Віровчення і культ

Символ віри

Символ Віри для вигоди поділено на 12 частин, або членів; читається він так;

1. Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба й землі, всього видимого й невидимого.

2. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденого перше всіх віків: Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденого, несотвореного, Одноістотного з Отцем, через Якого все сталося.

3. Він для нас, людей, і для нашого спасіння з небес зійшов і тіло прийняв од Духа Святого й Марії Діви, і став людиною.

4. І розп'ятий був за нас при Понтійському Пилаті, і страждав, і був похований.

5. І воскрес у третій день, як було написано.

6. І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

7. І знову прийде у славі судити живих і мертвих, і царству Його не буде кінця.

8. І в Духа Святого, Господа, Животворчого, що від Отця походить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через Пророків.

9. Во Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву.

10. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.

11.Чекаю воскресіння мертвих.

12. І життя будучого віку. Амінь.

З цього Символу Віри ми бачимо, що він містить у собі науку: 1) спочатку про Бога взагалі і, зосібна, про Першу Особу Святої Трійці, про Бога Отця (1-й член); 2) потім — про Другу Особу, Сина Божого, Ісуса Христа (члени: 2, 3, 4, 5, 6 і 7-й); 3) далі про Третю Особу, Духа Святого (8-й член); 4) про Церкву Христову й її уста­нови — таїнства (члени 9 і 10-й) і 5) про прийдешнє життя людей (члени 11 і 12-й).

У системі християнської релігії вельми розвинутою є культова практика як форма зовнішнього вияву релігій­ності та засіб встановлення і підтримки містичного спіл­кування віруючого з Богом. У структурі християнського культу виокремлюють таїнства та обряди й систему від­прав богослужінь.

Сім святих таїнств. В основу культу християнства по­кладено сім святих таїнств, які визначають повноту й досконалість благодаті Божої.

Таїнство — обрядова дія в християнстві, через яку, за вченням цер­кви, віруючому передається Божа благодать.

Здійснення таїнства є реальною подією поєднання не­бесного і земного світів, запорукою прилучення віруючого до божественного. Ортодоксальна християнська традиція (православ'я, католицизм) визнає сім таїнств, кожне з яких має догматичний смисл, започаткований ще Ісусом Хрис­том:

1) хрещення — символізує прийняття людини в лоно християнства, зняття з неї вродженого гріха і відкриття таким чином їй шляху до спасіння;

2) миропомазання — символізує освячення і зміцнен­ня духовних сил християнина на шляху до спасіння;

3) сповідь (покаяння) — звіт віруючого про порушення заповідей Божих;

4) євхаристія (причастя) — символізує єдність Бога з людьми; полягає в частуванні віруючих хлібом і вином, які, за вченням церкви, при здійсненні обряду таємниче перетворюються на «тіло і кров Господні»;

5) священство — за християнським вченням, це пов­новаження і сила, які Бог надає чоловікам і які необхідні для виконання спасительних обрядів Євангелія;

6) шлюб — зводиться до того, що майбутнє подружжя, обіцяючи перед вівтарем бути вірним один одному, отри­мує через священнослужителів благодать однодушності «до благословенного народження і християнського виховання дітей»;

7) єлеосвячення (соборування) — символізує зцілен­ня людини від душевних і тілесних хвороб й одночасно є засобом відпущення нерозкаяних гріхів.

Серед інших культових дій у християнстві поширени­ми є молитва; іконовшанування; вшанування хреста, релі­квій святих та священних місць; богослужіння, пости.

Молитва. Християнська молитва зазвичай звернена до Бога-Отця через Ісуса Христа під керівництвом Свя­того Духа. Вона троїста за формою. І це не випадко­вість. Форма молитви випливає з природи Божого од­кровення, найвищим виявом якого є життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа. В основу християнської молитви покладено розуміння того, що Ісус усунув перешкоди, що відділяли Бога від людей, оскільки своєю смертю на хресті він спокутував і здолав відчуження, породжене їхніми гріхами.

Молитва — не просто спосіб переконати Бога зробити щось для людей. Скоріше це спосіб приєднання до його промислу. Тому в Біблії молились Авраам і Давид, Ілля й Іона. Часто молився Ісус і вчив цьому своїх учнів. Він звертав особливу увагу на довірливість, щирість і лаконіч­ність молитви. Центральною молитвою християнського культу є Господня молитва («Отче наш»), яка читається в християнських церквах регулярно. Вона визнається усі­ма християнськими течіями.

