Творчі пошуки митців – імпресіоністів

У 40-х рр. ХІХ ст. в європейській культурі утверджується самостійна течія - реалізм, який виводить на арену мистецтва людей справи, нового героя-буржуа. Його цікавлять доля простої людини, щастя і нещастя маси людей, їх життя. Хто дасть більш детальну інформацію про реалізм і порівняє його з романтизмом?

Реалізм у мистецтві та літературі.

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще в добу Відродження, але відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в ІІ половині ХІХ ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі.

Реалізм – від лат. realis – речовий, дійсний. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умовами. Розвиток реалізму супроводжує розвиток капіталістичного способу виробництва. Реалізм поєднувало з романтизмом розчарування в підсумках революції, негативне відношення до буржуазної дійсності.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах. Показовим щодо цього є “Пармський монастир” французького письменника Стендаля, що вмів аналізувати тонкі відтінки думок, почуттів і вчинків людини та відкрив нові шляхи літератури і мистецтва ХІХ ст.

Найповніше реалізм виявився у творчості Оноре де Бальзака. Все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей.

Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність надихнула його на створення чудових романів “Мадам Боварі”, “Виховання почутів”, “Проста душа”.

Великих вершин в цей період досягла французька новела. Її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме. Його приваблювали незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації.

На відміну від романтиків, яких цікавили неймовірні ситуації, незвичайні особистості, світові катаклізми, реалізм зайнятий вирішенням інших проблем. Його цікавить не просто людина в надзвичайних обставинах і бурхливе, сповнене жаги життя, а життя серця, душі та розуму в нормальному стані. Саме такими є новели - маленькі шедеври Гі де Мопассана, де на кількох сторінках розкривалося життя: “Пампушка”, “Дядечко Мілон”, “Дуель” та ін.

Прекрасні зразки реалізму дає і образотворче мистецтво. Раніше всього реалізм утвердився в Англії, що прямо було пов’язано з промисловим переворотом. Проте найбільш яскраво він був висвітлений у французькому живописі, а саме у пейзажі – найменш тенденційно насиченому жанрі. Група молодих живописців – Теодор Руссо, Жюль Дюпре та ін. – приїхали у Барбізон малювати етюди з натури.

Один з найтонших майстрів фр. Пейзажу – Каміль Коро. (На екрані проектуються картини К. Коро "Вечір", "Віз сіна"). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертають з поля. Він ніколи не малював стихію або нічний морок. Досвітня пора або тихі сутінки – це улюблений час художника. Кольори переливаються у небагатій гамі: сріблясто-перлинний та блакитно-перламутровий тонів. Прошу звернути увагу на репродукцію картин "Вечір" та "Віз сіна".

Картина належить до часу вищого розквіту творчості художника. На перший погляд буденний мотив - візок у полі на мокрій після дощу дорозі відчутний митцем як поетичний образ. Все переливається і блискає в цьому скромному кутку природи: напоєні вологою земля і повітря, хмари, що швидко рухаються, дерева, що тріпотять на вітрі. Динамічний, м’який мазок із найбільшою точністю передає це мінливе життя природи. Споглядаючи його картини, відпочиваєш душею від ропоту та гомону наших індустріальних міст, в яких відпочинок на лоні природи велика рідкість.

Реалізм пов’язаний з ім’ям Гюстава Курбе -французький живописець, реаліст, який викликав ненависть міщан.Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і не спричинив такого впливу на живопис ХІХ ст.

Головний засіб вираження Курбе – це колір. Усе грунтується на багатстві напівтонів. Для нього найважливіший об’єм речей за їх силует. Його постаті немовби виступають з картини. Часто він зображав провінційне життя, сцени полювання, краєвиди, натюрморти. Перед вами дві репродукції картин художника "Дробильники каменю", та "Жінки, що сіють просо". (На екрані проектуються картини Г. Курбе).

