Лекція. З історії української етичної думки

Тема: Українська етична думка

План

1. Зародження етичної думки на українських теренах.
2. Етика Києворуської доби.
3. Етична думка XVI—XVIII ст.

1. Зародження етичної думки на українських теренах

З глибин віків український народ прагнув дошукатися правди, знайти відповіді на питання, як жити, для чого жити, в чому полягає суть добра і зла, справедливості й несправедливості, що є джерелами їх, якими мають бути стосунки людей у сім'ї і відносини їх у суспільстві.

На різних історичних етапах національного буття ця проблематика по-різному осмислювалася. Однак український фольклор, філософська думка, мистецька творчість, масова свідомість завжди виявляли неабияку зацікавленість питаннями моралі, які утворюють проблемне поле етики як науки.

Тривалий час притаманна нашим далеким пращурам мораль залишалася загалом поза їх увагою. Проте конфлікти, які епізодично виникали у стосунках між членами сімей, мешканцями населених пунктів, соціальними групами князівств, а пізніше — і конфлікти між князівствами пробудили в них потребу і здатність піддавати осмисленню свою буденну свідомість, зокрема й моральну, і реальні стосунки між людьми. Роль такої рефлексії на перших порах відігравала міфологія. Саме міф був першою формою самоусвідомлення людини у світі, коли вона ще не виокремлювала себе з природи і соціуму, а ототожнювалася з навколишнім світом. Українські міфи, початкові вірування були найтісніше пов'язані з життям — з природою довкілля, бо це вимагалося всім господарським побутом. Тогочасна людина прагнула бути зі своєю природою в найкращих стосунках. Набуття саме природними (а не надприродними) силами у свідомості наших пращурів сакрального характеру, відсутність чіткого протиставлення душі і тіла обумовили характер їх моралі. В українських народних казках, переказах, піснях фігурують різні демонічні сили, часто з людською подобою. Одні з них постають як носії добра, інші — зла. Міфи втілювали в собі перші загальні і разом з тим наглядні уявлення про добро, зло, справедливість, добру і лиху долю тощо. Наприкінці X—XI ст. міфологічна картина світу стала предметом аналізу мислення. Поступово міф «руйнується», виникає філософське мислення, яке все більше тяжіє до створення понятійної картини світу. На перших порах філософствування виявлялося у спробах витлумачити відомі і водночас невідомі терміни, які стосуються граничних засад людського буття («добро», «зло» та ін.).

2. Етика Києворуської доби

Об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі зумовило формування з розрізнених племен єдиної української народності. Істотне значення для розвитку тогочасної культури мало запровадження на Русі християнства, що сприяло встановленню зв'язків з багатьма державами, поширенню писемності, ознайомленню з надбаннями світової, передусім європейської, культури, в тому числі й філософської думки. Факти свідчать і про те, що запровадження на Русі християнства спричинило втрату народом деяких істотних рис його ментальності. Під впливом християнства принципово змінилися традиційні моральні цінності русичів. Зазнало змін і розуміння цих цінностей під впливом християнства та етичних концепцій античної Греції, Візантії тощо.

Тогочасна етична думка сконцентрована в пам'ятках писемності, які містять відомості про мораль та її тлумачення. Це, насамперед, «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Ізборники Святослава», «Повчання Володимира Мономаха» тощо.

