ІІІ. Грецька класика

Найвидатніші твори грецького мистецтва були створені в V ст. до н.е. В передових полісах, таких як Афіни, складається демократичний, республіканський образ правління. Ідеали демократичних полісів, проникнуті пафосом героїчної боротьби з ворогами, знайшли вираження і в мистецтві, і в літературі, і в архітектурі. Цей період носить назву класичного, тобто зразкового. Як вже було сказано, Афіни зайняли ведуче місце, їм належить роль головного культурного центру, яку вони зберегли надовго. Загальний устрій Афін в V ст. - зразок грецької демократії для вибраних. Все чоловіче населення Афін, за виключенням рабів, представляє колектив рівноправних городян. Всі вони користувалися виборчим правом і могли бути вибраними на любу державну посаду. Жінки були відсунуті від суспільних справ, але незаміжні жінки-гетери, що вели вільний спосіб життя, впливали і на політику, і на мистецтво.

Залишки та уламки архітектури заставляють працювати нашу уяву, домальовувати картину, уявляти те, що колись було.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя. Він був зруйнований персами в 480 р. до н.е., відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні Акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію.

Акрополь - синтез мистецтва класичної епохи, що височіє над містом з храмами, які присвячені покровительці міста Афіні - богині мудрості та праці. Акрополь був і святилищем, і украпленням, і суспільним центром: тут зберігалась державна казна, розміщувалась бібліотека і картинна галерея. Що ж собою являв Акрополь? З Акрополем зв’язані головні свята Афін - Панафінійські - на честь богині, покровительки міста.

Загальний ансамбль афінського Акрополя — довершена модель грецького класичного мистецтва з притаманним йому поєднанням строгої впорядкованості та пропорційності з конкретністю чуттєвої дійсності. Художньо досконалий архітектурний ансамбль гармонійно вписаний у природний ландшафт. Композиція ансамблю не симетрична, і це збільшує ефект внутрішньої свободи за бездоганної врівноваженості складників.

Ще за давніх часів афінський Акрополь визнано найвидатнішим витвором античного будівництва. Він є пам’яткою високої класики, вершиною розвитку грецької архітектури тих часів.

Раз на чотири роки по священній дорозі від Афін до Акрополя йшов похід з дарами богині й шатами для неї. Кам’яниста стежка веде на пагорб через парадні ворота Пропілеї, які складалися з іонічної колонади між двома доричними портиками. Праворуч від Пропілеїв, на виступі скелі Акрополя, на високому постаменті стояв храм Афіни-Ніке з дерев’яною статуєю богині, Ніке Аптерос, тобто “Безкрилої Ніки” (крилата діва, богиня перемоги, афіняни зображали її безкрилою, щоб вона не змогла полетіти з їхнього міста). Місце, де побудований храм, пов’язаний з однією з драматичних подій грецької міфології – звідси афінський цар Егей дивився на море в очікуванні повернення свого сина. Тесей відправився на Крит, щоб вбити Мінотавра і звільнити своє місто від страшної данини. Він домовився з батьком, що у випадку перемоги він замінить чорні траурні вітрила на білі, але на радощах забув про договір. Егей, побачивши чорний парус, подумав, що син помер, і в розпачі кинувся в море, яке потім стали називати Егейським. Під час турецької окупації храм був зруйнований, а з матеріалу був побудований бастіон. На щастя, більша частина блоків вціліла і пізніше храм був повністю відбудований.

На площі височіла 8-ми метрова бронзова статуя Афіни, відлита Фідієм. Вона була центром всього ансамблю, блиск її списа, що відбивав сонячне проміння, було видно здалеку з моря. Він був першим привітанням кораблям.

