Взаємодія суспільства і національної культури.

План

Культура і суспільство

Лекція №5

1. Теоретичні проблеми взаємодії культури і суспільства.

2. Взаємодія суспільства і національної культури.

1.Теоретичні проблеми взаємодії культури і суспільства. Суть взаємо­дії культури з суспільством, яка має діалектичний характер, виражається у таких аспектах: культура відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політич­них свобод, характеризує його духовний потенціал; культура функціонує за своїми специфічними законами, сягаючи корін­ням у традиції попередніх поколінь, синтезуючи позитивний досвід минулого з сучасним і тенденціями майбутнього; певний тип суспільних відносин, економічний уклад, політичний режим, соціально-класова структура, етнічні і національні стосунки впливають на зміст і форми культурного процесу, з одного боку, а з другого - культура вносить відповідні корективи у духовну композицію суспільства, служить перед­умовою радикалізації і стабілізації всіх сторін суспільного буття і тим самим забезпечує відповідну рівновагу при пере­ході його з одного історично-культурного стану в інший.

Конкретизуючи названі аспекти взаємодії культури з сус­пільством, слід сказати, що в першу чергу культура віддзер­калює перебіг суспільних процесів у певних історичних коор­динатах. Шляхом виявлення культурних установок у праці, навчанні, політичній боротьбі, змаганні ідеологічних і науко­вих напрямків можна встановити не тільки ступінь живучості старих стереотипів, норм поведінки, тобто міру тяжіння до звичних способів самореалізації особи в рамках уже віджилих суспільних форм, але й моральну готовність людей подолати існуючі кризові явища, позбутися вад, які сковують поступ. Сьогодні в суспільно-політичному і культурному житті Украї­ни ще досить відчутні імпульси до відтворення авторитарних способів мислення і дії. Це проявляється у конфліктах між конфесіями, владою і пресою, представницькими і виконав­чими структурами влади, окремими регіонами, різними полі­тичними угрупуваннями. Причини конфліктів обумовлені не тільки хворобливою ломкою старих інститутів і норм, а й відсутністю демократичних культурних, традицій, боязню, пожертвувати власним уявним благом в ім'я здійсненнявеликої мети. При висвітленні суспільних явищ на підставі культурологічних підходів важливо враховувати динаміку ціннісної переорієнтації під впливом створення правових умов для вільної діяльності людини, аналізуючи такі фактори:

- законодавче закріплення політичних, економічних і культур­них прав людини і її моральна готовність до дії в рамках вільного волевиявлення;

- диференціація поглядів, переконань як на рівні міжособистісних контактів, так і на рівні соціальних груп;

- пріоритет демократичних, правових принципів над особистими чи корпоративними інтересами;

- прояви критичного осмислення фактів і процесів суспільної дійсності та пошук шляхів конструктивного вирішення проб­лем через механізми масової свідомості.

Кожен із названих підходів розкриває той культурний фон, на якому спостерігаються метаморфози в динаміці суспіль­ного життя під кутом зору спроможності суб'єкта засвоїти розуміння свободи як культурної цінності. Коли людина чи організація з огляду на певні інтереси не хочуть відмовитись від бюрократичних принципів діяльності, при цьому імену­ючи себе патріотами та борцями за демократичні ідеали, їх цілком справедливо можна вважати носіями авторитарної культурної традиції.

Другий аспект взаємодії культури з суспільством роз­криває закономірності її функціонування як відносно само­стійної субстанції. Визначаючись суспільними відносинами і одночасно впливаючи на них, культура все ж має свої специ­фічні особливості розвитку. Це пояснюється тим, що культур­ний процес не завжди перебуває в прямій залежності від даного типу суспільства, він черпає свою енергію в традиціях культури минулого.

Тому часто спостерігається культурний ренесанс у тих країнах, які знаходяться на значно нижчому щаблі суспіль­ного прогресу. Наприклад, Німеччина у XIX ст. помітно поступалась Англії і Франції щодо ступеня розвитку цивілі­зації, зате переважала їх у культурному поступі.

