Математичні моделі нелінійних систем 5 страница

Істотне місце в діяльності “Плаю” посідала краєзнавча робота, ініціатором і натхненником якої був І.Крип’якевич, а найактивнішими членами товариства “Плай” були: К.Панківський, І.Мрица, Є.Пеленський, Т.Білостоцький, Б.Рак, О.Тисовський, Я.Гладкий, В.Паньків, Е.Жарський, С.Гайдучок, Б.Януш, Ю.Полянський, Д.Коринець та інші.

“Плаївцями” було розпочато збирання матеріалів, які стали необхідними для розробки маршрутів. З цією метою дане краєзнавчо-мандрівниче товариство налагодило міцні стосунки з туристичним товариством “Чорногора” та його філіями в м. Коломиї та м. Косів, де керівниками були в Р.Шипайло і М.Горбовий.

Важливим засобом комунікації та обміну інформацією між поодинокими краєзнавцями мало стати спеціальне краєзнавче видання. Через брак коштів “Плай” не зміг заснувати окремого власного часопису. В лютому 1925 р. як безоплатний двотижневий додаток до газети І.Тиктора “Новий час” вийшов перший номер “Туристики і краєзнавство”. Редактором видання став І.Крип’якевич. Обсяг часопису становив чотири сторінки газетного формату. Зауважимо, що інші додатки до “Нового часу”, такі як “Студентські вісті”, “Руханка і Спорт”, “Пластовий прапор”, були, як правило, одно-двосторінковими вкладками.

“Туристка і краєзнавство” публікувало матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму та краєзнавства. Часопис вміщував матеріали археологічного й етнографічного характеру, звіти про діяльність товариства, хроніку краєзнавчого життя. Цікавим було велике дослідження І.Крип’якевича (підписане криптонімом І. К.) про початок туристського руху на Галичині.

З фінансових причин після виходу в світ трьох випусків “Туристики і краєзнавствство” видання довелось припинити. Відновлено його було лише у 1931 р. Після того як перестав виходити часопис “Туристика і краєзнавство”, краєзнавчі матеріали публікувались у газетах “Діло” та “Новий час”.

Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. стало популярним публікувати в пресі описи звітів про здійснені туристські мандрівки чи екскурсії. З липня 1931 р. у “Новому часі” з’являється рубрика “З мандрівок по рідному краю”. У 1935 р. виходить часопис “Плай”, в якому постійно друкувалися туристично-краєзнавчі нариси, звіти туристичних мандрівок, схеми туристичних маршрутів та їх описи.

З 1931 р. головою “Плаю” став директор торгової школи “Просвіти” Д.Коринець, а заступником – організатор туристичних мандрівок Т.Білостоцький. Вони значно активізували діяльність товариства. Протягом поточного року читалися лекції з історії, географії та геології. Їх проводили М.Галущинський, Я.Пастернак, Д.Паліїв. Також був створений вишкільно-туристичний табір у с. Підбужжя, проведено низку мандрівок у Карпати.

У червні 1932 р. у м. Самборі створюється філія краєзнавчо-мандрівничого товариства “Плай”, яка координувала свої дії із товариством “Бойківщина”. Головою осередку було обрано адвоката В.Гуркевича. У філії активно працювали такі секції, як спортивна, мандрівнича та лекційна. За час свого існування вони провели ряд лекцій, екскурсій, мандрівок, таборів, зустрічей. Було придбано топографічні карти Самбірщини та Дрогобиччини. У другій половині 30-х років самбірська філія “Плаю” перетворюється на самодостатню туристично-спортивну організацію.

В результаті активної діяльності вищеозначених товариств наприкінці червня 1932 р. у Львові відбулася спільна нарада представників “Плаю”, “Чорногори”, Подільського туристичного товариства, Самбірської філії, “Українського студентського спортивного союзу”, спортклубу “Стріла” та інших спортивних та культурно-просвітницьких товариств і організацій Галичини. Делегати наради намагались виробити спільну програму координування й організації крайового туризму.

В грудні 1935 р. спільно з Українським фотографічним товариством у Львові було організовано велику виставку туристично-краєзнавчих світлин і літератури. До ювілею товариства Є.Пеленський підготував описи туристично-краєзнавчих мандрівок.