В глибині забудов головна і сама найбільша споруда Акрополя, присвячена Афіні - Парфенос, Афіні-Діві. Історія зберегла імена творців - Іктін і Каллікрат. Парфенон був оточений 46 колонами заввишки 10 м. Тут поєдналися риси доричного та іонічного ордерів. Мармур його колон, червоний і синій кольори, делікатно введена позолота надавали храму святковості. Пропорційність його частин, точність у розрахунках зробили Парфенон шедевром на всі часи. Всередині Парфенона стояла створена Фідієм 13-метрова статуя Афіни Парфенос. Афіна була в убранні із зображеними кіньми. Правою рукою вона спиралася на колону, в руці тримала двометрову крилату богиню Ніке. У лівій руці мала щит. Між списом і щитом Фідій вмістив величезного священного змія.

Широко відомі також споруди ранньої класики – скарбниця у Дельфах, храм Афіни та о. Егіна, храм Зевса в Олімпії.

Людська краса і досконалість - ось що прагнули втілити митці в образах. Але йшлося не просто про красу. Головний ідеал полісної класики виражений у слові “калокачатія”. Kalos - характеристика тіла, яке не було спотворене рабською працею: його постава, жести відповідали доброму смакові. Agathes - характеристика душі, яка була пройнята тим самим ритмом, який втілювався у вчинках людини. Останньою спорудою Акрополя був храм, присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтейю - Ерехтейон. Найбільший інтерес представляє Портик дочок – шість скульптур чарівних дівчат, які підтримують перекриття храму замість колон. В візантійський час їх стали називати каріатидами, що означало жінок з невеличкого містечка Карія, який славився своєю красою. Одну з каріатид на початку 19 ст., отримавши дозвіл турецької влади, вивіз в Англію посол лорд Ельгін. Цей вчинок настільки схвилював афінян, що дуже скоро народилась легенда про звуки, які чули в ночі – плач в храмі п’яти дочок по своїй сестрі. А лорд Байрон присвятив грабіжнику цього безсмертного скарбу свій вірш “Прокляття Афін”. Знаменитий Ельгінський мармур і тепер знаходиться в Британському музеї, а статуя храму замінена копією.

Вклоняючись красі та мудрості тілесної будови людини, античні греки в скульптурі віддавали шану довершеності всього сущого. Людську подобу вони піднесли до прекрасної норми статуарної досконалості й викінченості. Пластика тіла в античній скульптурі стала мовою душі.

Класична скульптура звільнилася від архаїчної умовності в зображенні людини. Серед її досягнень — уміння зобразити тіло в русі. Це відкрило для митців високої класики великі можливості передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі.

Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.) Ним були виконані знамениті бронзові статуї “Дискобол”, “Афіна і Марсій”, “Корова”.

Прагненням до класичного ідеалу позначена творчість ще одного видатного скульптора – Поліклета Пелопоннеського з міста Аргоса. Скульптор вивчав будову людського тіла, спостерігаючи її на змаганнях атлетів. Він математично розрахував ідеальні пропорції людського тіла. Поліклет вважав, що частини тіла повинні бути між собою в такому ж співвідношенні, як частини архітектурної споруди. На практиці скульптор реалізував свої прагнення в скульптурі “Дорифора”. Збереглися тільки римські копії цього твору. Атлет зображений у стані с покою. Він тримає на лівому плечі спис. Здається, юнак щойно зупинився, переніс весь тягар тіла на праву ногу. Майстерно скульптор у бронзі чудову мускулатуру розвинутого торса. Греки вважали “Доріфора” зразком людської краси, і в багатьох містах ставили його копії.

Тенденція до зображення ліричного образу, ідеального прекрасного тіла, спокійного, замріяного стану найповніше виявилася у творчості Праксителя. Особливою популярністю користувалася статуя Афродіти, яку скульптор виконав на замовлення жителів острова Кріт. Образ Афродіти дихає ніжністю. Неповторно красиве її обличчя з витонченими рисами. Пракситель майстерно відобразив красу тіла і духовну чистоту. Ще одна його робота “Гермес з немовлям”.

Видатним зодчим Vст. до н.е. був Скопас. Він розвинув мотиви патетичної героїки в мистецтві. Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею – чуда античного світу. Відомою скульптурою Скопаса є “Вакханка”, яка зображує пластику рухів, характеризується виразністю та емоційністю композиційного рішення.

