Феномен культури

План

Культура. Субкультура. Контркультура.

Лекція № 4

1. Феномен культури.

2. Поняття субкультури.

3. Молодіжна субкультура.

4. Контркультура.

5. Місце та значення субкультури і контркультури у сучасному суспільстві.

Поняття "культура" надто багатозначне, має різні зміст і смисл не лише в побутовій мові, а у різних науках, в тому числі філософії. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка покликана обслуговувати сферу виробництва.

Культура постає перед нами як багатогранна проблема істо­ричного розвитку. Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Вперше в літературі слово "культура" зустрі­чається в творі римського оратора й філософа Марка Туллія Ціцерона "Тустуланські диспути" (45р. до н.е.). Етимологічне воно відноситься до слів "вирощувати", "обробляти". В ході тривалої еволюції від Ціцерона (культура розуму є філософія) до І. Гердера (німецький ідеолог XVIII ст.), який включав до поняття культури мову, сімейні стосунки, мистецтво, науку, ремісництво, державне управління, релігію, змінив її зміст.

В універсальній культурно-філософській концепції Гердера поняття "культура" характеризується як належне до людсь­кого роду. Вважаючи становлення культури другим народжен­ням людини, Гердер у книзі "Ідеї філософії історії людства" писав: "Ми можемо як завгодно називати цей генезис людини в другому смислі, ми можемо назвати його культурою тобто обробленням ґрунту, а може пригадати образ світла й назвати освітою, тоді сплетіння культури й освіти простягнеться до найдальшого краю землі".

Ідеї, історично сформовані в період від Ціцерона до Гердера, створили теоретичне ядро того гуманістичного розуміння куль­тури, котре і послужило передумовою та вихідним пунктом для формування наукового розуміння поняття "культура".

Культура у світі наукового підходу до історії ґрунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що "культура" фіксує змістовно-людський аспект суспільних від­носин. Його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та інше), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків із оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється як процес, результат і поле здійснення потенцій людьми у визначений час.

Поняття "культура" необхідно розглянути в його диферен-ційно-динамічних аспектах, що вимагає використання катего­рій "суспільна практика" та "діяльність", які пов'язують між собою категорії "суспільне буття" та "суспільна свідомість", "об'єктивне та суб'єктивне" в історичному процесі. У науковій філософській літературі поняття "діяльність" постає як одна з найфундаментальніших характеристик людського буття. Дійс­но, подаючи в творі "Свята родина" загальну характеристику людської історії, К. Маркс і Ф. Енгельс писали: "Історія — не що інше, як діяльність людини, яка переслідує свою мету". Ще раніше К. Маркс підкреслював, що людина є "діяльною природною істотою", котра сама себе утверджує в світі, у своєму бутті. Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.

Предметна діяльність людини є основою, дійсною субстан­цією реальної історії людського роду: вся сукупність предметної діяльності виступає рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність -це спосіб буття суспільної людини, то культура — спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності. Можна твердити, що культура є історично й соціально обумовленою формою людської діяль­ності, являє собою історично змінну й історично конкурентну сукупність засобів, процедур і норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, взятої в усіх її вимірах і взаємостосунках. Іншими словами, культура - - це спосіб регулювання, збереження, відтворення й розвитку всього суспільного життя.

Саме в цьому джерелі в науковій філософії, якщо роз­глядати "виробництво" суспільством людини як "найбільш цілісний й універсальний продукт суспільства", застосовуєть­ся термін "культивація всіх властивостей суспільної людини".

Інакше кажучи, кожний окремий індивід лише тоді може вважатися "культурною людиною", коли навчиться користу­ватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже сус­пільне виробництво виступає як умова й передумова її діяль­ності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до корис­тування вже створеним й нагромадженим суспільством, ово­лодіння способами цього користування — ось що характеризує процес культивування людини.