Іконовшанування. Починаючи з VIII ст., в християнс­тві офіційно визнано іконовшанування. Православне та католицьке богослов'я, обґрунтовуючи цю традицію, зазна­чають, що ікона допомагає віруючому зосередитися, спря­мовує його увагу до предмета молитовного розмірковуван­ня, а тому невіддільна від молитовної діяльності.

Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць. Ґрунтується на їхній причетності до реальних чи легендарних подій в історії християнства. Згадки про них посилюють релігійні почуття віруючих та слугують запо­рукою єдності церковної традиції.

Богослужіння. Християнські богослужіння складають­ся з добового, тижневого та річного богослужбового кіл.

Добове коло богослужінь, що вельми розвинуте у схід­ному християнстві, передбачає вечірні, повечірні, опівніч­ниці, ранкові та години «часів». Це здебільшого колек­тивні молити, що супроводжуються богослужбовими спі­вами та читанням біблійних текстів.

Своєрідним центром добового кола християнських від­прав є літургія (меса), що має дві частини — «літургію оглашених» та «літургію вірних». Під час першої части­ни можуть бути присутніми як хрещені, так і не хрещені, але наближені до християнства й підготовлені до таїнства хрещення. Літургійна відправа у своїй другій частині пе­редбачає вже присутність і участь лише охрещених членів церкви, які сповідалися та приготувалися до участі у таїн­стві євхаристії як центральній події літургії.

Літургія (грец. litos — загальний, ergov — справа) — обідня, най­головніше християнське богослужіння, що проводиться у всіх хрис­тиянських віросповіданнях.

Тижневе коло відправ є сукупністю добових кіл бого­служінь протягом тижня. Кульмінацією тижневого кола є недільна літургія.

Річне коло богослужінь — це система християнсь­ких свят, що склалася протягом І—IV ст. н. є. У першу чергу до них відносяться двунадесяті свята, або два­надцять найвизначніших (після Пасхи) свят. Вісім із них установлено на честь основних подій із життя Ісуса Христа, чотири (так звані Богородичні) — на честь Бо­городиці.

Ці свята мають ще одну класифікацію: вони поділя­ються на неперехідні, дати відзначення яких чітко фіксо­вано, і перехідні, дні проведення яких залежать від дати святкування християнської Пасхи. До неперехідних на­лежать дев'ять свят:

— Різдво Христове — 25 грудня (7 січня за новим стилем);

— Хрещення Господнє (Богоявления, Водохреща) — 6 (19) січня;

— Стрітення Господнє — 2 (15) лютого;

— Благовіщеня Пресвятої Богородиці — 25 березня (7 квітня);

— Преображення Господнє — 6 (19) серпня;

— Успіня Пресвятої Богородиці — 15 (28) серпня;

— Різдво Пресвятої Богородиці — 8 (21) вересня;

— Воздвижения хреста Господнього — 14 (27) ве­ресня;

— Введення в храм Пресвятої Богородиці — 21 лис­топада (4 грудня).

До групи перехідних належать три свята:

— Вхід Господній до Єрусалима (за тиждень до Пасхи);

— Вознесіння Господнє (на 40-й день після Пасхи);

— П’ятидесятниця, інша назва — день Святої Трійці (50-й день після Пасхи).

Пасха (Великдень) встановлена на честь воскресіння Ісуса Христа. Це свято свят християн має три етапи: 1) передпасхальний тиждень («страсний» — пов'язаний із зга­дкою про останній тиждень земного життя Ісуса); 2) пас­хальну неділю (свято світлого Христового Воскресіння); 3) післяпасхальний тиждень («чистий»).

До великих свят річного кола богослужінь належать також:

— Обрізання Господнє — 1 (14) січня;

— Покрова Пресвятої Богородиці — 1 (14) жовтня;

— Різдво Іоанна Хрестителя — 24 червня (7 липня). Протягом року відзначаються дні народження та дні пам'яті святих, а окремі християнські громади святкують так звані престольні (або храмові) свята, тобто дні святих, на честь яких було побудовано їхні храми.

