Бюджетна система

План

План

План

План

План

План

План

1. Сутність та необхідність виникнення фінансів.

2. Функції фінансів.

3. Фінансові ресурси.

4. Поняття та методи формування фінансових резервів.

1. Сутність та необхідність фінансів

Фінанси є історично сформованою, складною та багатогран­ною економічною категорією.

У науковий обіг термін «фінанси» вперше ввів французький професор Ж. Боден у 1577 р. у праці «Шість книг про республіку».

Характерними ознаками фінансів є:

• грошовий характер грошових відносин;

• розподільчий характер фінансових відносин;

• формування та використання грошових фондів.

Фінанси — це економічна категорія, яка відображає відносини з приводу створення та використання грошових фондів у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. На поверхні економічних явищ фінанси асоціюються з рухом грошових коштів, але фінанси — це не гроші. Проте матеріально-речовою формою фінансів завжди є фонди грошових коштів.

Об'єктом фінансових відносин є ВВП.

Суб'єкти фінансових відносин:

• держава;

• юридичні особи;

• фізичні особи.

Об'єктивна необхідність фінансів зумовлена такими явищами:

1) наявністю суспільної праці;

2) наявністю товарно-грошових відносин;

3) наявністю різних форм власності;

4) наявністю держави та необхідністю виконання нею своїх функцій;

5) дією економічних законів розвитку суспільства.

2. Функції фінансів

Фінансам притаманні дві основні функції:

• розподільча;

• контрольна.

Розподільча функція проявляється в процесі розподілу ВВП у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням. Об'єктами розподілу є вартість ВВП і частина національного багатства, яка набуває грошової форми (лише у виняткових випадках).

Механізм дії розподільчої функції фінансів включає первин­ний розподіл і перерозподіл вартості ВВП.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й форму­вання первинних доходів суб'єктів (фізичних, юридичних осіб, держави), зайнятих у створенні ВВП.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізо­ваних фондів, які за рівнем централізації поділяються на загаль­нодержавні, регіональні, відомчі та корпоративні.

Перерозподіл включає 2 етапи:

• вилучення частини доходів у одних суб'єктів і формування централізованих фондів;

• використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб'єктів у вигляді заробітної плати фізичних осіб, за­йнятих у бюджетній сфері; різних виплат; надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигну­вань; виділення коштів юридичним особам.

Контрольна функція фінансів зумовлюється об'єктивно при­таманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі ВВП, правильністю формування, розподілу та викорис­тання фінансових ресурсів держави і суб'єктів господарювання. Контрольна функція фінансів на практиці реалізується в діяльно­сті осіб, що проводять фінансовий контроль.

3. Фінансові ресурси

У процесі розподілу ВВП у держави, підприємств, організацій формуються доходи і грошові надходження, які є основою фінан­сових ресурсів. Із трансформацією вартості ВВП у відповідні фо­нди фінансових ресурсів починається вплив фінансів на процес розширеного відтворення.

Фонди грошових коштів залежно від рівня, на якому проходить їх формування, поділяються на такі групи:

• централізовані (створені на рівні держави);

• децентралізовані(фонди підприємств та організацій).

Фінансові ресурси — це сукупність доходів, надходжень, які перебувають у розпорядженні підприємств, організацій та держа­ви і спрямовуються на задоволення суспільних потреб із метою розширеного відтворення та зростання матеріального добробуту населення.

Фінансові ресурси поділяють на власні і позичені. Власні фі­нансові ресурси — це грошові кошти, отримані в ході фінансово-господарської діяльності. Позичені ресурси — це грошові кошти, отримані в результаті кредитів і займів, які набувають характеру заборгованості.

4. Поняття та методи формування фінансових резервів

Одним із елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви. Фінансові резерви — це грошові кошти, що свідомо вилучаються з господарського обороту і призначені для використання у випа­дках збоїв у процесах суспільного відтворення.

Фінансові резерви створюються лише у грошовій формі, і їх створення є необхідною умовою нормального розвитку економіки.

Основні методи формування фінансових резервів:

• бюджетний (формування резервного фонду бюджету);

• галузевий (створення резервів на рівні міністерств, галузей, відомств);

• госпрозрахунковий (формування фінансових резервів підприємств, установ, організацій);

• страховий (утворення фондів страхових організацій).

Одним із видів бюджетних резервів є резервний фонд Держа­вного бюджету України. Цей фонд створюється в розмірі до 1% обсягу видатків загального фонду Державного бюджету.

Витрачається резервний фонд на такі цілі:

—фінансування витрат, пов'язаних із надзвичайними ситуаціями;

—фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ і аварій;

—непередбачені витрати, пов'язані з введенням нових законів;

—інші заходи.

Тема: Фінансова система.

1. Сутність фінансової системи.

2. Внутрішня структура фінансової системи.

3. Організаційна структура фінансової системи.

1. Сутність фінансової системи

Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці та відповідною до існуючої моделі економіки.