Прогрес у галузі культури здійснюється через механізм спадкоємності як способу репродукції складових культурного генофонду і новаторства як способу продукування цінностей, співзвучних новому часу. Співвідношення між репродуктив­ним і новаторським моментами у соціокультурних рамках може мати такі варіанти:

- традиції і новаторство співіснують при домінанті традиційних елементів;

- традиції і новаторство активно взаємодіють, створюючи при цьому синтезований образ нової культури;

- традиційні норми активно витісняються, а нові ідеї, втративши зв'язок з минулим, не вписуються в нове культурне середо­вище, що може привести до занепаду культури.

Третій аспект взаємодії культури і суспільства передбачає аналіз деяких закономірностей впливу суспільних факторів на культуру, з одного боку, та ролі культурної бази в процесі революційних суспільних змін — з другого.

Серед суспільних факторів, що впливають на становлення культури, можна виділити: спосіб виробництва, політичний режим, соціально-класову структуру, становище індивіда в соціальній групі, яке характеризує міру вияву його індиві­дуальної свободи або залежності від колективних форм спів­життя, ступінь сакралізації свідомості.

Спосіб виробництва визначає не тільки задоволення мате­ріальних потреб людини, але й міру вияву її творчих потенцій під кутом зору граничних можливостей історичного прогресу. Уявімо собі на мить розширення свободи особи до нинішніх масштабів у далекому минулому при тодішніх обмежених можливостях виробництва. Це, безумовно, мало б трагічні наслідки для людства, бо парадокс культурного прогресу якраз у тому, що в стародавні часи при низькому рівні виробництва жорсткий позаекономічний примус відіграв позитивну роль, оскільки створював необхідний фундамент для вільної, куль­турно зорієнтованої діяльності лише незначної частини сус­пільства. Таким чином, досягнення культури базувались не тільки на свободі людини, але й на позаекономічному примусі, обумовленому як історично обмеженими можливостями виробництва і споживання, так і границями сприйняття та розуміння людьми суті природного і суспільного середовища.

Піднесення культури хоч і залежало від способу вироб­ництва матеріальних благ, але в значно більшій мірі визнача­лося типом державності, політичним режимом. Демократич­ний суспільний і державний устрій завжди створює сприят­ливі умови для духовного поступу, розвитку творчих потенцій особистості, орієнтації громадської поведінки в рамках мораль­них і правових норм; і навпаки, тоталітарний режим паралізує духовне життя, культивує в масових масштабах споживаць­кий егоїзм, політичну інфантильність і правовий нігілізм.

Соціально-класова структура суспільства визначає певну ієрархію культурних цінностей і норм, сприяє змаганню куль­турних напрямків, що виражають естетичні уподобання різних соціальних груп. У залежності від характеру соціально-кла­сової структури (динамічна чи статична, ієрархічно-вертикаль­на, замкнута чи відкрита, диференційована чи монолітна) можна говорити про ступінь еластичної культури, її здатності вийти не тільки за національні рамки, але й за рамки існу­ючого типу суспільних відносин. Чим більша динамічність і диференційованість суспільної структури, тим сильніші жи­вильні джерела культуротворчості, тим кращі передумови для зближення і взаємодії культурних типів.

Хоч уже на ранніх історичних етапах культура відображала класову специфіку суспільства, проте це не означає, що її творцем був якийсь один клас чи соціальний стан. У куль­турному творені брали участь представники різних соціальних прошарків, які репрезентували різноманітні течії, напрямки, відмінні за соціально-класовою формою, але близькі за своєю культурологічною суттю. Однак сказане не знімає питання в конкретних історичних умовах.

Зміст культури обумовлений також становищем індивіда в суспільстві під кутом зору пріоритету приватного чи колек­тивного. Досвід історії свідчить, що колективні форми спів­життя порівняно з приватними забезпечували значно гірші умови для поступу цивілізації і культури, оскільки вони паралізували ініціативу людини, сковували персональну відпо­відальність, ослаблювали внутрішні пружини самореалізації і самоідентифікації особи. Однак сказане не має універсаль­ного значення, а стосується тільки певних історичних періодів і окремих регіонів. Наприклад, у наш час спосіб життя і мислення, який базується на колективізмі в органічному по­єднанні з вільною підприємницькою діяльністю і демокра­тичними інституціями, виявився більш сприятливим для історичного і культурного прогресу людства, ніж спосіб з явно вираженим приватним спрямуванням. Підтвердження тому -розвиток Японії порівняно зі США, які мають значно слабші історичні традиції колективних форм співжиття. Пошуки оптимального співвідношення колективного і приватного в сучасному типі суспільства є актуальною проблемою.