Пости. В особливій пошані у християн і пости: щоти­жневі (середа і п'ятниця), на деякі двунадесяті та великі свята і чотири багатоденні пости — Великий, Петрів, Ус­пенський і Різдвяний. Великий піст передує Великодню і розпочинається за 49 днів до Пасхи. Петрів піст (Петрів­ка) триває від дня Усіх Святих до 29 червня (12 липня); Успенський піст — з 1 до 15 (14 до 28) серпня, а Різдвяний (Пилипівка) — з 15 (27) листопада до 25 грудня (7 січня). Пости передбачають не стільки утримання від пев­них видів їжі, скільки духовне очищення та самовдоско­налення віруючих християн.

3. Сучасний стан православ’я в Україні

При всій строкатості релігійної карти сучасної Украї­ни більшість релігійних громад перебуває у межах різних напрямів християнства.

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є пра­вослав'я.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, орга­нізація церковного життя, що ввібрали в себе особливості націо­нальної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є сим­волами української духовності.

Сьогодні українське православ'я репрезентують Укра­їнська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна правосла­вна церква (УАПЦ) та Українська право­славна церква Московського патріархату (УПЦ МП).

Українська православна церква Київського патріарха­ту вважає себе правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинополь­ського патріархату з 988 p., входили території сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смо­ленської області (Росія). У 1686 р. супроти приписів цер­ковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Московського патріархату, який був встано­влений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київсь­ка митрополія втрачала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, що в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Вселенський патріархат, вона була пере­творена на звичайну єпархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську державність почався і рух за автокефалію Української пра­вославної церкви.

У 1919 р. український уряд на чолі із Семеном Пет­люрою проголосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїн­ський православний собор, який також проголосив Українську православну церкву автокефальною. Очолив церк­ву митрополит Василь Липківський. Та оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утво­реного в 1922 р. Радянського Союзу, то у 1930 р. радянсь­ка влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відро­джена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 р., по святкуванні 1000-ліття хрещення Русі-України, в нашій державі почався рух за третє відродження УАПЦ. 5—6 червня 1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнсь­кий православний собор за участю більш як 700 делегатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і об­рав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ в США. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ було офіційно зареєстровано. Ке­рівництво Російської православної церкви (РПЦ), не в змо­зі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згідно з рішенням Архі­єрейського собору РПЦ 30-31 січня 1990 р. Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну самостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебу­вання Української православної церкви в складі Москов­ського патріархату суперечило політичному статусу Укра­їни. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв поста­нову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задо­воленні такого прохання.

25-26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину помісну православну Церкву — Українську православну церкву Київського па­тріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мсти­слава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними орга­нами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) де­хто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єд­наної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Димитрій (Володимир Ярема). Так в Укра­їні почали функціонувати три самостійні православні цер­кви — Українська православна церква Київського патріар­хату, Українська автокефальна православна церква і Укра­їнська православна церква Московського патріархату.

Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ’я, до складу якого входить 18279 парафій (52,2 відсот. від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни) проти 17071 (51,6 відсот.) на 1 січня 2009 р. Водночас, простежується тенденція до зменшення їх питомої ваги в загальній складовій, а приріст релігійних громад є нижчим загальнодержавного показника.

Найчисельнішою серед православних церков є Українська православна церква (УПЦ), мережа якої становить 67,5 відсот. православних громад країни. Переважна більшість – 5833 громади (47,3 відсот.) розміщені в Північно-Центральному регіоні, де найбільша їх кількість діє у Вінницькій (975) та Хмельницькій (929) областях. За останні три роки (2009-2011 рр.) кількість релігійних громад УПЦ збільшилася на 801 одиницю (6,9 відсот.). Керівництво церквою здійснюється метрополією УПЦ та 46 єпархіальними управліннями. Сьогодні церква має 12340 парафій (9922 священнослужителя), 191 монастир (4625 ченців), 14 місій, 34 братства, 20 духовних навчальних закладів (4765 слухачів) та 4258 недільних шкіл. Життя і діяльність УПЦ висвітлюють 110 періодичних релігійних видань.

