Теорії та концепції суспільних перетворень.

В політиці та економіці (8 год.).

Тема 2.2. Технологічні особливості трансформаційних процесів

1. Теорії та концепції суспільних перетворень.

Питання перетворень в навколишньому середовищі та соціальних системах набуло актуальності ще за античних часів. Але наукового забарвлення проблема соціальних процесів та змін дістає завдяки О. Конту, який запропонував розглядати їх через «соціальну статику» і «соціальну динаміку». В основу такого розподілу було покладене порівняння між суспільством та біологічним організмом. Під соціальною статикою розумілося вивчення анатомії людського суспільства, його складових та їх розташування, а соціальна динаміка повинна була, на думку О. Конта, концентрувати увагу на фізіології, тобто процесах, які відбуваються всередині суспільства. Кінцевий результат розвитку суспільства уподібнювався до результату еволюції організму. Передбачалося, що існує певний сталий стан суспільства, який можна спостерігати та аналізувати незалежно від рухів останнього. Тих самих поглядів дотримувався і Г. Спенсер, хоча він і змінив термінологію. Поняття «структура» передбачало дослідження внутрішньої будови, або форми, соціального цілого, поняття «функції» - способи його діяльності, або трансформації. Подібно до О. Конта, Г. Спенсер так само визнавав можливість відокремлення структури суспільства від його функцій.

Витоки еволюційного підходу можна знайти в дослідженнях Ч. Дарвіна. Основним питанням еволюціонізму став вияв визначального фактору соціальних змін. Так, О. Конт таким фактором вважав прогрес знання. Г. Сперсер вбачав сутність еволюції та соціальних змін суспільства в його ускладненні та диференціації, що супроводжується ростом інтеграційних процесів. Е. Дюркгейм розглядав процес соціальних змін як перехід від механічної солідарності до органічної, тобто такої, яка виникає на основі розподілу праці і соціальної диференціації, і яка інтегрує людей в єдиний соціум, будучи вищим моральним принципом суспільства. К. Маркс до визначного фактору соціальних змін відносив виробничі сили суспільства, ріст яких призводить до зміни способу виробництва, що забезпечує відповідно зміну суспільно-економічної формації (слід зауважити, що К. Маркса можна розглядати як представника як еволюційного, так і революційного підходу щодо вивчення соціальних змін). В результаті, еволюційні концепції соціальних змін відіграли позитивну роль в розумінні причин, що визначають розвиток суспільства. В той же час вони не могли достатньою мірою пояснити кризи, зворотні рухи і розпад суспільних структур, а також соціальні процеси, що виникають на стислому історичному відрізку часу. Подолати обмеженість класичного еволюціонізму шляхом пошуку нових підходів до соціальних змін намагалися представники теорії циклічного розвитку (А. Тойнбі, О. Шпенглер) та теорії соціальної зміни (Т. Парсонс). З другої половини ХХ століття розуміння соціальних змін се частіше розглядається в межах нової парадигми, що називається посткласичною, постмодерністською. Сутність нового розуміння полягає в тому, що соціальні зміни розглядаються не як природно-історичний, але як соціально-історичний процес, в якому соціальний агент відіграє провідну роль. Цей підхід представлений в роботах М. Арчер, Е. Гідденса, А. Турена, П. Штомпки, В. Ядова та інших.

Інший підхід до вивчення соціальних змін – революційний. В дослідженнях революцій виокремлюють два підходи: «модерністський» – характерний для західної науки та «еволюціоністський» підхід до вивчення революційних соціальних змін. Детальний аналіз концепцій, які можна віднести до модерністського напрямку в дослідженнях революцій надає П. Штомпка, виокремлюючи чотири головні школи в сучасних західних теоріях революцій: біхевіористську (запропоновану в 1925 році П. Сорокіним); психологічну (Д. Девіс та Т. Гурр), структурну (К. Маркс, Т. Скокпол); політичну (Ч. Тіллі). Щодо еволюціоністського підходу, то його представники розуміють революційні соціальні зміни як «момент соціальної еволюції» (А. Алчіян). В рамках даного підходу передбачається, що революції відбуваються у випадку, коли суспільство реформує себе не свідомо, а в руслі властивого йому напрямку історичної еволюції.

