Державна територія

Державні кордони

Державний кордон – це визначена на картах і закріплена шляхом маркірування на місцевості лінія і вертикальна площина, що проходить цією лінією, яка визначає зовнішні межі державної території, тобто просторову межу дії державного суверенітету (територіального верховенства).

Державні кордони — сухопутні і водні між державами — встановлюються за угодою, повітряні і кордони надр — є похідними від перших двох; кордон територіальних вод, що примикають до відкритих водних просторів, держава встановлює самостійно. Як засіб встановлення державного кордону використовуються:

1) делімітація — договірне визначення напряму і положення кордону з описом інанесенням його на карту;

2) демаркація — встановлення держкордону на місцевості. Її здійснюють змішані комісії прикордонних держав шляхом встановлення прикордонних знаків. Про виконану роботу комісія складає ґрунтовний протокол (ґрунтовний — в значенні як подробиць, так і вказівки істотних обставин, характерних для тих або інших ділянок кордону).

Режим кордону закріплюється в договорі. На річках, як правило, кордон встановлюється по фарватеру, якщо річка судноплавна, або посередині, якщо вона такий не є.

Зміна кордону або його режиму можлива тільки на основі спеціальної угоди. В прикордонних районах держави на своїй території вільні встановлювати необхідний прикордонний режим. Така свобода, проте, обмежується принципом ненанесення збитку сусідній стороні: скажімо, не можна допускати роботи, які можуть змінити рівень або русло прикордонних річок або привести до їх забруднення. Питання, що відносяться до плавання по прикордонних річках (озерах) або іншому їх народногосподарському використовуванні, розв'язуються за угодою.

Прикордонна смуга звичайно встановлюється шириною не більше 2—5 км. Проблеми, що виникають у зв'язку з держкордоном, розв'язуються уповноваженими, що призначаються особо (комісарами). Режим державного кордону України встановлений Законом «Про державний кордон України» 1991 року.

Територія держави цілісна і недоторканна. Вперше цей принцип був проголошений французькою буржуазною революцією 1789 р. З нього виходить в своїй політиці більшість держав світу.

Державна територія складається із сухопутної території з надрами, водної і повітряної. Водну територію складають внутрішні води і територіальне море.

Територіальне море (води) – смуга прибережних морських вод завширшки понад 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу від прямих висхідних ліній.

Надра. Глибинні межі надр – це рівень найбільшого їх освоєння. Тут може бути проблема, що пов’язана з можливостями похилого буріння.

Повітряна територія з умовним космічним простором (100-110 км). Правового обмеження вишини не існує.

Верховенство держави в межах своєї території полягає у тому, що влада держави є вищою по відношенню до всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться на її території.

В умовах міжнародно-правової оренди держава-орендатор може здійснювати свою юрисдикцію, але не суверенітет.

Статут ООН (1945 р.) заборонив використання сили проти «територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави». Відповідні розділи були в договорах СРСР з ФРН (12 серпня 1970 р.); ПНР з ФРН (7 грудня 1970 р.); в Декларації ООН про принципи міжнародного права і співпраці держав відповідно до Статуту ООН; в Гельсінському завершальному Акті, де указується: «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав в Європі, і тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони» (ст. III).

Можна, звичайно, посилатися на те, що принцип самовизначення націй слід вважати основним принципом територіальних розмежувань. Народ сам вирішує проблеми як внутрішньої, так і зовнішньої компетенції, але справа в тому — в якій формі і яким чином народ виносить свої ухвали? Референдум, плебісцит? А може бути, за нього вирішує парламент або уряд? Питання можна множити, але, на жаль, чіткої відповіді в міжнародному праві не знайти. Цей розділ — вразливе місце міжнародного права, оскільки дуже багато що віддано у владу політики. Як приклад, можна привести Югославію, де політичні міркування привели до створення держави (Косово) створення якої з правової точки зору має багато питань. Захід послідовно виступав за відокремлення сербського краю Косово спочатку від Югославії, а потім – від Сербії. Є і інші приклади. Це самовизначення Абхазії, де справа дійшла до війни між Абхазією і Грузією. Те ж саме можна сказати про Придністровя, Південну Осетію.

Можлива мирна передача частини території однієї держави іншої відповідно до належним чином оформленої міжнародної угоди між ними. Така передача називається цессією. Вона можлива в порядку обміну територіями (те, що СРСР пропонував зробити Фінляндії в 1939 р.) або за гроші (що фактично зараз пропонується Японією Росії за південнокурильські острови), або за пільги.