Філософія Київської Русі була насамперед філософією людини, яка вбачала своїм завданням навчити людей, як їм наблизитися до ідеалу («...наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму»), усвідомити сенс свого життя та місце у світі. Зосередженість тогочасної філософії на людині, проблемах, пов'язаних із протистоянням добра і зла, дає підстави для тверджень про «етизацію» всієї філософської думки Київської Русі. Проблемою людини пройнята була онтологія. Так, об'єкт пізнання одночасно розглядався і як цінність. Вважалось, що явища природи упорядковуються не лише Богом, а й людиною, яка мислила себе не просто часткою природи, але і її господарем та «вінцем». Людині відводилася роль центральної ланки, яка забезпечує зв'язок між Богом і створеним ним світом. Антропологічний аспект простежується і в гносеології, згідно з якою суб'єкт пізнання одночасно є і суб'єктом морального ставлення до дійсності. Неспростовним вважалося, що правда й істина прикрашають людину, а істина невіддільна від моральності, тому її необхідно обстоювати навіть перед загрозою смерті («Ізборник Святослава 1076 року»). Про «етизацію» тогочасної філософської думки свідчить притаманний їй кордоцентризм (грец. kardia — серце) — властиве ментальній свідомості українців прагнення пов'язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному — абсолютне. Ґрунтується він на переконанні, що серце як прихований центр центрів зводить воєдино мислення, волю і віру. З часом кордоцентризм викристалізувався у напрям української філософії.

Особливістю давньоруського періоду філософської думки є те, що в різних пам'ятках писемності по-різному тлумачаться категорії «добро» і «зло», моральні чесноти, пропонуються різні зразки поведінки (ідеали). Ці відмінності залежали від виду життєдіяльності, соціального статусу людини, оскільки мораль тогочасного суспільства мала станово-корпоративний характер.

Проблема людини, а відповідно, і питання етики, розв'язуються загалом на основі Біблії з урахуванням міркувань отців церкви, патристики. Простежуються щодо цього й оригінальні думки. Так, в «Ізборнику Святослава 1073 року» домінує твердження про внутрішню суперечливість людської природи. Суть його зводиться до того, що людина як жива, розумна, словесна істота створена за образом і подобою Божою, має високе призначення. Розуміння людини як «храму», в якому присутній Бог, живить уявлення, що основним її призначенням є служіння Богу, яке є платою за подароване життя і єдиною можливістю досягти безсмертя. У цьому служінні людина реалізується як посередник між Богом і світом: наявність мислення пов'язує її з Богом, а наявність тіла — з матерією.

Людина має альтернативу у виборі життєвого шляху. В «Ізборнику Святослава 1073 року» йдеться, що перед людиною відкриваються два шляхи: шлях життя і шлях смерті. Шлях життя — це шлях закону, який вимагає: любити Бога і ближнього, як самого себе; не бажати ближньому того, чого не бажаєш собі; молитися за тих, хто чинить тобі зло; любити ворогів своїх; ухилятися від плотських і мирських гріхів; бути милостивим; шанувати святих; не вбивати; не чинити перелюбу; ухилятися від злодійства і обмови; поступатися тому, хто хоче судитися з тобою; не чаклувати; не гніватися; не заздрити; не лицемірити; не пиячити; не бути гордим; не лихословити; не бути корисливим. Дотримання цього гарантує людині спасіння, оскільки майбутнє залежить від її поведінки на землі («Яко свяжете на земли — связано будет на небесах»). Перелічені вимоги неодноразово повторюються в обох «Ізборниках», що свідчить про особливу увагу до моральної сутності людини.

Шлях смерті — це шлях гріха, який веде до нещасть, загибелі і нескінченних страждань, спричинених невиконанням моральних і релігійних вимог.

Щоб жити відповідно до волі Бога і моральних вимог, необхідні знання норм, самоконтроль і самоспостереження. Щодо цього «Ізборник 1073 року» містить заклики досліджувати індивідуальний психологічний стан людини з метою навернення її на шлях доброчесності і слідування Богу, що потребує моральних зусиль і самовідданості.

Те, що людина створена за образом Божим, означає безсмертя, нетлінність. Ідеальне начало в людині — душа, яка може виконувати свої функції. Те, що людина створена за подобою Бога, означає її самовладдя, тобто наявність у неї свободи волі і спрямованість на добро. Людина не була створена злою. Кожна людина має здатність творити добро. Природні дії в окремих індивідів однакові. Однак кожна властивість людини має і протилежну: мудрість протиставляється глупству, блуд — цноті, насилля — праведності.