Всяка культура черпає сакральний (священний) зміст у джерелах суспільної свідомості. Від ступеня сакралізації сус­пільної свідомості або її секуляризації (звільнення від релі­гійного) залежить співвідношення священних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Історичний досвід вчить: коли із свідомості витісняться елементи сакрального смислу і вона наповниться тільки елементами реально-прагматичного смислу чи навпаки, культурний процес може зупинитись. У першому випадку повна секуляризація призводить до орієн­тації людей на прагматичні цінності, сприяє оміщаненню способу їх існування і в кінцевому результаті веде до втрати культурного смислу соціального буття; в другому - - повна сакралізація спонукає до войовничого фанатизму або абсолют­ного зречення існуючого суспільного порядку, що також є антикультурним за своєю суттю. Треба мати на увазі, що сакралізованого вигляду можуть набрати не тільки істинні ідеї (ідея бога, справедливості), але й хибні (ідея "царства божого" на землі, національної виключності). Животворним джерелом культурного розквіту є лише гармонійне поєднання сакралізованих істин, гуманних цінностей і елементів розум­ного прагматизму.

У тій мірі, у якій суспільство формує культуру, сприяючи її розквіту чи спричиняючи занепад, культорогенні фактори, фіксуючи перебування народу на певній стадії суспільного прогресу, служать передумовою революційного оновлення суспільства. Без достатнього духовно-культурного потенціалу суспільство не спроможне перейти на якісно новий виток свого розвитку, а за несприятливих обставин може бути відкинене далеко назад. У тих країнах, де культурне середовище було пронизане авторитарно-патріархальними традиціями, стереоти­пами сервілізму й ідолопоклонства, на руїнах деспотизму швидко виростали тоталітарні режими. Це пояснюється тим, що народи, які довгий час перебували в стані іноземного або внутрірежимного поневолення не могли витворити резерву культурно-духовних сил, здатних протистояти авторитарному мисленню й тоталітарним структурам. Звідси випливає, що тоталітарний суспільний і державний устрій є своєрідною аберацією (відхиленням) свідомості мас, які, прагнучи свобо­ди і соціальної справедливості, але недостатньо розуміючи їх істинний смисл, намагаються швидко й рішуче знищити бастіони деспотизму і в результаті вручають свою долю ще більш підступному монстру. Ця тенденція виразно проявля­ється і наш час, коли на уламках радянської імперії форму­ються суверені держави. Так, народи Середньої Азії й Закав­каззя, які зазнали більш відчутних духовних деформацій, інтенсивної ентропії культуротворчої енергії, з великими труднощами й соціальними ексцесами переходять на засади побудови цивілізованого суспільства. Для народів Прибалти­ки, яким вдалося зберегти національно-культурні цінності менш ушкодженими, легше не тільки стабілізувати ситуацію, а й значно радикальніше реформувати суспільне життя. Отже, вплив культури на суспільство слід розглядати як запоруку відвернення загрози реанімації тоталітаризму, попередження національних конфліктів, збереження соціальної рівноваги при переході на принципово нові суспільно-політичні засади, очищення від догм і пересудів минулого.

Аналіз загальних закономірностей впливу культури на сус­пільство буде не повний, якщо не з'ясувати специфіки їх пере­ломлення через національні відносини, національну культуру.

Для з'ясування другого питання необхідно вирішити проб­лему взаємодії етнічних і національних факторів із культурою. Для цього необхідно попередньо з'ясувати такі поняття, як "етнос" і "нація".

Під етносом (по-грецькому - народ, плем'я) слід розуміти стійку спільність людей, що історично склалась на певній території, має відносно стабільні особливості культури (вклю­чаючи мову) і психіки, а також етнічну свідомість. Значно важче визначити поняття "нація", оскільки у багатьох теоріях і концепціях воно трактується по-різному. Крім того, немає єдиного підходу щодо виділення суттєвої ознаки, на основі якої можна провести грань між етнічним і національним.