Фінансова система — це сукупність різноманітних видів фон­дів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні дер­жави, суб'єктів господарювання, окремих фінансових інститутів, населення для виконання покладених на них функцій і для задо­волення економічних і соціальних потреб.

Фінансова система є сукупністю відокремлених, але взає­мопов'язаних між собою сфер, ланок фінансових відносин, які мають особливості у створенні й використанні фондів фінан­сових ресурсів, відповідний апарат управління та правове за­безпечення.

Фінансову систему розглядають як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою.

Принципи побудови фінансової системи:

• принцип єдності сфер та ланок;

• принцип їх функціонального призначення;

• принцип самостійності сфер та ланок.

2.Внутрішня структура фінансової системи

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою су­купність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ла­нок фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу ВВП. Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукуп­ність фінансових відносин, а ланка - їх відособлену частину.

За рівнем економічної системи до сфер фінансової системи належать:

— на макрорівні — сфера державних фінансів;

— на мікрорівні — сфера фінансів суб'єктів господарювання та сфера фінансів на­селення;

— на рівні світового господарства — сфера міжнародних фі­нансів;

— на узагальнюючому рівні — сфера фінансового та страхового ринків.
Ланки фінансової системи:

• фінанси комерційних підприємств;

• фінанси некомерційних установ;

• фінанси громадських організацій і доброчинних фондів;

• зведений бюджет України;

• державні цільові фонди;

• державний кредит;

• фінанси бюджетного сектору.

3.Організаційна структура фінансової системи

Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами.

До організаційного складу фінансової системи входять:

1) органи управління (Міністерство фінансів, Державна пода­ткова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професій­них захворювань, Фонд соціального страхування на випадок без­робіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати пра­цездатності, Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку).

2) фінансові інститути (Національний банк та інші банки, небанківські кредитні установи, міжбанківська валютна біржа, фо­ндова біржа, інституційні інвестори).

Тема: Фінансова політика і фінансовий механізм.

1. Сутність та складові фінансової політики.

2. Фінансова стратегія та фінансова тактика.

3. Типи та види фінансової політики.

4. Суть та структура фінансового механізму.

5. Нормативно-правове забезпечення фінансової діяльності в Україні.

1.Сутність та складові фінансової політики

Фінансова політика є складовою економічної політики. Вона являє собою сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему.

Фінансова політика пов'язана з діяльністю органів законодав­чої та виконавчої влади.

Фінансова політика об'єднує заходи, ме­тоди і форми організації та використання фінансів для забезпе­чення соціально-економічного розвитку держави.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства та соціальними групами населення, територіями. Це повинно забез­печувати постійне зростання економіки, сприяти створенню умов для розвитку та функціонування підприємств різних форм влас­ності й господарювання.

Фінансова політика знаходить своє відображення:

• у фінансовому законодавстві;

• у системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів (податки, збори);

• у перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верства­ми населення, галузями, регіонами;

• у структурі доходів, видатків бюджетів тощо.

Складовими фінансової політики є:

• фіскальна (бюджетна та податкова) політика, яка характери­зує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання;

• грошово-кредитна політика — комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку, її механізм заснований на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів;

• політика у сфері міжнародних фінансів, яка пов'язана з нала­годженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями та фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним;

• фінансова політика у сфері фондового ринку та страхування, яка характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулю­вання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових ком­паній та інституційним інвесторам;

• боргова політика, яка визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредитора­ ми держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу;

• митна політика — сукупність певних заходів держави щодо регулювання обсягів експорту та імпорту.

2.Фінансова стратегія та фінансова тактика

Фінансова стратегія — це основні напрями використання фі­нансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення прозорої приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.

Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань поточного періоду шляхом реалізації конкретних методів і засобів досягнення поставленої мсти за конкретних умов. Прикладами фінансової тактики є: удосконалення системи оподатку­вання, надання пільг окремим платникам, територіальний перерозпо­діл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

3.Типи та види фінансової політики

Виділяють такі типи фінансової політики:

1. Жорстка регламентація, яка полягає у тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою; права під­приємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визнача­ються не стільки їх інтересами, скільки правилами, установлени­ми законами чи адміністративними рішеннями.

2. Помірна регламентація, яка здійснюється в законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємовідносини з державою, окремі елементи взаємовідносин на кредитному, фондовому, валютному та страховому рин­ках. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

3. Політика мінімальних обмежень, що передбачає регламента­цію тільки взаємовідносин із державою, які до того ж зводяться до мінімуму, переважна частина фінансових відносин за таких умов регулюється на договірних засадах між окремими суб'єктами.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансо­ва політика, вона буває таких видів:

• політика стабілізації, яка спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін;

• політика економічного зростання, яка спрямована на досяг­нення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обся­гів ВВП з урахуванням її потенціалу;

• політика стримування ділової активності, яка використову­ється для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання.

