Єдність і взаємозалежність світової та національної культур

План

Ідея рівноправності культур у сучасному світі

1. Сутність ідеї рівності культур.

2. Національна самобутність народів.

3. Динаміка культурних процесів.

1. Сутність ідеї рівності культур.

Вивчення даної теми треба розпочати з того, що вчені по-різ­ному дивляться сьогодні на проблему рівноправності культур. Деякі культурологи виходять із уявлення про рівність культур, про неможливість їх протиставлення в якості різних величин. Інші, навпаки, думають, що розмаїття культур не виключає принципу ієрархічності. У цій системі відліку одні культури оцінюються як значні, розвинуті, ціннісно-багаті. Інші, навпа­ки, сприймаються як менш багаті, патріархальні, виснажені та ті, які втратили верховенство.

Канадська дослідниця Л.Марсіль-Лакост, намагаючись роз­крити єдність культури як феномену, правильно підмітила концептуальні непорозуміння, які притаманні прихильникам різних підходів до факту множинності культур. На жаль, її власна позиція будувалася на протиставленні двох понять — егалітаризму (рівності) та плюралізму, які, по-суті, не є аль­тернативними. Насправді, якщо розмаїття культур розгляда­ється як багатство рівних, самостійних, хоча і різних духов­них сутностей, то плюралізм не протистоїть егалітаризму. Саме ідея плюралізму зазвичай несе в собі вимоги на противагу уніфікації та глобалізації культурного процесу.

Ідею рівності всіх культур обґрунтовували багато культурфілософів, в тому числі російський філософ М.Я. Данилевський, німецькі філософи О.Шпенглер, В.Шубарт. Так, О.Шпенглер критикував європоцентристські погляди, за якими можна ігнорувати історію Китаю або рахувати негідним уваги куль­туру майя. Говорячи про автономність культур, він підмічав, що "ці культури, живі істоти вищого порядку, зовсім непо­трібні, ростуть, як квіти на полі". Зрозуміло, що відсутність ієрархії культур допомагає їм прикривати один одного. "Фено­мен окремих культур, які йдуть один за одним, виростають один біля одного, стикаються, прикривають і придушують один одного вичерпують весь зміст історії".

Ось, наприклад, як розумів історію під цим кутом зору В.Шубарт (своє розуміння він виклав в роботі "Філософія історії"):

1. Історичні процеси ритмічні. Тому стають принципово вірними циклічні пояснення соціокультурних процесів, запропоновані стародавніми індусами, персами, іудеями (Книга пророка Дани­ла), а також Гете, Ніцше та Шпенглером.

2. Найбільш значний історичний ритм заключається в чергуванні вічних прототипів культури та особистості. Розвиток кожного із цих прототипів і його боротьба проти попередника та послі­довника складає стержень історії культури та задає епосові його ритм, напруженість і конфлікт.

3. Кожний вічний прототип переступає межу нації або раси. Він здатний поширюватися на цілий континент. У межах свого господарства прототип пронизує всю культуру, і кожна людина повинна рахуватися з ним, слідкувати за ним або виступати проти нього.

4. Завжди, коли людство "заражається" новим прототипом, по­передній прототип здається застарілим. Новий прототип сприй­мається як вища цінність, як ціль, по відношенню до якої вся попередня історія була лише підготовкою. Новий прототип повністю розкривається і втілює всі свої цінності. Потім, вико­риставши свої ресурси, він старіє і поступається місцем новому.

5. Ми можемо говорити про чотири головних прототипи куль­тури та особистості — гармонійний, героїчний, аскетичний і месіанський.

6. Всі періоди рівні перед Богом, навіть героїчні епохи. Неперерв­не розгортання творчих божественних сил здійснюється весь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі виправ­довує своє існування. Тут Шубарт, солідарний із Данилевським, Шпенглером і Тойнбі, які відкидають лінійне тлумачен­ня історичного процесу та "виправдання" історії за допомогою майбутньої мети прогресу.