У німецькій класичній філософії, зокрема у Г.В. Гегеля, нація розглядається як "дух народу", який набув цілісності й завершеності в державі. За расистськими теоріями, сутність нації виражається в особливому "народному дусі", "національ­ному характері", який в основі своїй базується на спільності походження, крові, раси. У соціально-психологічних теоріях головними атрибутами нації вважаються національні почуття, національна воля. Теорії культурологічного спрямування трак­тують націю як історично-культурну спільність, у рамках якої культуротворчою здатністю наділена тільки творча еліта. У марксистській теорії суттєвою ознакою нації є спільність еко­номічного життя: нація зникає лише в умовах розвитку капіталізму, коли сформувався єдиний загальнонаціональний ринок; не відкидаються й інші важливі ознаки — спільність території, психологічного складу, культури. Привертають ува­гу течії, що виділяють державу як головний фактор форму­вання нації. Згідно з цими теоріями, народ стає нацією лише в умовах державного існування. Таку думку поділяли й українські націоналісти.

Враховуючи сказане, слід визнати, що економічний і державний фактори справді є важливими атрибутами для розрізнення понять "нація" і "етнос". Єдиний ринок і держава формують таку історичну спільність, в якій усі складники, притаманні етносу переломлюються через політико-державницьку свідомість. Отже, основні відмінності між народом і нацією полягають, на нашу думку, ось у чому:

- нація є вищий етап розвитку народу, коли завдяки спільному

розвитку і державі формується усвідомлення національної

приналежності;

- нація об'єднує й народи, які не є автохтонами на даній

території;

- у нації всі ознаки етносу набувають значно досконалішого

розвитку.

Поняття нації й національної культури перебувають у такому ж співвідношенні, як поняття культури і суспільст­ва взагалі. Тому національну культуру можна визначити як історичну просторово-часову величину виміру морально-духов­ної сили нації, інтелектуальних ресурсів, біосоціальних резер­вів з точки зору перспектив розвитку світової цивілізації. Національна культура охоплює спектр різноманітних чинників національного життя - географічних, господарських, побу­тових, мовно-духовних, політико-державних, які забезпечують збереження і дів відтворення етнофонду, сприяють утверджен­ню національної свідомості, інтегрують націю у світову спів­дружність народів. Відповідно до цього в структурі національ­ної культури виділяються такі елементи: культуро формуючі фактори географічного середовища і господарства, побутова культура, політична і правова культура, духовна культура. Такий підхід до структури національної культури дає можли­вість розкрити національну специфіку у важливих сферах суспільного життя. Проте національна культура характеризує ті феномени національного життя, які мають більш інтеграль­ний і синтезований вигляд, закладають духовні підвалини для всіх напрямків національно-культурного процесу. До них можна віднести національний характер, національну свідо­мість, національний менталітет. Географічний фактор особливо проявляється на початку становлення етносу і його культури.

Він сприяє оформленню етнічної специфіки суспільної органі­зації, виробляє відповідні стандарти національно-культурної адаптації людини, закладає генофонд національного характеру і менталітету. М. Бердяєв, вказуючи на цей момент, підкрес­лює залежність російської душі, для якої притаманна широчінь натури, устремління в безконечність, безформність, від пейза­жу Росії, широти безмежності її просторів. Деспотичний ха­рактер російської держави також був обумовлений характером географічного середовища, оскільки існувала необхідність у сильних централізованих структурах для оформлення в єдине ціле строкатості і неосяжності природних ландшафтів. Під впливом природного середовища формується душевний склад людини, виробляються різноманітні форми комунікації, які забезпечують етнічну специфіку світовідчуття і світосприйман­ня. Описуючи безпосередній зв'язок наших предків з приро­дою, І. Крип'якевич відзначає її величезний вплив на форму­вання у них світоглядних орієнтирів і патріотичних відчуттів: "Давня людина жила в тісних зв'язках з природою і як її господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищем природи... Вся земля була освячена приявністю богів, і це тісно зв'язувало людину з рідною країною, відтворювало в ній любов до батьківщини".