Уявлення про основні художні стилі в мистецтві ХІХ ст. легко скласти на прикладах живопису, що були в цьому столітті основним видом образотворчого мистецтва. Скульптура відставала від живопису і деякій мірі залежала від офіційних смаків і вимог. В останній третині ХІХ ст. європейська пластика висунула двох майстрів, без характеристики творчості яких уявлення про розвиток мистецтва тих років буде неповним. Ось один із них. (відео фрагмент).

Роден Рене Франсуа Огюст (1840-1917) - французький скульптор. Навчався в Парижі в Школі декоративного мистецтва. Відчував вплив Донателло, Мікеланджело, готичної скульптури.

Раннім роботам ("Людина зі зламаним носом", "Бронзовий вік") притаманні сміливість образних та пластичних шукань, філософська глибина задуму, життєвість у передачі складного руху та енергійне моделювання об’ємів.

З 18880 року і до кінця життя Роден працював над символічним втіленням людських пристрастей - горельєфною композицією "Ворота пекла", образи навіяні поемою Данте, античною міфологією, біблійними легендами.

Його творчість дедалі більше тяжіє до ускладнених символічних образів, виявлення людських емоцій. Витвори Родена набувають ескізного, ніби незавершеного характеру, контрастнішою стає гра світлотіней і форм, інколи підкреслено живописних. Це дає змогу Роденові, одному з основоположників імпресіонізму в скульптурі, створити враження важкого народження форм зі стихійної, аморфної матерії. Водночас митець завжди зберігав пластичну певність форми і надавав особливого значення її фактурній відчутності як важливому засобові загострення образу.

Придивіться уважніше до однієї із робіт Родена, а саме скульптурної групи "Громадяни Кале". (На екрані демонструється слайд). Шість постатей скомпоновані так, що, переводячи погляд із однієї постаті на іншу, ми бачимо концетрований вираз людських почуттів. Рішучість і відчай, ненависть і страх, мужність і тривога звучать у них. У процесі роботи Роден відкрив пластику страждання. Бугристе ліплення підкреслює запалі очі, важкі вилиці, набряклі суглоби, вени рук і ніг. Митець міцно зв’язує із землею важку масу постатей, одягнених в грубі одяганки смертників. Монотонний повтор цих постатей нагадує класичну скульптуру середньовічних храмів.

Скульптурна група "Громадяни Кале" присвячена подвигу шести громадян цього міста. Події відбувались під час Столітньої війни між Англією та Францією. У 1347 р. англійський король Едуард ІІІ після тривалої осади змусив місто Кале здатися. Король пообіцяв залишити городянам життя, якщо шестеро найіменитіших із них прийдуть до нього з петлею на шиї і принесуть ключі від міста. Першим зголосився піти на смерть Естам де Сен П’єр.

Як відобразити цю глибоко трагічну, героїчну подію давнього минулого? Що відчував, про що думав, ідучи на смерть? Загально відомо, що смерть не така страшна, як страшне її чекання, думки про неї. Герой іде на самопожертву свідомо. Прощання з життям, по-різному відтворено шість разів, з особливою силою впливає на глядачів. Звідки не продивиться, можна побачити різні нюанси суперечливих почуттів - то вагання, сум, відчай, то незамна рішучість. І домінує, перемагає рішучість. І саме цей момент Роден розкрив як психологічну драму.

В світі мистецтва є майстри, які володіють надзвичайною здатністю втілювати свою любов чи ненависть, схильність до свого часу чи негативізм в надзвичайно яскраво окреслених пластичних образах. Ці художники чарують нас і беруть в полон миттєво і навічно, як тільки ми починаємо вивчати їх творчість, вдивляємось в їх полотна, прислухаємось до музики картин. Саме таким чимось новим, до цього невідомим є творчів митців - імпресіоністів.