Концепція багатства культур припускає обговорення іще одного питання: чи можуть культури впливати один на одного чи вони фатально розділені. В європейській філософії найбільш поширеними на протязі багатьох століть були уявлення про відкритість різних культур, про їх вплив один на одного. Правда, ця думка поєднувалась із особливим відношенням до самої культури. Прихильники ідеї європоцентризму раху­ють, що незахідні культурні системи відображають патріархаль­ний світ, виражаючи собою варіанти стародавніх або середньо­вічних етапів розвитку, які давно пройшов Захід.

К.Леві-Строс також виходить із принципу рівності культур. Він дуже високо оцінює досягнення ескімосів, які чудово при­стосувалися до суворого клімату півночі, і культуру Індії, яка створила неперевершені за своєю глибиною релігійно-філософ­ські системи. Але при рівності культур є причини для їх цін­нісного співставлення. Так, наприклад, культури Мексики і Перу не витримали натиску завойовників, оскільки були неміцними. Тут також мала місце культурна коаліція. Але культури, які вступили в неї, були по-суті однаковими, тоді як в Європі це мало інші наслідки.

У цих роздумах вченого прогрес виступає все-таки як дуже важливий показник. Чим більше розвинуті форми спілкування між культурами, тим більше причин для прогресу.

З цього всього випливає, що ідея рівноправності культур в сучасному світі стає досить поширеною. Це пояснюється тим, що будь-який етнос, нація мають рівні права, ніхто не може бути другосортним. Звідси й культури їх рівноправні, але одночасно і самобутні, через те, що кожному етносу, нації притаманна самобутність

2. Національна самобутність народів.

Самобутність - сукупність рис духовної і матеріальної культури, що історично склалася, характерна для конкретної національно-етнічної спільноти, що відрізняє її від відповідних рис іншої національно культурної спільноти й сприяє форму­ванню етнічної самосвідомості, яка на соціально-психологіч­ному рівні базується на антитезі "ми" і "вони", на уявленні про свої відмінні від інших якості. Самобутність виявляється майже в усіх елементах культури. Усвідомлення власної само-

бутності матеріалізується в етнонімі, себто самоназві народу, в етнотополіміці, способі співіснування зі своїм природнім ландшафтом, у найпоширенішому антропотипі, культурно-господарській діяльності, у повсякденній поведінці й побуто­вих звичках, у ролі релігійних традицій в житті суспільства.

Культурна самобутність часто формується специфічними умовами існування етносу в своєрідних обставинах природного оточення. Народ обирає спосіб життя й стає його землеробом, або кочовиком, мореплавцем тощо. Етнос може опинитися в інших природних умовах, і тоді можуть докорінно змінитися ознаки спільноти. Етнологи люблять наводити приклад із народом маорі. Мешкавши колись на островах Океанії, він був відомий чудовими здібностями до мореплавання. Згодом переселившись до Нової Зеландії, маорі геть утратили свій морський хист. В етнології цей феномен називається "вторин­на дикість", коли зі зміною умов існування етнос втрачає якусь попередню здатність. Але зазвичай існує дуже тісний зв'язок між "ґрунтом" і "кров'ю", зв'язок етносу зі своєю землею. Елементи рідного ландшафту стають символами етніч­ної незалежності (береза в росіян, тополя в українців, сакура в японців, Дніпро й Карпати в українців, Рейн у німців, Волга в росіян).

Проблема самобутності постає звичайно в тяжкі історичні періоди, в переломні з соціально-економічного й політичного погляду епохи.

Самобутності не шкодять запозичення, причому не тільки із споріднених, а навіть із зовсім чужих культур. Але пере­вищення міри корисного запозичення призводить до розчи­нення однієї культури в іншій, до асиміляції, до цілковитої втрати духовного суверенітету культури.

Поняття "самобутність" тісно пов'язане з політичними поняттями "не­залежність" і "суверенітет", оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Отже суверенітет -це духовна самостійність етносу, яку усвідомлює широкий загал, емоційно забарвлене переживання унікальності власного

Ідея рівноправності культур у сучасному світі

бачення світу як самодостатньої цінності, почуття етнонаціо-нальної гідності й упевненості у творчих силах власного етносу; комплекс етнокультурної повновартості.

