ВИтрати факторів і витрати виробництва для певного обсягу продукції

Ресурси	Ціна одиниці ресурсу, грн.	Комбінація факторів, одиниць
Варіант 1	Варіант 2	Варіант 3
Праця
Земля				?
Капітал				?
Підприємницький хист				?
Валові витрати				?

З даних табл. 12.1 видно, що з двох комбінацій ресурсів вигідним є 1-й варіант, за якого валові витрати становитимуть 26 грн. Отже, комбінація 1 — найменш витратний варіант виробництва даної кількості хліба.

Виходячи з цього підприємство купує на ринку ресурсів : робочої сили — 4 одиниці, землі — 6 одиниць, капіталу — 2 одиниці, підприємницького хисту — 2 одиниці.

Друга стадія:...В...Т¢ — стадія виробництва, на якій створюються нові товари. Літера В означає процес виробництва, а літера Т¢ — обсяг товару з такими витратами, що можна одержати прибуток.

Тут ми припускаємо, що хлібокомбінат діє на конкурентному ринку, максимізує прибуток, який дорівнює валовому доходові (виторгу) мінус валові витрати. Максимізація прибутку передбачає, що підприємство ефективно здійснює виробничі операції і приймає зважені рішення на ринку ресурсів (купує ресурси за найнижчими цінами і виробляє оптимальний обсяг продукції, щоб одержати максимум прибутку). Прибуток — це чисті надходження або фактичний заробіток підприємця. Він репрезентує величину, яку підприємство може реінвестувати в нові машини, верстати, технологічні лінії, будівлі тощо. Усі названі види діяль­ності, що ґрунтуються на прибутку, збільшують для його власника (чи власників) капітал підприємства.

Ринок чистої конкуренції є ринком великої кількості підприємств, що не впливають на ціни. А оскільки частка окремого хлібокомбінату на ринку хліба нескінченно мала, то крива попиту на його продукцію виглядає цілком горизонтальною або безмежно еластичною (див. тему 8). За таких умов додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці, є ринковою ціною.

Правило визначення пропонування підприємства за умов чистої конкуренції таке: підприємство, що орієнтується на максимальний прибуток, вироблятиме обсяг продукції на рівні, за якого граничні витрати дорівнюють ціні:

Граничні витрати = Ціна, або ГВ = Ц.

Інше правило бізнесової діяльності підприємства, орієнтованого на максимізацію прибутку таке: прибутки підприємства максимізуються в процесі виробництва обсягу продукції, за якого загальний виторг перевищує валові витрати на максимальну величину.

Припустимо, що наше підприємство діє саме таким чином. Графічно це можна показати, як на рис. 12.1.

Рис. 12.1. Обсяги виробництва і максимізація прибутку
в короткостроковому періоді

На рис. 12.1 порівняно загальний виторг і валові витрати хлібокомбінату за різних обсягів виробництва. Загальний виторг зображено прямою лінією, бо за досконалої конкуренції кожна додаткова одиниця продукції збільшує загальний виторг на одну й ту саму величину — на свою ціну.

Валові витрати зростають зі збільшенням виробництва. Проте темпи зростання витрат залежать від динаміки ефективності підприємства. Спочатку, коли масштаби виробництва хлібин зростають, діє закон зростання віддачі виробничих ресурсів, у зв’язку з чим валові витрати знижуються. Згодом валові витрати починають зростати прискореними темпами внаслідок дії закону спад­ної віддачі, яка в короткостроковому періоді зумовлена інтенсифікацією використання виробничих потужностей.

Порівнюючи валові витрати із сумарним виторгом на рис. 12.1 виділяємо дві точки беззбитковості, які відповідають виробництву хлібин K ₀ i K ₁. За таких обсягів виробництва підприємець одер­жує лише нормальний (підприємницький) прибуток. У проміжку між виробництвом хлібин K ₀ K ₁, хлібокомбінат одержує економіч­ний прибуток. Проте максимальний економічний прибуток підприємство отримує за виробництва 30 хлібин. Будь-яке збільшення чи зменшення кількості випуску хлібин відносно 30 одиниць означає втрату певного економічного прибутку. За умови продажу цих 30 хлібин підприємство одержить максимальний економічний прибуток, а виробництво валового доходу буде оптимальним.

