У вищій школі. Нормативні вимоги до освітньо-виховного процесу

Нормативні вимоги до освітньо-виховного процесу

План

У вищій школі

Лекція 2

Система вищої освіти як особливий соціальний інститут. Нормативні вимоги до освітньо-виховного процесу

1. Нормативні вимоги до освітньо-виховного процесу у вищій школі

2. Поняття про соціальні інститути та інститути соціалізації.

3. Першочергові завдання які має вирішити система вищої освіти України.

4. Особливості сучасної системи вищої освіти України як соціального інституту.

Мета та завдання вивчення: мати яву про соціальні інститути та соціальні функції вищої освіти, знати першочергові завдання системи вищої освіти.

Поняття про соціальні інститути та інститути соціалізації

Зміст нормативних вимог до направленості діяльності закладів вищої освіти визначає Закон України "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 р., № 2984-ІІІ. Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання й професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

В Законі визначено, вища освіта – рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Виділений нами фрагмент ясно показує, що вищу освіту не надають (як таку собі "освітню послугу"), але власну освіту свідомо і важко виборює сам вмотивований та діяльний студент, засвоюючи зміст навчання і за цей рахунок змінюючи себе, формуючи себе як громадянина і фахівця.

Якось на лекції один з авторів посібника спитав: "Освіта, це явище матеріальне чи ідеальне"? Одна з студенток не вагаючись відповіла: "Звісно що матеріальне". Тоді він запропонував встати і піти до неї доторкнутись. Вона спитала: "Тож доторкнутись до чого"? "Звісно, - відповів педагог, - до освіти". Після нетривалого обговорення стало зрозумілим, освіченість – це особливий внутрішній стан інтелігентної людини, але ж свої власні уявлення і переконання, знання і поняття людина формує сама, це за неї ніхто інший зробити не у змозі.

Тож з вказаного цілком очевидно, зміст навчання – це структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації. Тоді як зміст освіти – обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, вмінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва.

Тут необхідно брати до уваги й низку наступних положень Закону "Про вищу освіту". Стандарт вищої освіти – сукупність норм, які визначають зміст вищої освіти, зміст навчання, засіб діагностики якості вищої освіти та нормативний термін навчання. Вищий навчальний заклад – це освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Ліцензування – процедура визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Акредитація – процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально технічного забезпечення.

Освітній рівень вищої освіти – характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості інтелектуальних якостей особи, достатніх для здобуття кваліфікації, яка відповідає певному освітньо-кваліфікаційному рівню. Освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти – характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань, вмінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов’язки (роботи) певного рівня професійної діяльності. Рівень професійної діяльності - характеристика професійної діяльності за ознаками певної сукупності професійних завдань та обов’язків, які виконує фахівець.

Бакалавр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні вміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання завдань і обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні вміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Але цей рівень, очевидно, здобувається лише внаслідок антропної, само утворюючої практики людини, яка набуває відповідних рис особистості.

Стандарти вищої освіти. Систему стандартів вищої освіти, тобто безумовних вимог до змісту вищої освіти у ВНЗ, складають державний стандарт, галузеві стандарти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів. Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності ВНЗ незалежно від їх типів, рівнів акредитації та форм навчання.

Державний стандарт вищої освіти містить наступні складові:

- перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

- перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

- вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

- вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.

При цьому в пункті 3 ст.12 Закону виписане положення, яке повинне бути враховане під час здійснення педагогічного контролю у ході становлення фахівців: " Вимоги до освітніх рівнів вищої освіти містять вимоги до рівня сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України та до знання української мови ".

Суттєве зауваження відносно наведеного пункту полягає в тому, що забезпечення його дотримання на сьогодні у значній мірі залежить від структури професійної свідомості викладача. Якщо він має цінності сприяння особистісно-зорієнтований освіті студента, ця вимога Закону буде ним дотримана, навіть якщо у ВНЗ, де він працює, пріоритети надані професійній підготовці.

Галузеві стандарти вищої освіти містять:

- освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників ВНЗ;

- освітньо-професійні програми підготовки;

- засоби діагностики якості вищої освіти.

Освітньо-кваліфікаційна характеристика випускника ВНЗ відображає цілі вищої освіти та професійної підготовки, визначає місце фахівця в структурі галузей економіки держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих якостей, систему виробничих функцій і типових завдань діяльності й вмінь для їх реалізації.

