Характерні риси розвитку романтизму

Романтизм - ціла епоха в історії літератури, живопису, музики Західної Європи. Художні завоювання та відкриття романтиків, діалектика добра і зла, яку вони так наполегливо розкривали в поведінці своїх героїв, - усе це не просто належить історії мистецтва, а й увійшло до основного фонду сучасної культури.

Скільки великих, по - справжньому цікавих, відомих імен!

Перш за все романтизм виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині, Англії та Франції. Згодом він поширився в мистецтві всіх країн Європи та Америки.

Романтизм – (фр. Romantisme, від середньовічного фр. Romant – роман) – напрямок в мистецтві, що сформувався в рамках літературної течії 18-19 ст. в Німеччині.

Французьке слово Romantisme походить від іспанського romance (в середні віки так називали іспанські романси, а потім і рицарський роман), анг. Romantic, що у 18 ст. перетворився в romantique і означає “дивне”, “фантастичне”, “живописне”.

Риси романтизму:

Ø заглиблення у внутрішній світ людини,

Ø людина як суб’єкт, неповторна індивідуальність,

Ø почуття та переживання,

Ø звертання до національних традицій.

Чи не найяскравіша сторінка романтизму - французька. Значні соціальні зрушення в суспільстві цієї країни зумовили новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності, зокрема й мистецтво. Романтизм означав новий напрям протилежний класицизму. З ним пов’язувалась докорінна зміна всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Романтизм заглиблюється у внутрішній світ особистості та намагається передати приховані порухи людської душі. Об’єктом романтичної літератури є не навколишня дійсність, як це було, наприклад, в просвітницькому реалізмі чи класицизмі, а людина як суб’єкт, неповторна індивідуальність. Почуття й переживання людини тут завжди на першому плані.

Центр художньої системи романтизму – особистість, а його головний конфлікт – особистість і суспільство.

Просвітництво проповідувало нове суспільство як “розумне”. Найкращі уми Європи заснували і пропагували це суспільство, могутнього, проте дійсність виявилась непідвладною розуму, майбутнє – непередбаченим, ірраціональним, а сучасність стала загрожувати природі людини і її власній свободі. Романтизм гостро протистоїть Просвітництву.

Романтичний герой творить світ своєї уяви, ідеалів, відмінний від світу реального, сповненого суперечностей і трагізму. Героя не влаштовує буденна дійсність, недосконалість навколишнього світу, моральна ницість людства.

Серцевину романтизму становлять вічні питання: сенс буття, кохання, воля, стосунки між людьми.

Шукаючи нові шляхи розвитку мистецтва, романтики зверталися до національних традицій, фольклорних основ. У їхній творчості нерідко використовувалися традиційні народні жанри (плач, роман, пісня). Однак митці переймали не лише формальні засоби фольклору, вони проймалися духом народного мислення, художньою будовою народної творчості.

На мою думку, романтизм це перш за все поєднання минулого і сучасного, і можливого майбутнього.

О, мені б з душного світу

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця і орла!

Ці рядки Байрона немов відкривають перед нами добу великих романтиків. Поезія Байрона, Г.Гейне, стверджує ідеал людини творця, духовно вільної та неповторної, обстоює чистоту помислів та віру в прекрасне, звеличує "розум серця".

Романтизм принципово відрізнявся від напрямків та стилів попередніх епох. Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Вони поставили людину в центр світобудови і показали, що людина сама є величезним і розмаїтим світом, безмежним у своїх проявах. Романтичний герой пізнає не розумом, а душею, серцем, інтуїцією. Він тонко відчуває духовну атмосферу епохи, він належить її і водночас зазирає за межі реального - у світ можливого. Але романтичний герой надзвичайно самотній. Саме такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Байрона (герої "Східних поем" і "Манфреда".)

Романтикам нерідко приписують підкреслений егоїзм, культ індивідуалізму. Але це не справедливо, тому що романтики вірили у магічну, чарівну силу кохання. Воно майже завжди поєднувалося із стражданнями. Це і трагічне кохання Квазімодо з " Собору Паризької Богоматері" В.Гюго, це і герої романів В.Скотта. І як ми можемо спостерігати романтики сміливо ступали в цей бурхливий потік. Любов для них - це життя, а відсутність любові - смерть. Кохання - сила, що дає життя людській душі, а тільки таке повнокровне внутрішнє життя й мало вартість для романтиків.

Історичний романтизм спостерігаємо у творчості Вальтера Скотта. Він досконало вивчав історію, сучасне життя, щоби потім все це відобразити у своїх творах: “Айвенго”, “Пуританє”, “Квентін Дорвард”, “Уеверлі”, “Роб-Рой”. Під чарівним пером В. Скотта минуле жило, заграло яскравими фарбами. Очима романтика дивиться письменник на світ, що минув, милуючись ним, жаліючи, що він канув в небуття, і в той же час розуміючи, що хід історії потребує заміни старих форм життя новими.

