л. Экономика для всех. Пер. с англ. – Новосибирск, “Экор”, 1994.

51. Хисрик Р.Д., Джексон Р.В. Торговля и менеджмент продаж. – М.: “Филинъ”.1996.

52. Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С. Методика финансового анализа - М.:ИНФРА – М.: 1995.

53. Цацулин А.И. Ценообразование в системе маркетинга. – М.: “Филинъ”, 1997.

54. Цитритзис Д., Лоховски Ф. Модели данных. Пер. с англ. – М.: Финансы и статистика, 1985.

55. Универсальный учебный экономический словарь. Науч. Ред. О.Мамедов. – Ростов-на-Дону: “Фениксъ”, 1996.

56. Управление персоналом в условиях социальной рыночной экономики. Под ред. Р.Марра. – М.: МГУ, 1997.

57. Управление – это наука и искусство: А.Файоль., Г.Эмерсон, Ф.Тейлор., Г. Форд. – М.: Республика, 1992.

58. Эклунд К. Эффективная экономика – шведская модель.Пер. со швед. –

М.: Экономика, 1991.

59. Экономика предприятия. Под ред.проф. Волкова О.И. – М.: ИНФРА – М., 1997.

60. Эрхард Л. Благосостояние для всех. Пер. с нем. – М.: Начала – Пресс, 1991.

61. Якокка Л. Карьера менеджера. – М.: Прогресс, 1990.

Дата добавления: 2014-01-06