У сучасній культурології та соціології поняття культури знаходиться в числі фундаментальних. Його вважають таким же важливим для аналізу соціального життя й діяльності індивіда, як і поняття "гравітація" для фізики або ж поняття "еволюція" для біології. Значне підвищення інтересу до дослід­ження культури викликало лавиноподібний ріст визначення: загальна кількість їх сьогодні перевищує п'ятсот. Така багато­значність формулювань свідчить про поліфункціональність, ємність та різноманітність поняття культури. Деякі автори вважають, що існують релігійна та світська культури (А. Но-вицький, В. Шевчук та інші), інші вирізняють жіночі (далеко­східні) та чоловічі (мусульманська, єврейська та інші). Треті (В. Романов) віддають перевагу думці про існування первісних, древніх та сучасних "теоретичних" культур. У світлі концеп­ції наукового розуміння історії в основу типології культури слід покласти типології суспільного відтворення (це не означає, що типології іншого роду слід відхилити, напроти, вони також заслуговують на увагу).

Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка в кінцевому результаті має відтворювальний характер. Сус­пільна репродукція містить у собі відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологіч­ну та організаційну, а також культурну. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної со­ціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається у єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простий, інтенсивний та деструктивний) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.

Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогоспо­дарської праці. В цій культурі суб'єкт відтворення спрямо­ваний на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, що диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами, переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. В культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядаєть­ся як результат дії надлюдських антропоморфних сил.

З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмін­ний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворен­ня, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націле­ний на вдосконалення власне себе в єдності з вдосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури зайня­та організацією раніше вже організованого, переосмисленням раніше осмисленого перебудовою ритмів світу, що її оточує. Саме тому суб'єкт інтенсивного типу відтворення мусить скон­центруватися для вирішення відповідних проблем. Необхідне багатство нагромадженої культури треба перетворити, осмис­лити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати вже складені поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворен­ня. Світ уже не розділяється заданим, а виступає результатом відповідальної напруженої репродуктивної діяльності людини.

Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здібність суб'єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потік деструктивних ін­новацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспіль­ного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, що стабілізуватимуть ситуацію. Цей тип відтворення відрізня­ється від інших позитивною цінністю, а можливість наближен­ня до нього являється стимулом для підвищення активності суб'єкта, його намаганням запобігти цьому процесові, а мож­ливо, й перейти до більш прогресивного типу й рівня куль­тури. Взагалі така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, наці­лений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, на адаптацію в межах своїх "природ­них" можливостей до рівня вже складених техніки й організа­ції. Під час аналізу культурних передумов науково-технічного прогресу потрібен облік історичних культурних традицій, які відтворюються до певного ступеня в культурі через її сталість навіть в умовах, коли змінюється більшість еколо­гічних та соціальних умов, що породжують традиційні норми, звичаї, цінності уявлення, образ і стиль життя.

Типи відтворення й культури - поняття, покликані роз­крити філософську основу, дати теоретико-методологічні об­ґрунтування внутрішнього розмежування культури. Коли ж виникає необхідність у емпіричному вивченні процесів куль­турної диференціації, культурних відмінностей у суспільстві, вчені звертаються до більш конкретних понять, за допомогою котрих стає доступним вивчення реалій культурного процесу.

Культура має власні закони і функціонування. Істотні зміни, що відбуваються в культурі, не завжди можна пояс­нити соціальними причинами. Сучасна культурологічна наука і досі чітко не пояснила той факт, що культура не перестава­ла розвиватися в найкритичніші періоди тієї чи іншої епохи. Вона продовжувала розвиватись в умовах гострої кризи рабо­власницького і феодального суспільства, а також у роки фашистських диктатур та за тоталітарних режимів.

Феномен культури — це діалектична єдність перервного і неперервного. Законом розвитку культури є спадковість. Будь-яка культура одночасно традиційна і новаторська. Сама єдність перервного і неперервного дозволяє виділяти в куль­турі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи та цивілізації.

Культура, як продукт суспільної практики здійснює актив­ний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяль­ності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність - практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспек­том включає й аспект функціонування тобто засвоєння куль­тури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого від­творення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різни­ми способами: шляхом виховання, мови, освіти, через традиції та звичаї. Такі способи дістали назву традиційних форм пере­дачі. У межах соціальної спільноти людей ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного харак­теру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення куль­тури, створюються нові культурні цінності, змінюються тради­ційні форми передачі і засвоєння культури. В найбільш загаль­ній формі можна виділити два аспекти діяльності: професійну й непрофесійну, що спрямовані на збереження духовності.