Важлива подія у розвитку туристичного руху Галичини відбулась у 1937 р. З цього року стала регулярно виходити друкованиий орган “Плаю” - щомісячний журнал “Наша Батьківщина”. Його редактором був С.Щурат. В цьому журналі публікували свої роботи І.Крип’якевич, М.Андрусяк, М.Гавдяк, В.Дорошенко, С.Гайдучок, М.Кордуба, Я.Пастернак, С.Пастернак, В.Кубійович, I.Свенціцький, В.Щурат, М.Смішко, Ф.Коковський та інші.

3а час свого існування краєзнавчо-мандрівниче товариство “Плай” займалося пропагуванням матеріалу на туристично-краєзнавчу тематику, провело багато екскурсій, мандрівок.

До діяльності туристичних товариства залучались місцеві краєзнавці. Зокрема, редактор Коломийського журналу “Жіноча доля”, журналістка, письменниця та громадсько-культурна діячка О.Кисілевська (О.Сіменович). Вона багато подорожувала по Галичині, Буковині, Волині, Причорномор’ї, Австрії, Чехії, Швейцарії, Канаді. Як зазначав О.Вороний, “подорожувала вона невтомно все своє життя. Відвідала всі частини земної кулі”.

Враженнями від своїх подорожей журналістка прагнула поділитися з широким читацьким загалом і збагатити скарбницю української літератури. Досить відомим є її історико-краєзнавчий етнографічний нарис “По рідному краю: Полісся”, цикл подорожніх нарисів “Вражіння з дороги”. У ці збірки ввійшли такі нариси, як “Море”, “З Одеських спогадів”, “Пароплавом з Одеси до Ялти”, “В Ялті та її околиці”, “З Києва”, “На Тарасовій могилі”, “Із Кам’янця-Подільського”, “Італійський карнавал”, “По Рів’єрі”, “Вражіння з Монака”, “Карнавал в Ніцці”, “Під небом півдня” (про Марокко і Канарські острови), “Листи з-над Чорного моря”, “В зеленій Буковині” та інші. Інформаційні повідомлення О.Кисілевської від ближніх та закордонних мандрівок лягли у основу постійної рубрики – часопису ‘‘Жіноча доля‘‘ “3 моїх мандрівок”. Тут друкувалися подорожні нариси й репортажні зарисовки.

Значний внесок вніс педагог, письменник і етнолог М.Ломацький з м. Гусятин Тернопільської обл. Він багато мандрував, зокрема по Бескидах та Чорногорі. Свої подорожі він описав у книгах: ‘‘Верховино, світку ти наш‘‘, ‘‘Нариси з Гуцульщини‘‘, ‘‘Безкидом зеленим‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘Гомін гуцульської давнини‘‘, ‘‘По той бік Чорногори‘‘, ‘‘У горах Карпатах‘‘ та інш. [236]. Упродовж 1944-1968, які він провів в еміграції побачили світ 12 книг про Гуцульщину, зокрема: ‘‘З Гуцульщини‘‘, ‘‘Українське вчительство на Гуцульщині‘‘, ‘‘Країна чарів і краси‘‘, ‘‘З гір Карпат‘‘, ‘‘Опришківське гніздо‘‘, ‘‘Заворожений світ‘‘ та інш..

Туристичні товариства, продовжуючи справу І.Франка та В.Гнатюка, вважали одним із головних своїх завдань збирання фольклорних й етнографічних матеріалів. До їх складу також входили “описи, рисунки та фотографічні світлини”. Зібрані краєзнавчі пам’ятки передавалися у музеї: Коломийський “Гуцульщина” (заснований у 1926 р. В.Кобринським); Самбірським “Бойківщина” (заснований у 1927 р. В.Кобільником, В.Гуркевичем, В.Кордубою, А.Княжинським); Станіславськй (заснований у 1928 р.); Трускавецький ім. Ярошевої (заснований у 1928 р.); Яворівський “Яворівщина” (заснований у 1931 р.); Стрийський “Верховина” (заснований у 1933 р.); Сокальський “Сокальщина” (заснований у 1937 р.). Станом на 1937 р. в Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало біля 20 штатних працівників.