Його Блаженство кир Володи́мир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан; 23 листопада 1935) — архієрей Української православної церкви (Московського патріархату) з 1966 року, з 1992 року її предстоятель, митрополит Київський і всієї України. Голова і постійний член Священного Синоду Української православної церкви. Постійний член Священного Синоду Російської православної церкви. Член Президії Міжсоборної присутності РПЦ.

Один з найвпливовіших архієреїв Російської православної церкви. З 1987 по 1996 роки був керівником справами Московської патріархії. У 1990 році зайняв друге місце на виборах патріарха Московського, поступившись Алексію ІІ; після його смерті, у 2009 році, мав великі шанси бути обраним патріархом, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським.

Майбутній митрополит народився 23 листопада 1935 у селі Марківці, Летичівського району Хмельницької області у селянській родині, яка постраждала від акції геноциду українського народу 1932-33 років, проведеного СРСР. Національність — українець. З дев'яти років ніс різні послухи при Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села, який відкрила після сталінського терору німецька влада. Після закінчення Меджибізької середньої школи навчався в Одеській духовній семінарії (1954—1958). 1958 року вступив до Ленінградської духовної академії, яку закінчив 1962 зі ступенем кандидата богослов'я за наукову роботу «Христос Спаситель — Начальник світу». Викладав в Одеській духовній семінарії, виконував обов'язки старшого помічника інспектора, одночасно обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління. 14 червня 1962 року митрополит Херсонський і Одеський Борис (Вік) висвятив Віктора Сабодана у сан диякона, 15 червня — в сан ієрея, 26 серпня отець Віктор був пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира. У 1965 році закінчив аспірантуру при Московській духовній академії, став ректором Одеської духовної семінарії з возведенням у сан архімандрита. 1966 призначений заступником начальника Руської духовної місії в Єрусалимі. 23 червня 1966 року став єпископом Звенигородським, вікарієм Московської єпархії з дорученням виконувати обов'язки представника РПЦ на Всесвітній Раді Церков. Хіротонію в єпископа очолив митрополит Крутицький і Коломенський Пимен (Ізвєков), згодом Патріарх Московський і всієї Русі. Таїнство хіротонії відбулося 9 липня 1966 року в Успенському соборі Троїце-Сергієвої Лаври. 28 листопада 1968 року єпископ Володимир був переміщений на Переяслав-Хмельницьке вікаріатство Київської єпархії. З 20 березня 1969 року — єпископ Чернігівський і Ніжинський, тимчасово керував Сумською єпархією. Протягом 1970—1973 років був відповідальним редактором журналу «Православний вісник». 18 квітня 1973 року призначений єпископом Дмитрівським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії, 9 вересня возведений у сан архієпископа. З 18 квітня 1978 року — професор Московської духовної академії. 5 червня 1979 року у МДА архієпископ Володимир захистив магістерську дисертацію на тему: «Еклезіологія у вітчизняному богослов'ї». 3 березня 1976 року — у складі Комісії з питань християнської єдності, у 1978 році був членом комісії з підготовки й проведення святкування 60-річчя відновлення Патріаршества в РПЦ, у 1981—1988 роках входив у комісію з підготовки й проведення святкування тисячоліття Хрещення Русі. Після возведення в сан митрополита 16 липня 1982 року очолив Ростовську й Новочеркаську єпархію у Російській Федерації. 28 березня 1984 року митрополит Володимир призначений Патріаршим екзархом Західної Європи. З 30 грудня 1987 року — Керуючий справами Московського Патріархату й постійний член Священного Синоду. 1989 року тимчасово управляв Гаазькою єпархією (Голландія). Наприкінці 80-х рр. митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю. 16 вересня 1988 року на установчій конференції Радянського фонду милосердя й здоров'я був обраний членом президії й правління фонду. 1988 року став членом Центральної виборчої комісії під час виборів народних депутатів СРСР. З 10 квітня 1989 року очолював комісію, створену в грудні 1988 року, з питань вивчення матеріалів, що стосуються реабілітації духовенства й мирян РПЦ. 3 травня 1990 року митрополит Володимир був призначений головою комісії з організації й проведення похорону Патріарха Пимена, потім входив до складу комісії Священного Синоду з питань підготовки Помісного Собору РПЦ. 1990 року митрополит Володимир був одним із 3 кандидатів на Патріарший Престол, другим за кількістю набраних голосів. Помісний Собор обрав Патріархом Московським і всієї Русі Ленінградського й Новгородського митрополита Алексія (Ридигера).