На даний момент єдиної теорії соціальних змін не існує. Її можна назвати лише відносно інтегрованою. При цьому слід враховувати, що вона є значно ширшою у порівнянні зі своїм класичним варіантом першої половини ХІХ століття (Д. Белл, О. Конт, К. Маркс, Т. Парсонс). Це є логічним, оскільки з того часу вона розвивалася не в однолінійному напряму, а являла собою систему розгалужених теорій та концепцій, таких як: концепції соціального прогресу, еволюції та розвитку; теорії наслідувачів класиків, в яких відбувся відхід від принципів універсалізму, дедуктивності та детермінізму (М. Кастельс, Н. Луман, Г. Маркузе, П. Сорокін); розвиток теорії модернізації (Г. Алмонд і Д. Пауелл; С. Верба, С. Хантінгтон); теорії суспільства пізнього капіталізму (одновимірне суспільство Г. Маркузе, легітимаційна криза капіталізму Ю. Хабермаса, технокапіталізм Д. Келлнера); теорії переходу суспільства в стан постмодерну (з відповідно різними інтерпретаціями його специфіки, такими як мовні ігри Ж.‑Ф. Ліотара, симуляція реальності соціального Ж. Бодрійяра, детериторіалізація кодів/молекулярна революція Ж. Делез і Ф. Гваттарі, соціологічна модель М. Уотерса та інші); теорія глобалізації суспільства (відобразилася в моделях глобальної системи Е. Гідденса, Л. Склера, моделях глобальної соціальності Р. Робертсона, У. Бека, моделях детериторіальної соціальності А. Аппадураі, М. Уотерса); теорія віртуалізації суспільства (А. Бюль, М. Кастельс, А. Крокер). У 1970–80ті роки – Д. Белл, Р. Дарендорф, О. Тоффлер, А. Турен, Ф. Феррароті розглядали процеси сучасних трансформацій в межах концепції інформаційного, постіндустріального суспільства. В сучасній соціологічній теорії визначено принаймні три основні підходи до аналізу соціальної зміни: неофункціоналізм (Дж. Александер, П. Коломі, Д. Рюшмейєр) – автори залишаються в межах старої наукової парадигми, для якої властиві детермінізм і акцентування на сталому стані суспільства як головному предметі аналізу; «теорія дії» (М. Арчер, А. Етціоні, Е. Гідденс, М. Кроз’є, А. Турен) – робиться акцент на першозначущості активності суб’єктів та дії в процесі соціальних змін; історична соціологія – в центрі уваги стоїть історичність процесу змін (М. Манн, У. Мур, Т. Скокпол, Ч. Тіллі та інші).

Спроби створити єдину теорію соціальних змін (починаючи з 90-х років ХХ століття) належать таким вченим, як Дж. Александер, З. Бауман, Л. Козер, Р. Коллінз, Ч. Леш, Дж. Тернер, Е. Тірікіан, П. Штомпка. Але автор вважає за доцільне наголосити на тому, що на даний момент цю теорію можна вважати лише відносно інтегрованою.

Наприкінці 1950-х років у межах порівняльної політології з’явилася теорія політичної модернізації. Помітним внеском в її розвиток стали такі роботи, як «Порівняльна політологія. Підхід з позицій «концепції розвитку»» Г. Алмонда і Д. Пауелла; «Модернізація: протест і зміна» С. Ейзенштадта, «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються» С. Хантінгтона, а також дослідження таких вчених, як С. Верба, Дж. Лапаломбара, Л. Пай.

В результаті теорія перетворилася на обґрунтування певної загальної моделі глобального цивілізаційного процесу. У ній не застосовуються такі поняття, як «капіталізм» чи «соціалізм», а якість політичної системи обумовлюється не характером соціально-економічної формації, а типом осучаснення – способом переходу від панівних у суспільстві традиційних цінностей до сучасних раціональних структур.

Теорія модернізації – інтегральна складова «соціології розвитку», джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса. Змістовим стрижнем теорії стали два типи модернізації: 1) оригінальна (або спонтанна) модернізація – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.); 2) вторинна (або віддзеркалена) притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення «навздогін»; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

Вивчення різних концепцій модернізації дозволяє помітити дві її загальноприйняті константи: соціальну мобільність та економічний розвиток. Перший фактор впливає на зміну ціннісних установок, другий – на ріст можливості їх реалізації. В різних причинно-наслідкових зв’язках ці змінні присутні в усіх концепціях.

Транзитологія постала як альтернатива структурному детермінізму, що панував у теорії модернізації. Сутність цього методологічного підходу становила кореляція властивостей вихідного та кінцевого станів процесу демократизації. Фундатором транзитології вважається американський політолог Д. Растоу, який 1970 року оприлюднив статтю «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі». Саме назва цієї статті англійською: «Transits to Democracy – Toward a Dynamic Model» – і дала назву новому напряму політичної науки. Сформулювавши нові принципи дослідження переходів до демократії, вирізнивши основні етапи цього процесу й окресливши проблеми кожного з них, Д. Растоу заклав підвалини первинної парадигми транзитології.