На другій стадії капітал підприємства діє як продуктивний капітал. Вироблена продукція Т¢ виступає як товарний капітал — форма, в якій капітал існує на цій стадії, перехідній у третю стадію.

Третя стадія кругообігу: Т¢ — Г¢ — стадія реалізації виробленої продукції, тобто товарного капіталу, на конкурентному ринку. Нами визначено, що продукція хлібокомбінату має попит, а ціна стала — 1 грн. за хлібину за будь-якого обсягу продажу в короткому періоді.

Т¢ = Т + DТ, а Г¢ = Г + DГ. Оскільки DГ — це економічний прибуток, то ринкова ціна хліба Р, що дорівнює 1 грн. за хлібину, є вищою за економічні витрати.

За визначенням, даним у темі 9, ми знаємо, що предмети споживання і споживчі послуги продаються на ринку споживчих товарів і послуг (роздрібний ринок). Купують ці товари, як правило, домогосподарства. Ми абстрагуємося від оптової торгівлі і вважатимемо, що підприємство реалізує хліб домогосподарствам через фірмові магазини.

Таким чином, стадію руху Т¢ — Г¢ треба пов’язати з ринком хліба та з попитом домогосподарств.

Для кращого розуміння проблеми можна запропонувати таку схему реалізації продукції підприємства:

З цієї схеми випливає, що хлібокомбінат продає продукцію через систему магазинів роздрібної торгівлі домогосподарствам (Т¢ — Г¢). Домогосподарства, купуючи хліб, здійснюють грошові споживчі видатки (Г — Т). Ці споживчі видатки на рівні підприємства перетворюються у виторг, тобто у валовий дохід. Тим самим хлібокомбінат: 1) реалізує весь випуск продукції, 2) заміщує економічні витрати і 3) одержує економічний прибуток у розмірі 4 грн. за партію у 30 хлібин. Процес можна продовжити, але вже на розширеній основі, бо підприємство має грошові кошти в розмірі 4 грн., які можна інвестувати в нові виробничі потужності. Грошовий капітал Г, який підприємство витратило на виробничі ресурси, повернувся йому з приростом Г + DГ.

З’ясувавши зміст трьох стадій руху капіталу, ще раз, але більш детально, розглянемо деякі проблеми першої стадії його руху.

Ми почали вивчати цю стадію з надто абстрактної моделі, тобто поза зв’язком з домогосподарствами як постачальниками ресурсів і одержувачами доходів. Це було спрощення, необхідне для швидкого засвоєння суті. Але першу стадію руху грошового капіталу підприємства, як і третю, слід розглядати у тісному взаємозв’язку з домогосподарствами як суб’єктами приватної ринкової економіки.

Схематично цей зв’язок може мати такий вигляд:

З цієї схеми видно, що підприємство, здійснюючи витрати (Г), придбаває необхідні йому ресурси, орієнтуючись на найкращу комбінацію ресурсів у процесі виробництва (табл. 12.1). Власниками ресурсів, які купує підприємство, є домогосподарства. Вони постачають на ринок ресурсів усе, що потрібно хлібокомбінату: працю, землю, капітал, підприємницький хист. Витрати підприємства на ці ресурси для домогосподарства мають форму доходів, а саме: заробітну плату, земельну ренту, процент на капітал, підприємницький прибуток. Ці доходи домогосподарства витрачають, купуючи товари на ринку споживчих товарів. Таким чином забезпечується органічний зв’язок домогосподарств із кругообігом капіталу підприємства.

Якщо абстрагуватися від домогосподарств, то кругообіг капіталу традиційно визначають такою формулою, розробленою К. Марксом (Маркс К. Капітал: Т. 2 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 24. — Розд. 1. — С. 29—68):

Г —— Г¢.

З цієї формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний — на товарний, а товарний — на грошовий. Таким чином, існує три функціональних форми капіталу підприємства — грошовий, продуктивний, задіяний у процесі виробництва, і товарний. Крапки, що стоять обабіч В, зосереджують увагу на тому, що саме виробництво є основою і змістом усього кругообігу капіталу. На першій і третій стадіях кругообіг функціонує у сфері обігу, на другій — у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталу — це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми — грошової.