2. Поняття субкультури. Поряд з поняттям "культура" сучасна культурологія все ширше використовується поняття "субкультура”.

Субкультура — це конкретна форма буття загально­людської культури, сукупність символів, ідей, тверджень, цінностей, норм, зразків поведінки, які приймає те чи інше суспільство або яка-небудь соціальна група. Кожне суспільство створює свою субкультуру. Хоча єдності вчених різних спеці­альностей у застосуванні субкультури поки що не досягнуто, у більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційо­ваність культури, що виражається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях "образ" та "стиль" життя, які виріз­няють соціальні групи. Вони дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації:

- національні;

- професійні;

- етнічні;

- субкультури соціальних груп;

- субкультури організацій.

Тип відтворення, тип культури й субкультури, можуть бути осмисленні як послідовно конкретний ряд понять, покликаних установити ієрархію у вивченні культурних спільностей від глобальних розчленувань історії світової культури до емпірич­них досліджень локальних процесів у культурі.

Роль субкультур у культурі визначається необхідністю кожною культурою завоювати і "пропускати" через себе різно­манітність світу. Субкультура - нагромаджувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як "лабораторія майбутнього". Культура й суспільство не мають дозволу рухатися не "перевіривши" шляху. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури виступають субкультури, які опробовують ті чи інші новоутворення.

Субкультури в певній мірі автономні, закриті і не претен­дують на те, щоб замінити собою пануючу культуру, витіс­нити її. Ми можемо говорити про особливий кодекс правил і моральних норм всередині етноса, Цигани, наприклад, не рахують позором красти у "чужих", але крадіжки всередині табора рахуються злочином. У них не практикується також правове життя. Долю людини, яка порушила звичаї, вирішу­ють старійшини, які керуються не правовими законами, а своїми традиціями, життєвим досвідом і власним розумінням.

У Закавказзі, наприклад, неповага до старої людини буде жорстоко засуджуватись. Серед засуджених, які говорять на своїй мові, складаються також своєрідні стандарти поведінки, типові тільки для даного середовища.

Подібні феномени ми й називаємо субкультурами, фіксуючи таким чином герметичність даного явища. Цигани зовсім не претендують на всезагальність їх життєвих і практичних норм. Навпаки, вони зацікавлені в тому, щоб зберегти лише свої власні закони на противагу пануючим в культурі, яку вони сприймають як "чужу". Те саме можна сказати і про кримінальний світ. Субкультура визнана тримати соціокуль-турні ознаки у визначеній ізоляції від "інших" культурних прошарків і не перетворюватись у загальноприйняту.

Отже, базисні орієнтації більш — менш значної варіації, що якісно розрізняють громадянські цінності лежать в основі субкультур. Кожна субкультура, окрім раціональних переко­нань, має і рефлексивні неоформлені (підсвідомі), але, між тим, визнані людьми погляди, оцінки, асоціації і почуття. Субкультури також відрізняються одна від одної за принци­повим, в тому числі і ідеологічним, і менш значущим, пери­ферійним рисам і відтінком. Прикладами субкультур, що формуються на незначних відмінностях в політичній орієнтації і діях громадян, служать стилі політичного мислення і поведінки жителів Львова, Тирасполя і Києва, Харкова, Донбасу або Одеси, Полтави і Сум тощо. Історично розходяться суб-культури в політичному мисленні, нормах, цінностях, політич­ній активності більшості жителів Слобожанщини, Донбасу, Лівобережної України або стиль політичної поведінки в Україні, Росії, Білорусії тощо. Так, для ряду регіонів України у вигляді базових і разом з тим відмінних в політичних куль­турах цінностей, виступає індивідуалізм, слабка ідеологізованість громадянських позицій, схильність до жалю і терпи­мість до людей, що дотримуються інших поглядів, відданість законним формам політичної поведінки, яскраво виражений символізм, критичність і вимогливість у ставленні до владних структур, які управляють. В ряді регіонів України ще пере­важає ритуальність, аніж реальне політичне життя, ще страж­дає значна частина населення України деформаціями загально­культурних і загальногромадянських цінностей тощо. Специ­фічна і субкультура молоді.