4. Суть та структура фінансового механізму

Фінансовий механізм — це сукупність конкретних фінансо­вих методів, форм, інструментів та важелів, за допомогою яких забезпечується процес суспільного відтворення, тобто здійс­нюються розподільчі та перерозподільні відносини, утворю­ються доходи суб'єктів господарювання і фонди грошових коштів.

За допомогою фінансового механізму, який являє собою скла­дну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окре­мих суб'єктів, реалізується фінансова політика.

Складові елементи фінансового механізму такі:

1. Організаційні структури:

• фінансове планування,

• органи управління,

• нормативно-правове забезпечення фінансової діяльності,

• фінансовий контроль.

2. Методи впливу на соціально-економічний розвиток:

• фінансове забезпечення, формами якого є бюджетне фінан­сування, кредитування, самофінансування;

• фінансове регулювання, яке здійснюється через сальдовий та нормативний методи розподілу.

3. Фінансові інструменти (податки, внески і відрахування, субсидії та дотації тощо).

4. Важелі впливу, які за напрямами дії поділяються на фінан­сові стимули (податкові пільги, бюджетні кредити, відстрочки сплати податків) та фінансові санкції (відміна наданих пільг, сан­кції за нецільове використання бюджетних коштів, за порушення бюджетного законодавства).

Крім того, фінансові важелі поділяються на окремі види:

• фінансові норми, нормативи (ставки податків, обов'язкові збори, норми амортизації, нормативи забезпечення бюджетних установ, відсотки по кредитах, орендна плата);

• фінансові ліміти та резерви (фінансові резерви підприємств, резервний фонд бюджету, ліміти бюджетного фінансування, ва­лютні резерви НБУ); принципи, умови та порядок формування доходів, нагромаджень і фондів;

• порядок здійснення витрат, умови та принципи фінансу­вання й кредитування.

5. Нормативно-правове забезпечення фінансової діяльності в Україні

Функціонування фінансового механізму здійснюється на ос­нові відповідного нормативно-правового забезпечення, яке пред­ставлене:

• Конституцією України;

• Законами України, які регулюють різні сторони фінансових відносин, регламентують діяльність

фінансових інститутів та ор­ганів управління фінансами;

• Постановами Кабінету Міністрів України;

• Указами Президента України;

• Постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України;

• нормативними актами міністерств;

• нормативними актами місцевих рад.

Тема: Фінансовий контроль.

1. Суть, призначення та принципи фінансового контролю.

2. Види, форми та методи фінансового контролю.

3. Органи державного фінансового контролю в Україні.

1.Суть, призначення та принципи фінансового контролю

Фінансовий контроль — це цілеспрямована діяльність упов­новажених органів щодо перевірки забезпечення виконання гос­подарськими суб'єктами встановлених форм і методів реалізації фінансових відносин, аналізу їх ефективності і розробки пропо­зицій щодо їх удосконалення.

Сферою діяльності фінансового контролю є процес форму­вання, розподілу та використання фондів грошових коштів.

Фінансовий контроль проводиться на макро- і мікрорівні.

Макрорівень

Об'єкт — державні фінанси.

Суб'єкт — державні органи управління і влади.

Мікрорівень

Об'єкт — фінансово-господарська діяльність.

Суб'єкт — підприємства різних форм власності.

Фінансовий контроль здійснюється за такими принципами:

незалежності, що передбачає виключення моральної чи ма­теріальної зацікавленості перевір

2. Види, форми та методи фінансового контролю

Розрізняють такі види фінансового контролю:

• державний;

• відомчий та внутрішньокорпоративний;

• внутрішньогосподарський;

• громадський;

• аудит;

• суспільний.

Державний — це контроль з боку держави за фінансовою дія­льністю юридичних і фізичних осіб, за власними фінансами. Здійснюється Кабінетом Міністрів України, Міністерством фі­нансів, Державною податковою службою, Державною контроль­но-ревізійною службою, Державною митною службою, місцеви­ми органами управління тощо. Державний контроль поділяють на загальнодержавний і місцевий.

Відомчий та внутрішньокорпоративний контроль здійсню­ється контрольно-ревізійними службами галузевих міністерств, відомств, інших органів управління, корпоративних об'єднань по відношенню до підвідомчих підприємств.

Внутрішньогосподарський контроль проводиться економіч­ними службами підприємств, організацій, установ, а на приват­них підприємствах — їх власниками.

Громадський фінансовий контроль здійснюють громадські ор­гани (партії, рухи, профспілки тощо), засоби масової інформації, окремі фахівці.

Аудит — незалежний фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах.

Суспільний — контроль з боку суспільства за фінансовою дія­льністю держави, здійснюється за рахунок гласності, відкритості і прозорості фінансової інформації.

Існують такі форми фінансового контролю (залежно від часу проведення):

• попередній (до здійснення фінансових операцій);

• поточний (в процесі здійснення фінансових операцій);

• наступний (після закінчення певних періодів, за підсумками місяця, кварталу, року).

Методи контролю — це конкретні прийоми проведення фі­нансового контролю.