В «Ізборнику Святослава 1073 року» все, чим сповнений світ, оцінюється як добро чи зло. Категорії «добро» і «зло» постають універсальними оцінками природних і соціальних явищ, людських вчинків, ідей, періодів історії, минулого і майбутнього. До них вдаються при розв'язанні космогонічних, онтологічних, гносеологічних, праксеологічних, етичних, естетичних та інших проблем. У тогочасній картині світу взагалі відсутні етично-нейтральні явища: все розглядалося через призму протистояння добра і зла. Очевидно, це зумовлено своєрідним уявленням про єдність світу і прагненням його мислено упорядкувати, збагнути й оцінити. При цьому різко протиставляються доброта і злостивість, бачення (розуміння) і сліпота. Добро розглядається як сукупність космогонічних, природних, соціальних, психологічних і біологічних факторів, що благотворно впливають на людину. Добрим вважалось усе, що відповідало вимогам і приписам Бога. Добрими і благими проголошувалися створені Богом світ і людина в ньому. Потяг до знань, любов до Бога і людей, молитви, страждання розглядалися як добродіяння і запорука майбутнього безсмертного життя.

Складніше давалося осмислення проблеми зла. Одну з причин зла вбачали в тому, що Бог посилає біди з метою виправлення норовів людей. Тому зло, з яким зіштовхується людина, — послано з неба. У зв'язку з цим покарання необхідно сприймати з радістю, дякувати за них Богу, вважаючи їх благодаттю. Божественною благодаттю нейтралізуються (спокутуються) всі людські гріхи — негативні вчинки. Причинами зла вважалися неправедний, гріховний спосіб життя, лінь, недотримання даного Богом Закону, а критерієм розрізнення добра і зла — розум. У боротьбі з гріхом людина реалізує притаманну їй одвічно свободу. Боротьба з гріхом є боротьбою духовного і плотського начал, доброчесності і зла, моралі й аморальності. Благом вважалось постійне моральне вдосконалення, добродіяння, турбота про благо інших людей. В «Ізборнику Святослава 1076 року» наголошується, що спасіння має індивідуальний характер. Водночас ігнорувалось особистісне начало людини в суспільному житті, оскільки індивід повинен був діяти за схемою. У ставленні до Бога передбачалося дотримання принципу особистої відповідальності за всі свої вчинки, наслідком чого було усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальності.

У Київській Русі ідеали були орієнтовані на особливості тогочасної діяльності людини. Наприклад, своєрідними чеснотами наділявся образ святого, який виконував роль опосередкованої ланки між світом земним і світом потойбічним. Адже, будучи обранцем серед людей, він насправді належав не їм, а божественному світу. В культурі Київської Русі утверджувалося уявлення про святість як реалізований моральний ідеал на землі. Святий керується мотивами, не зрозумілими для звичайних людей, він здається їм людиною «не від світу цього». Його життя сприймалося як жертовність, а найважливішими його чеснотами вважалися любов до Бога і людей, мудрість, милосердя, страстотерпність, смиренномудрість тощо (мудрість тлумачили як характер реальної життєдіяльності, «життя в істині»), негативне ставлення до земного світу, який вважався осердям зла, гріха. На темі святості зосереджувалася монастирська література («Патерики», «Житія святих»).

Ідеал дружинника, людини, яка займається «чоловічою справою» (війна і мисливство), вибудовувався на кодексі честі, за яким моральною вважалася поведінка, що відповідала вимогам, яких мав дотримуватися хоробрий витязь. Ішлося насамперед про усвідомлення власної гідності в типових ситуаціях життєдіяльності князя чи його дружинника, які повинні бути зразком мужності й відваги. Виняткового значення надавалося таким чеснотам, як патріотизм, честь, гідність, слава. Нетиповим для європейського (середньовічного) ідеалу було захоплення красою природи. Однак Володимир Мономах писав про неї всупереч цій традиції: «Бо хто ж не восхвалить [і] не прославляє силу твою і твої великі чудеса і блага, вчинені на сім світі! Як небо створено, або сонце як, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ? І земля на водах покладена, Господи, твоїм промислом! Звірі різноманітні, і птиці, і риби прикрашені твоїм промислом, Господи».

