Математичні моделі нелінійних систем 6 страница

Неподалік від входу на глибині 2 м Г.Оссовський відкрив залишки великого вогнища, навколо якого було кістки оленя, дикого кабана, ведмедя, уламки глиняного мальованого посуду, крем'яні знаряддя. Під час розкопок у печері знайдено також мідні і кістяні вироби. З того часу збереглися ходи прокопані для більш зручного пересування.

Г.Оссовський провів першу топографічну зйомку печери. Завдяки коштам і сприянню князя Л.Сапєги у 1892 р. план печери було видано антропологічною комісією Краківської Академії наук. Зараз він зберігається в Борщівському краєзнавчому музеї.

З 1898 до 1904 р. і в 1907 р. археологічні розкопки у Вертебі проводив професор Краківського університету В.Деметрикевич.

Печера Вертеба за кількістю та науковою цінністю знахідок не мала собі рівних на Поділлі, за що й була названа “наддніпрянською Помпеєю”. Особливий інтерес становлять стилізовані жіночі керамічні скульптурки неолітичної доби, так звані палеовенери. Археологічні знахідки спочатку зберігалися в палаці Л.Сапєги, який у 1893 р. помер, а потім були вивезені до музеїв Кракова, Варшави, Відня, Львова.

К.Гутковський описав Кришталеву печеру в статті, надрукованій в газеті “Діло” З листопада 1908 р.: “Печера величини просторої кімнати, висоти двох поверхів, стіни дивоглядні з алябастру, міки і пупку, котрий йде жилами формуючи найріжніші орнаменти: всьо се покрите висвітом мінеральних кришталів, почавши від дуже дрібоньких і білих як сніг, до грубості середньої палиці, темно-жовті, уложені групами або посмугами, творячи різні десені, а з гори висять сталактити. Освітлена вже нашими свічками дає мільйони різнобарвних світел і робить вражіннє кришталевого зачарованого замку”. Також він вперше зробив фотографії в Кришталевій печері, склав топографічний плани її привхідного району.

Слід зазначити, що першовідкривач Кришталевої печери К.Гутковський був яскравою особистістю - відомий громадський діяч, автор стрілецьких пісень, січовий стрілець, сотник. Він народився 18 серпня 1881 р. у Тернополі. Після закінчення гімназії служив у війську, згодом навчався в Політехнічному інституті у Львові, брав участь у роботі багатьох українських товариств. Загинув К.Гутковський у 1915 р.

20-х рр. XX ст. печери Поділля почали приваблювати туристів і екскурсантів, зокрема печери Вертеба та Кришталева були включені до екскурсійних маршрутів.

Проте, внаслідок масового відвідування обидві печери дуже скоро зазнали непоправних втрат. Ось як описує подорож до Вертеби у 1925 р. Д.Горняткевич: “З колишніх сталактитів не залишився до сьогодні найменший слід; усі туристи товкли їх немилосердно, збираючи зі собою - на пам'ятку! Не менше нищать стіни також місцеві селяни. Відбиваючи великі куски гіпсу й розтираючи їх, уживають до білення хат...”.

До того ж, вхід до Кришталевої печери був замулений глиною, у 1925 р. Д.Горняткевич, два студенти брати Назаревичі, студент Волошин та місцевий дяк Рудах почали роботи по розчищенню входу. Розкопки 1925-1927 рр., проведені ними, не мали успіху. Одночасно розгорнулася кампанія за право власності на печеру. О.Назаревич, який став парохом в Кривчу, робив усе можливе, щоб печера була у власності українських установ. Проте в умовах панування Польщі вона стала власністю Польського Борщівського краєзнавчого товариства.

У середині жовтня 1928 р. коштами староства в Борщеві зроблено новий вхід до печери. Це дало можливість відновити проведення екскурсій. Відвідування печери туристами дозволялось тільки з провідником. Заборонялось курити та відбивати сталактити. Першим провідником працював місцевий житель М.Миронюк. У двох баштах тутешньої старовинної фортеці (XVII ст.) було обладнано туристичний притулок на 20 осіб. Печера Кришталева стала однією з найвідоміших у довоєнній Європі, її відвідували туристи не лише з віддалених куточків Польщі, а й з Угорщини, Чехії, Німеччини та інших країн.

Екскурсійний маршрут у Кришталеві печери і туристичний притулок у Кривчу діяли з 1928 до 1943 р. Після Другої світової війни вхід було зруйновано органами НКВС, щоб запобігти її використанню воїнами УПА, які продовжували ще діяти в краї.