Географічний фактор зберігає сильний культуротворчий потенціал протягом усієї історії народу і нації, він є тим невичерпним матеріалом, з якого творяться всі культурні форми і завдяки якому зберігаються національна унікаль­ність і самобутність культурного процесу.

Під впливом географічного фактора витворюються схожі господарсько-культурні типи серед народів, що живуть у подібних природних і соціально-економічних умовах.

У рамках господарсько-культурного типу в органічній єдності перебувають усі елементи: традиційні види господарсь­кої діяльності, структура виробництва, зафіксований у знан­нях і навиках людей технологічний досвід, а також відповідна система цінностей трудової мотивації. За названими парамет­рами можна виявити генетичне ядро, що є домінантою в

подальшому розвитку національних особливостей господарсь­кої культури народу і сприятливою передумовою для обміну між спорідненими культурами різни народів. Так, висока землеробська культура українського народу, що бере свій поча­ток з мотичного землеробства доби неоліту (VІ-ІV тисячоліття до н. е.), була провідним культуротворчим фактором його життєдіяльності на всіх етапах історичного розвитку аж до періоду сталінської колективізації. У структурі господарської культури цементуючим елементом є національно-світоглядна основа трудової мотивації. Лише зберігаючи і закріплюючи цю основу, народ може досягти економічного розквіту. Саме вірність віковим трудовим традиціям, органічно пов'язаним з ритуальними культами, допомогла японському народові здійснити економічне чудо. На Україні труд завжди пов'язу­вався з християнськими символами; образи Христа, що "іде за плугом", і діви Марії, що "їсти приносить", сприймались хліборобами як вияв Божої благодаті в їх повсякденному спілкуванні з землею-годувальницею.

Специфіка національної культури проявляється не тільки у традиційних видах господарської діяльності, але й у всіх сферах сучасної економіки: виробництві, обміні, споживанні, розподілі й управлінні. Скажімо, якщо шведи досягли висо­кого рівня в розподілі національного продукту, американці традиційно сильні в менеджменті, то японці перевершили всіх ефективно функціональною системою трудової мотивації.

Необхідною умовою окультурення сучасної економіки є вільна підприємницька діяльність, конкурентна боротьба. Тільки економічна свобода в поєднанні з національною куль­турно-господарською традицією здатні витворити такий тип культурного господаря, для якого культурно-національний аспект товару буде не менше значити, ніж економічний, Досвід сучасних цивілізованих країн показує, що дух вільного під­приємництва поступово орієнтує зміст виробництва і спожи­вання на етнічні цінності. При цьому, аби не втратити на­ціональну самобутність у бурхливому процесі інтернаціона­лізації та інтеграції, національна економіка мусить шукати оптимальні резерви виходу на передові рубежі науково-тех­нічного прогресу у джерелах вітчизняної і світової культури. Ось чому на Заході в школах бізнесу велика увага приділя­ється вивченню предметів гуманітарного циклу як національ­ного, так і світового рівня. Наприклад, працівник торгівлі володіє декількома іноземними мовами, знаннями в галузі історії, соціології, теорії економічних учень, географії зару­біжних країн.

Отже, національна культура в сфері господарського життя не тільки забезпечує органічний зв'язок господарсько-культур­ної традиції з модерними галузями економіки, але й збагачує мозаїку світового культурного процесу дорогоцінними каме­нями з національним відблиском.

Національна побутова культура, функціонуючи за межами виробничої і суспільно-політичної діяльності, включає в себе засоби задоволення потреб людини у їжі, одязі, житлі, охороні здоров'я, а також різні механізми засвоєння духов­них благ, мереж закладів відпочинку, спілкування, розваг, сімейні і родинні відносини. Вона охоплює як матеріальні елементи, так і широкий спектр духовних явищ: фольклор, народне образотворче мистецтво, народні філософські знання, релігійні вірування. До матеріальних чинників можна від­нести домашні промисли ремесла, традиційний гужовий транс­порт, типи поселень та різновиди народного житла, його інтер'єр, господарський двір, народний одяг, харчування. Всі названі складники мають етнічну і національну специфіку. Взяти хоча б систему харчування: набір харчових продуктів, способи їх обробки, приготування страв, харчові обмеження, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв. Та й самі широковживані терміни "національна кухня", "національний одяг" переконливо свідчать про національний характер побуту.

