Тема 6. Корпоративна форма інвестиційної діяльності

1. Поняття, ознаки та види корпоративного інвестування.

2. Правове забезпечення корпоративного інвестування.

3. Використання акціонерного товариства для корпоративного інвестування.

4. Використання товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю для корпоративного інвестування.

Самостійно:

1. Використання унітарного підприємства для корпоративного інвестування.

2. Використання повного та командитного товариств для корпоративного інвестування.

3. Використання виробничого кооперативу для корпоративного інвестування.

1. Основні правові форми інвестування – корпоративна (шляхом створення та/або участі в господарській організації) та договірна (шляхом укладення до­говорів інвестиційного характеру).

Перша передбачає інвестування в госпо­дарську організацію (її майнову базу, статутний (складений) капітал) шля­хом її створення та/або участь у такій організації з метою отримання певного соціально-економічного ефекту, зокрема:

- прибутку від вкладених у таку організацію інвестицій;

- забезпечення збуту власної продукції госпо­дарської організації, що виступає як інвестор - засновник, через створене нею дочірнє підприємство, що спеціалізується на торговельній, посередницькій чи лізинговій діяльності;

- координації діяльності підприємств-учасників організації, в яку вклада­ються інвестиції, і підвищення в результаті цього конкурентноздатності власної продукції на внутрішньому та міжнародних ринках;

- представництво інтересів інвестора в іншому регіоні країни чи за кор­доном через створення філії та представництва, що дозволяє уникнути послуг посередників, а відтак - забезпечити економію коштів та опера­тивність вирішення ключових питань своєї діяльності (щодо укладення договорів, контролю за їх виконанням тощо).

Корпоративна форма може використовуватися інвестором без поєднання з договірною формою, якщо йдеться про створення унітарного підприємства, філії, представництва чи іншого відокремленого підрозділу, а також товариства однієї особи (акціонерного, ТОВ, ТДВ).

Крім того, корпоративна форма може поєднуватися з договірною у разі інвестування в організацію традиційно корпоративного типу (з двома і більше засновниками/учасниками) - як шляхом заснування (що передбачає укла­дення засновницького договору або договору про створення госпо­дарської організації), так і шляхом участі в діючій організації (що забезпечується укладенням відповідного до­говору: купівлі-продажу акцій; купівлі частки, що відчужується учасником товариства відповідно до установчого документа останнього; сплати вкладу замість частки, яку товариство сплатило вибулому учаснику; сплати вкладу на розмір збільшення статутного капіталу товариства у разі прийняття остан­нім рішення про залучення інвестора як нового учасника товариства, та ін.).

Переваги корпоративного інвестування полягають у можливості:

- вибору:

а) організаційно-правових форм (організації унітарного чи корпоративного типу),

б) партнерів (у разі обрання організації традиційно корпоративного типу) або без них (при інвестуванні в унітарні організації чи товариство однієї особи в процесі їх заснування),

в) характеру діяльності (безпосереднє здійснення господарської діяльності або її координація, управ­ління інвестуванням),

г) сфер інвестування (банківська діяльність, страху­вання, спільне інвестування тощо);

- відокремлення майна інвестора від майна організації, в яку він інвестує кошти/майно, шляхом її створення та/або участі;

- відокремлення (за окремими винятками) відповідальності інвестора за власними зобов'язаннями від відповідальності створеної ним організації (ор­ганізації, в яку він вклав інвестиції) за зобов'язаннями такої організації;

- інвестування в ті сфери господарської діяльності, суб'єктом яких може бути лише організація (індивідуальне підприємництво виключається): бан­ківська, страхова діяльність, спільне інвестування, професійна діяльність на ринку цінних паперів/фондовому ринку, ломбардні операції, біржова діяль­ність та ін.;

- залучення коштів інших осіб від випуску емісійних цінних паперів (об­лігацій підприємств, акцій додатковий емісій - акціонерним товариством). Разом з тим корпоративне інвестування може бути обтяжливим чи на­віть неможливим для інвестора з огляду на вимоги законодавства щодо вико­ристання певних організаційно-правових форм для здійснення певних видів господарської діяльності;

- формування значного за розміром статутного капіталу (госпо­дарські товариства, що належать до об'єднань капіталів, банки, інститути спільного інвестування, фондові біржі, професійні учасники фондового рин­ку та ін.);

- значних організаційних заходів з боку інвестора на етапі створення (роз­робка і затвердження установчих документів, державна реєстрація/внесення змін до відомостей державної реєстрації, створення органів управління, отри­мання необхідних дозволів/ліцензій) та в процесі функціонування організації (участь в органах управління і контролю - щоб впливати на процес інвесту­вання та отримання запланованого результату);

- значного ступеня ризику та обсягу відповідальності у разі застосуван­ня форми персональних товариств (повного та командитного) або у разі вирі­шального впливу на господарську організацію, що може стати приводом для субсидіарної відповідальності інвестора - холдингової компанії щодо свого корпоративного підприємства відповідно до положень п. 6 ст. 126 ГК України

(холдингова компані я - публічне АТ, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності). Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства (п. 6). Загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, особливості їх утворення, діяльності та ліквідації регулюються Законом України «Про холдингові компанії в Україні»).

Корпоративне інвестування може здійснюватися з використанням різних організаційно-правових форм: унітарного підприємства (в т.ч. дочірнього чи корпоративного підприємства холдингової компанії), господарського товари­ства, кооперативу, господарського об'єднання, відокремленого підрозділу (в т.ч. філії, представництва).

Крім того, використання корпоративного інвестування може відрізня­тися залежно від основного (виключного) виду діяльності організації, в яку інвестуються кошти (майно), і відповідно - спеціальних вимог законодавства щодо суб'єктів таких видів діяльності, як: банківська (банк); страхування (страхова компанія); спільне інвестування (інститут спільного інвестування); інноваційна (інноваційне підприємство); професійна діяльність на фондовому ринку та ін. Іноземне інвестування часто здійснюється у формі підпри­ємства з іноземними інвестиціями (в т.ч. іноземного підприємства).