У широкому і схематичному вигляді кругообіг капіталу підприємства можна подати таким чином:

Повна реалізація продукції характеризує ринкову рівновагу, за якої існує повна відповідність між пропонування і попитом.

У цю схему, для спрощення аналізу, ми не включили ті підприємства, які спеціалізуються на виробництві засобів виробництва — сировини, матеріалів, машин, устаткування, палива тощо.

12.3. Оборот капіталу. Основний і оборотний
капітал підприємства

Оборот капіталу. Основний капітал, його фізич­ний і моральний знос. Оборотний капітал.

Оборот капіталу. Оборот капіталу — це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал проходить у своєму русі сферу виробниц­тва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу вироб­ництва і часу обігу.

Час виробництва — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері виробництва. Його найважливішою частиною є робочий період, тобто кількість робочих днів, яка витрачається на виробництво готового продукту, коли предмети праці підлягають безпосередній обробці. Робочий період залежить від характеру галузі виробництва, рівня техніки на тому чи іншому підприємстві та інших умов. Наприклад, хлібокомбінату потрібно лише декілька годин, щоб перетворити певну кількість борошна в хліб, готового до продажу, а на літакобудівному підприємстві випуск кожного літака потребує витрат великої кількості трудових і матеріальних ресурсів упродовж багатьох місяців. Час виробництва звичайно триваліший ніж робочий період. Він включає також перерви в обробці, протягом яких предмет праці під­лягає впливу певних природних процесів, як наприклад, бродіння вина, ріст зернових, дубління шкіри, охолодження металу тощо.
З розвитком техніки строки багатьох подібних процесів скорочу­ються. Час виробництва включає в себе також організаційні перерви. Так, більшість підприємств працює лише в одну зміну та п’ять днів на тиждень. Поступово скорочується тривалість робочого дня, зростає кількість святкових днів. Багато підприємств значну частину річного фонду часу не працює.

На відміну від часу виробництва час обігу — це той час, протягом якого капітал перебуває у сфері обігу. Він включає в себе час купівлі засобів виробництва і робочої сили (перша стадія кругообігу) та час реалізації вироблених товарів (третя стадія кругообігу). Головні фактори, що визначають час обігу, такі: віддаленість ринків збуту від місця виробництва, місткість ринку, а також відстань підприємств від джерел сировини і палива. Ось чому важливим засобом скорочення часу обігу є розвиток транспорту і засобів зв’язку.

Прискорення обороту капіталу сприяє зниженню витрат вироб­ництва і збільшенню маси та норми прибутку. Чим більше оборотів протягом року зробить капітал, тим більшу кількість продукції буде реалізовано на конкурентному ринку, більший валовий дохід і прибуток одержить підприємство. Річна маса економічного прибутку дорівнює масі прибутку, виробленого за один оборот капіталу, помноженій на число оборотів цього капіталу за рік, за умови, що обсяги капіталу за цей період не будуть зменшені чи збільшені.

Основний капітал, його фізичний і моральний знос. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зно­шення). До основного капіталу відносять ту частину авансованого капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.

Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього фун­кціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосфер­них умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або змен­шення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вар­тість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу.

Амортизація основного капіталу — це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартос­ті на продукт (послуги), що виробляється. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений у законодавчому порядку річний процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації. Високі темпи науково-тех­нічного прогресу, прискорення морального зносу основних фондів ведуть до того, що держава збільшує норму амортизації в законодавчому порядку. Це називається політикою прискореної амортизації, що широко застосовується в розвинутих країнах.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, вар­тість якої входить у створювані товари цілком і яка повністю повертається в грошовій формі після їх реалізації. До складу оборотного капіталу входять предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, витрачений на робочу силу. Оборот капіталу, витраченого на робочу силу (Г_рс), має свої особ­ливості. На відміну від інших частин оборотного капіталу вартість капіталу Г_рс на стадії виробництва не переноситься на продукт. Праця бере участь у створенні нової вартості, яка є скла­довою доданої вартості, створеної також іншими факторами виробництва — підприємцем і капіталом, і яка для кожного з власників певного фактора виробництва слугує винагородою, про що детальніше буде сказано в темі 17 (див. також тему 13).

