Країни ОЕСР у системі міжнародних економічних відносин

У сучасних умовах важливу роль у координуванні зовнішньоекономічної діяльності розвинутих країн відіграє Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Ця організація, створена 1961 р., охоплює такі держави: Австралію, Австрію, Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Мексику, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Польщу, Португалію, Республіку Корея, США, Туреччину, Угорщину, (Фінляндію, Францію, ФРН, Чехію, Швейцарію, Швецію та Японію.

Лібералізація міжнародного обміну створює об’єктивні передумови взаємної адаптації національних господарств до зовнішніх умов різних підсистем світового господарства. Звичайно, лідерство, а тому й «найбільш сприятливе правило гри», все-таки зали­шається на боці промислово розвинутих країн. Але завдяки відкритості економік формується новий рівень можливостей реалізації еконо­мічних переваг не тільки розвинутими, а й іншими країнами.

Нині майже 20 % ВВП розвинутих країн реалізується за рубежем, і приблизно стільки ж забезпечується за рахунок імпорту.

Показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота (ЗТК), яка визначається відношенням зовнішньоторговельного оборо-і ту (ЗТО) до валового внутрішнього продукту (ВВП): І ЗТК =ЗТО / ВВП • 100.

Показники зовнішньоторговельної квоти для групи найбільш роз­винутих країн у 2004 р. були такі: ФРН — 60,3 %; Велика Британія — 37,3 %; Канада - 58,2 %; США - 20,0 %; Японія - 21,9 %.

Розумна відкритість, побудована на принципах конкурентоспро­можності, ефективності та дотримання національної безпеки, потребує суттєвого втручання держави при формуванні механізму її здійснення. І Абсолютної відкритості економіки не існує — вона завжди відносна. Центральне місце у структурі зовнішньоекономічних зв'язків посі­дає рух капіталу, який по суті визначає усі інші їхні форми. Промис­лово розвинуті країни є основними донорами та об'єктами застосуван­ня позичкового і підприємницького капіталу (приблизно 75—95 % світового). Майже 90% позичкового капіталу міжнародних ринків роз­ташовано у країнах ОЕСР.

Найбільші потоки ресурсів переміщуються у формі прямих та порт­фельних інвестицій, тобто як рух підприємницького капіталу. Роль І прямих іноземних інвестицій (ПІІ) різко зросла після 1960 р. Це засвідчує помітне перевищення темпів зростання прямих іноземних капіталовкладень над темпами зростання зовнішньої торгівлі та ВВП І (у 80-ті роки відповідно у три і чотири рази). ПІІ — не тільки головне і джерело економічного розвитку, а й значною мірою важіль впливу на динаміку й структуру торгівлі, передання технологій і фінансових ре­сурсів, на підвищення рівня кваліфікації кадрів країни-отримувача на підприємствах ТНК.

Важливою формою міжнародних економічних відносин є розвиток економічної допомоги. Вона становить майже 90 % усіх фінансових ресурсів, які розвинуті країни надають країнам, що розвиваються, та країнам із перехідною економікою. Нині усі країни ОЕСР надають економічну допомогу^ як правило, за рахунок бюджетних коштів. Во­на направляється на задоволення необхідних потреб або на створення інфраструктуриих об'єктів, подолання наслідків форс-мажорних обста­вин, на реалізацію великих проектів у галузях енергетики, транспортного будівництва, зв'язку.

Найбільшим донором стала Японія, яка надала країнам, що розвиваються, понад 13 млрд дол., а перед тим кілька десятиліть лідером були США.

Рух капітальних ресурсів великою мірою дістає своє відображен­ня у зовнішньоторговельному обороті. Міжнародна торгівля, яка опо­середковує рух усіх товарних потоків між країнами, зростає швидше, ніж виробництво. За даними ЮНКТАД, на кожні 10 % зростання світового виробництва припадає 16 % збільшення обсягів світової торгівлі.

На основі поглиблення міжнародної внутрішньогалу­зевої спеціалізації, розвитку міжфірмової виробничої кооперації, поси­лення інтегративних тенденцій (ЄС, НАФТА, АСЕАН, АТЕС) виробництво західних країн орієнтується не на «невідомий ринок», а на конкрет­них замовників. Виробники і споживачі продукції різних країн по суті (перейшли на постійні зв'язки. Насамперед ці процеси проявляються у діяльності ТНК, які мають свої підприємства у багатьох країнах світу.

Внутрішньо-корпораційний обмін, тобто «торгівля» між підприємствами в межах однієї ТНК, що розташовані на всіх континентах, сягає понад міжнародного обороту.

Основу зовнішньої торгівлі становить товарний обмін, де провідні позиції займають готові вироби. В експорті товарів промислово розви­нутих країн помітно посилилися позиції високотехнологічної про­дукції, особливо у США, Японії, ФРН, Канаді тощо, і зменшилася частка низькотехнологічної продукції. У більшості країн виділився ^^комплекс галузей, що складають потужний експортний сектор. Зросла і частка помірної в технологічному плані продукції для західноєвро­пейських (малих та середніх) країн, ФРН і Японії.

Промислово розвинуті країни збільшили свою частку експорту на світових ринках сировини (за рахунок палива) і продовольчих товарів.

Важливе місце у зовнішньоекономічних відносинах розвинутих країн належить міжнародному обміну технологіями. Такий обмін може і здійснюватись у вигляді передання ліцензій, технічних послуг разом із рухом прямих капіталовкладень або торгівлею обладнанням. Передан­ня технологій відбувається в таких основних формах: ліцензійні угоди, патентні відносини, ноу-гау, інжиніринг. До основних форм передан­ня технологій на некомерційній основі належать наукові конференції, симпозіуми, виставки, обмін публікаціями та ін.

Характерною рисою сучасності є посилення обміну технологіями між самими розвинутими країнами та збільшення їхньої частки у цьо­му сегменті світових обмінів (від 85 % на початку 70-х років до 90 % у 90-х роках). Основний обсяг торгівлі технологіями відбувається в ме­жах внутрішньо- фірмової торгівлі виробничих комплексів ТНК.

У сфері міжнародного економічного співробітництва країни ОЕСР декларують прагнення до відкритості економік та лібералізації світової торгівлі, справедливих торговельних відносин між багатими та бідни­ми країнами, висловлюються проти застосування демпінгу в різних формах, протекціонізму, «керованої» торгівлі тощо.

Розвинуті країни підтримують результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, зокрема щодо заснування Світової організації торгівлі (СОТ), куди входять 150 країн світу, частка яких у світовій торгівлі становить понад 90 %. Мета СОТ — створення багатосторонньої системи регулювання торгівлі, забезпечення торговельно- підприємницьких суб'єктів різних країн стабільним та передба­чуваним середовищем, в умовах якого вони можуть здійснювати торго­вельні операції на засадах відкритості, справедливої конкуренції, взаємної вигоди. Така недискримінаційна, відкрита й ліберальна бага­тостороння торговельна система сприятиме не тільки зростанню торгівлі та виробництва, а й пожвавленню інвестиційних процесів і зайнятості, економічному зростанню світового господарства.

Дата добавления: 2014-01-07