У писемних пам'ятках Київської Русі порушуються різноманітні моральні проблеми: сімейно-шлюбні, особистісні стосунки (дружба); ставлення до батьків; питання праці, багатства та справедливості тощо. В «Ізборниках», наприклад, кілька статей присвячено зміцненню моральних почуттів між близькими та рідними. Містяться також висловлювання про значущість жінки в сімейних стосунках: у доброї дружини чоловік завжди веселий, і життя його проходить в благополуччі; мудра жінка, добра — це частина блага. Однак у першому «Ізборнику» переважають брутальні висловлювання на адресу жінок (перекладні статті).

У тогочасному суспільстві великого значення надавалося питанню шанування батька й матері. Про це йдеться в окремій статті «Ізборника 1076 року». Бог, пише автор, прославляє батька і матір за дітей їх. Той, хто шанує батька, очищається від гріхів. Якщо батько постаріє, слід прийняти на себе його справи. Проклятим буде той, хто ганьбить батька і дратує нерви матері. А батьки повинні уважно і по-доброму ставитися до дітей.

Значне місце посідає тема дружби, яка розцінюється як соціально-моральна доброчесність, форма міжособистісних стосунків («Ізборник Святослава 1076 року»). На відміну від любові вона завжди взаємна, ґрунтується на спільності інтересів і взаємній прив'язаності, передбачає рівність, демократизм, вірність.

За переконаннями мислителів Київської Русі, земні багатства не можуть виникнути без праці, адже Бог бачить тих, хто добросовісно трудиться, допомагає їм і веде їх у своє царство. Багатство тлінне, а златолюбство і лихварство є недостойними доброчесної людини. Їм протиставляли безкорисливість, помірність, добродіяння. Констатуючи існування соціальної і майнової нерівності, автори «Ізборника 1076 року» (Іоанн) проповідують принцип взаємної любові, доброти і милостині, що має гармонізувати соціальні відносини. Саме багатство, на думку авторів, не є злом, до зла ведуть заздрість, хабарництво, брехня, жадність. Доброчесна людина повинна допомагати неімущим. Перебуваючи за багатим столом, писав Іоанн, вона має пам'ятати про тих, хто харчується сухим хлібом; уживаючи напитки, — пам'ятати про тих, хто вгамовує спрагу з калюжі; лежачи в теплій постелі, — не забувати про убогих, які лежать під дощем. Безперечно, Іоанн є одним із найпомітніших мислителів-гуманістів Києворуської доби, на підставі чого деякі автори схильні вважати його міркування про милостиню, справедливість теорією соціального примирення.

Моральною проблематикою пройняті і твори Володимира Мономаха. У них можна знайти немало високоморальних настанов: «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло»; «Бо коли хто мовить: "Бога я люблю, а брата свойого не люблю", — [се] лжа єсть». Проте більшість із них стосується сфери бажаного. Висловлювання зі сфери дійсності, наведені ним факти часто ніяк не можна узгодити з принципами християнської моралі: «І на ту осінь пішли ми з чернігівцями, і з половцями, з читійовичами, до Мінська. Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини»; «...спалив я землю [Полоцьку], попустошивши [її] до [городів] Лукомля і Логожська та проти Друцька воюючи...»; «[і] спалили ми [околиці] Полоцька».

Усе це наводить на висновки, що мораль як система норм бажаної поведінки ніколи не тотожна моральності, реальній поведінці людей.

3. Етична думка XVI—XVIII ст.

Культуру цього періоду характеризують, вдаючись до понять «Відродження», «Реформація», «бароко» тощо. Це були складні часи в історії українського народу, пов'язані з боротьбою проти турецьких і татарських орд, Московщини і Речі Посполитої, постпротидією наступу на українські терени католицизму, що спричиняло політичну, релігійну розрізненість народу. За таких складних умов відбувався болісний процес формування самосвідомості, світогляду, моралі українського народу.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. визначну роль у духовному житті України відігравали національно-релігійні організації православного населення міст — братства. У цей період намітився перехід від грекофільської орієнтації до ментальності Нового часу. Правда, на перших порах досить стійкою була традиційна орієнтація на Візантію.