Важливим чинником побутової культури є звичаї, тради­ції, обряди, ритуали, які, поєднуючись з відповідними мате­ріальними елементами, виражають глибокий духовний смисл.

Взаємодіючи між собою, ці складники національно-побуто­вої культури відтворюють неперервний процес одухотворення нащадків з надр сивої давнини. Так, поховальний обряд України, що супроводжується звичаєм класти хліб, на віко труни небіжчика, посипати долівку зерном після виносу його з хати, символізував неперервність людського роду, прагнення зберегти живий зв'язок поколінь.

Завдяки певному консерватизмові, яким відзначається побутова культура, забезпечується ефективна дія механізму культурної спадкоємності, без якого неможливий розвиток нації. Правда, деякі компоненти побуту набувають рудимен­тарної форми, стають анахронізмом до вимог часу. Скажімо, викрадення нареченої чи викуп за неї, що мають місце в побуті закавказьких народів, у сьогоднішніх умовах сприйма­ються вже як явища антикультурного ґатунку. Суть культу­ри полягає в тому, щоб шляхом розумного селекційного відбору здійснювати синтез позивних моментів і сучасного в побутовій сфері. Таким чином, побутова культура, маючи глибокі народні корені і розгалужені систему судин, по яких циркулюють потоки культуротворчих актів широких верств народу, є одним із головних факторів національної самоідентифікації.

Політична культура характеризує стан і функціонування політичної системи з точки зору вираження і гармонізації інтересів різних соціальних категорій, забезпечення організа­ції господарського і духовного життя народу, гарантування прав і свобод громадян, захисту національних інтересів на міжнародній арені.

Дія політичної культури поширюється на такі елементи політичної системи, як держава, право, відносини між соціаль­ними групами, партіями. Національна специфіка політичної культури полягає в тому, що вона, по-перше, синтезуючи різні складники духовного життя під кутом зору національного інтересу, забезпечує консолідацію соціальних верств народу в боротьбі проти іноземного поневолення; по-друге, акумулюючи політичний досвід своєї нації й інших народів, спрямовує процес будівництва держави у відповідності з національно-культурними традиціями і тенденціями розвитку політичних систем у масштабах світової цивілізації.

Держава, будучи продуктом розвитку національної культу­ри, одночасно служить передумовою культурного прогресу. Якщо державні інститути є логічним витвором тенденції розвитку національно-культурної традиції, то вони зберігають свою міцність протягом століть. Так, в Англії старовинні політичні традиції в формі королівської влади і палати лордів вплетені в сучасні державні структури й успішно функціону­ють у сьогоднішніх умовах це пояснюється тим, що в Англії давній інститут влади — парламент — є, за словами Є. Маланюка, органічним складником національної культури, в той час як в інших країнах він залишається лише ознакою циві­лізації. Тому сьогодні у процесі побудови української демокра­тичної держави необхідно не тільки врахувати політичний досвід Заходу, а використовувати демократичні традиції дер­жавного і громадського життя нашого народу.

Політична культура як елемент національної культури може втратити свій вплив на суспільство у випадках, коли народ не має держави або коли держава перебуває в стадії тоталітарного чи авторитарного режиму. Тоталітарна держава можлива при відсутності громадянського суспільства як сукуп­ної суспільної опозиції до неї. Громадянське суспільство, включаючи цілий спектр недержавних інституцій (партій, рухів, вільних профспілок, підприємницьких і просвітниць­ких організацій), не тільки формує органи влади і управління, а й впливає на їх діяльність задля адекватного вирішення суспільних потреб, сприяє поступу правової самосвідомості. Отже, діалектична взаємодія держави громадянським сус­пільством розширює вплив політичної культури на всі сторони національного життя. На підставі сказаного можна зробити висновок, що національно-творчий потенціал політичної куль­тури перебуває у прямо пропорційній залежності від грома­дянського суспільства і обернено пропорційній від держави.