Освітньо-кваліфікаційна програма підготовки визначає нормативний термін та нормативну частину змісту навчання за певним напрямом або спеціальністю відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлює вимоги до змісту, обсягу та рівня освіти й професійної підготовки фахівця. Тож, як видно, вона мусить забезпечувати й відповідний рівень сформованості у особи соціальних і громадянських якостей з урахуванням особливостей майбутньої професійної діяльності, а також вимоги до формування у неї патріотизму до України.

Як видно, обидві ці складові, тобто особистісна й власне професійно-спрямована, мусять бути забезпечені за рахунок відповідного педагогічного контролю в системі освіти. Тож, як зазначено у Законі: "Засоби діагностики якості вищої освіти визначають стандартизовані методики, які призначені для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, вмінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей".

Стандарти вищої освіти ВНЗ:

- перелік спеціалізацій за спеціальностями;

- варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик (ОКХ) випускників ВНЗ;

- варіативні частини освітньо-професійних програм (ОПП) підготовки;

- варіативні частини засобів діагности якості вищої освіти;

- навчальні плани;

- програми навчальних дисциплін.

Варіативні частини ОКХ випускників вищих навчальних закладів, ОПП підготовки та засобів діагностики якості вищої освіти забезпечують підготовку фахівців за спеціалізаціями відповідно до спеціальностей з урахуванням особливостей суспільного поділу праці в Україні та мобільності систем освіти щодо задоволення вимог ринку праці.

Навчальні плани визначають графік навчального процесу, перелік, послідовність й час вивчення навчальних дисциплін, форми навчальних занять і терміни їх проведення, а також форми проведення підсумкового контролю.

Програми навчальних дисциплін визначають їхній інформаційний обсяг, рівень сформованості вмінь та знань, перелік рекомендованих підручників, інших методичних та дидактичних матеріалів, критерії успішності навчання та засоби діагностики успішності навчання (див. Додаток В).

Підкреслюємо, не повинне створюватись враження, що діяльність ВНЗ зосереджена лише на суто професійній складовій. Особа цілісна, тож погано вихована і не інтелігентна людина не є й високопрофесійною. Але ж вимога бути професіоналом своєї справи, це непорушний імператив ІІІ тисячоліття, саме з огляду на становлення професіоналу й мусить діяти національна вища школа. Звідси мова йде також про очевидні суспільні вимоги до студентів і випускників вищої школи, які ВНЗ та їхні викладачі не можуть ігнорувати.

Як видно, на перший план серед низки інших гострих освітніх проблем об’єктивно виходить тема якісного державного управління вищою школою. Саме тут відбувається підготовка управлінських й виконавських кадрів для різних рівнів, ефективність роботи яких й визначає загальний стан справ у державі. Отже зосередимось на важливій для держави темі визначеннясутності явища професіоналізму управлінських кадрів, представленні бачення цього аспекту зусиль по формуванню сучасних кадрів із вищою освітою.

Мабуть не треба нікого переконувати, що саме за ознакою невідповідності очевидним суспільним надіям і очікуванням, в останні роки ми жорстко стикнулись із гострим дефіцитом професіоналів серед керівників і відповідальних виконавців на усіх без виключення рівнях влади. Хоча й надалі пересаджування тих керівників, які ще себе остаточно не дискредитували, із одного крісла в інше відбувається під гучним гаслом надати перевагу професіоналам. Та наразі заклики, - "професіоналів на керівні посади", це неправда або ж щира професійна помилка провідників партій.

Бо професіоналів, за дуже рідким виключенням, у нас тепер немає, як колишнього, так і нового розводу. Наприклад, називати усіх, навіть добре відомих країні керівників державних структур останніх років особами освіченими та професіоналами, означає грішити супротив істини.

Виходячи з розуміння, без перебільшення вирішальної ролі у найближчому майбутньому людських і професійних якостей осіб з вищою освітою, ми й обґрунтовуємо свою концепцію пріоритетів у діяльності вищої школи, де й формуються управлінці. Її суть можна сформулювати досить коротко.

Україна опинилась у такому переломному періоді свого розвитку, коли багато з того, що належить робити, треба організовувати зовсім інакше ніж у часи СРСР. Бо раніше сформовані норми і правила у більшій частині вже не підходять (інша країна, інша законодавча база, інші вектори розвитку). Отже, у випускника вищого навчального закладу, після закінчення якого йому скоріш за все запропонують ту або іншу управлінську посаду, повинні бути такі людські й професійні якості, без сполучення яких в одній особі на жаль можливе одне, - отримавши можливість впливати на стан справ, нові "професіонали" усе пустять шкереберть. Тож, підсумовуючи, стверджуємо: сучасного фахівця треба нині вирощувати, як сучасного українського інтелігента.