Вони діляться на такі групи:

а)натуральні (інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний обмір, контрольний запуск сировини у виробництво тощо);

б)документальні (за документами):

• ревізії;

• перевірки.

Ревізія - метод документального контролю за фінансово-го­сподарською діяльністю підприємства. За результатами ревізії складають акт. Види ревізій:

• комплексні, що охоплюють усі сторони діяльності підприємства;

• часткові (охоплюють лише окремі сторони);

тематичні(одночасно проводяться в однотипних установах за певним переліком питань);

• планові та позапланові;

• суцільні та вибіркові (в залежності від повноти залучення документів).

Перевірка — це обстеження окремих ділянок фінансово-гос­подарської діяльності підприємств або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляють довідкою або доповідною запискою.

3.Органи державного фінансового контролю в Україні

До органів, які здійснюють фінансовий контроль, належать:

- Верховна Рада України;

- Кабінет Міністрів України;

- Національний банк України;

- Рахункова палата Верховної Ради України;

- Міністерство фінансів України; Державна податкова служба України;

- Контрольно-ревізійна служба України;

- Державне Казначейство України;

- Фонд державного майна;

- інші.

Тема: Фінанси підприємств.

1. Сутність та функції фінансів підприємств.

2. Основи організації фінансів підприємств.

3. Фінансові ресурси підприємств.

4. Доходи, витрати та фінансові результати підприємства.

1. Сутність та функції фінансів підприємств

Фінанси підприємств як складова фінансової системи по­сідають визначне місце у структурі фінансових відносин су­спільства. Вони функціонують у матеріальній і нематеріальній сферах виробництва, де створюються валовий внутрішній про­дукт і національний дохід — основні джерела фінансових ре­сурсів.

На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпе­чують формування фінансових ресурсів країни через бюджет і позабюджетні фонди. Саме тому від стану фінансів підприємств залежать можливість задоволення суспільних потреб, фінан­сова стійкість країни.

Фінанси підприємств функціонують на мікрорівні, а тому мають і спільні риси, і певні відмінності від фінансів держави в цілому.

Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом ВВП. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають економічні відносини, які характеризують первин­ний розподіл вартості ВВП, формування та використання гро­шових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінан­сів підприємств зумовлені їх функціонуванням у різних галу­зях економіки, різними організаційно-правовими формами господарювання.

Господарська діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер, спрямована на досягнення еконо­мічних та соціальних результатів та одержання прибутку. Некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами госпо­дарювання, спрямована на досягнення економічних, соціаль­них та інших результатів, не пов'язана з одержанням прибут­ку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, осві­тянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери економіки.

У процесі підприємницької діяльності підприємства всту­пають у господарські відносини зі своїми контрагентами: по­стачальниками і покупцями, партнерами по суспільній діяль­ності, об'єднаннями й асоціаціями, фінансово-кредитною сис­темою, внаслідок яких виникають фінансові відносини, пов'я­зані з організацією виробництва і реалізацією продукції, фор­муванням фінансових ресурсів, здійсненням інвестиційної діяльності, податкових платежів у бюджет і цільові фонди, внутрішньовиробничим розподілом доходів тощо.

Об'єктом фінансів підприємства є економічні відно­сини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використан­ням грошових фондів.

Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабю­джетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб'єкти господарювання, які є юридичними особами.

Матеріальною основою економічних (фінансових) відносин є гроші. Гроші створюють умови для появи фінансів як само­стійної сфери грошових відносин.

Фінанси під­приємств — це економічні відносини, пов'язані з рухом гро­шових потоків, формуванням, розподілом і використанням доходів та грошових фондів суб'єктів господарювання у про­цесі відтворення.

Економічну природу фінансів підприємств розкриває сукуп­ність грошових відносин, які виникають у господарюючих суб'єктів у процесі їх створення та здійснення виробничо-фінансової діяльності. Стержневою основою фінансів підпри­ємств є формування фінансових ресурсів та отримання і розподіл доходів із метою забезпечення відтворення виробництва.

Фінансова діяльність підприємств відображається в грошових потоках, які характеризують різноманітні відносини.

До зовнішніх фінансових відносин входять:

- взаємовідносини між суб'єктами господарювання у вигляді розрахунків із

постачальниками та покупцями;

- взаємовідносини з фондами соціального призначення;

- взаємовідносини зі страховими компаніями;

- взаємовідносини з банками;

- взаємовідносини з інститутами фінансового ринку;

-взаємовідносини з галузевими та корпоративними органами.

Внутрішні фінансові відносини включають:

- розподіл доходу підприємства та формування прибутку;

- розподіл чистого прибутку та його використання;

- формування та використання амортизаційних відрахувань;

- утворення та використання фондів підприємств.