Широкі можливості у інвестора щодо вибору певних організаційно-правових форм та видів діяльності при здійсненні корпоративного інвестуван­ня дозволяє йому обирати найбільш прийнятні - з огляду на мету інвестуван­ня, наявні у інвестора активи та можливості, стан ринку інвестицій, ступінь ризику та відповідальності за негаразди у процесі інвестування.

Корпоративне інвестування може здійснюватися шляхом:

а) створення господарської організації будь-якого типу в процесі заснування чи реоргані­зації (виділення, наприклад) та

б) участі в господарській організації.

Прийнявши рішення про корпоративне інвестування, інвестор має оцінити переваги та недоліки певного виду господарської організації, що має використовуватися в процесі інвестування. Разом з тим усім господарським організаціям притаманні спільні ознаки:

- безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю, що притаманно власникам майна підприємств, господарським об'єднанням, холдинговим компаніям та ін.;

- створення господарської організації у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів господарських відносин різний - залежно від виду, організаційно-правової форми, основного або виключного виду діяльності (банк, страхова компанія, фондова біржа та інші види професійних учасників фондового ринку, інвестиційний фонд та ін.).

Набуття статусу суб'єкта господарських відносин пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (передбач. ст. 58 ГК України та Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та/або в спеціальному порядку (передбач. Законами України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 17-18), «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (п. 14 і 25 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування» (ст. 6, 8, 9, 41, 42) (Закон набуває чинності 01.01.2014 р., нині діє Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди»); та ін.;

- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або по­кладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарських відносин на різних правових титулах:

1) основних, поєднання яких зазвичай не допускається: праві власності (господарські товариства, виробничі коопера­тиви), праві господарського відання (комерційні унітарні підприємства будь-яких форм власності), праві оперативного управління (некомерційні унітарні підприємства будь-яких форм власності, в т.ч. казенне підприємство);

2) до­даткових: праві користування та/або праві довірчого управління на підставі відповідних договорів (можуть застосовуватися з будь-яким з названих право­вих титулів);

- наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарювання можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні ін­тереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності гос­подарських організацій фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить, зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності, форми власності, на базі якої функціонує така органі­зація.

Отже, господарські організації - це створені та зареєстровані в установленому поряд­ку організації (колективний суб'єкт), що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому зако­ном порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володі­ють господарською правосуб'єктністю.

Обираючи корпоративну форму інвестування, інвестор має керуватися тим соціально-економічним ефектом, якого він планує досягти в процесі ін­вестування (отримання прибутку, задоволення власних виробничих та інших потреб чи забезпечення координації інвестування щодо групи об'єктів чи за участю кількох партнерів-інвесторів). У зв'язку з цим доцільно врахувати класифікацію господарських організацій:

1) залежно від характеру їх діяльності:

- організації, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність (ви­робляють продукцію/товари, надають послуги, виконують роботи); до них на­лежать підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських това­риств, комерційні банки, страхові компанії та ін.); зазвичай подібні організації є самоокупними (за винятком некомерційних підприємств та інших некомерційних організацій) і навіть прибутковими; тягар інвестування для інвесто­ра в цьому випадку пов'язаний з вкладенням інвестицій протягом незначного проміжку часу (формування майнової бази статутного (складеного) капіталу); в подальшому проблема інвестування в подібні організації може й не виникати, якщо її доходи перевищують видатки; при створенні неприбуткового підприєм­ства інвестора має враховувати необхідність вкладення додаткових інвестицій у разі перевищення видатків над доходами підприємства;

- організації управлінського (координаційного типу), що забезпечують керівництво господарською діяльністю підпорядкованих їм підприємств (до­чірніх, залежних), організацію та координацію їх діяльності (до них належать господарські об'єднання, холдингові компанії, організації, що є власниками майна підприємств або виконують функції влас­ника майна); інвестування в господарські об'єднання для їх учасників зазви­чай не обмежується сплатою вступного внеску та вкладу, оскільки неприбут­ковий характер діяльності об'єднань зумовлює періодичну сплату додаткових вкладів для забезпечення фінансування їх; холдингова компанія покриває свої видатки на управління корпоративними підприємствами за рахунок прибутків, які вона отримує як дивіденди від належних їй акцій корпора­тивних підприємств.

2) залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) господарські організації:

- до державних належать державні та казенні підприємства, державні гос­подарські об'єднання, державні/національні акціонерні товариства та холдингові компанії; корпоративне інвестування щодо цих організацій обмежене, оскільки єдиним засновником (а щодо підприємств - і учасником) цих організацій є держава в особі уповноважених органів; корпоративне інвестування щодо державних організацій можливе лише у разі їх часткової приватизації (із залишенням контрольного пакета акцій у державній власності) або перетворення в організацію змішаного типу (за участю держави, в т.ч. переважаючої, та інших осіб);

- до комунальних належать комунальні підприємства, комунальні госпо­дарські - зазвичай АТ або ТОВ, комунальні об'єднання; можливості інвесторів щодо корпоративного інвестування в ці організації подібні до державних орга­нізацій;

- до колективної форми власності належать господарські організації корпоративного типу, що створюються і діють у складі двох і більше учасників (господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання та ін.), а також унітарні підприємства, створені вищезгаданими й іншими організаціями - суб'єктами права ко­лективної власності;

- до приватних - приватні підприємства зазвичай унітарного типу, хоча можливим (згідно із ч. 1 ст. 63 ГК України) є створення приватного під­приємства кількома громадянами, які зберігають право власності на свій вклад (відтак, правовим титулом майна підприємства буде право приват­ної часткової власності); приватне підприємство може створити інше при­ватне дочірнє підприємство.