Втілення християнських ідей Добра, Справедливості, Любові і Вірності знаходимо у романах французьких письменників В. Гюго “Собор Паризької Богоматері”, Альфреда Мюссе “Сповідь сина віку”, Жорж Санд “Консуело”.

Справжнім здобутком німецької лірики є творчість Генріха Гейне. Його творчість багатогранна. Дивовижно тонкий і задушевний ліричний поет, він вмів безпощадно переслідувати своїх ідейних противників.

Романтизм теж яскраво проявився і у мистецтві, а саме в живописі. Першим французьким художником – романтиком був Теодор Жеріко. Однак його спіткала таж участь, що і більшість великих художників. Більшість сучасників зрозуміли його велику роль тільки після смерті. І термін “романтизм” вперше зявився в некролозі, присвяченому Теодору Жеріко. (На екрані проектуються картини Жеріко). Драматичний дух протесту, героїчні образи були надто яскравими, вони нагадували егоїстичній публіці про її недоліки. За життя жодна картина не була куплена державою. Невизнання, бідність, хвороба, що прирекла на повну нерухомість, здавалося, були покликані зламати бунтівливий дух майстра. Але Жеріко не здавався. За тиждень до смерті художника відвідав О. Дюма. Жеріко тільки почав відходити від операції на хребті. Він лежав подібний на мумію, худий, але малював. Дюма був здивований. Таким був шалений романтик. Він був похований як сама бідна людина у Франції, непризнана і забута, а йому було тільки тридцять два роки.

Маніфестом нового мистецтва стало семиметрове полотно "Пліт Медузи". Жеріко взяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі, вони несамовито вдивляються в далину. Тут можна спостерігати і класичні риси (точний, узагальнений малюнок, різка світлотінь), і романтичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Втілення євангелійських істин споглядаємо у творчості Єжена Делакруа. Гордість Франції. Один із найбільших живописців світу. Лідер романтизму – руху в літературі, музиці, живописі, що охопив ХІХ ст. Виступав проти насильства, глибоко співчував біднякам. Черпав мотиви до своїх картин з творів В. Шекспіра, Г. Гете, Дж. Байрона, В. Скота, звертався до подій Великої французької революції та до інших епізодів.

Важко розказувати про творчий шлях Делакруа. Адже це тисяча живописних полотен, біля 7 тисяч малюнків, більше півтори тисячі пастелей та акварелей, 6 великих циклів монументальних розписів. Така спадщина залишена художником за майже піввіковий творчий шлях. (На екрані проектується картина Делакруа "Свобода на барикадах")

1830 рік. Липнева революція звершилась!

І у цей період художник приступає до написання полотна “Свобода на барикадах” – так він назвав своє полотно. Це був небувалий в історії мистецтв грандіозний репортаж про те, що збулося.

Барикади. Зрублені дерева паризьких бульварів, повалені ліхтарі, перевернуті карети. Останній штурм. Сліпучий полудень, залитий пекучими променями сонця. Дзвенить набат. Вітер розвіває трьохколірне республіканське знамено. Його високо підняла жінка. Воно кличе повсталих в атаку. Їй невідомий страх. Це сама Франція, вона закликає своїх синів до битви. Свистять кулі. Стогнуть поранені.

Смерть поряд. Безжалісні промені сонця ковзають по золоту збитого ківера. Відмітили провали очей, напіврозкритий рот вбитого солдата. Обмалювали жилисті ноги, залиту кров’ю подерту сорочку бійця, що лежить поряд.

Співають дзвони... Гримить бій... Велика симфонія... Революція радісно рокоче в полотні Делакруа. Художник вклав душу, молодий жар серця. Синій, білий, червоний – кольори стягу нової Франції, - ключ колориту картини. Незабутній образ свободи.

Делакруа створив шедевр!

Пройшло майже півтора віку. Термін чималий. Сьогодні “Свобода на барикадах” – гордість Франції, перлина Лувру. Сотні тисяч людей з захопленням любуються могутнісю Делакруа, що доніс до нас через довгі роки пафос і поезію тих далеких днів.

Досконале вираження романтичної концепції юної, відкритої для всіх життєвих хвилювань душі ми можемо спостерігати в енергійному строї і ритмі художньої манери Франциско Гойї. Розквіт живописної майстерні Гойї пов’язаний з портретом. У них він передав класичний національний тип, але водночас і глибокий індивідуальний характер, гордовитий, запальний, незалежний, з високим почуттям гідності; спокій та велич ми читаємо на обличчі славнозвісної трагічної актриси на прізвисько Ла Тірана; невиразні, “Махи” – “Маха вдягнена”, “Махи на балконі”, якими Гойя завдав удару академічні школі і цим змусив пригадати венеціанське Відродження.

Відома картина художника “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 р.” Це картина – вершина творчості Гойї. (На екрані проектується картина Гойї)

Б’ють барабани. Брязкає метал. Завиває нічний вітер. Він доносить стогін поранених, крики живих, весь жах ночі.