Найбільш повно сутність фінансів виявляється у їх функ­ціях. У процесі відтворення фінанси підприємств виражають свою сутність через такі функції:

— формування фінансових ресурсів у процесі виробничо-господарської діяльності;

— розподіл та використання фінансових ресурсів для забез­печення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності, для виконання своїх фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, суб'єктами господарювання;

— контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

2. Основи організації фінансів підприємств

Функціонування фінансів підприємств здійснюється за до­помогою цілеспрямованої їх організації. Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, конт­роль за їхнім оборотом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання може бути ор­ганізована трьома методами:

- комерційний розрахунок (порівняння у вартісній формі витрат і результатів фінансово-

господарської діяльності);

- неприбуткова діяльність;

- кошторисне фінансування.

Комерційний розрахунок будується на таких принципах:

- повна господарська та юридична відокремленість;

- самоокупність;

- прибутковість;

- самофінансування;

- фінансова відповідальність.

Неприбуткова діяльність базується на таких принципах:

- господарська і юридична відокремленість;

- самоокупність;

- фінансова відповідальність.

Кошторисне фінансування здійснюється за такими принци­пами:

- плановість;

- цільовий характер виділених коштів;

- виділення коштів залежно від фактичних показників діяль­ності установи;

- підзвітність.

Визначальний вплив на організацію фінансів підприємств мають:

1) організаційно-правова форма господарювання;

2) галузеві техніко-економічні особливості;

3) форма об'єднання підприємств, якщо підприємство вхо­дить до будь-якого об'єднання.

Особливості фінансів установ соціальної сфери полягають у наступному:

• тут не виробляється матеріальний продукт і не створюється вартість, а лише виконуються роботи й надаються послуги;

• процес надання послуг співпадає із процесом їх споживан­ня, тобто в цій сфері не існує посередників, немає нагромадження робіт і послуг;

• тут широко використовується висококваліфікована робоча сила;

• найбільшу питому вагу у видатках установ соціальної сфери займає оплата праці;

• платежі в бюджет є незначними або взагалі відсутні.

Основним джерелом фінансування установ соціальної сфери є кошти відповідного бюджету. Установи, основна діяльність яких ведеться за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, називаються бюджетними.

Фінансовий план бюджетної організації складається у вигляді кошторису, це основний плановий документ.

Формування дохідної частини кошторису доходів і видатків установи здійснюється на основі розрахунків доходів із кожного джерела, що передбачаються у плановому періоді. У видатковій частині кошторису установи зазначається загальна сума витрат із розподілом їх за категоріями видатків економічної класифікації

До некомерційних організацій належать добровільні громад­ські формування. Вони не сплачують податку на прибуток, кори­стуються пільгами на деякі інші податки та збори. Добровільні громадські формування об'єднують громадян на основі єдності інтересів та уподобань для спільної реалізації своїх прав і свобод. Усі вони поділяються на дві великі групи: політичні партії та громадські організації.

Основним джерелом фінансових ресурсів політичних партій є вступні членські внески, благодійні пожертвування.

Доходи громадських організацій формуються за рахунок вступних та членських внесків, надходжень від належних їм комерційних структур, від проведення екологічної, оздоровчої, аматорської, культурної, освітньої, релігійної, наукової та благо­дійної діяльності.

Видатки громадських формувань пов'язані з необхідністю фі­нансування затрат щодо статутної діяльності, оплати праці штат­ного апарату, адміністративно-господарських затрат, затрат на проведення культурно-масових заходів тощо.

Видами громадських організацій є професійні спілки, добро­чинні фонди, творчі спілки, товариства сліпих.

Фінансова діяльність — це система форм і методів, які вико­ристовуються для фінансового забезпечення функціонування підприємств і досягнення ними поставлених цілей, тобто це практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність під­приємства.

Основні напрями фінансової діяльності підприємства:

1. Фінансове прогнозування та планування, яке передбачає ви­значення загальної потреби у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливості одержання таких коштів.

2. Аналіз і контроль фінансової діяльності підприємства — це діагноз його фінансового стану, що уможливлює визначення не­доліків і прорахунків, виявлення та мобілізацію внутрішньогос­подарських резервів, збільшення доходів і прибутків, зменшення витрат виробництва, підвищення рентабельності, поліпшення фі­нансово-господарської діяльності підприємства в цілому.

3. Оперативна, поточна фінансово-економічна робота на під­приємстві спрямовується на практичне втілення фінансового за­безпечення підприємницької діяльності, постійне підтримування платоспроможності на належному рівні.

Вона передбачає постійну роботу зі споживачами стосовно розрахунків за реалізовану продукцію, роботи, послуги; своєчас­не проведення розрахунків за поставлені товарно-матеріальні цінності та послуги з постачальниками, по заробітній платі; за­безпечення своєчасної сплати податків, інших обов'язкових пла­тежів у бюджет і цільові фонди; своєчасне погашення банківсь­ких кредитів і сплату відсотків.

Механізм фінансової діяльності характеризує ланцюг: Фінансові ресурси — витрати — доходи — фінансові резуль­тати — збільшення (зменшення) фінансових ресурсів.