Архієрейський Собор РПЦ 25 — 27 жовтня 1990 році у складі 91 ієрарха РПЦ визначив надати УПЦ незалежність і самостійність у її управлінні, уникнувши тим самим необхідності надання канонічної автокефалії УПЦ. Найменування «Український Екзархат» було скасовано, а Предстоятелю УПЦ було надано титул «Блаженніший Митрополит Київський і всієї України».

На наступному Архієрейському Соборі в Москві 31 березня — 5 квітня 1992 року предстоятель УПЦ Митрополит Філарет (Денисенко) дав обітницю подати у відставку у зв'язку з обвинуваченнями на його адресу. Після повернення до Києва він оголосив про свою відмову скласти з себе обов'язки предстоятеля УПЦ. Саме це, на думку критиків предстоятеля УПЦ, стало причиною розділення у Православній Церкві, яке іноді називають «філаретівським розколом» (офіційна позиція УПЦ МП). З точки зору Української Православної Церкви Київського Патріархату, у Москві його змусили дати обітницю під тиском, а згодом Синод УПЦ незаконно усунув його від влади.

27 травня Собор Архієреїв УПЦ відбувся не в Києві, де ситуацію контролював Предстоятелль УПЦ Філарет, а у Харкові, куди й було викликано всіх українських єпископів. Цей Собор «у зв'язку з викриттям у гріхах, не сумісних зі служінням як Предстоятеля УПЦ, і розкольницькою діяльністю», змістив митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ, Київської кафедри і відрахував його за штат із забороною у священнослужінні.

Архієрейський Харківський Собор УПЦ більшістю голосів (16 з 18) Предстоятелем УПЦ, Митрополитом Київським і всієї України, обрав митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який на той час знаходився на богословській конференції у Фінляндії. З обранням на кафедру Київських святителів першим привітав новообраного Предстоятеля УПЦ 27 травня Президент Фінляндії.

28 травня 1992 року відповідно до 3-го пункту Постанови про УПЦ, прийнятої Архієрейським Собором РПЦ 25 — 27 жовтня 1990 року, Патріарх Алексій ІІ благословив митрополита Володимира на служіння як Предстоятеля Української Церкви. Згідно з цією Постановою, Митрополитові Володимиру в межах України було надано титул «Блаженніший» з правом носіння двох панагій і предносіння хреста під час богослужіння (на Архієрейському Соборі РПЦ 18 — 23 лютого 1997 року титул «Блаженніший» був закріплений за Предстоятелем УПЦ також на канонічній території Російської Церкви).

У цей період у Києві проходив також Собор, який проводив Митрополит Філарет (Денисенко). На ньому були присутні окремі представники УПЦ (проте жодного діючого єпископа). У результаті Собору з точки зору УПЦ-КП було здійсненно об'єднання УПЦ та Української Автокефальної Православної Церкви, що перебувала в розколі з кінця 1980-х. З точки зору УПЦ та юридично відбулась лише зміна назви УАПЦ на «Українська Православна Церква - Київський Патріархат». Цей Собор і новостворену релігійну організацію не визнала жодна Православна Церква світу.

11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ затвердив рішення Харківського Собору УПЦ. Помісний Собор УПЦ 26 червня 1992 року в Києві ухвалив: «Визнати Архієрейський Собор у Харкові від 27 — 28 травня 1992 року канонічним і затвердити всі його діяння й постанови, які вважати законними».

Постанова Архієрейського Собору УПЦ Московського Патріархату була схвалена й прийнята усіма Помісними Православними Церквами. Їхні Глави привітали новообраного Предстоятеля УПЦ Московського Патріархау Митрополита Київського і всієї України Володимира, а також підтримали рішення священноначалля УПЦ Московського Патріархату і РПЦ позбавити сану (а згодом і відлучити від Церкви «за рокзольницьку діяльність») колишнього Київського Митрополита.

20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув у Київ. Його зустрічала велика кількість православних кліриків і мирян. Свою першу проповідь Митрополит Володимир почав словами: «Я прибув не у відрядження і не з-за кордону, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні».

