Спілкування як компонент професійної педагогічної діяльності

Спілкування - один із компонентів педагогічної діяльності. Відомо, що педагогічна діяльність складається із змістового, ме­тодичного, соціально-психологічного компоненту. Коли викладач іде на заняття, він продумує змістовий і методичний компонент; оціально-психологічний же, тобто спілкування, часто лишаєть­ся поза увагою педагога. А між іншим, якщо оволодіння першими двома компонентами відбувається у процесі навчання, то третьо­му, тобто спілкуванню, ніхто ніде цілеспрямовано не навчає, хоча спілкування відіграє велику роль у нашому житті. Нефахове спілкування дуже часто є причиною багатьох хвороб (нервових стресів). Між іншим, лікарі стверджують, що із 100 дітей, хворих на невроз, 80 набули такого захворювання з причини непрофесій­ного спілкування з педагогами, їх низької культури.

Вважаємо, що спілкування займає особливе місце в роботі вчи­теля, оскільки він має «комунікативну професію». Професійно-педагогічне спілкування - це система прийомів органічної соціаль­но-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція взає­мин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості вихованця. Пе­дагогічне спілкування - особливий вид творчості.

У професійному спілкуванні викладача можна виділити два взаємопов'язаних компоненти:

1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що закладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінностей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкуван­ня, громадянська позиція, стиль спілкування - сукупність конк­ретних прийомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від кон­кретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібно­стей і умінь.

Педагогічне спілкування - це професійне спілкування вик­ладача-педагога з вихованцями на занятті і після зайняття, що виконує певні педагогічні функції і спрямоване (якщо воно по­вноцінне і оптимальне) на створення сприятливого, здорового психологічного клімату, на оптимізацію навчальної діяльності і стосунків між педагогом і студентом та в студентському колек­тиві.

Педагогічне грамотне спілкування знімає у вихованців нега­тивну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викли­кати радість, бажання спільної діяльності. Оптимальне педагогі­чне спілкування - це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психо­логічний клімат, попереджує створення психологічних бар'єрів, дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів мож­на виділити притаманні їм рівні спілкування:

Примітивний - в основу ставлення до студента покладено при­мітивні правила і реакції поведінки - амбіції, самовдоволення, зловтіха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для вик­ладача виступає засобом досягнення мети.

Маніпулятивний - взаємини зі студентом будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Студент при цьому є об'єктом маніпуляції.

Він заляканий, інфантильний.

Стандартизований - домінує формальна структура спілкуван­ня. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверхо­вою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні ма­сок. Студент, самостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза «маскою», і фактично залишається об'єктом маніпуляцій.

Діловий - орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги осо­бистісні характеристики студента лише в контексті ефективності діяльності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значу­щим залежно від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті студент залишається самостійним.

Особистісний — спілкування базується на глибокій зацікавле­ності до студента, визнанні самостійності його особистості. Вик­ладач любить студентів, вся його діяльність спрямована на розви­ток їхньої духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхід­ною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Та­кий рівень потребує від викладача великої самовіддачі і притаман­не лише тим педагогам, для яких їх професія є покликанням.