3.Фінансові ресурси підприємств

Виробнича і фінансова діяльність підприємств починається з формування фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси — це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємства. Фінансові ресурси класифіку­ються за такими ознаками: за правом власності, за кругообігом; за характером використання.

За правом власності — власні, зовнішні (надані безплатно, на безповоротній основі та позичені).

За кругообігом — початкові та прирощені.

За характером використання — матеріалізовані і ті, що зна­ходяться в обігу.

Фінансові ресурси підприємств формуються за рахунок влас­них і зовнішніх джерел.

Власні ресурси концентруються у статут­ному фонді. Зовнішніми фінансовими ресурсами підприємств є кошти, що надані з бюджету (бюджетні асигнування), надхо­дження з державних цільових фондів і централізованих корпора­тивних фондів, а також кредити.

Фінансові ресурси, які надані безплатно на безповоротній ос­нові за характером використання подібні до власних, оскільки пі­сля їх надходження вони переходять у розпорядження підпри­ємств.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам у таких формах:

• бюджетні інвестиції, які здійснюються у формі капітальних вкладень (виділення коштів окремим підприємствам під певні об'єкти, проектне фінансування конкретного інвестиційного про­екту) чи придбання певної частки акцій акціонерних товариств;

• державні трансферти — цільове, безповоротне та безоплатне виділення коштів із бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій, дотацій;

• бюджетні кредити — це надання коштів із бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі (на відміну від банківських кредитів видаються на пільгових умовах за нижчими процентними ставками).

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням. Надходження з централізо­ваних фондів характеризують внутрішньо корпоративний пере­розподіл фінансових ресурсів.

Кредити характеризують фінансові ресурси, які тимчасово знаходяться в розпорядженні підприємств.

Початкові фінансові ресурси, які формують статутний фонд, спрямовуються в основні та оборотні кошти.

Прибуток є формою фінансових ресурсів, прирощених підпри­ємством у результаті його господарської діяльності.

На прибуток підприємства впливають такі фактори:

♦ обсяг виробництва товару,

♦ ціна за одиницю продукції,

♦ собівартість одиниці продукції.

4. Доходи, витрати та фінансові результати підприємства

Функціонування фінансів підприємств характеризується пев­ними фінансовими категоріями: доходи, витрати, фінансові ре­зультати.

Згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку під­приємств» валовий дохід — загальна сума доходу платника пода­тку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного пері­оду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі як на території України, так і за її межами.

За видами діяльності підприємства виділяють такі види доходів:

• доходи основної діяльності, тобто від реалізації продукції (робіт, послуг), які є загальною сумою доходів від реалізації про­дукції, робіт, послуг підприємства, тобто без вирахування непря­мих податків (податку на додану вартість, акцизного збору;

• інші операційні доходи, які є сумою інших доходів від опе­раційної діяльності підприємства (від операційної оренди акти­вів; від операційних курсових різниць; відшкодування раніше списаних активів, від реалізації оборотних активів тощо);

• фінансові доходи, що є сумою доходів підприємства від ін­вестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, які об­лікуються за методом участі в капіталі, доходів у вигляді обліко­вуються дивідендів, відсотків;

• інші звичайні доходи, що є доходами, які виникають у проце­сі звичайної діяльності, але не пов'язані з операційною та фінан­совою діяльністю підприємства;

• надзвичайні доходи, які є сумами відшкодування втрат від надзвичайних подій, включаючи відшкодування витрат на попе­редження втрат від надзвичайних подій.

Сума названих вище доходів складає загальний дохід підпри­ємства.

Доходи поділяються також на такі групи:

—від виробничої діяльності,

—від реалізації майна,

—від фінансової діяльності,

— від перерозподілу фінансових ресурсів через фінансову си­стему.

Згідно з Законом України „Про оподаткування прибутку під­приємств” валові витрати виробництва та обігу визначаються як сума будь-яких витрат платника подат­ку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійсню­ваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які за­куповуються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Витрати підприємства розглядаються за такими ознаками: за напрямами та джерелами фінансування, за характером списання.

За напрямами фінансування розрізняють такі витрати:

• на виробництво і реалізацію продукції;

• на відтворення основних засобів;

• на операційні заходи;

• на соціальні цілі.

За джерелами фінансування виділяються такі витрати:

• забезпечені власними фінансовими ресурсами,

• покриті позиковими коштами,

• здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання витрати розмежовуються на ті, що відносяться на валові витрати, і ті, що відносяться на прибуток.

Показниками фінансових результатів господарської діяльнос­ті суб'єкта господарювання є прибуток чи збиток. Вони визнача­ються шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта госпо­дарювання за певний період на суму валових витрат та суму амо­ртизаційних відрахувань. Склад валового доходу та валових ви­трат суб'єктів господарювання визначається законодавством. Пе­ревищення валових доходів над валовими витратами та амортизацією забезпечує прибуток, а навпаки — збиток.

Прибуток — це показник, який формується на мікрорівні. Прибуток відображає результати фінансово-господарської діяль­ності підприємств як суб'єктів господарювання і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі госпо­дарства, форми власності, розвитку ринкових відносин тощо.