Приватне підприємство - менш поширена форма інвестування, ніж господарські товариства, хоча відсутність ґрун­товного регулювання (в т.ч. відсутність вимог щодо мінімального розмі­ру статутного капіталу) створює значні можливості для «локальної правотворчості» засновників таких підприємств, які нерідко намагаються уникнути будь-якої відповідальності за результати діяльності таких під­приємств (часто закріплюючи за такими підприємствами майно не­значної вартості або на праві користування, що порушує законні інтереси кредиторів через відсутність у них реальної можливості щодо стягнення боргів таких підприємств);

- до змішаних належать орендні підприємства, спільні підприємства, а та­кож добровільні господарські об'єднання, до складу яких входять підприємства/господарські організації різних форм власності; за допомогою таких суб'єктів можливе приватно-колективне інвестування в об'єкти права державної та права комунальної власності, якщо згадані організації створені та діють за участю державних та/або комунальних організацій відповідно до вимог законодавства.

3) залежно від наявності чи відсутності статусу юридичної особи розрізня­ють:

- господарські організації з наявністю такого статусу (підприємства, гос­подарські товариства, кооперативи, об'єднання), що вимагає їх реєстрації як юридичних осіб;

- господарські організації без статусу юридичної особи: реєструються або в спеціальному порядку як організації певного виду (пайові інвестиційні фонди) або інформація про них заноситься до відомостей державної реєстрації організації-засновника (філії, представ­ництва, інші відокремлені підрозділи).

Наявність чи відсутність статусу юридичної особи у господарської орга­нізації може мати відповідні наслідки для інвестора. Так, участь у пайовому інвестиційному фонді (далі - ПІФ) (останній не є юридичною особою) означає для інвестора, що він матиме справу з самого заснування ПІФ з компанією з управління активами такого фонду (остання має бути фінансовою установою), а, отже, результати інвестування коштів у такий фонд значною мірою залежить від професійнос­ті певної компанії з управління активами як постійного учасника відносин зі спільного інвестування.

2. Загальні засади створення господарської організації (як суб'єкта госпо­дарювання/господарських відносин) визначаються ГК (ст. 56) та ЦК України (ст. 87-96, 104-109):

- правові підстави створення господарської організації – рішення власника (влас­ників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціаль­но передбачених законодавством, - також рішення інших органів, організа­цій і громадян;

- форми створення - заснування нової чи реорганізація (злиття, виділен­ня, поділ, перетворення) діючої господарської організації (господарських орга­нізацій), у т. ч. шляхом примусового поділу (виділення) за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного зако­нодавства України (ч. 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р.).

Створення господарської організації має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (ст. 25-41, 126, 251-257 ГК, Закон України «Про за­хист економічної конкуренції» та ін.), щодо запобігання еко­номічній концентрації.

Господарська організація створюється і діє на підставі установчих доку­ментів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 ГК та ст. 88 ЦК, а спеціальні - у відповідних положеннях ЦК (ст. 120, 134, 143, 151, 154 – щодо статуту і засновницького договору) та в законах, які ви­значають особливості правового статусу певних організаційних форм госпо­дарювання (Закони України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р., «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р., «Про кооперацію» від 10.07.2003 р., «Про холдингові компанії в Україні» від 15.03.2006 р. та ін.) і господар­ських організацій з виключними видами діяльності: «Про банки і банківську діяльність» (ст. 17-18); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 22 - статут фондової біржі); «Про інститути спільного інвестування» (ст. 11), «Про страхування» (ст. 2, 30) та ін.

Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються:

- видів установчих документів: рішення про утворення господарської організації (щодо організації унітарного типу), засновницький договір (укладається у разі заснування господарської організації двома і більше особами), статут (приймається в передбачених законом випадках - при створенні підприємства; господарських товариств, що належать до об'єднань капіта­лів; виробничого кооперативу), положення (використовується при створенні господарськими організаціями зі статусом юридичної особи своїх філій, пред­ставництв, інших відокремлених підрозділів);

- змісту установчих документів (в них мають бути зазначені найменуван­ня та місцезнаходження господарської організації, мета і предмет її діяльності, склад і компетенція її органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови її реорга­нізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом).

Спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення:

- у засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити господарську організацію, визначають порядок спільної діяльності щодо її утворення, умо­ви передачі їй свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю такої організації та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників/учасників, інші умови діяльності господар­ської організації, передбачені законом, а також порядок її реорганізації та ліквідації відповідно до закону;

- статут господарської організації повинен містити відомості про її найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компе­тенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а та­кож інші відомості, пов'язані з особливостями організаційно-правової форми, передбачені законодавством;

- положенням визначається господарська компе­тенція філій, представництв, інших відокремлених підрозділів господарської організації, яка їх створює і, відповідно, приймає положення про них.

Порядок державної реєстрації господарської організації закріплено у ст. 58 ГК, в ст. 89 ЦК (щодо юридичних осіб), у Законі України «Про державну реєстрацію юридич­них осіб та фізичних осіб-підприємців».

Інвестор (інвестори) - засновник (засновники) повинні вжити заходів щодо набуття ор­ганізацією відповідного обсягу правосуб'єктності: отримати дозволи/ліцензії для здійснення тих видів господарської діяль­ності, щодо яких необхідним є отримання спеціальних дозволів (ліцен­зій) у порядку, визначеному законами «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про банки і банківську діяльність» (ст. 19), «Про державне регулювання ринку цінних паперів» (ст. 4), «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 2, 16, 26-27).