Різноманітні проблеми людини, її розумового і моральних начал намагався осмислити Ісайя Копинський (?—1640), який вважав, що світ живої і неживої природи створений Богом для людини. Вінцем удосконалення людини, писав він у праці «Алфавіт духовний...», є пізнання Бога і єднання з ним. Проте «ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе». Захищаючи принцип самопізнання, І. Копинський зазначав: «День і ніч шукай Благодателя, та не знайдеш Його. Шукай Його в усьому світі, в усіх кінцях землі, шукай Його у славі, у багатстві, у красі плотській, у насолодах земних; шукай Його в усьому створеному, але ніде Його не знайдеш. Бо Він у тобі міститься, ти ж Його не пізнаєш; увесь у тобі є, ти ж Його не бачиш; усередині тебе Царство небесне, ти ж його в іншому шукаєш; усередині тебе найбільша насолода, ти ж про неї навіть не підозрюєш». У процесі самопізнання людина виявляє тілесну (зовнішню) і духовну (внутрішню) натури. Надаючи перевагу тільки зовнішній мудрості і зневажаючи духовну, людина уподібнюється «до того, хто бачить тільки на одне око». Обираючи життєвий шлях, вона повинна орієнтуватися не на мінливі чуттєві (тілесні) потреби, а на служіння вічному, внутрішньому, духовному началу. Такий шлях може привести до пізнання Бога, єднання з ним і здобуття блаженства на тому і на цьому світі.

Перебуваючи у смутку чи скорботі, людина прагне розважитися, земної насолоди, щоб мати спокій та втіху. Проте плотські насолоди не приносять утіхи, бо «якщо щось найбільше полюбиш, то потім настільки ж засмутишся; якщо надміру до насолоди плотської прикладеш своє серце, стільки ж потім скорботи й мук приймеш. Усяка плотська насолода є душевна тяжкість; духовна ж від Господа Божественна насолода, мир душі, простір совісті, свобода духа, радість, незасмученість і до всього любов не облудна». Якщо раптом трапиться погане, не варто перейматися великою скорботою, оскільки земне життя минуще. До того ж воно і не може бути добрим: «Якби тут було добре й досконале, то не стягував би Бог від нас кращих і смертю не припиняв би плотське життя наше».

На думку І. Копинського, визначальну роль у пізнанні істини й добра відіграє правий розум. «Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму.., початок усякому благу є правий розум і міркування, якщо хтось зробить що добре, то лише завдяки розуму... Отже, більше за інші чесноти буде віддана перевага розуму й поміркованості». Правому розуму він протиставляв безумство — «початок і корінь усякому гріху безумство є й безсловесне себе непізнання». Від нього «зароджується зневіра, від зневіри ж преслушаніє, від преслушанія всякий гріх і злочин». Гріх — дія плотської похоті. Вона і є нічим іншим, як безумством. А утримання від плотської похоті є і утриманням від зла.

Наголошуючи на необхідності самовдосконалення людини, І. Копинський писав: «Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти; якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз... Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать». З цього погляду він намагався обґрунтувати теорію «розумного творення», що передбачає подолання людиною кількох етапів: моральне самовдосконалення; праця, яка стає потребою і породжує радість; зречення світу тілесних речей; очищення й просвітлення розуму; самозаглиблення; пізнання Бога та єднання з ним. Виняткового значення при цьому надавалося правому розуму людини.

І. Копинський захищав ідею рівності всіх людей, був прихильником національної і релігійної самостійності українського народу, вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Його ідеї впродовж тривалого часу істотно впливали на філософську, зокрема й етичну, думку в Україні.

Багато непересічних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів самовдосконалення міститься у праці «Діоптра» Віталія (XVII ст.) з Дубна (ігумена монастиря в Дубні). Його етичні погляди близькі тим, яких дотримувався І. Копинський. Він теж понад усе цінував принцип самопізнання, надавав великого значення розуму, часто вживав поняття «безумство», висловлюючи, попри те, немало оригінальних думок.