Прибуток — це важливий показник, який характеризує фінансовий результат діяльно­сті підприємства.

Зростання прибутку означає збільшення потенційних мож­ливостей підприємства, підвищення ступеня його ділової ак­тивності. За прибутком визначаються частка доходів власників підприємств, розміри дивідендів акціонерів, інших доходів. Прибуток визначає також рентабельність капіталу, впливає на вартість усього підприємства в цілому.

Облік і визначення фінансових результатів — прибутку (збитку) здійснюються за такими видами діяльності підприєм­ства: звичайна діяльність, у тому числі операційна та інша звичайна діяльність, а також діяльність, пов'язана з виник­ненням надзвичайних подій.

Підприємство може отримувати прибуток у результаті опе­раційної, фінансової та інвестиційної діяльності.

Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку прибуток — це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати.

Збитком вважається перевищення суми витрат над сумою доходів, для отримання яких були здійснені ці витрати.

Валовий (загальний) прибуток (збиток) розраховують як різницю між чистим доходом від реалізації продукції і собівар­тістю реалізованої продукції.

Прибуток (збиток) від операційної діяльності визначаєть­ся як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку) та іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат.

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності до оподат­кування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів, фінан­сових та інших витрат.

Прибуток від звичайної діяльності після оподаткуван­ня визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування і суми податків з прибутку.

Чистий прибуток (збиток) підприємства (остаточний результат діяльності підприємства) розраховується як алгеб­раїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування і надзвичайного прибутку (збитку) після опо­даткування.

Чистий прибуток підприємства спрямовується на формуван­ня резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статут­ного фонду, на інші цілі.

Ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від якості управлінських рішень, що стосуються використан­ня прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства.

Приймаючи ці рішення, власники (менеджери) повинні вра­ховувати потребу підприємства у фінансових ресурсах, резер­вах, необхідність виробничого і соціального розвитку підприєм­ства, можливості прибуткових фінансових вкладень.

Тема: Державні фінанси.

1. Сутність і склад державних фінансів.

2. Економічна суть та методи мобілізації державних доходів.

3. Економічна суть і класифікація державних видатків.

1. Сутність і склад державних фінансів

Державні фінанси — це складна система відносин, яка опо­середковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структу­ру державних фінансів, взаємозв'язки між окремими їх рівня­ми та ланками.

Державні фінанси — це сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі форму­вання, розподілу і використання централізованих фондів гро­шових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління.

Ланками державних фінансів є:

- бюджет держави (зведений бюджет);

- позабюджетні фонди цільового призначення;

- державний кредит;

- фінанси державного сектору (державних та муніципаль­них підприємств).

За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодер­жавні та місцеві. Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу ви­щих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загально­національний характер і відображають інтереси держави вза­галі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на со­ціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фі­нанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окреми­ми регіонами країни та галузями економіки з метою збалансо­ваного їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни.

Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів вла­ди та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіо­нальні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутрішньо територіальний перерозподіл.

Побудова системи державних фінансів вимагає установлен­ня відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та місцевим. Місцеві бюджети, що фор­мують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і по­требують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності.

Функціонування сфери державних фінансів характери­зується такими фінансовими категоріями:

— державні доходи;

— державні видатки;

— державний кредит.

Державні доходи — це кошти, що мобілізуються держа­вою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяль­ності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на центра­лізовані та децентралізовані. Централізовані концентрують­ся в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фон­дах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщу­ються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на подат­кові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави.

Державні видатки — це кошти, що витрачаються держа­вою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінан­сової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному ви­робництві розрізняють поточні видатки і видатки розвит­ку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві ча­стини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінан­сування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвес­тиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування.

Державний кредит характеризує залучення коштів держа­вою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при на­данні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'я­зань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих.

Внутрішні відносини в системі державних фінансів склада­ються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцеви­ми), між бюджетами і фондами цільового призначення.

У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізични­ми особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обо­в'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечують­ся міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надхо­дження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслі­док чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом ви­пуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов'язань.

2. Економічна суть та методи мобілізації державних доходів

Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину яко­го вона і використовує.

Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення.

Іншими словами, державні доходи — це грошові відноси­ни, які складаються між державою та юридичними і фізични­ми особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів.

Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та фун­кціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, яки­ми розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну ре­альність.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн.

Залежно від порядку формування системи державних до­ходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні дер­жави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди).

Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окре­мих державних підприємств, установ, організацій, формують­ся за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів.

Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів.

Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансу­вання державних видатків. Вони є вихідною категорією фінан­сів, економічною базою функціонування держави та найважливі­шою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. По­датки — це головний дохід державної скарбниці.

Державний кредит (позики) — це сукупність економіч­них відносин, що виникають між державою як позичальни­ком і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, кор­пораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансови­ми організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та по­повнення валютних резервів центрального банку від Міжна­родного валютного фонду.