Обираючи корпоративну форму інвестування, інвестор має враховувати і можливості щодо припинення інвестування. Це може відбуватися шляхом:

- виходу з господарської організації, для чого можуть бути застосовані різні процедури залежно від організаційно-правової форми (в АТ - продаж усіх акцій, що належать інвестору; в інших видах гос­подарських товариств - відчуження частки іншому учаснику або третій осо­бі, якщо це не заборонено установчим документом товариства, чи виходу з товариства з отриманням інвестором грошового еквівалента своєї частки; в унітарному підприємстві - продаж цілісного майнового комплексу підприєм­ства; у кооперативі - вихід з кооперативу з отриманням вартості паю/загаль­ної частки члена кооперативу в майні останнього); порядок виходу з господар­ської організації певного виду (організаційно-правової форми) регулюється відповідними положеннями ГК, ЦК, спеціальними законами про певний вид організації (господарське товариство, кооператив, фермерське господарство, колективне сільськогосподарське підприємство, кредитна спілка, господар­ське об'єднання та ін.);

- припинення господарської організації, що використовується для корпо­ративного інвестування; основні засади припинення діяльності суб'єктів гос­подарювання визначаються ГК (ст. 59-61), ЦК (ст. 104-112), а спеціальні - відповідними положен­нями ЦК (щодо господарських товариств та виробничих кооперативів), зако­нами, що визначають особливості правового статусу суб'єктів господарюван­ня певної організаційно-правової форми та/або зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в ГК, передбачають:

- форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідація);

- підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: до­бровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта гос­подарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду в передбачених законом випадках, у т. ч. у разі визнання суб'єкта господарю­вання в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених за­коном; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках);

- форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації - визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність у результаті реорганізації, а також закріплена в ст. 107 ЦК можливість для кредиторів юридичної особи, що припиняється в результаті реорганізації, ви­магати від неї припинення або дострокового виконання зобов'язання); щодо ліквідації - встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що лік­відується); повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що лікві­дується). Ст. 112 ЦК більш ґрунтовно регулює питання задоволення ви­мог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 ГК, регулюються ЦК (стосовно юри­дичних осіб – ст. 104-112), а також Законами України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 26, 28, 77-78); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 21); «Про інститути спільного інвестування» (39, 46); «Про страхування» (ст. 43); «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом» (в ред. від 22.12.2011 р.) та ін.

Особливості використання окремих форм корпоративного інвестування.

Корпоративне інвестування найчастіше здійснюється з використанням форми підприємства - як унітарного, так і корпоративного типу.

Правове становище підприємств визначається ГК. У ЦК поняття підприємства дається в главі 12 «За­гальні положення про об'єкти цивільних прав», а в ст. 191 підприємство визна­чається як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, і як такий є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

На відміну від ЦК, ГК (ст. 62-72) визначає підприємство са­мостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

- належність до основної ланки економіки;

- безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, комерцій­ної діяльності та іншої господарської діяльності - як комерційної (під­приємницької), так і некомерційної;

- можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприєм­ства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, гос­подарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

- установчий документ – статут або модельний статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товари­ства, установчим документом є засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82);

- функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у на­явності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підпри­ємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (унітарні комерційні підприємства будь-якої форми власності), праві оперативно­го управління (казенні підприємства, а також інші унітарні - зазвичай некомерційні - підприємства, якщо власник для закріплення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користування (може застосову­ватися як додатковий правовий титул до одного з вищеназваних, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

- наявність господарської правосуб'єктності, в т. ч. статусу юридич­ної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство може складатися з виробничих структурних підроз­ділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представни­цтва, інші відокремлені підрозділи;

- індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової назви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник по­датку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

- порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - унітарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що при­значається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управління здійснюється за допомогою створених учасниками органів: збори учасників, виконавчий та контрольний органи);

- ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) за­лежить від правового титулу майна підприємства:

а) підприємства - власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішують усі питання стратегічного плану - щодо реорганіза­ції та ліквідації підприємства, зміни напрямів діяльності, використання майна (у т. ч. розподіл прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата по­датків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статистичної звітності, внесення змін до відомостей держав­ної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог еко­логічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених договорів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб);

б) щодо підприємств - не власників (правовий титул майна такого підприємства - або право господарського відання, або право оперативно­го управління) стратегічні питання створення та діяльності таких під­приємств вирішуються власниками їхнього майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, ви­значають правовий титул майна та межі майнової самостійності підпри­ємства, в т. ч. порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджу­ється з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування виробничої програми, встанов­лення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, ор­ганізація виробничого процесу та ін.). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім уже названих: виконувати вказівки власника або пого­джувати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом і статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам за­конодавства), відраховувати власникові визначену ним частину чистого прибутку підприємства; використовувати закріплене за підприємством майно лише в межах, визначених законом і статутом підприємства.

Підприємство є універсальним з огляду на можливості інвестування, оскільки надає можливість вибору і форми підприємства (унітарного чи кор­поративного типу), і правового титулу майна (право власності, право госпо­дарського відання, право оперативного управління), і ступеня участі інвесто­ра в підприємстві, а отже - і ступеня контролю над підприємством.

Поділ підприємств на унітарні та корпоративні (ч. 3-5 ст. 63 ГК) здійснюється за сукупністю критеріїв (залежно від способу утворення/засну­вання, формування статутного фонду та порядку управління підприємством):

- корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, (у тому числі через органи, що ними створю­ються), участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підпри­ємства. Корпоративними є а) кооперативні підприємства, б) підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також в) інші підпри­ємства, в т. ч. засновані на приватній власності двох або більше осіб;

- унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не по­ділений його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорга­нізації та ліквідації підприємства. Унітарним може бути підприємство, засно­ване на будь-якій формі власності - державній, комунальній, приватній, ко­лективній (дочірнє підприємство виробничого кооперативу чи господарського товариства). Форму унітарного підприємства часто використовують господар­ські організації для корпоративного інвестування, якщо вони заінтересовані у збереженні цілковитого контролю над підприємством.