Ці музеї мали від 40-120 членів, а за підтримки церкви, товариства “Просвіти” та інших громадський інституцій залучались до співпраці тисячі громадян.

Організаційно-методичним центром туристично-музейних осередків став “Союз прихильників національного музею” (СПНМ) у Львові, який був створений 4 грудня 1931 р. Очолив його греко-католицький єпископ і вчений І.Бучко. Заходами СПНМ на 70- 80 % йшло поповнення експонатами “Національного музею” у Львові. У 1935 р. при ньому засновано фонд для придбання творів мистецтва.

У такому ж напрямі зростали фонди, проводилася науково-дослідницька робота в інших музеях. До середини 30-х років музеї “Сокальщина” та “Верховина” мали близько тисячі експонатів; “Яворівщина”, “Український подільський музей” - 2,1-2,6 тис.; “Лемківщина” - 6 тис., а “Бойківщина” - 13 тис. [140]. Етнографічний відділ Національного Музею старожитностей постійно розширювався, якщо у 1911 р. у ньому було 5950 експонатів, то наприкінці 1920-тих рр. - 9974. Наприкінці 30-тих рр. ХХ ст. цей музей мав уже 18540 експонатів етнографічного характеру і який відвідували багато сотень екскурсантів.

Значно зросло число жертводавців: 1930 р. поповнили збірки музею 2 чоловік, а у 1931 р. - 401 чоловіка. Зокрема, відомий колекціонер із Києва В.Тарновський, подарував портрет, перо і гіпсову маску Т.Шевченка, жителька Лубен (на Полтавщині) Кибальчичева передала до музею історичні костюми, вчителі з Гуцульщини Б.Заклинський, Л.Гарматій, М.Кузьмак, Д.Харов'юк та А.Онищук передали до музею гуцульську зброю (рушниці, пістолі), колекції бронзових хрестиків, дерев'яну баклажку. Художник І.Труш подарував різьбу відомих гуцульських майстрів Шкрібляків та І.Семенюка, а В.Шухевич передав у музей гуцульські вишивки. Від фольклориста О.Роздольського до музею надійшла колекція писанок (197 штук) із різних місцевостей Галичини, а художник Сороковський передав 149 гуцульських писанок з Косова [60].

Цінну колекцію музей отримав від священика Вержбицького - 30 картонів подільської та полтавської вишивки, зразки вишивки шовком XVIII ст. та рушник з Київщини, а оригінальний килим XVIII ст., виготовлений у Миргороді, подарувала музеєві О.Сластьон.

“Жіноча громада” у Львові передала музеєві збірку вишивок “Клубу русинок‘‘. Велика збірка різноманітних етнографічних предметів надійшла до музею з Української хліборобської виставки, яка проходила в Стрию, а члени етнографічної секції Снятинського відділу ‘‘Взаїмної помочі галицьких і буковинських учителів і учительок” подарували Музеєві НТШ шість таблиць вишивок та чотири дитячі іграшки із Снятинщини. Велику допомогу в комплектуванні збірок музею експонатами з Подніпров'я подавали музейні працівники з Києва М.Біляшівський і М.Щербаківський.

Як свідчать джерела (“Хроніка НТШ”, архівні матеріали, інвентарні книги), до музею надходили різнопрофільні експонати: археологічні та нумізматичні колекції, фотографії, стародруки, церковні речі (ікони, ризи, тканини тощо), твори живопису.

Широкою була географія надходження експонатів: різні частини Галичини (Гуцульщина, Бойківщина, Західне Поділля, Полісся), Центральне Подніпров'я (Полтавщина, Київщина, Чернігівщина), Східне Поділля та інші регіони.

У червні 1931 р. “Рідна школа” влаштувала виставку, на якій було представлено біля двох тисяч експонатів з історії шкільництва в Галичині. На окрему увагу заслуговують перші букварі та підручники з граматики 1848 р. видання.