Суб'єктивне розрізнення особою й етносом "свого й «не свого" - одна з найсуттєвіших і найпростіших водночас умов духовної суверенності культури. Це усвідомлюється на рівні сюжетів, традицій. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічну самосвідомість, досить чітко визнача­ють межу між "своїми" і "не своїми" культурою, традицією, звичаєм. Нормальний розвиток етнічної культури не можна уявити без запозичень, але йдеться про те, які саме впливи та запозичення сприяють збереженню власних духовних над­бань етносу, його етнокультурній ідентичності, а які відігра­ють роль своєрідного "троянського коня", призводять спочатку до згладжування рис етнічної самобутності, а потім і до повного розчинення етносу в складі іншої людської спільноти. Асиміляторські зусилля дуже часто починаються із замаху на духовний суверенітет народу, знецінення його культурних вартостей у власних очах. Унікальність етносу заперечується, а вся увага зосереджується на рисах, що зближують його з етносом — асимілятором, і наявність їх стає провідним аргу­ментом у закликах відмовитися від того, що робить цю спіль­ноту людей несхожою на інших.

Духовну суверенність етносу, нації охороняють своєрідні "фільтри", особливі механізми етнокультурного самозбережен­ня. Сприяючи засвоєнню окремих елементів іншої культури, специфічному редагуванню цих запозичень, перетворенню в дусі власної культури, вони затримують те, що може спотво­рити, підірвати зсередини культуру - - реципієнт. Але ці фільтри культури спрацьовують тільки за умов духовної суверенності етнічного менталітету, коли етнос відчуває себе самостійним суб'єктом культурної творчості, а не асоційова­ним, духовно залежним від іншого етносу, що його він вважає взірцем, законодавцем мод для меншевартих у галузі політичного, культурного, економічного життя. Асоційований етнос немовби "прив'язаний" до етносу — "суверена". Етнокультурні фільтри виходять із ладу й уже неспроможні захис­тити свій етнос, його культуру від вимивання, спотворення, набуття проміжних форм, маргіналізації й подальшої дегра­дації в ерзац — культуру, в таку собі етнокультурну біомасу, яка зберігає лише регіональні ознаки в межах культури етносу — переможця.

Коли ж духовний суверенітет зберігається, фільтри працю­ють бездоганно, етнос навіть за найнесприятливіших умов упевнено дивиться в майбутнє.

Комплекс менпіевартості етносу може переходити в комп­лекс зверхності, зарозумілості — й навпаки. Коли етнос від­чуває в собі ідею історичного покликання, вищої санкції, поштовху до "порятунку" та "вдосконалення" інших народів на підставі власної уявної "бездоганності" народжується фено­мен культурного месіанізму. Проте він дуже рідко не буває водночас месіанізмом політичним і використовується з полі­тичною метою. Охоплений ідеєю месіанства етнос схиляється до думки, що в його духовному вжитку є щось вище за духов­ний вжиток інших народів, щось потойбічне, що свідчить про обраність цього народу Богом або історією. Практично всі державні, а насамперед імперські, народи пережили такі настрої: звичайний колоніалізм виправдовувався благородною метою культур - трегерства, ощасливлення інших народів більш високою, на думку її носіїв, культурою. Але кожен національно-забарвлений культурний месіанізм формувався своїм особливим способом. Загальні тези, гасла, принципи культурного месіанізму однакові, але форми їхнього вияву -різні. Українцям довелося розвивати свою культуру в умовах постійного тиску: спочатку польського, західнохристиянсь-кого, згодом російського, східнохристиянського, пізніше кому­ністичного месіанізму.