Найчастіше унітарне підприємство є не власником, а майно закріплюєть­ся за ним засновником на праві господарського відання (якщо дочірнє підпри­ємство діє з метою отримання прибутку) або праві оперативного управління (у разі здійснення некомерційної діяльності). Закріплення за унітарним підприємством майна на праві власності може становити небезпеку для засновника - інвестора, якщо він не здійснює керівництво цим підприємством. Втрачаю­чи право власності на вкладені в підприємство інвестиції, засновник може втратити і контроль над підприємством. Аби уникнути такої ситуації, засновникові унітарного підприємства-власника необхідно в статуті підприєм­ства передбачити відповідні механізми, а саме - призначити себе керівником підприємства та визначити осіб, які здійснюватимуть керівництво підпри­ємством у разі непередбачених обставин (хвороба, вимушена відсутність, неспроможність здійснювати керівництво, смерть).

Унітарними можуть бути й дочірні підприємства, створені однією госпо­дарською організацією, що закріплює частину свого майна за новостворюва­ним нею підприємством на праві господарського відання чи праві оперативно­го управління.

Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного управління, є залежними від власни­ка майна (засновника) підприємства. Проте й підприємства-власники, попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зу­мовила ще одну класифікацію підприємств, що закріплена в ст. 126 ГК: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можли­вості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

- залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною част­кою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарювання);

- контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підста­ві володіння більшістю голосів на загальних зборах чи в інших органах управління залежного підприємства).

У разі виникнення вирішальної залежності між двома суб'єктами госпо­дарювання зі статусом юридичної особи залежне підприємство вважається до­чірнім у відношенні до контролюючого підприємства. Хоча дочірнє підприєм­ство перебуває у повній залежності від контролюючого підприємства і з вини останнього може зазнавати збитків і навіть опинитися у стані неплатоспроможності,

Найбільш привабливим для інвестора щодо можливості здійснення одноо­собового контролю над підприємство і відсутності внутрішньо-корпоративних конфліктів (між учасниками підприємства) є унітарне підприємство - не власник. До того ж у законодавстві відсутні вимоги щодо мінімального роз­міру статутного капіталу унітарного підприємства, що полегшує його ство­рення і тягар вкладення в нього інвестицій засновником-інвестором.

Разом з тим унітарне підприємство має й непривабливі риси для інвестора:

- єдиний учасник (засновник) унітарного підприємства несе всі ризики, пов'язані з результатами його діяльності; в підприємстві корпоративного типу такий контроль або взагалі неможливий (виробничий кооператив, по­вне товариство, командитне товариство з кількома повними учасниками), або пов'язується з певними обставинами (в командитному товаристві - на­явністю лише одного повного учасника, який і забезпечує ведення справ то­вариства; в об'єднаннях капіталів (в АТ, ТОВ та ТДВ у інвестора є вибір щодо ступеня участі, що дозволяє блокувати прийняття загальними зборами рішень з питань, рішення щодо яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів), вирішальна (понад 50%, що забезпечує контроль над під­приємством завдяки більшості голосів у інвестора на загальних зборах);

- тягар інвестування унітарного підприємства лежить на його засновни­кові (який і є єдиним учасником підприємства); цей тягар є меншим, якщо підприємство здійснює комерційну діяльність і, відповідно, має прибуток, що може використовуватися на внутрішньогосподарське інвестування; здійснен­ня підприємством некомерційної діяльності (без мети отримання прибутку) покладає на його єдиного учасника увесь тягар інвестування, в т. ч. покриття збитків підприємства від поточної господарської діяльності;

- можливість залучення додаткових інвестицій в унітарному підприєм­стві обмежується лише емісією облігацій та договірним інвестуванням; за­лучення ж інших інвесторів до участі в унітарному підприємстві означатиме його перетворення в корпоративне підприємство, що потребує дотримання низки встановлених ЦК вимог щодо припинення юридичної особи в результа­ті такої реорганізації;

- деякі види діяльності потребують створення організації традиційно корпоративного типу (спільне інвестування, біржова, банківська, страхова та деякі інші види діяльності); форма унітарного підприємства в цьому випадку є непридатною з огляду на вимоги законодавства;

- не слід виключати й досить імовірну перспективу (з огляду на адапта­цію українського законодавства до права ЄС) відмови від унітарних підприємств у приватно-колективному секторі економіки, як це має місце за законодавством країн розвинених ринкових відносин та деяких країни перехідної економіки (так, у РФ унітарними можуть бути лише державні та муніципальні підприємства; в приватно-колективному секторі основними організаційно-правовими формами підприємництва є гос­подарські товариства та виробничі кооперативи).

3. Корпоративне підприємство, що використовується в процесі інвестуван­ня, найчастіше має форму господарського товариства. Разом з тим слід за­значити, що цей вид організації може виконувати іншу роль - організації з координаційно-управлінськими повноваженнями: холдингової компанії (забезпечує координацію діяльності її корпоративних підприємств), біржі (за­безпечує організацію торгів на біржі); Національного депозитарію (виконує низку функцій щодо регулювання депозитарної діяльності).

Господарські товариства - це господарські організації, які створю­ються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання при­бутку (як загальне правило).

Правове становище господарських товариств регулюється ГК (ст. 79-92, 167), ЦК (ст. 113-162), Законами України «Про господарські товари­ства», «Про акціонерні товариства».