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внут­рішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внут­рішні, а й зовнішні джерела.

Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків гро­шей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скоро­чення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбуваєть­ся інфляція — переповнення каналів грошового обігу над­мірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це зни­жує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скар­бниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу.

Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи фор­мування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумовлені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, дер­жавного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Вод­ночас однією з причин зростання державного боргу є збільшен­ня бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зро­станням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають дер­жавні видатки, тим вищі суми заборгованості держави.

Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формуван­ня державних доходів не виключають протилежності їх. По­датки прямо або опосередковано відчужують частину створе­ної вартості для державних потреб. Державний кредит залу­чає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередкова­но, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійного доходу та скорочується частка податків у загальній сумі дер­жавних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емі­сійного доходу.

Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівален­та залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики.

3.Економічна суть і класифікація державних видатків

Державні видатки — це грошові відносини, які складають­ся між державою та юридичними й фізичними особами в про­цесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспіль­ного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соці­ально-економічну суть державних видатків визначають приро­да і функції держави (політичні, економічні, соціальні).

Державні видатки — це сума коштів, що витрачається дер­жавою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповід­но до рівня розміщення державних видатків їх також поділя­ють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впли­ву державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капі­тальний бюджети.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансуван­ня мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінан­сування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видат­ки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансуван­ня інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансу­вання капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народно­го господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням.

Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину держав­них видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держа­ва є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує по­трібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необ­хідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та роз­ширенню ринку збуту.

Співвідношення між окремими частинами видатків визна­чається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які скла­лись у тій чи іншій країні.

З позиції використання державних фінансів державні видат­ки можна умовно поділити на дві групи — державне споживан­ня та державне фінансування юридичних і фізичних осіб.

Державне споживання — це видатки на утримання дер­жавного апарату — управлінського, правоохоронного, судово­го, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військо­ве та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, ліка­рень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури.

Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині дер­жавного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансу­вання є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінан­сах ВВП.

За формами фінансування розрізняють такі державні ви­датки:

— державні інвестиції;

— державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);

— державні кредити;

— кошторисне фінансування.

Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних фор­мах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особ­ливе місце. Вони становлять досить значну частину загально­го обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Захід­ної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіта­ловкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження.

Державні трансферти — це цільове, безповоротне та бе­зоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конк­ретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У краї­нах з розвинутою ринковою економікою поширеними є суб­сидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшко­дування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування.

Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Суб­венції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалеж­ними від підприємств причинами.

Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перека­зи населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціально­го страхування з метою підтримання на певному рівні плато­спроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту.

Перекази іншим державам пов'язані головним чином з пе­реказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кре­дитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видат­ками на утримання військових баз на іноземних територіях.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єк­там підприємницької діяльності на поворотній основі, що вза­галі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від бан­ківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.

Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кош­торису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні досліджен­ня, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансуван­ня. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що ха­рактеризують вторинні доходи користувачів цими послу­гами.

Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру нале­жать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практич­но не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утри­мання визначаються спеціальними документами — коштори­сами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним. Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спря­мованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджет­них.

Відповідно до цільового призначення видатки класифіку­ють за статтями витрат. Система державних видатків має за­безпечувати раціональне розміщення та ефективне викорис­тання державних коштів. Вона характеризує державну полі­тику фінансового забезпечення та соціально-економічного роз­витку країни.

Склад і напрями використання державних видатків визна­чаються характером досить різноманітних функцій держави.

До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загаль­ної суми видатків держави у розвинутих країнах.

До складу видатків, пов'язаних з економічними функція­ми держави, входять: державні інвестиції в галузі економіч­ної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та держав­ним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін. Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера ка­піталу. За допомогою видатків на капіталовкладення, які ста­новлять від 5 до 30 % загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання.

Слід підкреслити і досить велике значення видатків на еко­номіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функ­ціонування державних видатків сприяє розвиткові внутріш­нього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручан­ня держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну.

Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здо­ров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюють­ся, що пов'язано з об'єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і;підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава розвиває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, і підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систе­му професійної підготовки. Значні кошти спрямовуються з державного бюджету на фінансування систем соціального стра­хування та забезпечення. У цілому видатки на соціальні по­треби становлять від 10 до 15 % ВВП і від 20 до 35 % загаль­ного обсягу державних видатків.

Питання про роль освіти у підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу західної економіч­ної науки, з'явився новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, на формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підго­товки, сьогодні розглядаються як одна з форм капіталовкла­день, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави.

Щодо видатків на НДДКР, то сучасна держава перетвори­лась на значного організатора та інвестора наукових дослі­джень. За її рахунок у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці цілі. Спостерігається пряма залежність між темпами економічного зростання та видатками держави на науку.

Тема: Бюджет та бюджетна система.

1. Економічна суть та необхідність існування бюджету.

2. Бюджетна система.

3. Сутність і види доходів бюджету.

4. Сутність та клас

Дата добавления: 2014-01-06