Одним із сподвижників Скопаса по роботі над Галікарнаським мавзолеєм був Леохар, якому приписують відому статую “Аполлон Бельведерський”, технічно досконала, але надто театралізована, позбавлена внутрішньої значущості.

Останнім великим майстром класичної епохи був Лісіпп. Ім’я Лісіппа ще в давні часи було оточене ореолом слави. Надзвичайно працьовитий, він створив, за легендами близько 1500 бронзових статуй. Лісіпп прагнув розкрити в статуях типові риси своїх сучасників, причому завжди виявляв своє особисте ставлення до зображуваних. Улюбленим героєм Лісіппа був Геракл. Скульптор виконав серію творів про його подвиги.

У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру пов’язане з культом бога Діоніса, з міфологією. Культ Діоніса з’являється в Греції із появою нової сільськогосподарської культури - винограду. Міф розповідає, що Діоніс привіз виноградну лозу з далеких країн, але вкоріненню цієї рослини чинили опір. Діонісові доводилося силою підкоряти міста й села. Чотири рази на рік відзначалось це свято (грудень, січень, лютий, березень). Ці свята називались Малий Діонісій, Ленеї, Антестерії, Великий Діонісій. Діонісії нагадували західноєвропейський карнавал і слов’янську Масленицю. Містами, селами ходив похід із музикою. Люди танцювали, співали пісні на честь Діоніса. Співаки і танцюристи, одягнені в шкури цапів, зображували почет Діоніса - цапоногих сатирів.

Сатири - людиноподібна демони з цаповидними елементами (роги, борода, ратиці, шерсть). Цап, бик - символи Діоніса. На честь Діоніса співали диферамби - гімни, що складалися з партії хору та декламації заспівувача (корифея). Відтак виникла трагедія.

Грецький театр спершу був театром одного актора. Потім кількість зросла до трьох. Але всі ролі грали чоловіки. До Софокла всі головні ролі за традицією виконував автор.

Класичний період – “золотий вік” афінської демократії, часи славнозвісного правителя Перікла – це доба найвищого розквіту грецьких міст-полісів, грецької культури. “Людина – мірило усіх речей”, - стверджував афінський філософ Протагор, узагальнюючи антропоцентричну концепцію еллінської культури. Людина (за Гераклітом) розглядалася як смертний бог, а бог – як безсмертна людина.

Найважливішим досягненням цього періоду було виникнення у літературі трагедії і комедії. Трагедія - це видовище свідомості і свідомість як видовище. Двоє інших великих драматургів Стародавньої Греції - Софокл та Еврипід - діячі того самого “п’ятдесятиріччя”, яке почалося після того, як греки перемогли персів у героїчній боротьбі. Гете, який високо цінив Софокла, зауважив:”...ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл”. Він збільшив кількість хористів з 12 до 15 чоловік, ввів третього актора. Дослідники вважають, що його перу належить 86 трагедій.

Батьком трагеді ї греки вважають афінянина Есхіла. Він є автором близько 80 п’єс. Трагедії Ескіла відображають основні тенденції його доби: грандіозна соціально-економічні і культурні зміни, пов’язані зі становленням афінської рабовласницької демократії, становленням нації.

Вражає розмаїття та актуальність тем, які він порушує у своїх творах: боги та їхня влада над світом, доля й особистість людини, поступовий розвиток людської цивілізації. Найбільш відома “Прометей закутий”. Титан розповідає про заслуги перед людством Прометея. Трагедії Есхіла готували грунт для демократичних перетворень в Афінах, були провісниками “золотого століття” Перікла.

Визнаним комедіографом був Арістофан.

Серед філософських проблем у класичній період на перший план висувається проблема з’ясування сутності та місця людини у світі. Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям. У центрі філософії Сократа - людина. Він розглядає її насамперед як моральну істоту. Вчений стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи.

Афінський філософ Платон походив із афінського аристократичного роду. Філософія Платона характеризується своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло - смертне, а душа ні. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла - бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Оригінальні думки Платон висуває у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву “ідеальна держава Платона”.

Дата добавления: 2014-01-07