Праця Д. Растоу виявилася вельми актуальною, бо тільки на чотири роки випередила початок нової, «третьої» (за С. Хантінґтоном) хвилі глобального процесу демократизації. Розпочавшись з «революції червоних гвоздик» у Португалії (1974 р.), вона прокотилася Південною Європою (Греція, Іспанія), Латинською Америкою (Уругвай, Аргентина, Бразилія, Перу), Західною Азією (Туреччина) та Далекому Сходу (Філіппіни, Південна Корея, Тайвань), а потім накрила собою Східну Європу. «Третя хвиля», з одного боку, значно посилила увагу науковців до дослідження демократичних транзитів, а з іншого – надала дослідникам багато емпіричного матеріалу. З’являються праці А. Степана, В. Сміта, Х. Лінца та інших авторів, у яких аналізуються процеси демократизації в конкретних країнах. На зламі 1980 – 1990-х років виходять фундаментальні дослідження Г. О’Доннелла і Ф. Шміттера, С. Хантінґтона, А. Пшеворского, у яких автори, працюючи в річищі транзитологічної парадигми, прагнуть виявити загальні закономірності переходів до демократії.

В межах транзитології дістали розвитку дві альтернативні моделі перехідних процесів: по-перше, це «шлях історичних траєкторій», або стратегія «довгого шляху» (П. Андерсон, Б. Мур, С. Роккан), що наголошує на тому, що прийнявши ключове політичне рішення, його не можна відміняти, розвиток починає йти по заданому шляху і в процесі транзиту можна лише трохи зміщувати траєкторію без розривів, революцій та ексцесів; по-друге, концепція «демократичного прориву», або стратегія розриву (Р. Даль, Д. Растоу). Основна ідея: політичний транзит вимагає «шокової терапії», рішучого розриву з минулим, що надає необхідний поштовх для успішних політичних трансформацій.

Аналіз трансформаційних процесів фундаментально здійснений в роботах західних вчених, таких як В. Банс, С. Бакер, Р. Дарендорф, Ж. Еванс, Д. Нельсон, Т. Парсонс, Л. Раймонд, Д. Растоу, Ф. Шміттер, К. Ясперс. Але спроби перенесення західного досвіду на посткомуністичний ґрунт до позитивного результату не призвели. Невідповідність транзитологічних положень і схем реаліям посткомунізму примусила науковців заговорити про те, що теорії не існує. Так, З. Бжезинський зазначає, що на початку перетворень на пострадянському просторі «…якихось теоретичних положень щодо перетворення одержавлених суспільств на демократичні країни з плюралістичним політичним устроєм та економікою вільного ринку не існувало». З ним погоджується В. Селиванов, який наголошує на нерозробленості теорії трансформації суспільних відносин (економічних, політичних, правових тощо) з тоталітарної системи на демократичну.

Недостатня розробленість теорії значно ускладнює процес розробки науково обґрунтованої політики реформ. В такій ситуації російський політолог Б. Капустін видає статтю, в якій запроваджує поняття «кінець транзитології». Роком пізніше Т. Каротерс пропонує визнати «кінець транзитологічної парадигми». Проте такі визначення не є коректними, оскільки заперечують цінність напрацювання транзитологічної парадигми.

О. Романюк запропонував сприймати нинішній етап розвитку транзитології як кризову стадію. Криза, на його думку, не означає кінець наукового напряму чи відмову від демократичних стандартів і процедур. Нині здійснюються спроби протиставити поняття «демократичний транзит» і «посткомуністична системна трансформація», хоч обидва поняття рефлектують одні й ті ж процеси, але під різним кутом зору: «транзит» – з точки зору вихідної та кінцевої позицій (перехід від пункту А до пункту Б), трансформація – з точки зору внутрішніх перетворень системи (перетворення якості А на якість Б). Криза не зумовлює перегляд ціннісних ліберально-демократичних орієнтацій транзитології. Вихід з кризи полягає у суттєвому оновленні її методології і теорії.

ТАКИМ ЧИНОМ МИ РОЗГЛЯНУЛИ ІСТОРІЮ СТАНОВЛЕННЯ ПИТАННЯ. ЗВЕРНЕМОСЬ ТЕПЕР ДО ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ, ЯКИМИ ОПЕРУЮТЬ ЗГАДАНІ ТЕОРІЇ

Перш за все, звернемось до таких понять, як «транзит» та «перехід». За своєю сутністю ці два терміни є синонімічними, і різняться лише за мовною ознакою (термін «транзит» (transit) є англомовним, і в перекладі означає «перехід»).