Наука, що вивчає історичне походження народів та етносів, дебатує питання про чистоту чи відрубність націй, але, як показує історичний аналіз, "чистих" націй на землі не має і не може бути, оскільки відбувалися великі переселення наро­дів, воєнні походи, міграційні процеси, коли люди невеликими групами або цілими народами переходили з одного місця на інше, освоюючи нові території, змішувались з аборигенним населенням або витісняли його. Мігранти приносили свої культурні цінності, асимілювали корінне населення або аси­мілювалися самі. Прикладів історія знає багато: еллінізм, який Олександр Македонський запроваджував майже по всьому Середземномор'ю, загальноєвропейська римська екс­пансія, останній приклад Радянського Союзу, американізація значної частини земної кулі. Культурна асиміляція може від­буватися також під впливом релігійної експансії, особливо під час зміни світоглядної домінанти, коли аборигенна релігія змінюється на "загальноприйняту".

Зазначені процеси мають як негативне так і позитивне зна­чення оскільки зумовлюють синтез культурно-мистецького процесу, збагачують національні культури. Так, в європейській культурі завдяки арабському посередництву західних цивіліза­цій активізувався інтерес до античної культури. Схід збагатив рицарське середньовіччя Європи. Дантові запозичення образів у відомого мусульманського філософа Мухітдіна ібн-Арабі, візантійські канони в архітектурі визначили особливість стилів Західної Європи. Особливо помітними ці традиції стали на початку XX ст. Так, до Європи прийшло мистецтво Індії, Японії, Океанії, а також негритянське мистецтво, під впливом яких європейські митці завдяки культурно-мистецькому син­тезу досягли високих результатів, сформувалися такі непере­січні творчі особистості як П. Гоген, П. Пікассо та ін. Взаємо­вплив Сходу і Заходу позначився на філософській та мистець­кій школах Росії, що суттєво збагатило творчість Ф.Досто-євського, М.Бердяєва, В.Соловйова, В.Іванова, О.Скрябіна та ін. У художній творчості з'явились нові виражальні засоби, розширилась світоглядна база.

Проте активне введення чужих культурних цінностей зумо­вило конфліктну ситуацію. У світоглядну систему прийшли люди, налаштовані проти традиційних релігій, культур. Поряд із цим виникло багато релігійних об'єднань і новітніх культів: спіритизм, містицизм, окультизм, теософія та ін. Усе це разом з нестабільною економічною та політичною обстановкою кинуло Європу у вир І Світової війни, революцій. Через це Європу лихоманило близько пів століття аж до завершення II Сві­тової війни.

Ще одна суттєва проблема, що стосується динаміки куль­турних процесів, пов'язана зі складністю їхньої об'єктивної оцінки, насамперед коли йдеться про культурно-історичні події віддалені в часі. Будь-який дослідник не вільний від власного історичного простору й часу, від особистих поглядів, уподо­бань, розуміння та оцінок. Збагнути події далекого минулого дослідник, попри свої суб'єктивні гносеологічні, пізнавальні настанови, може тільки через ментальні конструкції власного сьогодення, а вони функціонують у свідомості й головне -в підсвідомості індивіда і мас. Отже, дослідник повинен осте­рігатися, щоб його культурно-історична заангажованість не викривлювала картину, й намагатися звести її до мінімуму. Інакше науковець стає жертвою т. зв. модерноцентризму, коли людина оцінює минуле з позицій свого часу. Ця небезпека усвідомлена тільки в XIX - XX ст. А в давніший період модерноцентризм був нормою: в уста діячів античної культури автори середньовіччя вкладали промови, можливі лише за християнської доби. Деякі вчинки й думки людей минулого нам буває вкрай складно зрозуміти, і завжди постає спокуса витлумачити їх, керуючись власними усталеними ментальни­ми конструкціями, накинути свої погляди людям іншої епохи. Але спрощені тлумачення не є правдиві.

Інша небезпека — етноцентризм, коли дослідник тлумачить цілу світову історію виключно через історичні потреби і реалії етносу, до якого він належить, розглядаючи історію інших народів тільки як складову частину історії свого етноса. Часто етноцентризм дослідника віддзеркалює етноцентризм його народу, закорінений у масовій ментальності, в моделі природного і соціального світу, що властива свідомості та підсвідомості цього народу. Інколи це набуває крайніх фром, -наприклад, у давньоєгипетській мові слово "люди" позначало лише єгиптян. У багатьох випадках така ментальність формується через географічну чи культурну ізоляцію країни. Скажі­мо, Давній Єгипет справді був географічно ізольований пусте­лями й морем від найближчих сусідів.