Безпосередньо історія імпресіонізму охоплює лише 12 років: від першої виставки 1874 р. до восьмої, останньої, в 1886 р. Все почалося з того, що в 1863 р. художники, яких офіційне журі не прийняло на чергову виставку «Са­лонів», організували свій «Салон знех­туваних». На цій виставці була пред­ставлена робота Едуара Мане «Сніда­нок на траві» (Париж, музей Орсе), що спричинила грандіозний скандал. (На екрані демонструється картина Е. Мане "Сніданок на траві"). На картині у незвичній живописній манері були зображені молоді чоловіки, вдяг­нені у чорні парадні костюми з кра­ватками, й оголені жінки, що вели друж­ню бесіду. Всі вони природно гармоні­ювали з пейзажем. Мане звернувся до теми, яка вже звучала в мистецтві. Іта­лійський художник Джорджоне ще на початку XVI ст. написав картину (до­писану Тиціаном) із дуже схожим композиційно сюжетом «Сільський кон­церт» (одягнені музиканти й оголені жінки блискуче вписані в пейзажне середовище). І хоча Мане більше ціка­вили проблеми сонячного світла та повітряний простір, поява цієї роботи все ж таки викликала глибоке обу­рення, неприйняття її пересічним гля­дачем. Ще полемічнішою була наступна робота художника — «Олімпія» (Са­лон 1865 р.), що відбивала його уяв­лення про ідеал жіночої краси. Мане стає головною фігурою всієї прогресив­ної художньої інтелігенції Парижа. Навколо нього об'єднуються молоді художники: Клод Моне, Огюст Рену-ар, Каміль Піссарро, Едгар Дега, Анрі Тулуз-Лотрек, Берта Морізо, Альфред Сіслей, Поль Сезанн та ін. Ці талано­виті митці не визнавали офіційних ка­нонів у мистецтві (офіційні художні кола відповідали художникам тим са­мим, — їх теж не приймали), жадали знайти нові, свіжі форми, особистісне рішення живописних завдань, тому кож­ний з них обирав свій шлях.

У чому ж секрети художнього ме­тоду імпресіоністів? Художники праг­нули передати у своїх творах безпосе­реднє враження від середовища, що Їх оточувало, і передовсім від сучасного міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям; від пейзажу з його швидкоплинністю, мінливістю, бар­вистістю. Власне, від французького impression — враження і походить на­зва цього напряму в мистецтві. Ці вра­ження художники втілювали в карти­нах, створюючи засобами живопису ілюзію світла та повітря. Вони розкла­ли основні кольори спектра і почали писати чистим кольором, не змішуючи його на палітрі, використовуючи оптич­не сприйняття ока, що на певній відстані зливає окремі мазки в єдиний живо­писний образ. Імпресіоністи намагалися бути максимально наближеними до того, як той чи інший предмет людина ба­чить у натурі — в усій складній взає­модії зі світлоповітряним середовищем. Розчинивши колір у світлі та повітрі, позбавивши предмети матеріальної форми, імпресіоністи тим самим фак­тично зруйнували матеріальність світу. Наприклад, у славнозвісній серії лон­донських пейзажів Моне ця розчиненість була зумовлена вологістю атмосфери місць, зображуваних художником. Проте у гонитві за враженнями, корот­кими та гострими, вони природно дійшли того, що картину практично не можна було завершити: враження весь час змінювалися, і зупинити цей процес було неможливо. Картину підмінили етюдом, типове — випадковим, соціаль­не — фізіологічним, навіть біологічним. У цьому дослідники вбачали слабкість імпресіоністів.

Однак слід нагадати, що саме імпре­сіоністи вперше вийшли на пленер (жи­вопис на відкритому просторі), предста­вили колір в усій його чистоті, в повній силі. Вони володіли високою, доскона­лою культурою етюду, в якому вража­ють надзвичайна влучність спостережень, сміливість і несподіваність композицій­них рішень. Усе це надзвичайно збага­тило мову мистецтва і справило вели­чезний вплив на всі наступні течії, на­прями та ідеологічні платформи.

Жанрові прийоми запроваджені імпресіоністами

- робота на відкритому повітрі;
- серії творів на один сюжет;
-відсутність чіткого контуру;
- роздільний мазок;
- підкреслена випадковість
композиції.