Територіальна суперечка, як і будь-яка міжнародна, на практиці може мати місце як відносно факту, так і права. Але частіше всього одне від іншого відділити неможливо: за фактом неминуче тягнеться право (або безправ'я). Розхожі приклади — суперечка між Великобританією і Аргентиною через Фолклендські (Мальвінські) острови або тією ж Великобританією з Іспанією через Гібралтар. Має місце суперечка за фактом або за правом? І те, і інше. Або територіальні суперечки, які СРСР мав з Китаєм. Є фактичне положення, яке визнається як самоочевидне, але в наявності також і маса правового аргументування.

Територіальні суперечки з часом все-таки, як правило, приходять до свого вирішення. В цьому випадку неминуче укладення міжнародного договору.

Від суперечки слід відрізняти претензію, коли над якоюсь територією признається суверенітет іншої держави, але це вважається несправедливим. Багато хто, наприклад, в російському суспільстві має помилкові претензії до Америки у зв'язку з тим, що остання придбала у Росії у 1867 р. Аляску.

Територіальні суперечки розв'язуються не тільки за угодою сторін. Можливе і проведення референдуму (плебісциту); втім, цій події все одно передує домовленість, згідно якої сторони наперед погоджуються на визнання результатів референдуму.

Офіційна позиція держави з територіальних питань викладається у видаваних нею картах. В цьому випадку інші держави мають підстави для своєї офіційної реакції.

Демілітаризовані і нейтралізовані зони встановлюються за міжнародною угодою.

Демілітаризація — це роззброєння певної території.

Нейтралізація — заборона ведення воєнних дій або використання території в цих цілях. На практиці обидва ці поняття часто взаємопов’язуються.

За угодою від 26 жовтня 1905 р. Швеція і Норвегія демілітаризували і нейтралізували свої території уздовж кордону на глибину 25 км. Радянський Союз мав такі кордони з Фінляндією за договорами 1920 і 1922 рр., а також з Туреччиною за договором 1921 р. Були такі зони навколо Ізраїлю (1949 р.). Нейтралізовані Магелланова протока, Суецький канал (1888 р.) і Панамський канал (1903 р.). Демілітаризовані Аландські острови і архіпелаг Шпіцберген (1920 р.).

Сучасна практика знає створення без'ядерних зон. 14 листопаду 1967 р. в Мехіко 14 латиноамериканських держав створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за виконанням укладеного договору здійснюється на основі інспекцій.

По лінії ООН були ухвалені рішення, що забороняють розміщення ядерної зброї на дні моря, в його надрах, на Місяці, на інших небесних тілах і в космосі. Іншими словами, дно Світового океану, як і весь космос, — величезна без'ядерна зона.

Оренда території — це надання за договором однією державою іншій права користуватися певною ділянкою території в певних цілях на певний термін і за певну платню.

Приклади — військові бази США по всьому світу; радянські військові бази в Порккала-Удд (Фінляндія) і Порт-Артурі (КНР). Обидві згадані території Радянський Союз повернув достроково в 1955 р. у зв'язку з рішенням про ліквідацію військових баз за межею СРСР. А також відмова сучасної Росії від воєнних баз у В’Єтнамі (Камрань), на Кубі, у Грузії.

У 1962 р. СРСР надав фінам в оренду Сайменській канал із спорудами і береговою смугою по обидві сторони від 30 до 200 метрів, а також острів Малий Висоцький. Мета оренди — перевезення вантажів до Фінляндії і назад у Фінську затоку. Територіальне верховенство над зоною каналу залишилося за СРСР. Правопорушення фінських громадян, які не зачіпають радянські (російські) інтереси, передаються фінській стороні. В цілому там діє фінське законодавство, хоча за певних обставин можуть застосовуватися норми російського права.

Оренда не може бути безстроковою, інакше вона перетворюється в цессію.

Адьюдикація — це спосіб придбання території за допомогою рішення міжнародних судових органів (суд, арбітраж). Мається на увазі, що територіальна суперечка була добровільно передана туди сторонами, що сперечаються. При цьому передбачається, що у якоїсь сторони є достатні правові підстави на володіння територією і їх необхідно підтвердити. Вказаний спосіб застосовується в основному у відносинах між західними країнами як результат близькості їх правових систем.

Дата добавления: 2014-01-07