ІІ. Грецька архаїка

Нове мистецтво завжди виростає на ґрунті старого, формується в ньому, але не породжується ним. В мистецтві грецької архаїки можна спостерігати спадкові риси і з крито-мікенським і з геометричним стилем, а також і явні сліди впливу інших культур, - але того якісного нового, головного, що є в архаїці, ми не зрозуміємо, якщо не приймемо до уваги зрушення епохи. Вони визначили собою становлення нової культури, нового художнього стилю.

В VІІ - VІ ст. до н.е. з’являється писемність, розвивається наукова думка, народжується новий художній стиль - фундамент античної культури. В архітектурі спостерігається перехід від дерево сирцевого будівництва до кам’яного, формуються нові архітектурно-виражальні засоби. Найбагатшими монументальними будовами були храми, де зберігалися статуї богів - захисників громади, а також - полісна казна. Успіхи мистецтва архаїки найповніше позначилися на архітектурі, з’явився новий тип будови – грецький храм, який присвячується божеству, але образно: пропорційно співвідносився з реальною людиною, виражав єдності вільних громадян.

Споруда мала прикрашати місто, тому її розміщували здебільшого в центрі, на найвищому місці. Храм був предметом гордості громадян, він свідчив про їхніх добробут і сприймався як споруда суспільного характеру. Водночас із храмами з’являються стої - довгі колонади для ділового спілкування.

Основою нового архітектурного мислення став ордер - художньо усвідомлена стоїчно-болочна конструкція. Головні її частини - ступінчасті підвалини, вертикальні опори-колони і верхня частина - перекриття. Колона нагадувала громадянина, який виконує обов’язки перед полісом. Для давнього грека це було значно більшим, ніж проста естетична асоціація. В колоні, що підтримувала важкий карниз, відчувалась людяність, що давало змогу замінювати колону чоловічою постаттю (атлант) або жіночою (каріатида).

За епохи архаїки сформувалися дві основні архітектурні ордерні системи - дорична та іонічна.

Доричний ордер відзначався простотою і масивністю оздоблення. Верхня частина колони (капітель) мала округлу подушку, а на ній - квадратну плиту; вертикальні жолобки створювали гру світла і тіні. Скульптурними композиціями прикрашалися фронтони храмів, які зводились на честь богів.

Іонічному ордеру властива легкість пропорцій, витонченість форм, широке застосування декору. Колони поступово звужуються догори, капітелі прикрашають волюти - скульптурні оздоби у вигляді спіральних завитків. Якщо доричний ордер уподібнювався чоловічому началу, то іонічний - жіночому. В цьому ордері будувалися храми на честь богинь - Артеміди, Ніки, Афродіти. Слово “храм” грецькою мовою звучить як “наос”, що означає “корабель”. Якщо врахувати, що грецький храм зазвичай оточувала колонада – одинарна (периптер), або подвійна (диптер), - то “корабель” можна уявляти крилатим або опереним. Отже, храм символізував водну і небесну стихії. Храм, що зводився на землі, в людському світі. Був обителлю богів: підводних, підземних і небесних, олімпійських. Конструкція храму чітко розділялася на несучі й не сомі частини. До перших належали підмурівок і основа – стереобат. На верхньому рівні основи – стилобаті – встановлювалися колони. До несомих належало перекриття – антаблелант, що включало три частини: архітрав – гладку балку, на якій лежали фриз з метопами (квадратними плитами), вертикальні тригліфи з жолобами, та карниз. Краї фронтонів (трикутних площин, що завершували фасад будівлі) мали акротерії (скульптурні прикраси); всередині фронтони заповнювалися скульптурою.

Подовжні ряди колон ділили внутрішній простір храму на дві або три частини – нефи. Перша, куди вів вхідний портик (відкрита з одного боку галерея з колонами), була переддвер’ям (пронаос), друга – головним приміщенним храму (наос, целла), третя – свого роду скарбницею (опістодом). Храмова статуя встановлюється в наосі або за ним, в особливому приміщенні – адитоні.

У цей період розвиваються міста-держави. З’являються перші кам’яні статуї. Виникнення їх пов’язано з життям міст-полісів. Спортивні змагання були національними святами. В честь переможців і ставилися статуї. В архаїчній скульптурі центральне місце належало куросам (статуям оголених юнаків) і корам (статуям богинь). Їхні риси облич умовно стилізовані і не мають індивідуальності.

Подібно тому як філософія проникливо відгадувала загальні принципи розвитку, а поезія - сутність людських почуттів, образотворче мистецтво цього періоду створило узагальнений людський образ. Подивимось на так званих архаїчних Аполлонів. Не важливо, чи мав художник на думці зобразити дійсно Аполлона, чи героя, чи атлета. Він зобразив Людину. Архаїчний Аполлон завжди молодий - ні старість, ні дитинство тоді не привертало увагу митців, адже тільки в зрілій молодості життєві сили знаходяться в повному розквіті. Він завжди стоїть прямо, але одна нога висунута вперед - Людина вирушає в дорогу, його тіло пронизане готовністю до руху. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціоналістичне сприйняття світу. Тому пластичному мистецтві притаманні почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів.