Об'єднуватися імпресіоністи поча­ли, як уже зазначалося, навколо Едуарда Мане (1832-1883). Упродовж усього життя він захоплювався видат­ними колористами Тиціаном, Гойєю, Рубенсом та ін. Загалом Мане відрізнявся від імпресіоністів тим, що не відмовився від широкого мазка, а головне, від узагальненої характерис­тики; зберіг синтетичність форми і цілісність характерів. Живописець від природи, з тонким відчуттям кольору, він ліпив форму широким, пастозним мазком, могутньою живописною плямою. Відображав життєву достовірність з романтизацією зовнішнього обліку моделі. Віддавав перевагу не пейзажу, а побутовому сюжету з вираженою соціально - психологічною підосновою. Найцікавіші роботи: «Аржантей», 1874, Ньйю-Йорк, музей Метрополітен; «Бар у Фолі-Бержер», 1881—1882, Лондон, галерея Інституту Курто. (На екрані проектується репродукція картини). В «Барі...» художник досягає синтезу меланхолії та чарівності життя Монмартра. За спи­ною чарівної барменши віддзеркалюєть­ся зала, заповнена людьми. Всю мінливість життя, побаченого немовби­то в одну мить, він відображує ніби в потойбічному ірраціональному баченні: глядач ніби вдивляється в той чи у цей світ, відчуваючи його мерехтливість, плинність, хиткість.

Істинним главою імпресіоністичної школи був Клод Моне (1848-1926). Саме в його творчості втілилося ос­новне завдання цього напряму жи­вопису — проблема світла та повітря. Світ Моне з його предметами, що роз­чиняються в світлоповітряному про­сторі, невпинно позбавляє їх матеріаль­ності і перетворює на гармонію кольо­рових плям. Моне десятки разів пише один і той самий мотив, спостерігаючи ефекти освітлення в різні часи доби, року, прагнучи «схопити» одну-єдину і неповторну мить «життя» того чи того предмета або явища. Так з'явили­ся його знамениті «Стоги», «Руанські собори», «Тополі», «Німфеї», в яких він ставить завдання вловити складну гру світла і взаємодію його з матеріальною поверхнею зображуваного за умови не­рухомості останнього. Від знаменитих «Руанських соборів» (усього їх понад 20 версій) у музеї Орсе неможливо відійти. (На екрані проектується репродукції картин Моне). Вони заворожують, змушують вас розчинятися у світлі, у сутінках, у спекоті полудня: міняться, пливуть, ди­хають, ніби маряться.

Одним з найчарівніших художників - імпресіоністів був Огюст Ренуар (1841—1919). Він мав величезний жи­вописний хист. Здається, що його натх­ненні твори виконані легко, швидко, ніби жартома, але насправді це зовсім не так. Ренуар був старанним трудів­ником, його композиції завжди глибо­ко продумані, в них немає елементу ви­падковості, який дуже характерний для імпресіоністів у цілому (Наприклад: "Сніданок рибалок"). Його живописній техніці властива своєрідність: він використовує лесировку (прозорий шар рідкої фарби, що наноситься на полотно, змінюючи ко­льорові відтінки). Він писав переваж­но жіночі моделі — портрети та «ню» (оголене тіло). (На екрані проектується репродукція картини Ренуара "Оголена"). Ренуарові образи по­будовані на гармонії чистих, мажорних, радісних поєднань кольорів. Він сприй­має людину як частину пейзажу. На відміну від своїх товаришів, Ренуар не відмовляється від зображення лю­дини, намагаючись перенести принци­пи, вироблені в пейзажі, на неї.

Милуючись портретами Ренуара, ро­зумієш, що людина, передусім жінка, — найпрекрасніше в загальній гармонії світу. Жінки Ренуара одного яскраво вираженого типу: в них матова шкіра, рожеві щічки, блискучі вологі очі, легке волосся з непокірливим чубчиком, пухкі червоні губи — тип паризької гризет­ки другої половини XIX ст. їхня чарівність — у ледь помітній усмішці, в тонких відтінках настрою Пише Ренуар блискуче: важко визначити, наприклад, якого кольору сукня мадам Самарі: (на екрані демонструється репродукція картини Ренуара "Портрет Ж. Самарі) вона немовбито зіткана з безлічі відтінків білого, рожевого, перлистого, сірого (саме цей період творчості митця називають "перлистим"). Колір розчиняється в світлоповітряному просторі, фігура огорнута серпанком, що створює відчуття ніжності, свіжості, незвичайної життєвості всього образу. Вражають безкінечні пошуки краси, жіночості, світлоносності оголеного тіла в знаменитих перлинових "Купальницях" Ренуара (на екрані демонструється репродукція картини Ренуара).