Різноманітні політичні субкультури існують внаслідок соціальної різнорідності суспільства. Але субкультури можуть стати і джерелом дестабілізації суспільно-політичного життя. Не виключене, що ступінь суміжності між різноманітними суб-культурами є фактором, що впливає на політичну стабільність суспільства. Однак не виключений і незбіг політичних субкультур, що веде до загублення загальнонаціональних ідеалів і втрати мети і сприяє розвитку мистецтва тощо. Для фор­мування різних політичних субкультур серйозними підставами є соціально-етнічні відмінності. Навряд чи сумнівно, що політичні субкультури населення Криму, Слобожанщини, Придніпров'я і Галичини, насамперед не співпадають якісно. Але вони просто різноманітні і зумовлені особливостями со­ціально-культурного і економічного розвитку регіонів. Відмін­ності в субкультурах відбуваються на сприйманні сучасних проблем суспільства тощо.

Але розглянувши поняття "субкультури" та її взаємо­зв'язок з культурою виникає питання: чому субкультури, яким притаманна стійкість, не мають впливу на основний стовбур культури? Чому вони народжуються, живуть і зникають, а провідний устрій культури при цьому зберігається? Коли К. Мангейм звернувся до цієї проблеми, він зрозумів її в традиційних рамках філософії життя. Культурні цілі він уподібнив життєвим, біологічним, і тому визнав, що суб­культури наслідок тих розбіжностей, які характерні для різних поколінь людей.

В культурології проблема субкультури розглядається, як правило, в рамках концепції соціалізації. Припускається, що приєднання до культурних стандартів, входження у світ пануючої культури -- процес складний і суперечливий. Він постійно наштовхується на психологічні або інші труднощі. Це і породжує особливі життєві прагнення молоді, яка із духовного фонду присвоює собі те, що відповідає її життєвому запалу. Так, на думку багатьох культурологів, народжуються визначені культурні цикли, які обумовлені зміною поколінь. Звичайно, молодь втілює в собі нову історичну реальність. Вона створює власну субкультуру.

3. Молодіжна субкультура. В 60-х рр. спостерігався складний спектр різних субкультурних феноменів. Серед них рокери - - це одягнуті з ніг до голови в шкіру мото­циклісти, які наводять жах на людей. Світ рокерів - - їх банда, їх релігія - рок, їх Бог — спортивний Ісус на зразок Джеймса Бонда. Французький соціолог Жозет Аліа заува­жував, що самі рокери рахують себе "королями", володарями інших авнгардних груп.

Що стосується світосприйняття рокерів, то, як показує англійський соціолог П. Уілліс, вони оцінюють світ із "життєстверджуючою надійністю"; їх власні цінності, почуття так сильно укорінились в них самих, що утворюють частину очевидної буденної реальності. Рокери культивують "чоловічий дух", жорстокість і прямоту спілкування.

Живучи в створеному ними однозначному світі, рокери покладаються головним чином на власну силу і фізичний самоконтроль. Центральне значення їхнього принципу полягає у відмові від наркотиків. Загальна орієнтація отримала у рокерів втілення у підкреслено "чоловічому" стилі поведінки.

Цей стиль притаманний і внутрішньо груповому спілкуванню. "Шкіряні" чоловіки люблять бійки. Зовнішній вигляд їх підкреслено агресивний. Шкіряний одяг із металічними план­ками робить їх подібними на машину. Високі черевики нагаду­ють про те, що вони можуть бути пущені в хід, коли почнеться бійка. На руках і грудях рокерів — татуювання, характерна ознака супермена. У вухах рокерів стирчать кільця - - це данина молодіжній моді. Навіть зображення розп'ятого Ісуса Христа використовується як символ залякування.