Для поповнення фондів українських музеїв проводилися туристично-краєзнавчі експедиції, які діяли на громадських засадах без жодної державної дотації. Більше того, музеї зазнавали втрат через адміністративні утиски, зокрема, свавільні конфіскації цінних експонатів. Зокрема, під час Першої світової війни командування російської армії конфіскувало колекцію гуцульської зброї у музеї НТШ. Крім цього, польська влада часто забороняла проводити краєзнавчі експедиції. Експозиції музеїв щороку відвідувало до трьох тисяч людей. З метою пропагування українських старожитностей СПНМ у 1934-1935 рр. сприяв створенню пересувних виставок.

У 20-30-х рр. XX ст. на території Тернопільщинни діяло туристичне бюро подорожей ‘‘ОгЬіз‘‘ яке знаходилось в Тернополі. Воно було краєвим відділом польського бюро подорожей з головним відділом у Варшаві. Такі ж відділи існували на той час у 30-ти містах Польщі: в Кракові (2), Львові (4), Лодзі (2), Перемишлі, Станіславі, Коломиї та ін. Туристичне бюро займалося організацією екскурсій, давало безкоштовну інформацію з туристично-екскурсійних питань, а також займалось рекламно-видавничою справою та іншим. У Варшаві виходила газета ‘‘ТУРІSТА‘‘, що вміщувала велику кількість інформації з проблем туризму. Так у № 3 за червень 1927 р. містилася цікава стаття, в якій автор звертає увагу читачів на красу та незвичну оригінальність подільських скель і печер. Тут він згадував про гіпсові гроти, найбільші та найгарніші в Польщі, які насправді знаходилися в с. Кривче Борщівського п-ту і були на той час ще майже недоступні для туристів. На Поділлі, а саме в Більчі Золотому, теж знаходилася відома печера з багатьма великими коридорами. Фантастичним краєм скель називає автор Медобори, що простягаються аж до Збруча через Збараж, Скалат, Сатанів і далі до Бесарабії, звертає увагу на групу скель у Кресилові, в одній з яких знаходилась капличка. Такі інформації в газеті розширювали коло бажаючих познайомитись з природою краю.

Найбільшу роль у розвитку організованого туризму відіграло створене у Тернополі в 1925 р. Подільське туристсько-краєзнавче товариство. Завданням цього Товариства було ознайомлення широких верств населення з Тернопільським воєводством, тобто з природою, історією та іншими об'єктами Тернопільщини[289].

У Тернополі знаходився центральний відділ Товариства. Він складався з восьми секцій: освітньої, туристсько-екскурсійної, опіки над старовинною, охорони природи, краєзнавчої, шкільної молоді, фотографічної і філателістичної. Крім того, до товариства входило 22 повітових відділи. На 1935 рік Товариство нараховувало 16 тис. членів.

Подільське туристсько-краєзнавче товариство різними засобами пропагувало красу Поділля: видавало різноманітні брошури, організовувало власні та приймало екскурсії, опікувалося природою та старовиною, займалося пропагандою туристського та краєзнавчо-освітнього руху.