Роботи майстра ще за його життя розкуповували найрізноманітніші шанувальники мистецтва. Нині ці полот­на можна побачити майже в усіх відо­мих музеях світу (як в Європі, так і в Америці).

Послідовним імпресіоністом не мож­на назвати й Едгара Дега (1834-1917). Народився художник у родині великого фінансового буржуа, здобув блискучу академічну освіту. Вчився в Школі красних мистецтв у Парижі. Він багато мандрував, особливо Італією, що, безумовно, вплинуло на його ранні ро­боти. Однак прагнення до реалізму, до відображення дійсності, нових сюжетів привели художника на іподром та за лаштунки театру, де він відкрив для себе чарівний та казковий світ (На екрані проектується репродукція картини Е. Дега "Зірка балету"). Дега із задоволенням спілкувався Мане, Золя та Сезанном, але ж не поділяв повною мірою їхніх імпресіоністичних концепцій. Він не розумів рабської залежності художника від пленеру, відмовлявся від необхідності ретельного стеження за зміною світла та мінливістю руху. Художник був дуже вимогливим до себе в роботі, виявляв надзвичайну проникливість у переданні мінливості враження — в цьому він був справжнім імпресіоністом. Водночас його творчості притаманні глибина думки, гар­монія форм, постійний пошук доскона­лості. Майстер надавав особливого зна­чення лініям: його точні, швидкі малюн­ки виконані впевнено, кожен штрих про­думаний, нанесений одним рухом олівця.

Його знамениті танцівниці - ніби зіткані з повітря (На екрані проектується репродукція картини Е. Дега "Голубі танцівниці"). Їхні фігурки нагадують барвисті арабески, але художник не забуває, що ці маленькі балерини страшенно змучені монотонними репетиціями.

Наприкінці життя Дега майже втратив зір. Він відмовився від рисунків та гравюр, працював лише в техніці пастелі. Саме пастельні роботи змусили майстра шукати нових шляхів у реалізації задумів. Колір стає засобом моделювання форми, композиція спро­дується, полотна наповнюються тремтливими штрихами насиченого блакитного, рожевого та жовтого кольорів. Так хвороба привела Дега до використання тих прийомів, що стали провідни­ки у творчості художників наступних поколінь, зокрема фовістів.

Отже, ми побачили на сьогоднішньому семінарському занятті як насичена, напружена ідейна атмосфера ХІХ ст. помітно вплинула на літературу, театр, мистецтво. Одним із головних завдань літераторів, художників, музикантів, як уже говорилося, стає пізнання людини та пошуки виходу з трагічної суперечності між особистістю і соціальним середовищем. Як побачили, людина зображається у всій її складності, а проблема гідного існування кожної людської істоти стає однією з головних колізій творів мистецтва. І на завершення сьогоднішнього заняття я прочитаю вірш відомого методиста України О. Ніколенко

"Слово мистецтва"

Мистецтво незбагненне й незрівняне -

Його не може розум осягнуть,

Є в ньому вічна і священна тайна,

Що кличе людство на духовну путь.

Чому обличчя змінюють епохи?

І час від часу інша новина?...

Здається, наче розібрались трохи,

Та знов відкрилась більша глибина.

Мистецтво підіймається на крилах

До вищої мети між інших мет,

Воно летить невпинно і нестримно,

Шляхи його - мов спалахи комет.

То величає, то сміється їдко,

То говірке, то стримує вуста,

Примхливе і вибагливе нерідко,

А інколи грайливе, як дитя.

Воно, як жінка, чарівне й прекрасне,

Вдиха натхнення яблуневий цвіт,

Та якщо жінка із роками гасне,

Краса мистецтва не рахує літ.

Дата добавления: 2014-01-07