Культура педагогічного спілкування вміщує уміння слухати, ставити запитання, аналізувати відповідь, зрозуміти іншого, бути уважним, спостережливим, встановлювати контакт, бачити і зро­зуміти реакцію аудиторії, передавати своє ставлення до того, про що йде мова, зацікавити, захопити поясненням, орієнтуватися в обстановці. Кожен з викладачів створює свій стиль спілкування. Сьогодні відомі кілька класифікацій стилів діяльності педагогів. М.В.Сорока-Росинський виділяє «теоретиків», «реалістів», «утилітаристів», «інтуїтивістів»; в основу цієї класифікації покла­дено ставлення до виконання своїх обов'язків та особливості ха­рактеру педагога. Е.Г.Костяшкін за рівнем професійної етики й особливостями діяльності визначає такі чотири типи: «інтелекту­альний», «вольовий», «емоційний», «організаторський». В. О.Кан-Каликом абстраговані негативні моделі поведінки педагогів на заняттях: «Монблан» - учитель як гірська вершина над учнем; «Ки­тайська стіна» — дистанція, обмежене спілкування; «Локатор» — будує взаємини вибірково, з тими, хто подобається; «Гамлет» - постійно вагається у власних діях; «Глухар» - чує тільки себе. А.Бойко, аналізуючи поведінку вчителя у поєднанні з його педа­гогічною діяльністю та її результатами, виділяє обґрунтовані мо­делі виховуючих взаємин педагогів і учнів. Образно вони названі так: «Оптиміст», «Об'єктивіст», «Ерудит», «Талант», «Умілець», «Душа», «Артист». Для педагогів будь-якої моделі взаємодії важ­лива емоційно-естетична виразність, уміння подати себе та створи­ти обстановку власного самовираження і самоствердження. У дос­відченого викладача, як правило, складається помітна тенденція до тієї чи іншої моделі, типу взаємин, які найповніше відповіда­ють його індивідуально-психологічним особливостям. Для викла­дача з високою культурою спілкування характерними є: оптимальність вимог; педагогічний оптимізм; емоційний відгук; формування колективних форм стосунків, відносин у колективі у навчально-виховному процесі; створення атмосфери доброзичли­вості. Однак, якою б привабливою не була модель взаємин викла­дача і студента, вона завжди динамічна. З огляду на це хороший педагог завжди прагне до неперервності своєї освіти та професій­ної підготовки, він постійно аналізує свою діяльність, ідентифі­кує досягнутий рівень взаємодії зі студентами, добирає і викорис­товує нові здобутки педагогічної науки і передового досвіду, переймає найкраще від своїх колег.

На основі аналізу проведених нами досліджень можна просте­жити три головних причини низької культури спілкування вик­ладачів.

По-перше, більшість викладачів не надають особливого значен­ня ролі спілкування у навчально-виховному процесі, тому не при­діляють належної уваги організації спілкування.

По-друге, численні викладачі діють у складних педагогічних ситуаціях силовими методами, не використовуючи психологічних і педагогічних знань про людину, не враховуючи вікових і індиві­дуальних особливостей студента.

По-третє, е достатньо викладачів, що мають низьку загальну культуру і не працюють над її підвищенням. На питання, чому вони не займаються своїм духовним збагаченням, 70% викладачів вказали на такі причини: велике навантаження, недостатня мате­ріальна база.

Сучасний світ і існування молоді в ньому дуже складні, якщо раніше студенти погоджувалися на позицію підпорядкування, ке­рованого, то тепер вони прагнуть до ситуації співробітництва, а вона передбачає певні вимоги до організації спілкування: діалектичність, взаємини довіри, реальний психологічний контакт, здатність вик­ладача відмовитися від диктату і перейти до взаємодії. Обов'язко­вою вимогою студентів є наявність педагогічного такту, який про­являється у зовнішньому вигляді викладача, в тоні спілкування, у самовладанні, в умінні без грубощів досягти бажаних результатів.

Педагогічний такт – це педагогічне грамотне спілкування в складних педагогічних ситуаціях, вміння знайти педагогічне до­цільний і ефективний спосіб впливу, почуття міри, швидкість ре­акції, здатність швидко оцінювати ситуацію і знаходити оптималь­не рішення, вміння керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання, емоційна урівноваженість, у поєднанні з високою принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним ставленням до студента, критичності і самокритичності в оцінці своєї праці та своїх вихованців, у нетерпимості до шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму і пихи, повазі в студентах особи­стості, розвитку їх людської гідності. Педагогічний такт реалі­зується через мову. Педагогічна діяльність - це ланцюг ситуацій і задач, у розв'язанні яких можна простежити таку послідовність: педагогічна задача - комунікативна задача - мовна задача. Слово -це основний інструмент педагогічної діяльності.

Дата добавления: 2014-01-06