У Блаженнішого Митрополита Володимира є почесні докторати від кількох університетів і світових наукових закладів, він є дійсним членом Міжнародної академії інформатизації (при Екологічній і соціальній раді ООН) і Міжнародної кадрової академії Ради Європи.

У березні 1996 року Блаженнішого Митрополита Володимира обрано почесним головою Міжнародного комітету при ООН з питань святкування 2000-річчя Різдва Христового.

Блаженніший Митрополит Володимир — відомий православний проповідник, богослов, духовний письменник і поет. У 1997—1998 роках вийшло у світ 6-томне видання його праць.

Українська православна церква – Київського патріархату (УПЦ КП) за кількістю релігійних громад, що складають її мережу посідає друге місце в країні після УПЦ. Упродовж останніх трьох років церква розширила мережу в усіх регіонах країни. Якщо на початок 2009 р. вона нараховувала 4128 парафій то на 1 січня 2012 р. їх чисельність зросла на 354 одиниці (8,6 відсот.). Найбільша кількість релігійних громад Київського патріархату діє в Західному регіоні – 1902 (42,4 відсот.) проти 1773 (42,9 відсот.) на початок 2009 р. У Північно-Центральному регіоні діє 1817 громади (40,5 відсот.), що на 150 більше ніж на початок 2009 р. та 763 (17 відсот.) у південно-східних областях (на 75 більше проти 2009 р.). Упродовж 2009-2011 рр. приріст релігійних громад УПЦ КП склав 354 одиниці або 8,6 відсот. В структурі церкви діють патріархія, 34 єпархіальних управління, 4482 громади (3088 священнослужителів), 49 монастирів (175 ченців), 27 місій, 12 братств, 16 духовних навчальних закладів (1136 слухачів) та 1294 недільні школи. Діяльність церкви висвітлюють 36 періодичних релігійних видань. Предспоятелем УПЦ КП є Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філаре́т (в миру: Михайло Антонович Денисенко).

Народився Михайло в 1929 році в селі Благодатному на Донбасі, у родині робітника Антона Денисенка і його дружини Меланії. У 1946 році після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, закінчив її з відзнакою — і у тому ж році вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі (1 січня 1950 р.), прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета. 15 січня 1950 року Святійшим Патріархом Алексієм був рукопокладений в сан ієродиякона, а в 1951 році 18 червня (у день Св. Тройці), — у сан ієромонаха. У 1952 році закінчив курс Московської Духовної Академії з вченим ступенем кандидата богослов'я і був призначений викладачем Священного Письма (Новий Завіт) в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов'язки благочинного Троїце-Сергієвої Лаври. З 1953 року викладав у Московській Духовній Академії. У 1953-54 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла звання доцента. У тому ж 1953 році був призначений на посаду старшого помічника академії. У 1956 році призначений інспектором Саратовської Духовної Семінарії із зведенням у сан ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської Духовної Семінарії, а 12 липня 1958 року зведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії. У 1960 році призначений керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962 року був настоятелем подвір'я Російської Православної Церкви при Александрійському Патріархаті у місті Александрії (ОАР). 12 січня 1962 року ухваленням Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 року відбулася хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, у якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвеков), архієпископ Никодим (Ротов), єпископ Кипріан (Зернов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак). 3 червня 1962 року по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення на території Австрії єпархії Російської Православної Церкви у жовтні 1962 року призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 року призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 року возведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 25 лютого 1968 року Святійшим Патріархом Алексієм возведений у сан митрополита. У 1971 році Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій. За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков. 22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом «Дружби народів». Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Русі. Через хворобу Патріарха Пимена, всю роботу з підготовки та проведення святкування 1000-ліття хрещення Руси-України вів митрополит Філарет. У травні 1990 року на зустрічі з духовенством Тернопільської єпархії Філарет засуджував учасників автокефального розколу, кажучи, що розкольники діють за прямою вказівкою націоналістичних організацій, які влаштувалися за кордоном. Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 року Священним Синодом таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. 5 червня 1990 року Архієрейським Собором Російської Православної Церкви таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного собору РПЦ 7-8 червня 1990 року. Єпископат Української Православної Церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської Православної Церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. 25-27 жовтня 1990 року Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, як одноголосно обраний українським єпископатом став Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом «Митрополит Київський і усієї України». 26 жовтня 1990 року, у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення архієрейського собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви. Після прийняття рішення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року про проголошення України незалежною державою, митрополит Філарет 1-3 листопада 1991 року скликав Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1-2 квітня 1992 року фактично відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію. Патріарх Алексій II вирішив неканонічним засобом усунути митрополита Філарета з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і поставити на його місце свого ставленика. 26 червня 1992 року у порушення канонів, Устава УПЦ і постанов Архієрейського Собору РПЦ про самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, — і за вказівкою Патріарха Алексія II — у Харкові був скликаний собор, який обрав ще одного митрополита Київського: ним став митрополит Володимир (Сабодан) — тоді Керуючий справами Московської Патріархії (РПЦ). Архиєрейський собор РПЦ таким чином вирішив покарати митрополита Філарета за його намір відділитися від Російської Православної Церкви для утворення Помісної Української Православної Церкви. 11 червня 1992 року Собор РПЦ засудив його, але митрополит Філарет не визнав за собою вини і не підкорився рішенню Собора, вважаючи його неканонічним і незаконним. 25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому відбулося об'єднання Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву — Київський Патріархат. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ — і Митрополита Філарета обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України. Митрополит Філарет попри всі нападки та інтриги продовжує боротися за створення в Україні Помісної Православної Церкви Київського Патріархату. Церковна і громадська діяльність митрополита Філарета відзначена багатьма високими нагородами Російської Православної та інших Церков, а також орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів.