12.4. Сутність підприємництва,
його роль у ринковій економіці

Сутність підприємництва, його ознаки і функції. Проблеми розвитку цивілізованого підприємниц­тва в Україні.

Сутність підприємництва, його ознаки і функції. Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова економіка не можлива. До початку останньої третини ХІХ ст. підприємець одночасно був власником капіталістичного підприємства.

З кінця XIX ст. і до наших днів підприємець необов’язково є власником. Виникнення системи кредиту зруйнувало існування такого поняття, як поєднання в одній особі власника і підприємця. Щоб стати підприємцем у наш час, необов’язково мати реальний капітал і бути власником майна, оскільки головним капіталом підприємця є не гроші, не знаряддя або предмети праці, а його господарський хист, уявлення про суспільні потреби, знання психології споживача. Саме вони і обумовлюють очікуваний прибуток.

Також необхідно і важливо відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від менеджера (керівника). Підприємець — це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер — найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, фактично, не не­се майнової відповідальності за свої дії. Проте менеджер, якщо візьме підприємство в оренду, стає підприємцем.

Підприємець зазвичай є власником капіталу, а також тією чи іншою мірою менеджером.

Щодо суспільної функції підприємця, то вона зводиться до вивчення потреб суспільства та їх задоволення. У ринковій економіці саме підприємець першим повинен розгадати, які товари та послуги завтра знадобляться покупцям.

Діяльність підприємця дає суспільству такі переваги. По-перше, підприємець, як правило, завжди має можливість досягти кращих результатів, тому що він є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу. Саме вміння примножувати багатство, розкривати і розвивати свої здібності та здатність інших людей до творчості, раціонального використання наявних ресурсів вигідно вирізняє його в суспільстві. По-друге, підприємець може краще працювати на споживача. Прогнозуючи його запити, підприємець намагається виходити не тільки з поточних, а й з майбутніх потреб і спрямовувати суспільне виробництво на їх задоволення. По-третє, лише підприємець здатний організовувати суспільне виробництво таким чином, щоб витрачені ресурси дали найбільшу віддачу. Отже, задоволення суспільних потреб тут досягається найефективнішим способом.

Виходячи із зазначених характеристик підприємця, підприємництво можна визначити як уміння починати та вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо. Воно виступає, головним чином, як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.

Отже, підприємництво — це багатопланове явище, що може бути описаним з економічної та політичної точок зору. У зв’язку із цим можна дати таке тлумачення терміна «підприємництво».

Підприємництво — це самостійна, ініціативна господарська діяльність громадян, що спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність чи юридичної особи — підприємства (організації). Щодо Закону України «Про підприємництво», то там зазначено, що підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не пов’язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Сучасна економічна наука вивчає підприємництво як вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки:

1) свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;

2) постійна наявність фактора ризику;

3) орієнтація на досягнення комерційного успіху;

4) інноваційний характер діяльності.

Підприємництво — не лише особливий вид діяльності, а й пев­ний стиль і тип господарської поведінки, яким притаманні:

· ініціативність і пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу;

· готовність наражатися на ризик;

· гнучкість і постійне самооновлення;

· цілеспрямованість і наполегливість у бізнесовій діяльності.

Крім того, підприємництво — це комплекс особливих функцій, що виконуються в економіці, спрямований на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головних функції сфери підприємницької діяльності:

¨ ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

¨ організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);

¨ творчу (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).

Із зазначеного вище випливає такий важливий висновок: підприємництво має завжди супроводжуватись науково-технічною, організаційною і комерційною, економічною творчістю, новими підходами до вирішення господарських завдань; воно зумовлює особливий, антибюрократичний стиль господарської поведінки, підвалинами якої є, з одного боку, постійний пошук нових можливостей і ресурсів, а з іншого — персональна відповідальність за наслідки своєї діяльності.

В Україні суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

¾ громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності;

¾ юридичні особи всіх форм власності, установлених Законом України «Про власність».

Об’єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

· без використання найманої праці;

· з використанням найманої праці;

· без утворення юридичної особи;

· з утворенням юридичної особи.