Річ йде про те, що такого управлінця або ж відповідального виконавця (будь то педагог, інженер або економіст), без усяких виключень із вказаного нижче, повинні відзначати наступні риси та якості:

- по-перше, висока моральність і людяність, патріотизм і слухняність нормам закону, стрижнем чого у пострадянський період, коли утворився загрозливий світоглядний вакуум, виступає щиро сприйнята християнська ідея;

- по-друге, глибокі й різнобічні знання за фахом, а також наявність вмінь їх використовувати у повсякденній професійній діяльності;

- нарешті, по-третє, здатність успішно діяти в умовах численних невирішених проблем, притаманних часу розбудови нової країни, тобто за таких ситуацій і завдань, коли для них ще не напрацьовано відповідних і адекватних способів дій (тобто, знань), - тож цим діям не можна й навчати у звичний спосіб.

Окрім того, не можна випускати з поля зору видатної ролі особи професійного викладача вищої школи, без участі якого не можна розраховувати на формування нової генерації фахівців і, з часом, професіоналів своєї справи. Чудово показав цю визначальну роль педагога історик В.О.Ключевський, звертаючись до постаті тодішнього ректора Московського університету С.М.Соловйова, який робив свій вклад у становлення особи студентів незрівнянно більшим, ніж просто передавав передбачені до засвоєння знання. "Голос, тон, склад мови, манера викладати – уся сукупність його педагогічних засобів і прийомів давала зрозуміти, усе, що говорилось, було ретельно й давно передуманим, зваженим і виміряним, вивіяним від усього зайвого, що зазвичай налипає на думку, яка визріває, і вже отримало свою дійсну форму, остаточну гранку. Ось чому його думка чистим і повноцінним зерном падала у душу і розум слухачів".

Таким чином, відносно до суті поняття, сучасним сформованим фахівцем і професіоналом може вважатись патріотична, моральна й високоосвічена, інтелігентна й законослухняна людина, яка здатна не лише будь за що і будь за яку ціну, але відповідно до існуючих норм культури та права розв’язувати нагальні виробничі завдання в інтересах подальшого розвитку незалежної України, незважаючи на рівень їхньої складності.

Як видно вже з наведеної дефініції, формування професіонала це надто складний процес, який поєднує у роботі із дорослою людиною не лише її навчання відповідно до спеціальності, але також повноцінну освіту і навчальну діяльність, виховання й підготовку, розвиток та соціалізацію.

Нас можуть застерегти, відносно наведеної вище першої складової, - освіта відділена від церкви. Але людина не відділена від духовності, тож система виховання й освіти завжди має можливість відшукувати можливість і дієво сприяти поступовому змінюванню недосконалої людської природи. Та й взагалі, щодо третьої складової, чи можна насправді вчити приблизно таким діям: "Йди туди, не знаю куди, роби те, не знаю що"? Мовляв, сучасна наука не надала нам необхідних для цього теоретичних і методичних підстав. А якщо так, то й спитати нема з кого.

Це не вірно. Вже до початку 90-х саме в СРСР було багато чого конструктивного напрацьовано у темі становлення креативної і діяльної особистості, отже важливо зараз усім цим ефективно розпорядитись. Пригадаймо, хоча б науковий доробок Василя Давидова і Мераба Мамардашвілі, Сергія Рубінштейна і Георгія Щедровицького.

А Евальд Ільєнков дав нам прямі дидактичні підказки, відрізнивши повсякденне думання від так потрібного фахівцю та управлінцю проблемного мислення: "Мислення у власному розумінні цього слова починається саме там і тільки там, де свідомість людини втикається у протиріччя, яке не може бути подолане за допомогою готових схем, готових рецептів, готових алгоритмів, готових знань. Тільки тепер інтелект (байдуже, належить він дорослій людині, або ж дитині-школяру) постає перед необхідністю самостійно видобувати новий спосіб, новий алгоритм, нову схему дій. Тільки тут, власне, й просинається здатність, яку ми називаємо мисленням". І зазначив далі: "Якщо такі ситуації (в освіті) не виникають, в людині взагалі не пробуджується навіть потреба у самостійному розмірковуванні, а її інтелект орієнтується лише на дії за вже готовими, за вже протоптаними стежками, за заученими схемами. А для цих дій, безсумнівно, немає потреби ні у якому розумі".