День інтронізації — 22 жовтня 1995 р. На Всеукраїнському Помісному Соборі митрополита Філарета обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. З того часу плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, роблячи чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату.

У 1997 році за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено на Соборі УПЦ (МП) в 1992), мотивучи це «продовженням розкольницької діяльності». На Апеляцію митрополита Філарета Вселенський Патріархат та інші Помісні Православні Церкви не дали ні ствердної, ні заперечної відповіді.

Кількість громад Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) зросла порівняно з початком 2009 р. на 24 одиниці. Найбільше парафій – 827 (68,5 відсот.) діють у західних областях країни. УАПЦ має патріархію, 15 єпархіальних управлінь, 1208 громад (730 священнослужителів), 9 монастирів (10 ченців), 7 місій, 1 братство, 7 духовних навчальних закладів (154 слухачі) та 312 недільних шкіл. Діяльність церкви висвітлюють 6 періодичних видань.

Очільником УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков Валерій Андрійович).

Народився 11 березня 1949 в місті Копичинці, Гусятинського району Тернопільської області. Вищу духовну освіту отримав у Московських духовних семінарії й академії в Загорську.

-1981 р.- Священиче рукоположення, перебував серед духовенства у Львівської і Тернопільської єпархій РПЦ.

-1987 р.- його архієрей, митрополит Никодим (Руснак) заборонив Валерію Кудрякову проведення будь-якої церковної діяльності та виконання будь-яких публічних священицьких функцій.

-1989 р.- єпархіальний архієрей скасував заборону і відновив Валерія Кудрякова серед духовенства Львівської та Тернопільської єпархії.

-1990 р.- вступив до УАПЦ. Через це керівництвом УПЦ МП був відлучений від духовенства Російської православної церкви.

-1995 р. - архиєрейське рукоположення в УПЦ КП. Його освячення проводив Патріарх Володимир (Романюк) та єпископ Ізяслав (Карга) з Донецька і Луганська.

-травень-жовтень 1995 р.- єпископ Хмельницький і Кам'янець-Подільський УПЦ КП.

-19 жовтня 1995 р.- відійшов від УПЦ КП. Визнав юрисдикцію патріарха Київського і всієї України УАПЦ Димитрія (Яреми).

-1997 р. піднесений у сан архиєпископа, 1999 р. — у сан митрополита Тернопільського і Подільського.

-1 березня 2000 р.- обраний місцеблюстителем Патріаршого престолу.

-14 вересня 2000 р.- обраний Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви з титулом митрополита Тернопільського і Подільського.

Дата добавления: 2014-01-07