Характерні риси:

- господарські організації корпоративного типу (як правило, наявність двох і більше засновників - фізичних та/або юридичних осіб, а також по­дільність майна на частки та корпоративна форма управління справами/ ведення справ товариства);

- універсальність цієї організаційно-правової форми: можливість її застосу­вання для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки, що мають на меті отримання прибутку (банків, страхових ком­паній, інвестиційних фондів, неприбуткових господарських організацій, зокрема, фондових бірж), учасників холдингових груп (кожна з яких складається з холдингової компанії та її корпоративних підприємств);

- наявність статусу юридичної особи;

- основний правовий титул майна товариства - право власності, джерелами формування якого є: вклади засновників та учасників товариства; вироблена продукція; отримані доходи; майно, набуте на підставі договорів та інших правочинів, не заборонених законом;

- корпоративний характер управління/ведення справ товариства - безпо­середньо учасниками товариства (в персональних товариствах) або за до­помогою системи органів (товариства-об'єднання капіталів);

- подільність майна товариства на частки, розмір яких визначається уста­новчим документом товариства (статутом - для товариств - об'єднань капі­талів, засновницьким договором - для персональних товариств, меморан­думом - для командитного товариства з одним повним учасником);

- можливість для засновників (залежно від їх інтересів щодо порядку управління товариством, можливості залучення коштів інших осіб до формування майна товариства, ступеня закритості товариства, виду ді­яльності та ін.) вибору форми товариства з п'яти, що передбачені зако­ном: АТ, ТОВ, ТДВ, повне товариство, командитне товариство;

- наявність в учасників господарського товариства корпоративних прав (ст. 167 ГК): право участі в розподілі прибутку товариства, право участі в його управлінні, право участі в розподілі майна товариства у разі його ліквідації.

Господарські товариства можуть бути різних видів та форм. Поділ госпо­дарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми - за сукупністю ознак. Класифікація господарських товариств має практичне значення: законодавство передбачає застосування різних принципів правово­го регулювання щодо певних видів господарських товариств, насамперед щодо товариств, які належать до об'єднань капіталів, і персональних товариств. Подібний поділ господарських товариств здійснюється за ознакою домінування в них майнових чи персональних елементів і може мати вирішальне значення при виборі інвесторами-засновниками виду та форми товариства.

Персональними товариствами або об'єднаннями осіб є такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи. До таких товариств належать повне товариство (далі - ПТ) і командитне товариство (далі - КТ). Перше застосовувалося зазвичай як форма ведення сімейного бізнесу, оскільки потребує наявності відносин довіри між учасни­ками товариства з огляду на солідарний характер їхньої відповідальності за зобов 'язаннями товариства;друге – з перспективою залучення коштів осіб, які не ведуть справи товариства, а лише вкладають в нього кошти з метою отримання прибутку.

Для персональних при­таманні специфічні риси:

- наявність одного установчого документа - засновницького договору (для командитного товариства з одним повним учасником - меморандуму);

- обов'язковість не лише майнової, а й персональної участі в товаристві для всіх (повне товариство) або для частини його учасників (командитне това­риство);

- створення товариства з метою спільного здійснення його учасниками під­приємницької діяльності, у зв'язку з чим традиційною вимогою до учасників повного товариства та повних учасників (повних товариств) командитного товариства є наявність у них статусу зареєстро­ваного суб'єкта підприємництва (ч. 7 ст. 80 ГК);

- наявність у всіх (повне товариство) або у частини учасників (командитне товариство) повної субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями това­риства;

- солідарний характер відповідальності учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства;

- відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру статутного (складеного) капіталу товариства та порядку його формування (це має визначатися засновницьким договором чи меморандумом);

- управління справами здійснюється безпосередньо самими учасника­ми товариства, що несуть повну субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями;

- порядок управління справами товариства визначають самі учасники, за­кріплюючи його в засновницькому договорі;

- заборона для таких учасників конкурувати з товариством;

- складність виходу з товариства (заборона або обмеження можливості відступлення учасником своєї частки третім особам, необхідність повідо­млення про вихід за певний термін і в передбачених випадках).

Використання форми персональних товариств у процесі корпоративного інвестування може бути зумовлено кількома чинниками:

- вимогами законодавства щодо здійснення обраного інвесторами виду ді­яльності лише у формі персонального товариства або певного його виду;

- необхідністю залучення до товариства співзасновника-інвестора; при цьому мають бути враховані вимоги законодавства щодо наявності:

1) двох і більше партнерів для заснування ПТ,

2) принаймні одно­го інвестора як повного учасника і другого - як потенційного вкладника КТ (кількість цих двох категорій учасників КТ законом не обмежується, як і участь у ПТ);

- прагненням інвесторів безпосередньо здійснювати ведення справ това­риства і відповідно - наявністю необхідних знань, навичок та здатністю не лише ризикувати вкладеними коштами, а й відповідати всім майном, що на­лежить інвесторові на праві власності;

- наявністю довірчих відносин з партнером, який виконує роль повного учасника;

- незначними майновими можливостями інвестора на початковому етапі інвестування;

- наявністю в інвестора статусу зареєстрованого підприємця (якщо він виконує роль повного учасника) і готовністю дотримуватися встановлених для нього обмежень на захист інтересів товариства;

- можливістю залучення інвесторів у ролі вкладників (при створенні KT) на умовах незначного ризику і без додаткових обтяжень (щодо реєстрації як суб'єкта підприємництва та дотримання встановлених для повних учасників обмежень та обсягу відповідальності).