У той час Товариство мало свій музей, кінофільми про Поділля, бібліотеки, збирало фотоальбоми, карти, а також необхідний туристський інвентар. Товариству також належала печера в Кривчі, що була відкритою для доступу туристів. Особливе місце діяльності Товариства займало видавництво повітових путівників, монографій, проспектів, планів, карт, листівок. У його розпорядженні було 24 видавництва, що видавали таку друковану продукцію: географічні плани та карти, путівники, займалися випуском наукових праць (наприклад, Товариством було видано перший польською мовою словник географічних термінів). Розвиток туризму на території тодішнього Тернопільського воєводства був зумовлений перш за все особливостями природи. Мальовничі ландшафти Медоборів, Опілля, підземні «казки» печер, долини подільських рік Дністра, Серету та інших, водоспади, - все це приваблювало сюди туристів і рекреантів не тільки з воєводства, а й з-за кордону. Добре на той час була розвинена інфраструктура, а саме: шляхи сполучення (транспорт), торгівля, сфера зв'язку та послуг, що забезпечувала обслуговування туристів. Щодо транспорту, то добре був розвинений залізничний. Залізнична мережа нараховувала 12 залізничних ліній загальною довжиною 895 км. Тернопіль був вузловою станцією, з якої відходили залізниці в шести напрямах і зв'язували місто з усіма повітовими центрами, а також зі Львовом (141 км.). Як відзначав Т.Кунзек, шосейний зв'язок теж був добрий. Густа сітка битих доріг мала загальну довжину 2878 км. Дороги як воєводські, так і повітові скрізь були придатні для руху автомобілів, мотоциклів, велосипедів. Особливо густою була сітка доріг у південно-східних повітах. Автобусні маршрути мали дуже багато напрямів. Найважливішими з них були такі: Броди - Золочів (40 км.), Золочів - Львів (69 км.), Тернопіль - Золочів - Броди (99 км.), Тернопіль - Збараж (22 км.), Тернопіль - Скалат - Гримайлів (45 км.), Тернопіль - Чортків - Заліщики (122 км.), Чортків - Копичинці - Гусятин (37 км.), Чортків - Мельниця (75 км.), Чортків - Станіслав (101 км.), Скала - Борщів (15 км.), Коломия - Заліщики - Окопи (178 км.), Бучач - Струсів - Тернопіль (64 км.), Бучач - Золотий Потік (18 км.), Монастириськ - Бережани - Козова (67 км.), Бережани - Львів (87 км.), Золочів - Поморяни - Бережани (40 км.), Львів - Рогатин (74 км.).

Всі ці маршрути діяли майже цілий рік, крім маршруту Заліщики - Окопи, який в зимовий період тимчасово не використовувався. Для окремих екскурсій, особливо по місту Тернополю або на невеликі відстані, застосувались і підводи, в які впрягали коней. Для обслуговування туристів існували туристичні бази та притулки. Постійні бази туристично-краєзнавчого товариства були в Чорткові, Кресилові, Кривчі, Заліщиках (будинок відпочинку на 80 місць), тимчасові - в Теребовлі та Кудринцях. Шкільні притулки з ночівлею розміщувались у Більчі Золотому, Бережанах, Бучачі, Окопах, Скалаті, Теребовлі, Тернополі, Устечку, Заліщиках і Збаражі. Вони також знаходились у віданні туристсько-краєзнавчого товариства. Незалежні тимчасові бази діяли у Скоморохах, Коропці та інших населених пунктах.

До послуг туристів були готелі та ресторани, що знаходились в основному у великих містах - Тернополі (готелі “Подільський”, “Адлера”, “Гранд” та інші), Чорткові, Заліщиках.

Місце в турбазах, готелях замовлялося заздалегідь. Для екскурсійних груп, які складались з 5 - 10 осіб, необхідно було зголоситися за 24 години до приїзду в дану місцевість, групі з 10 - 20 осіб - за 48 год. до приїзду, понад 20 - 40 осіб - за 3 - 4 дні наперед, при більшій чисельності екскурсантів - за 7 днів до приїзду.

Головний туристський маршрут тоді починався у Львові, проходив через Золочів, Тернопіль, Теребовлю, Чортків, Борщів, Кривче, Мельницю, Заліщики, Устечко, Язлівець, Бучач, Підгайці, Бережани, Перемишляни. Цей маршрут утворював немовби певне замкнуте коло, що сполучало головні туристичні пункти воєводства і був недалеко від туристських маршрутів сусідніх воєводств.

Бічні туристські маршрути, що відходили від головного, охоплювали важливі групи туристичних об'єктів, що з певних причин не потрапили до головного. Такими маршрутами були Золочів - Олесько - Підгірці, Мельниця - Окопи, Заліщики - Червоногород і ряд інших маршрутів до туристичних об'єктів, що знаходилися з боку від головного маршруту. Туристи приїджали до Тернопільського воєводства шляхом зі Львова на Красне, або на Перемишляни, зі Станіслава на Заліщики або Бучач, з Волині на Броди або Збараж. При чому, вони завжди потрапляли на головний туристський маршрут, по якому здійснювалися екскурсії.