Тож, як видно, тим більш важливо залучати до створення освітніх проектів формування нових національних кадрів вищої кваліфікації найбільш підготовлених науковців-педагогів і фахівців з педагогічної психології. Та й з відбором на навчання дійсно патріотичних і моральних, відповідальних і діяльних абітурієнтів не так вже важко й впоратись, якщо побажати розрубати вузол, сплетений із особливостей національного кумівства. Педагогічна психологія має серйозний доробок, який тут цілком може прислужитись.

Наш тип освіти примітний авторитарними суб’єкт-об’єктними відносинами викладача і студента, на кшталт армійських. А також особливим характером зв’язку між ними, тобто так званим педагогічним керівництвом із досить жорстким впливом з боку суб’єкта (викладача), що мусить точно знати вичерпний набір знань та вмінь фахівця, аби останній відповідав очікуванням "замовника". Серед усіх можливих педагогічних процесів пріоритет надавався навчанню, вихованню й підготовці, які найкращим чином сприяють утилітарному "виготовленню" спеціаліста під заздалегідь виписану модель.

У той же час, потроху вималювались країни із розвиненими системами вищої освіти. Цей суттєво інший тип вищої освіти відзначається помітним прагненням забезпечити суб’єкт–суб’єктні відносини між викладачем і студентом, коли кожний з них має бути у рівній мірі відповідальним за результати освітнього процесу (адже студент це той, відповідно до сутності поняття, хто старанно вчиться). Пріоритетні педагогічні процеси інші – навчальна діяльність, освіта, розвиток особистості та її соціалізації (набування вмінь для успішної подальшої самостійної адаптації у суспільстві).

Очевидно, що зміст педагогічного контролю в системі вищої освіти нині не може бути відповідним часу, якщо не враховуються також вимоги прилучення України до Болонського процесу, після того, як у травні 2005 р. у норвезькому місті Бергені наш міністр Міністерства освіти і науки поставив свій підпис під змістом Болонської декларації.

Саме тому, необхідно мати на увазі дотримання встановлених обов’язкових параметрів Болонського процесу. До них відносяться:

- трьохступенева система вищої освіти (бакалавр, магістр, доктор);

- міжнародні академічні кредити ECTS;

- академічна мобільність студентів, викладачів та адміністративного персоналу ВНЗ;

- європейський додаток до диплому;

- контроль якості вищої освіти;

- створення єдиного європейського дослідницького простору.

Рекомендовані параметри Болонського процесу, тобто такі, яких бажано дотримуватись й у вітчизняній національній вищій школі:

- єдині європейські оцінки;

- активне прилучення студентів до опанування змістом освіти;

- соціальна підтримка малозабезпечених студентів;

- освіта на протязі всього життя.

Факультативні параметри Болонського процесу, або ж ті, які також можна брати до уваги в національній вищій школі:

- гармонізація змісту європейської освіти за напрямами підготовки;

- нелінійні траєкторії навчання студентів, курси за вибором;

- кредитно-модульна система;

- дистанційне навчання, електронні курси;

- академічні рейтинги студентів і викладачів.

Контроль якості передбачає, що:

- міністерство освіти країни використовує систему сертифікації;

- вищий навчальний заклад контролює якість навчання;

- ВНЗ контролює "вагомість" кредитів, порядок нарахування кредитів за семестр або за навчальний рік, взаємозалік кредитів;

- ВНЗ контролює якість заповнення європейського додатку до диплому;

- на підставі заяви можливий європейський контроль якості навчання у конкретному ВНЗ.

Умови забезпечення контролю високого рівня освіти передбачають.

Перше. Напрацювання спільних для країн-учасників Болонського процесу систем контролю, зорієнтованих на порогові стандарти вищої освіти, які встановлюють вимоги до рівня підготовки випускників (маються на увазі кінцеві результати), але не тимчасові й змістовні параметри процесу. Тож порогові стандарти, як норми якості вищої освіти, передбачають зміщення акцентів із кількісно-витратних показників на показники наступних результатів: набута компетентність, навченість та знання. Не важко помітити, що з точки зору цієї вимоги, вітчизняна вища школа цілком може відставати від загальноєвропейського поступу, якщо державні освітні стандарти й надалі будуть триматись віджилої але все ще існуючої установки на жорстке нормування змісту освіти, її тривалості та умов організації освітнього процесу.