До об'єднань капіталів належать господарські товариства, в яких домі­нуючими є майнові елементи (АТ, ТОВ і ТДВ). Попри наявність значних відмінностей між цими товариствами, вони мають спільні ознаки:

- обмеження ризику учасників товариства за результати діяльності то­вариства розміром сплачених вкладів (акцій) та відсутність у них (AT, TOB) чи обмеженість субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства (ТДВ), що викликає застосування спеціальних механізмів захисту інтересів кредиторів товариства;

- законодавчі вимоги до мінімального розміру статутного фонду (капіта­лу), резервного фонду, порядку їх формування та необхідності підтримання не нижче певного розміру (подібні вимоги встановлюються з метою захисту інтересів кредиторів товариства);

- основний установчий документ - статут;

- участь учасників в управлінні товариством і розподілі прибутку товари­ства залежить, як правило, від розміру їхніх часток у статутному фонді (капі­талі) товариства;

- управління товариством здійснюється за допомогою його органів (ви­щий - загальні збори учасників; виконавчий орган, що може формуватися не лише з учасників товариства, а й з найманих працівників; контрольний орган чи органи), порядок формування та вимоги до яких встановлюються законо­давством;

- обов'язковість майнової та необов'язковість персональної участі (за де­якими винятками) в товаристві для його учасників;

- можливість виходу учасника з товариства в будь-який момент за його ба­жанням з дотриманням встановленої законом і статутом товариства процедури;

- можливість створення таких товариств однією особою та функціону­вання у складі однієї особи (ч. 2 ст. 114, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 151, ч. 4 ст. 153 ЦК; ч. 1 ст. 79 ГК;

- можливість здійснення контролю над товариством з боку одного учас­ника, який володіє контрольним пакетом акцій (відповідною часткою в ста­тутному фонді товариства).

Вибір інвестором певної модифікації господарського товариства залежить від привабливості для нього одних ознак певного виду товариства й небажаності інших. Тому доцільно розглянути основні ознаки кожного з різ­новиду господарських товариств.

За сукупністю ознак (порядком створення; розміром, порядком форму­вання та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.) розрізняють такі форми (види) господарських товариств:

- повне товариство (ПТ);

- командитне товариство (KT);

- акціонерне товариство (AT);

- товариство з обмеженою відповідальністю (TOB);

- товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).

Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім сво­їм майном.

Основні риси:

- різновид господарського товариства;

- спеціальне регулювання: ГК (ч. 5 і 7 ст. 80), ЦК (ст. 119-132), Закон України «Про господарські товариства» (ст. 66-74);

- установчий документ - засновницький договір;

- відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;

- відсутність органів товариства, оскільки управління справами товари­ства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновниць­ким договором товариства;

- можливість використання таких схем управління: 1) управління здій­снюється спільно всіма учасниками; 2) управління доручається або одному, або частині учасників (так званим уповноваженим учасникам), що фіксується в засновницькому договорі; в другому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників то­вариства;

- повна відповідальність товариства за власними зобов'язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);

- субсидіарна (за недостатності майна товариства для задоволення ви­мог кредиторів) відповідальність учасників товариства за зобов'язаннями ПТ усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; при цьому учасники товариства відповідають перед його кредиторами солідарно;

- обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у зв'язку з:

1) виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціати­ви, про що він має заздалегідь повідомити ПТ (за 3 місяці - якщо товариство було створене на невизначений строк, і лише за наявності поважних причин - якщо товариство було створене на визначений строк);

2) виключенням із скла­ду учасників, що може мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов'язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства;

3) вибуттям із складу учасників з причин, що не залежать від учасника (смерті чи визнання померлим учасника - фізичної особи; реорганізації та ліквідації учасника - юридичної особи; визнання учасника недієздатним, обмежено ді­єздатним чи банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні то­вариства);

- вимога до учасників товариства - наявність статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання (ч. 7 ст. 80 ГК);

- законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством (учасники ПТ не вправі від свого імені та в своїх інтересах здій­снювати угоди, однорідні з цілями діяльності ПТ, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з по­вним товариством мету діяльності); у разі порушення цієї заборони учасники ПТ зобов'язані компенсувати збитки, заподіяні товариству подібними діями;

- додаткові підстави ліквідації ПТ як юридичної особи: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з цього моменту ПТ не пере­творюється в інше господарське товариство, що може функціонувати у складі однієї особи.

До позитивних рис ПТ належать:

а) для учасників-інвесторів: простота створення; наявність одного уста­новчого документа - засновницького договору; незначний ступінь регулю­вання з боку держави внутрішніх відносин у товаристві та врегулювання цих відносин на локальному рівні (засновницьким договором ПТ); відсутність законодавчих вимог до розміру статутного (складеного) капіталу то­вариства; простота управління, яке здійснюється самими учасниками, і від­повідно - відсутність органів товариства, наявність яких ускладнює і робить дорожчим управління справами;

б) для кредиторів: значні можливості повного покриття заборгованості товариства не лише за рахунок майна останнього, а й у разі його недостатності - за рахунок майна учасників ПТ; можливість звернутися за відшкодуванням непокритого майном товариства боргу останнього до будь-кого з учасників ПТ (всіх або частини учасників), що володіє (володіють) на праві власності необ­хідним для цього майном.

До негативних рис ПТ (з точки зору його учасників) належать: необме­жена субсидіарна (додаткова) відповідальність за зобов'язаннями товариства; солідарний характер такої відповідальності; ризик сплати всієї частини несплаченого товариством боргу на вимогу його кредиторів і проблеми з від­шкодуванням частини боргу іншими учасниками (учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відпо­відній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства, проте отримання цих коштів для нього може стати проблематичним через відсутність/недостатність у інших учасників товариства необхідного для цього майна); можливість участі лише в одному повному товаристві та необхідність дотримання заборони конкуру­вати з товариством; необхідність отримання статусу зареєстрованого підпри­ємця і дотримання встановлених законом обмежень на користь товариства; складний порядок виходу з товариства (необхідність попередження про вихід щонайменше за 3 місяці, а в разі якщо товариство було створене не визначе­ний строк - ще й за наявності поважних причин для цього); ризик виключен­ня з товариства учасника, що не виконує покладені на нього обов'язки.

Командитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товари­ства всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).