В науковій політичній думці було сформовано напрямок під назвою «транзитологія», в межах якого розрізняють два види переходу – радикальний і поміркований. Так, радикальним шляхом перехід відбувався в країнах, де стара еліта повністю втратила легітимність. Зміна режиму відбулась або шляхом абдикації (відречення від влади), або насильницьким шляхом. Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів і методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур. П. Гончаров приділяє особливу увагу розробленій Г. Мунком та С. Леффом диференційованій типології форм переходу, заснованій на співставленні груп еліт, що здійснюють транзит. Дана типологія включає: революцію зверху; революцію знизу; соціальну революцію; консервативні реформи; реформи через розрив; реформи через виплутування; реформи через компроміси.

Перехідна ситуація визначається як перехід від деконсолідованого режиму до консолідованого, який супроводжується високим рівнем соціальної мобільності; як зміна політичного режиму; та як гібридний феномен, специфіка якого визначається постійною боротьбою тенденцій нового та старого режимів.

В межах транзитології значну увагу приділено такому процесу, як демократизація, з яким так чи інакше автор працюватиме протягом дослідження. Тому на ньому слід окремо зупинити увагу. Отже, демократизація – являє собою етап інституціоналізації демократичного механізму влади та розглядається як підпорядкування всіх інтересів процесу змагальності. Умовами її здійснення є демонтаж попереднього владного апарату та наявність свідомого вибору демократичних інститутів та процедур з боку політичних сил суспільства.

Доволі часто термін «демократизація» використовують не в контексті транзитології, а окремо, для позначення перетворень в суспільстві. Згідно з С.Хантінгтоном, існує 5 моделей демократичної зміни політичних режимів:

1. циклічна модель характерна для країн Латинської Америки, а також для інших країн, таких як Туреччина і Нігерія, в яких регулярно чергуються популістські демократичні уряди і консервативні військові режими;

2. модель другої спроби реалізована в країнах, де з певних причин перша спроба демократизації зазнала невдачі, і на тривалий час встановився авторитарний чи тоталітарний режим. Прикладами можуть бути Німеччина, Італія, Японія, Австрія, Венесуела, Колумбія;

3. модель «перерваної демократії». В 1970-ті роки в Індії, Філіппінах, Уругваї та Чилі соціально-економічна нестабільність призвела до тимчасового призупинення демократичного правління;

4. прямий перехід від стабільної авторитарної до стабільної демократичної політичної системи відбувся у Мексиці, Тайвані, Румунії, Болгарії та інших постсоціалістичних країнах;

5. модель деколонізації є характерною колишнім британським колоніям.

Більш детально ці моделі розглянуто в роботі П.Гончарова.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття на заміну терміну «політичний транзит», яким позначали всі види переходів політичних систем в новий якісний стан, приходить поняття «транзиція», яка означає зміни в суспільстві, перетворення, перехід з одного суспільного стану в інший. Характерною для даного терміну була відсутність визначення, в якому напрямку відбуваються зміни та до якої системи передбачається перехід, без згадки про повернення до капіталізму, передбачаючи, що зміни призведуть до росту життєвого рівня, покращення соціальної впевненості та безпеки. Відповідно даний термін несе в собі певне емоційне навантаження.

Таким чином, як можна побачити, терміни «перехід» та «транзит» в науковій думці є тотожними і різняться лише за мовленнєвою ознакою. Але доцільність їх застосування в даному дослідженні не витримує наступної критики. Як зауважує Т.Сириця, використання поняття переходу/транзиту доречне лише в разі наперед відомого результату. Ця думка знаходить підтвердження в роботах таких вітчизняних авторів, як В.Тарасенко та О.Долженков. Тобто, застосування терміну «перехід» можливе за умов, коли досліджуються такі перетворення в суспільному житті, за яких відомими є стартові та кінцеві умови (час, рівень добробуту, рівень сформованості політичних інститутів тощо), але як свідчить практика – такої чіткості у визначенні меж переходу на рівні макропроцесів не існує. Відповідно представниками транзитологічної парадигми було здійснено спробу запровадити термін «перехідні епохи», під якими розуміють «періоди фундаментальних соціально-політичних криз та трансформацій». Але знов-таки цей термін по-перше, звужує спектр дослідження, а по-друге, потребує часового уточнення. Поняття «демократичний перехід» та «демократизація» намагаються розрізняти за об’єктом: в першому випадку йдеться про країни, в яких відбувається перехід від авторитаризму, а в другому – в яких демократія стабільна та існує тривалий час. Поняттям «демократизація» неможливо описувати суспільні перетворення, оскільки воно є доволі вузьким, і взагалі не є чітко визначеним. Ще одним недоліком транзитології автор вважає одновекторність використання поняття «перехід». Тобто ним переважно позначають перетворення тоталітарного або авторитарного суспільства на демократичне, крім того, більшою мірою воно стосується змін політичних режимів. Використання цього терміну не властиве аналізові процесів протилежної спрямованості, а саме – перетворення демократичного суспільства на авторитарне або тоталітарне. Враховуючи всі зазначені аспекти, автор передбачає можливість застосування вищерозглянутих термінів в якості характеристик певних змін у суспільстві, але наголошує на недоцільності їх використання для позначення процесу соціальних перетворень загалом.