Варто зазначитити те, що туристичні товариства Галичини приділяли велику увагу національно-патріотичному вихованню і брали активну участь у культурно-просвітницькій роботі краю. Тому за їхньою діяльністю пильно стежила польська поліція. Так, кожного року обраний на Загальних Зборах список складу товариств надсилався у місцеве староство, яке скеровувало його в поліцію. Вона перевіряла всіх членів Виділу і давала на кожного характеристику. Ілюстрацією вищесказаного може слугувати наказ від 6.07.1928 р. L21400/28 “У справі репутації членів новообраного відділу туристичного товариства “Чорногора” в Станіславі”. В ньому повідомлялося наступне:

1. Копаницький Йосип, вчитель промислової руської школи, проживає в Станіславі, підозрюється в належності до Української Воєнної Організації (УВО);

2. Величко Федір, урядовець магістрату, проживає в Станіславі по вул. Матейки 5, є прихильником Українського національно-демократичого об’єднання (УНДО), а також належить до багатьох руських товариств у Станіславі;

3. Пелих Володимир, вчитель руської гімназії, проживає в Станіславі по вул. Вовчинецька 17, є палким прихильником УНДО, а також належить до багатьох руських товариств в Станіславі. Вищевказаний до 1926 р. брав участь в політичному житті у справі УНДО, а від часу отримання посади вчителя, дещо притупив активну участь, але не повністю;

4. Гавдяк Мар’ян, вчитель гімназії, проживає в Станіславі по вул. Липовій 76, є справжнім симпатиком УНДО, однак до цього часу не відомий в антидержавній діяльності”;

5. Волянський Іван, адвокат, проживає в Станіславі по вул. Святого Юзефа 1, є палким прихильником УНДО і бере активну участь у політичному житті. Крім того, належить до багатьох руських товариств в Станіславі;

6. Бойчук Йосип, академік, проживає в Станіславі по вул. Голуховського 20, є членом УВО, а також атаман Українського Пласту, належить до УНДО, в період виборів до законодавчих органів проводив акцію на користь УНДО;

7. Ясінецький Ярослав, академік, проживає по вул. 3 Травня 33, є організатор УВО в Тлумацькому повіті, а також в період виборів до законодавчих органів агітував на користь УНДО.

Крім того повідомлялося, що склад новоутвореного Виділу був зареєстрований і внесений до товариств національних меншин. Цю характеристику на членів дали повітовий комендант поліції та керівник слідчого відділу Галичини.

Таким чином, як видно з характеристики, більшість членів Виділу становили вчителі. Вони підпорядковували туристично-краєзначу роботу навчально-виховній, культурно-просвітницькій та політичній діяльності.

Туристичні товариства “Чорногора”, “Плай” та Подільське туристичне товариство тісно координували свою роботу з фізкультурними, культурно-просвітницькими організаціями, молодіжними товариствами та навчальними закладами. Вони в своїй діяльності використовували туристично-краєзнавчу роботу як один з ефективних засобів національно-патріотичного виховання підростаючого покоління. Проаналізувавши зібраний матеріал пропонуємо схему діяльності туристичних товариств Галичини.

Державні установи	Громадські товариства та організації
Навчальні	Фізкультурні	Молодіжні	Українські	Культурно-
Заклади	Організації	Гімнастичні Товариства	туристичні товариства	Просвітницькі Організації
Університети, семінарії, гімназії, школи	УССК, КЛК, “Україна”, “Дніпро”, “Стріла”, “Буй-Тур”	“Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг”, “Орли-КАУМ”, “Каменярі”	“Чорногора”, “Плай”, Подільське туристичне товариство	НТШ, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Учительська громада” та ін.

Слід зазначити, що серед різних видів туризму на той час у Галичині найбільшого розвитку набув пішохідний. Але як свідчать публікації в журналі “Наша Батьківщина”, розроблялися нові туристичні маршрути не тільки пішохідні, але лижні, водні та велосипедні, до яких додавались туристичні мапи. Чимало маршрутів маркувались. Вони стали еталонними для всіх мандрівників. Наприклад, Р.Юркевич писав: “Верхами проходить туриститичний шлях, знаний, мабуть, кожному українцеві, якщо не безпосередньо, то бодай з оповідань. Він був знакований від Осмолоди верхами Горганів до Добошанки, опісля через верхи “Синяка” і “Хом’яка” сходив в “оселю Татарів”. Еталонні маршрути проходили також Бескидами та Чорногорою.

Цьому відіграла велику роль робота управління залізниці, які мали у своєму підпорядкуванні лісові залізнички (вузколійки), зокрема: Брошнів Перегінськ - Осмолода, Людвіківка - Свіча, Надвірна - Рафайлів (Бистриця), Ворохта - Форещенка. За двохстороньою угодою між туристичним товариством та управлінням залізниці діяли пільгові тарифи на перевезення групи туристів та діти до 10 років, які легально були членами туристичних, краєзнавчих та спортивних товариств (50% від вартості проїзду, а діти до 4-х р. - безкоштовно).