Поряд із скульптурою в епоху архаїки високого розвитку в Греції досягнув живопис. Але фрески і картини, що писалися на дерев’яних дощечках до нас не дійшли. Уявлення про живописні картини дають зображення на глиняних вазах.

Мистецтво прикрашати розписами поверхні ваз - вазопис - був здавна розвинутий в Греції. В ІV ст. до н.е. вази розписувались силуетними зображеннями; нанесені були особливою фарбою - чорним лаком - на оранжеву поверхню глиняної посуди. Такий стиль називався чорнофігурним. З останньої третини VІ ст. до н.е. фігури на вазах замінили на червоні. Ця техніка дала змогу для більш тонкої промальовки складок одягу, волосся, орнаменту. Важливим центром виробництва цих ваз була Аттіка.

На багатьох вазах збереглись підписи їх майстрів. Великим майстром вазопису другої половини ІV ст. до н.е. був Ексекій, який досконало поєднував зображення з декоративною виразністю цілого (“Діоніс у човні”, “Ахілл і Аякс, які грають у кості”). На амфорі, вазі для вина, роботи молодого сучасника Ексекія, Андокіда, зображений Геракл, що викрадає трьохголового пса Цербера, сторожа підземного царства.

Не кожен народ у ті давні часи зумів оспівати свою любов до вітчизни, як греки. Недарма почуття туги за рідним краєм, прагнення повернутися до нього і сьогодні називають грецьким словом “ностальгія”.

Повернення... Дороги.... Щемкий неспокій цих слів веде нас до Гомера - легендарного незрячого поета - співця, що в лляному хітоні з саморобною лірою - формінгою мандрував містами і селами узбережжям Малої Азії.

Ось він - найдавніший і найславетніший поет Стародавньої Греції, який жив у VІІІ ст. до н.е. – Гомер. (портрет). Античність уявляла собі Гомера старезним незрячим поетом - співцем. (Гомер і означає сліпий). Під час розкопок італійського міста Геркуланума знайдено його мармурове погруддя. Піднявши голову, він наче подався вперед. Тонкі риси обличчя; зведені брови, від чого поглибшали зморшки на переніссі й чолі, ледь розтулений рот. Незрячий і вбогий, пройшов співець через поселення й міста свого краю, щоб увійти в безсмерття. Про сиву давнину великої грецької цивілізації розповідають дві величні поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея”. В “Іліаді” йдеться про троянську війну, яку розв’язали царі Середземномор’я проти міста Трої, аби помститися за зухвалий вчинок троянського царевича Паріса, який викрав прекрасну Єлену - дружину одного з правителів. В “Одіссеї” йдеться про одного з героїв Троянської війни, про його казково-фантастичне повернення додому. Це поєднання стихійної реальності з гуманним світоглядом, що славить героїчні сили людини-борця.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, який жив у VІ ст. до н.е. у Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів - “Теогонія”. Ще більшу славу принесла Гесіоду поема “Роботи та дні”, у якій він розповідає про своє життя землероба, дає корисні поради щодо обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VІІ - VІ ст. до н.е. виникла грецька лірика. Одним з перших ліричних поетів вважається Архілох. У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі картини життя, прославляє героїзм воїнів.

У першій половині VІ ст. до н.е. на о.Лесбос творили Алкей і Сапфо, творчість яких була вершиною ліричної поезії давньої Греції. Алкей був прибічником аристократії, брав участь у політичній бротьбі, за що був вигнаний з острова. У більшості віршів, які й сьогодні вражають музичністю, щирістю, поетичною майстерністю, він оспівував кохання.

Сапфо. Цю жінку можна вважати найвідомішою європейською поетесою. Народилася і більшу частину свого життя вона прожила на острові Лесбос. Близько 600 р. до Різдва Христового Сапфо заснувала у Мітіленах “Дім муз”, або Мусейон. Це була своєрідна школа для дівчат, яку присвятили богині кохання та вроди Афродиті. Тут дівчат з аристократичних родин навчали музиці, танцям, поезії. Свої вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: “Я люблю розкоші, красу й сонце!” Греки назвали Сапфо десятою музою. Твори її перекладали й І.Котляревський, І.Франко, А.Кримський.

Намагання звести в систему, узагальнити наявні знання про навколишній світ були основою розвитку філософії. Головним питанням, яке хвилювало філософів того часу, було з’ясування першопричини світу, розуміння засад його існування, закономірності розвитку. Найвидатніші філософи Фалес, Геракліт, Піфагор. Фалес Мілетський - один із систематизуючих розумів елінів, склав канон семи мудреців. Але підсумком раннього розвитку науки були філософські вчення Геракліта з Ефесу, суть яких полягала в цілісності розвиненого ним погляду на єдину природу світу і єдину проникаючу його закономірність. Головне в уявленні ним картини світу - діалектичність.

Ми доторкнулися сьогодні до однієї із скарбниць світової літератури та культури, доторкнулися до безсмерття. Мистецтво грецької архаїки строго архітектонічне: воно будує, міряє, зрівноважує, вірить, що в світі повинен царювати порядок. Воно дивиться на світ світлим, радісно-здивованим поглядом, як дивляться золотоволосі кори, що колись прикрашали Афінський Акрополь.

Дата добавления: 2014-01-07