Наступним терміном, який пропонує на розгляд автор, є «модернізація». Суспільство є складною динамічною системою, яка постійно видозмінюється. Її елементи і зв’язки не статичні, а завжди знаходяться в русі. Постійно змінюються суспільні форми, зв’язки, кількісні та якісні характеристики. Вони, так би мовити, оновлюються або модернізуються. Модернізацію можна визначити як процес змін, в ході якого формується багатокомпонентна, багатофункціональна система сучасного суспільства. В сфері політичних наук вирізняють два типи модернізації: оригінальна, спонтанна модернізація; вторинна, відображена модернізація (копіювання досвіду).

В межах модернізаційної концепції особлива увага відводиться визначенню агенту модернізації, який розуміється як політичний актор, особа або група осіб, які впливають на процес прийняття та здійснення рішень в даній політичній системі, своєрідність якого визначається особливостями розгортання модернізації. Вивчення різних концепцій модернізації дозволяє помітити дві її загальноприйняті константи: соціальну мобільність та економічний розвиток. Перший фактор впливає на зміну ціннісних установок, другий – на ріст можливості їх реалізації.

Серед недоліків теорії модернізації, В. Холод особливу увагу звертає на існування так званого синдрому модернізації. Під ним розуміється суперечлива взаємодія між процесом диференціації ролей, статусів і функцій у політичній системі, імперативами рівності й можливостями системи, що модернізується, до інтеграції цих ролей, статусів і функцій. Це означає, що рішення і дії на «виході» системи не відповідають рівню вимог, що вимагаються на «вході», а тим більше – на етапі різнобічних структурних перетворень. Крім того, проявляється конфронтація універсальних стандартів і традиційних цінностей. Дослідник не вважає за доцільне використовувати поняття «модернізація» для позначення змін в соціумі, оскільки даний термін має певну емоційну забарвленість та векторність. Крім того, модернізацію переважно прийнято ототожнювати з поняттям «оновлення», що не може характеризувати той спектр суспільних перетворень, який розглядається автором.

Далі автор пропонує на розгляд термін «трансформація», яким прийнято позначати перетворення та видозміни, тобто процес руху і взаємодії предметів та явищ, а також появу в них нових властивостей, функцій і відносин. Соціальна трансформація розуміється як «обумовлена зовнішніми факторами і внутрішньою необхідністю поступова, не пов’язана зі зміною правлячої еліти, але в той же час радикальна і відносно швидка зміна соціальної природи чи соціетального типу суспільства». Серед провідних дослідників соціальних трансформацій можна визначити таких, як М. Горшков, Т. Заславська, Н. Лапін, А. Флієр, В. Ядов та інші.

Визначено такі основні риси трансформації: є всеохоплюючою; носить мирний характер проведення; тягне за собою неминучу і глибоку аномію; залежить від підтримки соціуму; має слабку передбачуваність і керованість процесу.

Говорячи про соціальні перетворення, не можна обійти увагою ще одну важливу проблему. Це проблема детермінант, факторів соціальних трансформацій. На даний момент вже достатньо очевидною стає неефективність монофакторних моделей та спроб пов’язати рух соціальної історії з певним домінуючим детермінантним параметром. В науковій думці набуває значення полікаузальність соціальної динаміки.

Термін «трансформація» є англомовним і в перекладі «transformation» означає безпосередньо «зміна». Даний термін, на думку автора є найбільш наближеним до характеристики процесів, досліджуваних автором, але ним переважно позначають активні стадії соціальних перетворень. Крім того, як зазначає Т. Рассадіна, трансформація є лише видом соціальних змін, тобто більш вузьким поняттям. Тим не менш автор вважає за доцільне використовувати дане поняття для позначення безпосередньо економічних перетворень в суспільстві.

Дата добавления: 2014-01-07