Правова культура нерозривно пов'язана з політичною і має аналогічні структуру та сферу застосування, однак, на відміну від неї, включає в себе механізм правотворчої діяль­ності, носить яскраво виражений нормативний характер. Необхідною умовою правової культури є розуміння права як суспільно необхідного самообмеження суверенітету особи в ім'я її власної свободи, свободи інших людей.

Основою права для європейських народів стала римська правова традиція, виражена в принципі "Dura lex, sed lex " ("Закон суворий, але він - закон"). Ця особливість під­креслює національний характер правової культури, оскільки висока правоздатність народу знаходиться біля старовинних джерел звичаєвого державного права.

Національна духовна культура реалізує свій зміст через мову, філософію, науку, релігію і мистецтво.

Мова є становим хребтом національної культури, служачи засобом людського спілкування, мислення і самовираження у різноманітних формах духовного виробництва і споживан­ня. Крім того, мова — специфічний національний засіб збере­ження і передачі соціокультурної інформації, управління поведінкою людей. Будучи формою об'єктивації мислення людини, мова забезпечує творчий процес у науковій і мистець­кій діяльності. Чим ширша сфера застосування національної мови у всіх ділянках суспільного життя, тим сильніший культуротворчий потенціал народу, тим вищий його духовний розквіт. Тотальна русифікація на Україні в часи панування більшовицького режиму витіснила національну мову на пери­ферію суспільного життя, сприяла денаціоналізації народу, руйнувала цілісність культури, треба відзначити, що збережен­ня національної самобутності не завжди перебуває в прямій залежності від долі мови. Так, ірландський народ майже втратив свою власну мову, але зберіг національну культуру.

Національна специфіка філософії полягає в тому, що вона черпає свій зміст із джерел народної мудрості, яка знаходить яскравий вираз у міфології, легендах, піснях, казках, віруван­нях тощо. Філософські проблеми походження світу і самої людини, питання про смерть і безсмертя, про сенс людського життя поставлені ще в міфології раннього етапу становлення етносів. Розвинута міфологічна свідомість народу закладає фундамент для його філософського мислення. Наприклад,

високий зміст античної філософії обумовлений перекладом на філософську мову багатої на світоглядні проблеми давньо­грецької міфології.

Філософія як сфера теоретичного розв'язання світоглядних проблем, на відміну від інших наук, не може верифікувати свої дослідження, вона лише крізь призму національного світо­відчуття і світосприймання задовольняє прагнення людини збагнути смисл вищих моральних цінностей, граничних начал буття в певних історичних координатах. Зміна цих координат обумовлює і зміну характеру філософського осмислення світу.

На національну специфіку філософії вказує Д. Чижевський, вбачаючи національні особливості у формі вияву філософських думок, у методах філософського дослідження та в побудові системи філософії.

Форма вияву філософських думок є найбільш зовнішня національна риса у філософії. Наприклад, для англійців влас­тиве прагнення до простоти і пропорцій, для французів -до симетрії і схематизму, а для німців — відкриття "діалектич­них моментів". Емпіричний та індуктивний методи характер­ні для англійської філософії, раціоналістичний метод — для французької, для німецької ж — трансцендентальний і діалек­тичні методи. Що стосується побудови філософських систем, то можна говорити про максимально цінні і максимально помилкові національні ідеї. Йдеться про те, наскільки та чи інша національна філософська система зможе зберегти акту­альність для розвитку світової культури.

Дещо інше значення в системі національної культури має наука. Вона може розвиватись на базі як національних, так і міжнаціональних, навіть так званих мертвих мов, як-от латинської, старослов'янської. Проте відносна мовна інди­ферентність науки зовсім не виключає необхідності вироблення національної наукової термінології — і не лише для освіти, а й для збагачення духовного життя народу. Національний аспект науки проявляється також у пріоритетах наукових розробок та відкриттів, у провідних галузях науково-техніч­ного прогресу. На відміну від природничих і технічних наук,

гуманітарні науки мають добре виражену національну специ­фіку. Особливо це стосується історії, яка відіграє велику роль у формуванні історичної пам'яті, національної самосвідомос­ті. Незнання історії свого народу породжує такі явища, як манкуртство (втрата представниками етносу своєї родової пам'яті) і маргінальність (пограничне перебування людини між різними культурно-національними середовищами).