Друге. Створення систем незалежного оцінювання, яке може привести до європейських "стандартів якості" для широких дисциплінарних областей вищої освіти (тобто, контролю якості без національних кордонів).

Третє. Координування підходів до стандартів якості транснаціональної освіти (освітній франчайзинг, офшорні структури, приватні тренінгові компанії; провайдерні університети й агентства, віртуальні університеті і т.д.). Транснаціональна освіта вже заполонила Європу, очевидно не за горами її інтенсивне розповсюдження й в Україні, що значно підвищить конкуренцію поміж вищими навчальними закладами і "полювання на абітурієнтів".

Болонський процес формує модель європейської вищої освіти з урахуванням специфіки і традицій національних освітніх систем, але він покликаний сприяти підйому якості освіти, підвищенню конкурентоспроможності ВНЗ і взаємному визнанню дипломів країнами-учасницями. У той же час існує думка керівників національної освіти, що тільки 7% ВНЗ України нині відповідають критеріям європейської сіті забезпечення якості освіти, яка повинна буде провести поступову експертизу вітчизняних вищих навчальних закладів після того, як наша країна прилучилась до Болонського процесу.

Процес навчання студентів в вищих навчальних закладах реалізується в конкретному культурно-освітньому середовищі, яке безпосереднім чином впливає на хід та результати навчання. Тому виникає необхідність детального розгляду особливостей цього середовища, яке представлено системою вищої освіти. Логічним буде розглядати систему вищої освіти в соціалізаційному аспекті, бо саме такий підхід дозволяє уникнути вузості уявлень про вищу освіту як важливий механізм успішної соціалізації особистості.

Період навчання у ВНЗ в останні роки більшістю дослідників не тільки виділяється в самостійний соціалізаційний етап, але й визнається найважливішим з огляду завершення формування особистості під впливом керованих чинників. У дослідженнях, присвячених проблемам студентської молоді, відзначається, що в студентському віці в повному обсязі представлено такі напрямки соціалізаційного процесу: засвоєння молодими людьми нової для себе соціальної ролі студента; підготовка до оволодіння професійними знаннями й уміннями; формування такого новоутворення, як інтелігентність; побудова нової системи відносин з викладачами й своїми ровесниками, яка ґрунтується на стереотипах, прийнятих у дорослому середовищі; оволодіння знаннями й навичками соціальної поведінки, прийнятими в майбутньому професійному середовищі.

Студентський вік, як відзначалось, характеризується прагненням самостійно й активно обирати той чи інший життєвий стиль і поведінковий ідеал. Таким чином, вузівське навчання є потужним чинником соціалізації особистості студента, і цей процес іде в ході спільної життєдіяльності й студентів, і викладачів.

Виділяючи період навчання у ВНЗ у самостійний інститут соціалізації, слід уточнити, що в сучасній психолого-педагогічній науці розуміють під соціалізаційними інститутами і які їхні суттєві особливості. Перш за все відзначимо, що поняття інститутів соціалізації є вивідним від базового поняття „інститути соціальні”, яке в сучасній соціології трактується як „форма закріплення й спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин”.

При цьому слід мати на увазі, що запропоноване визначення лише в цілому охоплює всю складність характеризованого явища. На нашу думку, воно має бути доповнене суттєвим зауваженням, зробленим М.Єнакієвим, який вважає, що такий соціальний показник, як інституалізація суспільства (кількість соціальних інститутів і простота їх утворення), – „один з основних показників розвиненості суспільства, його асоціативного життя”.

Важливою властивістю соціальних інститутів є їх значна залежність від конкретно-історичного моменту суспільного розвитку. У періоди стабільного розвитку соціальні інститути стійкі й ефективні. У період же кризового стану суспільства спостерігається неузгодженість у системі їх взаємодії, нездатність забезпечити суспільні потреби, відбувається руйнування традиційних соціальних зв’язків.