В одній людині, писав Віталій, є «дві людини настільки з'єднаних, що одна з них без іншої бути не може, і водночас одна від одної настільки відмінна, що життя однієї є смертю іншої, настільки міцно між собою поєднані, бо, будучи двома, насправді ж є одним, і будучи одним, є в той же час двома. Заради чого Апостол дав їм різні імена, назвавши одну духом, іншу — плоттю, одну — душею, іншу — тілом, одну — законом розуму, іншу — законом тілесних похотей, одну — внутрішньою людиною, іншу — зовнішньою». У людині слід цінувати передусім «внутрішню людину» — дух, душу, розум, адже вона вічна, а тіло минуще («Якщо любиш плоть, то підкори її розуму й ні в чому не раболіпствуй»). Адже «духовне багатство зводить до небес, тимчасове — до пекла». Любов до краси тілесної є забуттям розуму, оскільки краса і доброчесність рідко коли вживаються в людині. Тому вона повинна прикрашати душу, бо тільки така краса є вічною, «усяка ж інша краса марна, тлінна, найкоротша й швидкоплинна, безумна й швидкогинуча».

Джерелом добра є Бог, адже «добрі справи обов'язково повинні поставати від першої й найвищої доброти, оскільки всяке добро виникає з найвищого добра».

Роздумуючи над тим, чому інших істот Бог нарік добрими, а про людину не сказав того, «хоча вона краща за всіх них», Віталій стверджував, що людина наділена можливістю вибору, свободою волі, тому оцінити її однозначно неможливо: «Тому що чекав, щоб людина, за власним своїм зволенням вирішуючи справи й внаслідок її власного вибору, була наречена чи доброю чи злою. Якщо людина любить добре, то вона добра, якщо ж зле, то вона зла. Бо одна людина має свободу на те чи інше. Хотів Бог бачити, до чого людина буде схильна, щоб потім так чи інакше її наректи; теж саме не залежить від самовладдя інших істот». Це означає, що наявність свободи волі дає людині змогу вільно вибирати між добром і злом, робить її суб'єктом моральних відносин.

Причиною страждань, неспокою є не зовнішній світ, а сама людина: «Якщо тобі прикре гоніння, не ремствуй на того, від кого страждаєш, а насамперед на самого себе... Увійди в самого себе й зовсім відхили страсті й бажання мирські, і ніколи не будеш мати причини на що-небудь бідкатися». Необхідно віддалятися від того в собі, що є «зовнішньою людиною»: «Віддалятися від самого себе й підкоряти свої пристрасті боротьбою зі своїми власними нахилами й приведенням зовнішньої людини до покірності й слухняності, щоб царювала вільно внутрішня людина, є перемога значно більша, ніж підкоряти царства мирські...» А для цього слід розвивати і виховувати розум шляхом самопізнання і гартувати волю.

Людина повинна підкорятися не почуттям, не пристрастям, а розуму. Однак думка може бути як джерелом доброчесності, так і гріха. Тому розум необхідно поєднати із совістю, «виховати»: «Коли розум поєднаний із совістю, тоді думки, почуття й бажання завжди в порядок приведені будуть». Розвиток, облагородження розуму пов'язані із самопізнанням: «Хоча б ти мав знання всіх наук досконале, яку користь тобі це принесе, коли ти самого себе не прагнеш пізнати... Увійди у внутрішність твого серця, бо чим більше ти пізнаєш самого себе, тим більш глибоко пізнаєш Бога».

Зло, за переконаннями Віталія, потрібно шукати не в зовнішньому світі, а в собі. Воно зберігається навіть за наявності чистого розуму, оскільки почуття і пристрасті чинять йому (розуму) перешкоди. Для того щоб не бути підвладним почуттям і пристрастям, необхідно гартувати волю, навчитися панувати над собою: «Міцність і воля доброчесної людини проявляються у перемозі над собою й у підкоренні своїх пристрастей». Така людина завжди чуттєвість підпорядковуватиме духу.