Але в науці така позиція абсолютно неприпустима, бо несумісна з об'єктивністю та правдивістю дослідження. В культурі кожного народу є те, що видатний німецький соціо­лог Макс Вебер називав "своя раціональність", тобто те, що виступає надзвичайно логічним, послідовним і раціональним у межах власної культури. А це значить що кожна культура має бути оцінена за її власними критеріями, адже вона утво­рювалася часто в унікальному природному середовищі й за особливих соціально-історичних умов.

Етноцентризм може набувати рис релігійного чи політич­ного явища, коли уявлення про найправдивішу віру, най-передовіше вчення зливаються з уявленнями про "великий народ", що уособлює цю віру, вчення.

Ще один суттєвий аспект перебігу культурних процесів в межах етнічних культур -- "архаїзація" та "етнографізація" культури, повернення до джерел, але з намаганням штучно воскресити минулі, давно втрачені культурні феномени, вже не здатні природно функціонувати за нових умов прищепити до пагонів сучасного культурного організму старі, архаїчні образи, ідеї, традиції. Фольклорні форми, народженні зовсім іншим побутом, в таких випадках активно нав'язуються модерновій дійсності.

Трапляється й таке, що певні історичні епохи прагнуть використати в своїх цілях потужний культурний потенціал попередніх, особливо коли знаходять там щось конгеніальне собі. Причому слід відрізняти ідеологічно забарвлену архаїза­цію культури від примітивної етнографізації, що не зважає на сучасні урбаністичні форми життя і перетворює функціону­вання складного організму національної культури на різновид етнографічного заповідника, який попри всі зусилля однаково залишається на узбіччі реального буття нації. В нашій культу­рі це сумне явище відоме під назвою "шароварництво". В умовах етноциду широка етнографізація часто стає для етносу

Ідея рівноправності культур у сучасному світі

чи не єдиною можливістю вижити і зберегти ідентичність бодай на рівні спогадів, відчуттів і ледве вцілілого вміння роз­різняти "своє" і "чуже". Але в незалежній державі в добу відкритого поліетнічного суспільства, за умов конкуренції культур і потужного іншоетнічного культурного впливу ззовні етнографізація, фольклоризація культури корінного етносу і нації загалом — шлях у глухий кут, шлях історично прире­чений. Не можна заперечити вельми корисну роль етнографіч­ної і культурної просвіти над усе у вихованні етнічної й національної самосвідомості молоді, проте необхідно мати почуття міри і добре розуміти динаміку сучасних культурних процесів. Культура тісно пов'язана з політикою, політика здійснюється націями, нації ведуть безупинну боротьбу за свої національні інтереси. Але нації намагаються розширити не лише свій екологічний, політичний, географічний, але й культурний простір. Реалії між культурної боротьби досить однозначні: не всі національні культури її витримують; культури недостатньо модерні, провінційні, хуторянські або гинуть, або животіють, що теж є загибель, але уповільнена в часі. Культурна поразка нації — пролог усякої іншої поразки.

Етноцентризм і культурний месіанізм спонукають до утво­рення національно-культурних міфів, що розчиняються в масо­вій ментальності і стають рушіями історичної активності наро­дів. Такі міфи поділяються на "божественні" - їхнє завдання полягає в тому, щоб обожнювати історію та культуру власної нації, милуватися ними (це своєрідний феномен національно-культурного нарцисизму), кликати свій народ уперед, породжу­вати в ньому ентузіазм, і на "сатанинські" міфи, спрямовані на створення "образу ворога", його "примітивної", "друго­рядної", "жалюгідної" культури. Набуваючи сталості, такі міфи стають надзвичайно міцними переконаннями мільйонів людей і виправданням мільйонів людей і виправданням їхніх часто злочинних дій.

Дата добавления: 2014-01-06