Слід зауважити, що підприємництво може розвиватись лише в певному економічному середовищі. Ідеться про економічну автономію підприємництва. Вона фактично означає відмову від командних методів вирішення господарських завдань. Ці методи здатні забезпечити тільки тимчасовий комерційний успіх, який потім перекривається значними економічними витратами. Тому держава через систему законодавства, фінансово-кредитні важелі може лише здійснювати економічне регулювання підприємницької діяльності, але не втручатись у неї.

Одержання прибутку — дуже важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне — використання прибут­ку для більшого його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва. В умовах підприємниц­тва змінюється співвідношення між матеріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності. Для підприємця остання висувається на перший план.

Одна з найхарактерніших рис цивілізованого підприємництва полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспіль­ства. Адже, щоб отримувати більший прибуток і бути конкурентоспроможним, необхідно постійно дбати про науково-техніч­ний прогрес, якість товару як виробничого призначення, так і особистого споживання, а також його здешевлення. Тому розви­ток підприємництва неодмінно пов’язується з постачання на ринок якісних і дешевих товарів.

Крім того, підприємництво має ґрунтуватися на певних економічних важелях, які б реально забезпечували, а не просто декларували самоврядування, свободу господарського вибору, можливість інвестування доходу тощо. Іншими словами, має існу­вати ринково-конкурентний режим господарювання. Необхідна також система чинних законів, які б захищали підприємництво й забезпечували стабільне ринкове середовище та стійкі «правила гри» на ринку.

Актуальною рисою підприємництва є прозорість його виробничо-комерційної діяльності відповідно до чинного законодавства та принципів добросовісної конкуренції. Одна з хвороб вітчиз­няного підприємництва, яка спотворює його суть, а отже, і суть економічних та політичних перетворень, — формування потужного тіньового підприємництва, яке контролює близько 50 % су-
спільного капіталу, продукції і ринку.

Сьогодні стає очевидним, що становлення та розвиток підприємництва в Україні, формування сприятливого конкурентного середовища неможливе без аналізу світового досвіду підприємництва, а саме досвіду США, Японії, Німеччини та інших розвинутих країн, що дозволить зробити узагальнення, які можуть мати певний інтерес і для України.

Зміст підприємництва в США, наприклад, зводиться до спроб сміливих людей зробити щось нове або взяти на себе ризик, пов’язаний з реалізацією нових ідей.

Естетичними критеріями діяльності цивілізованого підприємця є чесність і порядність. Без цього були б неможливими всі домовленості, продаж продукції без оформлення контрактів тощо.

За даними деяких досліджень, в економіці промислово розвинутих країн на середній та малий бізнес припадає 90—95% усіх підприємств, до 40—60% виробництво валового національного продукту.

Малі, середні та великі підприємства у США поділяють на п’ять категорій: найменші (1—24 службовців), малі (25—99), проміжні (100—499), середні (500—999), великі (1000 і більше службовців).

Оптові торгові підприємства належать до категорії малого бізнесу, якщо їхній річний оборот становить 3—18 млн дол. У роздрібній торгівлі та серед обслуговування ця межа дорівнює 1—5 млн дол.

В Україні класифікація підприємств, що належать до малого бізнесу, здійснюється залежно від сфери виробництва та кількості осіб, що працюють на даному підприємстві. До того ж, в Україні малий бізнес здійснюється шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно із Законом України «Про підприємництво» до малих належать такі підприємства:

· у промисловості й будівництві — з кількістю працюючих до 200 осіб;

· у науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб;

· в інших галузях виробничої сфери (крім роздрібної торгівлі) — до 50 осіб;

· у галузях нематеріального виробництва — до 25 осіб;

· у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Світова практика свідчить, що малий бізнес має дуже велике значення для підтримки і розвитку ініціативи і вільного підприємництва, збереження в суспільстві атмосфери змагання та ділової активності.

Дрібне підприємництво за сприятливих умов діяльності є досить ефективним. У темі 5 ми це ілюстрували на прикладі обробної промисловості Палестини. В табл. 12.2 наведено ефективність дрібного підприємництва Палестини в секторі будівництва.

Таблиця 12.2

Дата добавления: 2014-01-07