Основні риси:

- різновид персонального господарського товариства;

- спеціальне регулювання: ГК (ч. 6 і 7 ст. 80), ЦК (ст. 133-139), Закон України «Про господарські товариства» (ст. 75-83);

- наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;

- установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в то­варистві лише одного повного учасника установчим документом, відпо­відно до ЦК (ч. 3 ст. 134) та Закону України «Про господарські товариства» (ст. 79), є підписаний такою особою меморандум;

- відсутність законодавчих вимог до розміру майна та порядку його форму­вання (ці питання регулюються засновницьким договором чи меморанду­мом);

- обмеження сукупної частки вкладників 50% статутного (складеного) капіталу товари­ства;

- відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійсню­ється повними учасниками;

- порядок управління справами товариства (зокрема, в тих випадках, коли у товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновниць­ким договором;

- правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 7 ст. 80 ГК щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання;

- можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вклад­ники і в товаристві залишається щонайменше два повних учасника.

Повні учасники (учасники, які несуть повну відповідальність) КТ:

- зобов'язані брати майнову і персональну участь у командитному товари­стві;

- ведуть справи товариства;

- несуть субсидіарну майнову відповідальність за зобов'язаннями товари­ства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення; якщо повних учасників двоє і більше, вони відповідають перед кредиторами товариства со­лідарно;

- мають права і обов'язки, аналогічні правам і обов'язкам учасників по­вного товариства: заборона конкурувати з товариством; вимога про поперед­ження виходу з товариства за три місяці, а якщо товариство створене на ви­значений строк - і за наявності поважних причин;

- якщо повних учасників двоє і більше, то вони можуть здійснювати управління справами спільно або доручати це одному чи кільком повним учасникам (в останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке має бути підписане рештою учасників товариства).

Вкладники КТ:

- зобов'язані брати лише майнову участь у товаристві (сплачувати як осно­вний, так і додаткові внески);

- мають право брати участь у розподілі прибутку товариства відповідно до розміру своїх часток;

- вправі вимагати першочергового повернення вкладу (перед повними учас­никами) у разі ліквідації товариства;

- не беруть участі в управлінні справами товариства, але у разі необхідності на підставі і відповідно до виданих доручень можуть діяти від імені това­риства;

- зобов'язані не перешкоджати здійсненню повними учасниками управлін­ня справами товариства;

- не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо повністю сплатили свої частки й не укладали угод від імені та в ін­тересах товариства без відповідного доручення й наступного схвалення та­ких угод товариством;

- самостійно відповідають усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення, якщо без відповідних повноважень уклали угоду від імені та в інтересах товариства і останнє не схвалило цю угоду;

- набувають статусу повних учасників (і відповідно - несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном); якщо їх імена включені до найменування КТ (ч. 2 ст. 133 ЦК; ст. 75 Закону України «Про господарські товариства»).

Командитним товариствам притаманна більшість позитивних і негатив­них рис, які характеризують ПТ, з тією відмінністю, що до пе­реваг першого (КТ) належать:

- можливість для інвестора вибору форми участі в КТ - повний учасник чи вкладник - залежно від цілей інвестування, ста­тусу та можливостей інвестора; у разі якщо інвестор бажає впливати на пере­біг справ у товаристві, йому доведеться обрати роль повного учасника з усіма наслідками такої участі, включаючи й додаткову повну відповідальність за зобов'язаннями товариства; небажання інвестора брати на себе таку відпо­відальність та/або відсутність у нього статусу зареєстрованого підприємця виключає можливість його участі в управлінні справами КТ як повного його учасника, хоча й забезпечує деякі переваги майнового характеру (відсутність додаткової майнової відповідальності за зобов'язаннями товариства, перевага перед повними учасниками при розподілі майні товариства у разі ліквідації останнього);

- можливість залучення до статутного (складеного) капіталу КТ більше коштів, ніж у повному товаристві, за рахунок внесків вкладників.

Найбільші інвестиційні можливості мають акціонерні товариства, а серед них - публічні акціонерні товариства (далі - ПАТ).

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Характерні риси:

- різновид господарського товариства;

- спеціальне регулювання: ГК (ч. 2 ст. 80), ЦК (ст. 152-162), Закони України «Про господарські товариства» (ст. 24-49), «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 6-8, 28, 32 та ін.), «Про акціонерні товариства», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»);

- поділ статутного капіталу на частки однакової номінальної вартості, що іменуються акціями;

- відповідальність АТ за своїми зобов'язаннями лише майном, що належить йому на праві власності;

- відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої акції;

- засновники - фізичні та/або юридичні особи з відповідним обсягом правосуб'єктності;

- можливість створення АТ однією особою і функціонування у складі однієї особи (акціонера) у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства (відомості про це підлягають реєстрації й опублікуванню для загального відома); проте АТ не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа (ч. 4 ст. 153 ЦК); яскравим прикладом АТ однієї особи є державні/національні АТ та холдингові кампанії;

- законодавчо встановлені вимоги щодо мінімального розміру статутного фонду/капіталу (не менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, чинної на момент створення АТ); та резервного фонду/капіталу;

- придатність форми АТ для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових організацій, інвестиційних фондів, фондових бірж тощо), учасників господарських об'єднань типу холдингової групи (холдингова компанія з корпоративними підприємствами);

- органи управління і контролю АТ: вищий орган - загальні збори АТ (вирішують питання стратегічного характеру); виконавчий орган - правління, дирекція чи директор (забезпечує виконання рішень загальних зборів і здійснює керівництво поточною діяльністю товариства); можуть (а в певних випадках - повинні) створюватися наглядова рада (проміжний орган між загальними зборами та виконавчим органом) і ревізійна комісія (ревізор) як суто контрольний орган;

- чисельність складу акціонерів (понад 10 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу - наглядової ради, яка вико­нує складні функції: організаційну (організація діяльності виконавчого орга­ну), контрольну (за діяльністю виконавчого органу), захисну (захист інтересів акціонерів у період між проведенням загальних

Дата добавления: 2014-01-07