Якщо туристи приїжджали зі Львова на Красне, вони могли оглянути північну частину воєводства, околиці Золочева, найголовніші туристичні об'єкти в Підгірцях і Олеському, також Підкамінь, потім Тернопіль з його околицями і далі йшов виїзд на головний туристський маршрут воєводства на південь. Якщо туристи прибували зі Львова через Перемишляни, то знайомилися з південно-західною частиною воєводства з осередком у Бережанах, звідки можна було доїхати до Бучача та Заліщиків. Якщо група прибувала з Волині, то оглядала Збараж, Броди та всю північну частину воєводства, маючи за головний туристський пункт Тернопіль або Золочів. Коли туристи приїжджали зі Станіслава, то розміщувалися в Заліщиках або Бучачі, звідки могли проводити екскурсії для огляду долини Дністра та ряду інших прекрасних місцевостей, що знаходились в його долині.

Головним туристським пунктом під час екскурсій до воєводства крім Тернополя як столиці та вузлової станції були Заліщики - прекрасний курорт і місцевість для відпочинку влітку. Вони відвідувалися як організованими туристами, так і окремими рекреантами, також Чортків - вузловий пункт для туристів у межах “теплого Поділля”.

Найкрасивішою частиною на початку туристського маршруту є південно-східна частина Поділля, що користувалася великою популярністю у туристів і була добре вивченою туристами-краєзнавцями та вченими. Тут можна побачити прекрасні ландшафти, особливі види флори та фауни, печери, пам'ятки архітектури, історичні меморіали.

Окрасою подільського краю на території Тернопільщини були горбогірні райони: Гологори, Вороняки, що тягнуться на краю Подільської височини і поступово переходять у Кременецькі гори, що простягаються на півночі у формі високого валу. 3/4 всієї території займає Поділля та Велике або Високе Опілля, що розміщене в західній частині області. Медобори - найкрасивіша горбиста місцевість Поділля, що простягається на 250 км. Геологічно вона являє собою вапняковий риф. Медобори цікаві не тільки з геологічної, а й з ботанічної точки зору - тут зустрічаються рештки степової східно - європейської флори, що в цих краях має східну межу свого поширення. Найгарнішими скелями є ‘‘Чорна скеля‘‘, ‘‘Гостра‘‘ та ін. Не менш цікавими й унікальними є печери - великі порожнини з гротами, підземними озерами. Одними з найдавніших є печери в Більчі Золотому та Кривчі, вони взяті під охорону держави.

Привертають увагу туристів і архітектурні споруди краю. Подільські замки є найпершими пам'ятками будівництва, що будували для оборони від східних завойовників (XIV—XV ст.). У XVII ст. було збудовано найбільшу кількість замків. Добре збереглися замки в Червоногороді, Олеську, Підгірцях, Ягільниці, менше збережені замки в Бережанах, Чорткові, Збаражі, Теребовлі. Цікавими для туристів є костьоли та кляштори, старі церкви, палаци, каплиці.

На території воєводства були розвинені різні види туризму, що поєднували в собі функції пізнання й оздоровлення. Туризм розвивався за маршрутами, розробленими й організованими Подільським туристсько-краєзнавчим товариством та його філіалами з наданням певного комплексу послуг (екскурсійне обслуговування, забезпечення місцем проживання, транспортними послугами, харчуванням та ін.). У залежності від способу пересування туризм поділявся на пішохідний, лижний, кінний, залізничний, автомобільний (все це сухопутні види) та водний туризм.

Яскравим прикладом такого туризму були мандрівки. Наприклад, самостійну мандрівку по рідному краю здійснив Володимир Загайкевич і описав її у своїх спогадах [131].

Отже, на території Тернопільського воєводства були добре розвиненими майже всі види туризму, особливо літнього, тому, що для розвитку зимових видів умови не були цілком сприятливими.

Подільським туристсько-краєзнавчим товариством було розроблено цілу систему екскурсій. Найважливішими та найцікавішими з них були такі маршрути:

1 - денні: до Теребовлі, Збаража, Золочева, Підгірців, Олеська;

2 - денні: до Кривча, Заліщик, оглядове знайомство з Медоборами;

3-4 - денні: до Кривча, Окопів і Заліщик, огляд території Румунії, до Червоногороду;

4-5 - денні: такі ж як попередні;

5-6 - денні: огляд Золочева, Підгірців, Олеська, Поникви, наступна з Тернополя до Збаража, Теребовлі, екскурсія по Медоборах, звідки через Кривче, Окопи до Заліщик і поверненя до Тернополя.