Засуджуючи захоплення земними благами, багатством, Віталій зазначав, що справжнім багатством є те, що збагачує душу доброчесностями. До «ознак справжньої шляхетності» він зараховував щедрість, визнання добродійності, людинолюбство, душевну мужність і великодушність, здатність терпіти страждання й заповнювати думки свої великими справами. У різних місцях «Діоптри» він веде мову і про такі чесноти:

— віра («Віра є велика річ, але без діл мертва»);

— працелюбство («Уникай передусім неробства й розкошування, яке є матір'ю всіх пороків»);

— доброта (її Віталій протиставляв злостивості);

— чиста совість («Шляхетна людина ні в чому не може відчувати такої радості, як у чистій совісті»);

— правдивість («люби правду...»; «Правда є коренем миру й спокою, зі спокою народжується справжня радість»);

— мудрість (вона є протилежністю пожадливості);

— розсудливість (протиставляється безумству);

— здатність терпіти (протиставляється малодушності);

— лагідність (протиставляється гнівливості).

Доброчесність людини, за переконаннями Віталія, виявляється насамперед у здатності орієнтуватися у світі моральних цінностей, умінні відрізняти добро від зла.

Ведучи мову про моральні пороки, він звертав увагу на такі з них, як незнання себе («від незнання самого себе з'являється бажання керувати. Важко мати високе становище й не мати високих про себе думок»), самолюбство («Самолюбство керує грішником у всій його шкоді й злі»; «Самолюбство нас руйнує, воно є причиною чвар і збурювань у суспільствах людських, оскільки багато є таких, які люблять більше добро власне, ніж громадське»), пожадливість, хтивість, погордливість, пихатість, ненависливість, гнівливість, злостивість, мстивість тощо. Позбавитися їх можна завдяки моральному самовдосконаленню, яке передбачає самопізнання, виявлення і викорінення своїх пороків. Не можна допустити, щоб пороки панували над нами. «Святі, — писав Віталій, — маючи осяяння світла божественного, помічали в собі недосконалості найменші...» Для збереження доброчесності потрібен або справжній друг, який розкриє людині очі на її пороки і допоможе порадою, або жорстокий ворог, який змусить її не реагувати на зовнішній світ: «Тоді життя твоє буде доброчесним, коли сам у собі жити будеш».

Етичні погляди Віталія характеризують і такі думки: «Не можна зробити шкоду ближньому, не зробивши ураження собі»; «Якщо хочеш пізнати людину, подивися, з якими людьми вона дружить»; «...злі люди ремствують на них (на синів світла — М. Т.) і сини темряви гонять їх, — бо завжди ж премудрість невігласи ненавидять»; «Якщо тебе будуть належно хвалити за те добре, що маєш, не величся, бо недоліків маєш велику кількість... Якщо справедливо на тебе нарікають, то доклади всіх зусиль, щоб виправити себе»; «Те, що мудрий робить на початку, те безумний чинить у кінці»; «Хто багато має? Той, хто мало бажає»; «Бог приємність перемішав зі злигоднями й прикрощами, щоб, відчуваючи їх, ти полишив вади й пороки»; «Якщо життя доброчесних людей є мовчазним докором і викриттям розбещеності розпутних людей, — то не дивно, що злі гонять добрих»; «...гордливість... усі доброчесності руйнує, оскверняє й до безсилля призводить»; «Багатство розважливим людям служить, а над безумними володарює»; «Очі, котрі є поводирями почуттів, одразу заражають серце, якщо їх не відвернути»; «Непізнання самої себе в людині є порок»; «Правило розуму говорить, що та людина не без пороку, котра втручається у справи, до яких не має відношення... Безумний той, хто, забувши самого себе, втручається у справи чужі»; «Спокуса робить доброчесну людину найміцнішою й стійкою в чеснотах, злу ж перемагає і звалює».

Досить специфічним феноменом, який сформувався і розвинувся в XV—XVII ст. на українських теренах, була козацька етика.

Дата добавления: 2014-01-07