Характеризуючи інститути соціалізації, слід пам’ятати про те, що якщо спочатку, формуючись стихійно, вони містили лише окремі елементи регламентації й контролю поведінки індивіда в соціумі, то згодом, приймаючи жорсткі інституалізаційні форми, вони все більше опредмечувались у системі політичних, економічних, соціальних взаємозв’язків. Це добре видно на прикладі досліджуваного нами інституту – вищої освіти. Так, поява перших університетів не може розглядатися як оформлення нового соціалізаційного інституту того часу. Їх роль і значення не були такими масштабними й суттєвими для функціонування середньовічного суспільства в цілому, де провідними соціалізаційними інститутами залишались церква й станові норми і традиції. Однак разом із суспільним розвитком і науково-технічним прогресом роль університетів і системи вищої освіти принципово змінилась, і сьогодні ми цілком обґрунтовано говоримо про те, що це найважливіший соціалізаційний інститут, який лише в родовому відношенні належить освітній галузі. Реально ж вища освіта давно розглядається на мегасоціальному рівні, який визначає розвиток таких галузей, як економіка, виробництво, політика, наука та ін.

Слід мати на увазі, що кожний з інститутів соціалізації має низку інших функцій, його діяльність не може бути зведена тільки до функції соціалізації. Багато з них у якості провідних реалізують економічні, господарські, політичні, виробничі та інші функції. Виходячи з цього, ми оперуємо поняттям „соціалізаційна функція”, яка в одних інститутах (сім’я, школа, вищі навчальні заклади) є провідною й педагогічно організованою, а в інших (неформальні об’єднання, армія, трудові колективи) носить супутній характер.

Спираючись на сказане, ми можемо резюмувати. Досліджуваний нами процес соціалізації студентства є частиною загального соціалізаційного процесу, представленого різними інститутами. Його головна особливість у тому, що в системі вищої освіти соціалізаційна функція є провідною, педагогічно організованою й керованою, а отже, ефективність соціалізації з позиції суспільної значимості в ній максимальна.

Вік і особливості студентства роблять період навчання у ВНЗ сенситивним для формування в молоді професійних, моральних і соціальних якостей, які характеризують сучасну українську інтелігенцію. Успішність формування цих якостей залежить від того, якою буде рівнодіюча всіх соціально-педагогічних сил, представлених, з одного боку, нормами, цінностями, звичаями, традиціями, звичками, способом життя, з іншого – системою педагогічних впливів, яким студент піддається в процесі навчання.

Система вищої освіти при організованому в її межах педагогічному впливі є провідним інститутом соціалізації особистості, який закладає основи її життєдіяльності, світогляду, морально-етичні установки на наступне життя.

Говорячи про інститути соціалізації, слід уточнити, що близьким, хоча й не тотожним йому є поняття широкого соціального оточення, яке містить ровесників, друзів, знайомих, усе, що ми визначаємо як мікросоціальне оточення людини. Відмінність між ними полягає в тому, що інститути соціалізації мають більш потужний соціалізаційний потенціал, але реалізуватися він може в тому випадку, якщо соціальним оточенням студента цей інститут сприймається адекватно. Слід також пам’ятати, що соціальне оточення в усіх його видах відіграє, хоча й другорядну, але дуже важливу роль у процесі соціалізації. Це той, часто неконтрольований, соціальний фон, на якому відбувається керована соціалізація, причому цей фон не завжди виявляється позитивним. Соціальне оточення, на відміну від відносно стабільних інститутів соціалізації, більш мобільне, активне, мінливе. Нарешті, окремі агенти соціального оточення – друзі, кохана дівчина (хлопець), викладачі, представники адміністрації – можуть значно активізувати механізми соціалізації (наприклад, через оптимізацію спілкування чи залучення в нові види діяльності), що буває неможливо здійснювати в межах традиційних інститутів.

Серед традиційних соціалізаційних інститутів, які тією чи іншою мірою справляють вплив на результати соціалізації: сім’я, школа, трудові колективи, церква, армія, громадські об’єднання та ін. – нас цікавить система вищої освіти, яка завершує цілеспрямований цикл професійного формування особистості. Вищу освіту як складову частину освітньої системи будь-якої країни слід розглядати не тільки з утилітарних позицій підготовки висококваліфікованих кадрів, не менш важливе значення має соціалізаційний аспект її функціонування, у якому відображається розуміння вищої освіти як соціогенетичного механізму, який відтворює певний соціотип особистості.

Вища школа, розв’язуючи завдання професійної підготовки, продовжує залишатись єдиним соціальним інститутом суспільства, який за межами повноліття професійно реалізує виховні функції. У цьому відображена найважливіша теоретична посилка вітчизняної педагогіки – освіта без виховання не здатна сформувати повноцінного професіонала й громадянина.

Дата добавления: 2014-01-06