7 - денні: входили попередні 5 – 6 - денні, а також екскурсії по Бережанах і Бучачу;

8 - денні: включали попередні, а також огляд Залізців і Підкаменя;

9-10 - денні: під час яких детальніше пізнається територія, особливості минулого, ландшафти.

План екскурсії був такий: виїзд зі Львова до Золочева, Підгірців, Олеська, Поникви та Бродів, потім до Бережан, до Заложців і Підкаменя; наступний виїзд до Теребовлі, огляд Медоборів, звідти до Кривча, Окопів і Заліщик, огляд території Румунії, Червоногороду, потім виїзд через Чортків до Бучача, звідки повернення до Тернополя, або виїзд до Станіслава чи до Підгаєць і залізницею через Бережани до Львова.

Одним із важливих центрів туризму в воєводстві були Заліщики, де знаходився відділ Подільського туристсько-краєзавчого товариства. Тут було розроблено для туристів, екскурсантів такі маршрути місцевих екскурсій:

Пішохідні короткотермінові:

1. Печерна (5,5 км.) - цікавим було відслоєння силуру, девону, міоцену з багатьма окам'янілостями;

2. Обіжева (5,5 км.) - збереглася західно-подільська флора;

3. Криве (9 км.) – ‘‘стінки‘‘, що належать до найцікавіших ділянок, вкритих рідкісною рослинністю;

4. Монастир святого Яна.

Далекі подорожі (екскурсії)

Із Заліщиків: 1) Бедриківці (8,5 км.), 2) Жижава (9 км.), 3) Дуплиска (13 км.), 4) Городок (16 км.), 5) Голігради (18 км.), 6) Винятинці (20 км.), 7) Новосілка (22,5 км.), 8) Червоногород (28 км.), 9) Більче Золоте (28 км.), 10) Ягільниця й Улашківці (35 км.), 11) Кривче (39 км.), 12) Окопи (68 км.). Заліщики знаходяться в котловині Подільського плато, виробленій ерозійною діяльністю Дністра і відомі в усій Польщі як кліматичний центр. Абсолютна висота становить 300 м. над рівнем моря. Завдяки сонячному та сухому клімату (500 мм. річна кількість опадів) вони відомі як місцевість, що використовується для кліматотерапії (сонячно-повітряні ванни). Тут також можна було лікувати хвороби дихальних шляхів, нервові захворювання, порушення кровообігу та ін. В південній та південно-східній частині воєводства був добре розвиненим купально-пляжний відпочинок як один з видів рекреаційної діяльності. В 1927 р. в Заліщах відпочивало 300 осіб.

Високі літні температури, а також весняні й осінні створювали умови для відпочинку та лікування протягом більшої частини року. Заліщики з своїми річковими та сонячними пляжами наближалися до чорноморських і адріатичних пляжів і притягували до себе відпочиваючих з усіх куточків Польщі.

Заслуговував на увагу туристів також найбільший водоспад на р. Джурин (12 м. висотою), в Червоногороді річка мала дуже гарну долину (Червоноградський каньон (2 км.) і впадала під Устечком у Дністер.

На території воєводства був також добре розвиненим і водний туризм, особливо на р. Дністер, на її лівих притоках. Найкраща подорож, що створює незабутні враження - це подорож на човнах течією Дністра від Нижньова через Устечко, Заліщики до Окопів.

Дністер несе свої води утворюючи мальовничі звивини та круті берегові стінки, що вкриті рідкісними степовими рослинами та заростями дикого мигдалю, в окремих місцях геологічні відклади виходять на поверхню (так звані дністровські стінки). Крім Дністра для екскурсій на човнах придатні ріки Золота Липа - від Бережан, Стрипа - від Бучача, Серет - від Тернополя, Нічлава в нижній течії. В цих місцях були пристані та пункти відпочинку для екскурсантів на човнах - у Більчі Золотому, Чорткові, Скоморохах, Теребовлі, біля Берем'я на Дністрі. Із Заліщик можна було здійснити подорожі на моторних човнах до Устечка та Раковця.