Релігія і церква у контексті національної культури вико­нують роль морального регулятора суспільних відносин, інтег­ратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру, роль храни-теля народних звичаїв і традицій, захисника національних інтересів у найтяжчі періоди історії. Історія нашого народу переконливо показує, що українська православна церква була не тільки культуротворчою, але й консолідуючою силою нації у її визвольних змаганнях ХVІ-ХVІІ століть. Релігійна ідео­логія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури, зуміла всеосяжно відобразити національні потреби й інтереси, спрямувати національно-визвольний рух у русло самостійницького державотворення. Теж саме молена сказати і про роль греко-католицької церкви в Галичині: значною мірою завдяки їй вдалося зберегти національну ідентичність. Вихід багатьох народів на світову арену зумовлений у першу чергу тим, що вони, як зазначає архієпископ Білоцерківський Володимир, залишилися вірними своїй національній церкві. Євреї розсіяні по цілому світу, не втратили свого національ­ного завдяки національно-релігійним ідеям.

Мистецтво ще глибше пронизує весь духовний уклад народу, оскільки специфіка художнього відображення дуже тісно пов'язана з національним менталітетом і характером. Митець, шукаючи ідеал краси, добра, істини в рідній природі і душі народній, творить світ художніх образів у відповідності з усім багатством національного буття. Художній геній здат­ний якнайповніше виразити дух нації як на стадії його зане­паду, так і на стадії злету. Прикладом цього є творча діяльність Т.Г. Шевченка, який зумів воскресити героїчний дух старови­ни, пробудити народ до боротьби за свої потоптані права.

Мистецтво — показник величі кожної нації. Недаремно Ф. Шіллер твердив: якби німці мали свій театр, то вони стали б нацією, яка викликала б широкий резонанс у світі. Сьогодні на Україні цілісність мистецтва розглядається як запорука цілісності національної культури. Щодо цього ідеалом можуть служити українське барокко XVII ст. і український авангард 20-тих років нинішнього століття, в яких з великою глибиною проявився синтез усіх культурних напрямків.

Основою і сплавом усіх складників національної духовної культури вважають національний менталітет, національний характер і національну самосвідомість (докладніше про це у наступних темах).

Тут треба зауважити, що національний менталітет характе­ризує спосіб мислення народу, його душевний стан. Менталітет здебільшого охоплює сферу інтелектуальних явищ.

Національний характер являє собою сукупність психоло­гічних, емоційно-чуттєвих чинників націй. Він може мати вираз екстраверсивний (поєднання з життям) або інтраверсивний (сепарація від життя).

Враховуючи головні елементи національної культури можна визначити такі закономірності її цілісного функціонування: відтворення в повному обсязі всіх традиційних культурних чинників; розвиток різноманітних модерних мистецьких сти­лів, течій, напрямків на всіх рівнях духовної архітектоніки; забезпечення органічного зв'язку складників національної культури з менталітетом і характером народу; формування синтезуючого ядра всіх складових національного культурного процесу; виховання світоглядних орієнтацій як духовної основи системи трудової мотивації; забезпечення діалектичної взаємодії господарських, політичних і культурних процесів.

Культурні здобутки кожного народу є вагомим вкладом у світову скарбницю культури. Загальнолюдські цінності куль­тури існують тільки через національні, і втрата будь-якої національної культури, навіть малочисельного народу, є значною втратою для людства.

Рівень національної культури залежить від історичної долі народу, політичного режиму, геополітичного становища, географічних факторів і, нарешті, від того, чи володіє народ національною свободою і державним суверенітетом. Таким чином, усі складники суспільного життя, сформовані через призму національних відносин, знаходять своє відображення у змісті і формі національної культури.

Література

1. Бердяєв Н. Истоки й смысл русского коммунизма // Юность. — 1989. — №11.

2. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як ціліс­ність? І/ Культура і життя. — 1989. — 24 січня.

3. Козинг А. Нация в истории и современность. — М., 1978.

4. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1990.

5. Культура і побут населення України. — К., 1991.

6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Українська культура. — 1991. — №2.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підруч­ник І Горбач Н.Я., Гелей СД. та ін. — Львів, 1992.

Дата добавления: 2014-01-06