Впевненість рокерів, як і весь їх стиль -- грубий, прямо перекликається із визначеним стилем, із рок-н-ролом. Своєю "музикою" вони вважають особливість раннього рок-н-ролу, символами якого були Елвіс Преслі та Бадді Холлі. Наступну стилізацію року вони відкидають.

У 80-х рр. зберігся складний спектр екзотичних феноменів. Візьмемо, наприклад, панків. Це слово відоме ще з XVI ст., в перекладі воно означає "вулична дівка". Крім такого пере­кладу, його можна за свідченням Оксфордського словника, перекласти як "зіпсований", "нікчемний". У 1970 р. якись Остербергер, відомий під псевдонімом Іггі Поп, вийшов на сцену в Детройті, розпоров собі осколком скла оголені груди і потім в супроводі членів своєї групи "Маріонетки", одяг­нутий в нацистську форму, став викрикати: "Мене тошнить від вас!" і т.д. Через декілька років в західній пресі з'явилися слова: "панк-музика", "панк-політика", "панк-культура". На кінець 70-х рр. отримав величезну популярність панківський ансамбель "Секс пістолз". У той час панк-групи росли як гриби.

У 1977 р. виникла нова субкультура, яка протистояла панкам. Це були теди, які проголосили себе охоронцями соціального порядку.

Рок-культура в цілому продовжує розвиватися і сьогодні. Як правило, рок-група виступає в ролі лідера, який демонст­рує на особливій мові-сленге специфічну систему цінностей та норм, цим самим даючи зразок стилю та манерам поведін­ки, спілкування, а також висловлюючи дух групової солідар­ності на основі протиставлення себе офіційному суспільству.

Ці риси роблять рок-групу специфічною моделлю субкультурного молодіжного об'єднання.

Прикладом специфічної молодіжної субкультури може бути і баба. Вигляд її представників зберігає риси відомої іденти­фікації з Христом. Вони носять довге волосся "під Ісуса", натільні хрестики, затаскані штани. Разом з тим хлопці та дівчата одягаються також в індійські туніки, прикрашають волосся квітами. Баба по-східному повільні. Вони люблять запах сандалового дерева. Їх бог — та ж суперзірка, тільки з домішками чогось "східного".

Баба - послідовники хіппі, каліфорнійських молодіжних кампусів кінця 60-х рр. та їх ідеології, їх світ подібний до нереалізованої мрії. Цілими днями баба слухають музику, перебуваючи в наркотичному сп'янінні. Представник цієї суб­культури м'який та пасивний. Він проповідує християнську мораль та марить Індією, де тільки і можна створити свої общини. Жозет Аліа рахує, що музика цієї субкультури -найбагатша, найкрасивіша в світі джазу.

Недивлячись на всі різновидності молодіжних субкультур, ні одна з них якою б екзотичною вона не була, не може ліквідувати пануючої культури. Але, по-суті, субкультура і не ставить перед собою такого завдання.

Стійкість та відновлюваність молодіжних субкультур ніби робить зайвим термін "контркультура".

4. Контркультура. як ідейної течії та суспільного руху "бунтівних" соціальних груп студентства, хіпі, альтернатив­них комун, які отримали найбільший розвиток в 60-70-х рр. XX ст. Сукупність соціально-культурних цінностей та орієнта­цій, які протистоять сучасній культурі.

Необхідно відмітити, що в сучасній культурології поняття "контркультури" використовується в двох значеннях:

^ для визначення соціально-культурних напрямів, які проти­ставляються фундаментальним принципам пануючої культури; ^ для ототожнення із західною молодіжною субкультурою 60-х рр.

Вперше слово "контркультура" запропонував застосувати американський соціолог Теодор Роззак, який намагався об'єдна­ти різні духовні впливи, направлені проти пануючої культури.

З точки зору культурофілософії, контркультура постійно проявляє себе у вигляді механізму культурних новацій Вона володіє величезним потенціалом відновлення

Ідеологія контркультури мала різні форми вираження. Анархічна та крайнє нігілістична течія пояснювала контркультуру як антикультуру та закликала повернутися до докультурної первісної "природності". Більш поширеною є інтер­претація контркультури як противокультури, яка суперечить цінностям та ідеалам західної культурної традиції.