Також водний спорт розвивався на ставках, найбільші з яких були під Берем'янами, Урманню, Залізцями, Тернополем. У Тернополі та Плотичі розвивався тоді веслувальний спорт.

На відміну від попередніх видів туризму менш організованими, але добре розвиненими на території Тернопільського воєводства були велосипедний і мотоциклетний туризм, чому сприяли добрі дороги, а саме: Гримайлів - Красне - Красилів, Тернопіль - Чортків - Заліщики, Борщів - Більче Золоте, Борщів - Кривче - Окопи, Мельниця - Кудринці - Окопи - Заліщики, Заліщики - Червоноград, Ворвулинці - Устечко - Скоморохи - Язлівець, Бучач - Коропець.

У горбогірних районах на території воєводства - Гологорах, Вороняках, Медоборах (околицях Городка та Красного), а також в околицях Чорткова, Теребовлі, в Крем'янецьких горах (у той час вони належали до Волинського воєводства) розвивався лижний туризм. Він був неорганізованим, індивідуальним. У Тернополі діяла секція лижного стрілецького спорту (очевидно сучасного біатлону).

Цей же вид туризму розвивався у кількох найбільших містах воєводства і хоч мав неорганізований характер, але розвивався інтенсивно.

Крім розробки маршрутів екскурсій Подільське туристсько-краєзнавче товариство займалося виданням путівників, брошур та іншої друкованої продукції про природу, історію воєводства.

Путівники містили характеристику найбільших туристичних центрів воєводства, а також об'єктів, що мали значення для туризму, зокрема в них наводилися відомості про пам'ятки природи, архітектури, культури, транспортний зв'язок між туристичними центрами, зазначалися відстань у кілометрах, ціни на квитки, наявність готелів, їх адреси тощо.

При тому слід зазначати, що друкована продукція розраховувалась на польських туристів, видавалася польською мовою. Туризм, який досяг значного розвитку на Тернопільщині, був частиною туристичної мережі всієї Польщі і це накладало на нього певний відбиток. Разом з тим, розроблені тут форми та методи туристичної діяльності, інфраструктура заклали основи для дальшого розвитку туризму в краю у нових умовах.

У 20-ті рр. починається піднесення спелеотуризму на Поділлі. Печери Тернопільщини, зокрема, Вертеба та Кришталева приваблювали чимало мандрівників. Печери в гіпсах Поділля ще з XVIII ст. приваблювали до себе місцевих жителів, краєзнавців, істориків. У XIX ст. почалося наукове вивчення печер археологами, інженерами, студентами. Перша згадка про печери Поділля міститься в книзі Габріеля Ржачинського “Натуральна історія королівства Польського”, яку видано в Сандомирі в 1721 р. В ній згадується печера біля с. Кривче (тепер Борщівський район Тернопільської обл.). У 1745 р. Г.Ржачинський описав печеру в Кривчу (імовірно сучасна печера “На Холмах”) та печеру біля с. Королівка (тепер с. Вітрова Борщівського району).

У 1822 р. власник Більче-Золотого Ян Хмельницький відкрив печеру Вертеба. Проникнувши через вузький отвір у підземелля, він знайшов залишки вогнища, людські кістки, глиняний посуд. Також цю печеру детально обстежував у 1876 р. археолог А.Кіркор. Він разом з С.Козібродським оглянув лабіринт, зробив опис правої частини печери. Вибравши місце, де висота сягала 2 м, А.Кіркор провів розкопки. На глибині 45 см він вийняв два скелети, покладені з витягнутими вздовж тіла руками. Окремі кістки були покриті гіпсовим наростом. Довкола лежало багато уламків товстих ліпних посудин, деякі були розмальовані.

У 1878 р. відомості про Вертебу подає краєзнавець Г. Грушевський у книзі “Про печери від Карпат до Балтики”. У 1890 р. член антропологічної комісії Академії наук у Кракові Г. Оссовський з ініціативи і за рахунок князя Льва Сапєги продовжив археологічне дослідження Вертеби. Тоді ж було обладнано вхід у підземелля.

Дата добавления: 2014-01-07