Вдивіться в деталі. Руки. Руки страчених. Як лагідно обмацує землю смертельно поранений. Як до крові стиснуті кулаки проклинаючих. В якому жасі здійнялись долоні, закриваючи обличчя перед неминучим! Як закушені до болю губи! Як в’яло опущені руки у слабких і як, накінець, переможено, широко розкинулись руки молодого іспанця!

Гойя досяг в своїй картині незвичайної до цього експресії, він довів контрасти характерів і положень до накалу істинної історичної правди. Після його смерті Іспанія забула свого видатного художника. І лише молода Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.

Образ герцогині Альба, в яку був закоханий майстер, надихнув його на створення, як ми вже почули, прекрасних картин та знаменитих "Мах". А хто такі махи?

Махо і махи це народ, який заселяв Іспанію у ХVІІІ ст. Вони жили в усіх великих містах, але головною резиденцією був Мадрид, а саме - Манорелія. Чоловіки - махо були ковалями, слюсарями, ткачами, промисловцями. Жінки - махи утримували кабачки, шили, торгували на вулицях фруктами, квітами.

Махи не визнавали іншого одягу, крім національного іспанського наряду. Чоловіки ходили в обтягнутих штанах до колін, в черевиках з пряжками, короткій куртці з широким шарфом замість пояса, в шляпі з великими полами і ніколи не розставались з довгими чорним плащем - капой, за складним ножем і чорною сигарою. Жінки носили відкриті туфлі, вишитий, глибокий ліф, перехрещену на грудях яскраву шаль, в свята одягали ажурну мантилью і високий гребінь. Дуже часто за лівою підв’язкою у них був маленький кинжал. Про маху говорили, що вона на вулиці - королев, в церкві - ангел, а в ліжку - сатана. Це були жагучі, темпераментні жінки.

Слід зазначити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, "культ розуму" у всіляких його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їхню думку, можна найкраще за допомогою музики.

Перш за все своє відображення романтизм знайшов у музиці у творчості таких композиторів як Карл Марія Вебер /Німеччина/. Його вважають основоположником німецької романтичної опери (“Чарівний стрілець”). Парадокси християнського світовідчуття споглядаємо у музичних драмах Р. Вагнера “Летючий голландець”, “Лоенгрін”, “Трістан”. Пристрасне вираження євангелійьких істин притаманне музиці Й. Брамса. Риси романтизму проявились і в музиці Росії – насамперед у вокальній ліриці О. Аляб’єва, О. Варламова, О. Гумільова. Основоположником російської ніціональної музичної школи вважають М. Глінку (“Руслан і Людмила”, “Іван Сусанін”).

Спроби поєднати романтизм із реалізмом притаманні творчим пошукам “маестро італійської революції” Джузеппе Верді, який в одному своєму листі висловив “таємницю мистецтва” чудовою формулою: "“Відображаючи правду, може, й добре, але створювати правду краще, набагато краще”. Завдяки Верді оперний театр Італії, який у ХІХ ст. був центром суспільно-політичного, духовного й культурного життя країни, став виразником найпередовіших ідей та ідеалів епохи. Дж. Верді є автором 26 опер, серед яких “Аїда”, “Травіата”. Це ціла епоха у світовій музичній культурі. Більшість із них і досі залишаються в репертуарі оперних театрів світу, що є свідченням об’єктивної естетичної цінності доробку видатного італійського композитора.

Романтизм у мистецтві Росії проявився у творчості О. Кіпренського та К. Брюллова і його знаменита картина “Останній день Помпеї”. (На екрані проектується картина К. Брюллова "Останній день Помпеї)

Дивлячись на цю картину, я бачу природні катаклізми, з якими успішно люди борються у теперішній час, але не дев’ятнадцять століть тому. Художник зобразив беззахисність людей перед природою. Охоплене полум’ям небо затуляють чорні хмари диму та попелу. Тече розжарена лава. Руйнуються будинки. Люди в паніці, тікають з міста, охоплені жахом, ніби застигли на мить.

Але і в цю страшну хвилину краса людини, велич і сила людського духу повстає над смертельною небезпекою. Жінка міцно обняла своїх дочок – навіть смерть не заставить її розімкнути руки. Юнаки несуть на плечах старого батька. Обезсилена мати просить сина залишити її і рятуватись самому, але він стоїть на своєму: або вони підуть разом, або разом будуть чекати загибелі. Мужній помпеанець в пориві відчаю прикриває плащем дружину і дітей, якби намагаючись вберегти їх від вогню і граду гарячого каміння. Брюллов зобразив в юрбі і себе: художник рятує найдорожче – скриньку з фарбами та пензлями.

Ні одна російська картина не знала раніше такої слави. І багато десятиліть усі повторювали слова Пушкіна.

Везувий зев открыл – дым хлынул клубом, пламя

Широко развилось, как боевое знамя

Земля волнуется – сшатнувшихся колонн

Кумиры падают!

Пушкін побачив в картині не тільки розповідь про загибель міста. Вирішується доля народу. Падають кумири – статуї богів та героїв, яким раніше покланялись люди. Героєм картини вперше в російському живописі стає не одна людина, а народ.

Дата добавления: 2014-01-07