Ідеологія контркультури носила здебільшого полемічну загостреність проти "масового суспільства" та виражалася в критиці міщанського матеріального благополуччя, накопичен­ня, життєвого успіху, соціального конформізму. Дуже сильно в ній була виражена направленість, пов'язана з поширенням антигуманного духу утилітаризму та наукової раціональності. В якості альтернативи розглядалось індивідуалізоване сус­пільство, яке відкривало б перед людиною можливості спон­танної самореалізації та встановлення істинних, вільних від диктату внутрішньої необхідності та меркантильного інтересу відносин з іншими людьми та природою. Природі як джерелу натуральності та чистоти в системі альтернативних цінностей контркультури відводиться особливе місце. У природі вбача­ється сакральне начало, а все з чого складається природа сакралізується (від латинського sacrum — священне), тобто предмети, речі, явища наділяються "священним" змістом, вводяться як обов'язковий атрибут у культуру та мистецтво, релігію. Символом у сакральному може виступати звичайне для певного часу явище чи церемонія, у результаті якої життєва колізія набуває "значущості 2. Наприклад, страта Ісуса Христа разом із двома злодіями на хресті для початку нової ери була звичайним явищем для Римської імперії, а з часом переросла в один із провідних символів християнства. Поряд з теологічним визначенням сакрального і світські вчені присвятили його вивченню багато уваги. Так, Е. Дюркгейм виводив ідею священного як діалектично-природну основу людського буття, громадську колективістську сутність, яка протистоїть індивідуалістичному, егоїстичному існуванню.

Чим вище рівень розвитку суспільства, тим більше роз­межовуються розуміння і сприйняття сакралізацїї. У кризових ситуаціях завжди знаходяться люди, які намагаються сакралізувати минуле, зокрема релігійні постулати, і видавати їх як єдино правильні для всього суспільства. Ці люди намага­ються створити контркультуру пов'язану із становленням нової чутливості, вивільненням підсвідомих сил, розвитком внутрішнього досвіду та релігійного оновлення. Засобом досяг­нення цих цілей є використання наркотиків, створення не­великих груп альтернативних комун. Ці комуни частіше всього формувалися на політичній та релігійній основі. Най­більше поширення в них отримали східні культи. Однією із відмінних особливостей контркультури є міфологізація куль­тури Сходу, яка нібито на думку деяких вчених має змінити віджившу себе західну культуру.

Інші культурофілософи, як, напрклад, А. Белл, стверджу­ють, що традиційна західна культура вже замінена новою, яку вчений через свої неоконсервативні погляди назвав модер­ністською.

Інший дослідник, професор Каліфорнійського університету Б. Бергер, в книзі "Виживання контркультури" говорить, що в 60-х рр. на Заході виникла нова культура. Вібравши в себе старовинні традиції — анархізм, пасторалізм, азіатські релігійні та містичні культури, розум американських індійців, нігілізм та інше — вона змогла розкрити в собі потенціал альтернативної культури.

Бергер доводить, що молодіжні субкультури не зникли безслідно, вони вплели в тканину традиційної урбаністичної культури чужі для неї різнокольорові барви. У результаті цього і сама тканина виявилась зміненою. На думку Бергера, процес створення нової культури буде продовжуватись. Сьогод­нішній плюралізм духовних і ціннісних орієнтацій — запорука майбутньої універсальної культури, яка в свою чергу дасть основу наступного діяння "батьківської" культури.

Таким чином, в залежності від реалій сучасного світу ми можемо сказати, що для визначення ролі контркультури мають значення не тільки окремі феномени, а вся сокупність субкультур. Зберігаючи та відновлюючи себе, всі разом сприя­ють справжній ціннісній революції. Через це контркультура являється спільним витвором, який склався в результаті по­шуків нового ціннісного ядра сучасної культури.

Дата добавления: 2014-01-06