З часом географія пішохідних мандрівок розширюється. З метою кращого пізнання інших країн, їхньої культури та побуту у червні 1927 р. туристичне товариство “Чорногора” звернулося до воєводи та туристичної комісії з проханням про дозвіл на перехід кордону в Карпатах для своїх членів. Дозвіл, з ряду причин, був даний тільки в 1928 р., і тоді члени товариства “Чорногора”, мали змогу подорожувати по території “Карпатської України” (тогочасна територія Чехословаччини), де зустрічалися з українськими діячами і налагоджували з ними контакти, а з 1937 р. мандрували територією Румунії, де також шукали зв^’язків з українським населенням й інтелігенцією. (На той час існувала конвенція з Румунією, щодо платних послуг у туристичному русі. При перетині польсько-румунського кордону видавалися паспорти, але при цьому потрібно оплатити від 100-200 злотих за тиждень перебування в Румунії. Але було ряд пільг, зокрема діти до 4 років безкоштовно, діти від 4 до 14 років та студентська молодь.- 50%, туристичні групи -70%.).

Крім пішохідних мандрівок в Галичині був поширений і водний туризм. Цьому сприяла мережа річок, серед яких особливе місце посідав Дністер. Засновником водного туризму в Галичині був Я.Гладкий, який організував у 1927 р. подорож з м. Стрий по річці в Дністер і вниз Дністром до м. Заліщик. За 10 днів мандрівники подолали понад 250 км. Згідно з сучасними нормативами, цей маршрут оцінюється за протяжністю 4 к. с. (категорія складності), а за складністю маршруту - 3 к. с.

Велику роль у розвитку лижного туризму відіграло заснування Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК) (1924 р.). О.Кузьмович занотував, що однією з перших мандрівок членів КЛК до Зелем^’янки та Славська була подорож на лижах в січні 1925 р. [168].

З 1925 р. починаються регулярні проведення лижних мандрівок різної складності. Весною цього року члени КЛК здійснили перший лижний похід в Чорногору під керівництвом І.Мрица. За визначеннями активного учасника багатьох лижних мандрівок В.Паньківа, “однією з найгарніших ділянок лещетарського спорту є зимова туристика. Дає вона нам найбільше емоцій, вимагає одначе великого гарту, напруження а, що найважливіше, досвіду”. У березні 1930 р. В.Паньків став першим, хто підкорив на лижах Говерлу, а в грудні цього ж року А.Рожановська стала першою жінкою, що здійснила мандрівку на лижах на цю гору.

У лютому 1934 р. була урочисто відкрита перша українська станція зимового та літнього туризму в Славську. У березні цього ж року за почином та завдяки старанням Я.Падохи при філіалі краєзнавчо-мандрівничого товариства “Плай” у Стрию (голова - Б.Петріна) відкриваються спортивні секції, зокрема, лижні. Члени цих секції проводили зимові тижневі збори у Славську, на яких вчили “трохи руханки, трохи лещатарських вправ, а відтак мандрували кілька годин на котрийсь із довкільних верхів (Тростян - 1235 м., Ільза - 1066 м., Високий Верх - 1245 м., Кічерка - 845 м., та ін.)”. Крім занять, вони приймали участь у змаганнях, які організовував Львівський Карпатський Лещетарський Клуб і часто займали призові місця з лижних перегонів та слалому.

Для пропаганди лижного спорту члени товариства “Плай” їхали в навколишні села. Тут вони навчали сільську молодь цьому виду спорту. У вихідні та святкові дні учасники “Плаю” проводили дво- і триденні мандрівки в Скільські гори. Їхні маршрути пролягали через с. Нижнє Синевідське до скель в с. Бубнище. Існував й інший маршрут через с. Верхнє Синевідське на гору Парашку і Ключ до могил Українських Січових Стрільців (УСС). Найбільшими активістами лижних мандрівок у Львові були І.Чмола, В.Паньків, Р.Кобринський, А.Рожановська, В.Рожановський, Я.Рожановський, В.Гвоздецький, В.Чапельський та інші.

Засновником лижного спорту на Стрийщині був учитель фізичного виховання Української гімназії М.Кузьмак, який розумів значення цього виду спорту, намагався його поширити спершу серед учнів, організуючи курси та прогулянки до Сколего, Славська, навіть і до с. 3акопаного. Найбільшими активістами лижного туризму були: Я.Падох, Я.Петріна, О.Гасин, С.Костів, С.Новицький, О.Нагорняк, 3.Патоля, Р.Яремович, О.Диба, С.Гнатиків, С.Мішкевич, І.Степанків, Б.Коваль, Ю.Мусій,Є.Пеленський, М.Гошовський, А.Куровицький, М.Охримович, 3.Савчинський, О.Савчинський, С.Гуталовська, І.Площанська та інші.

У 20-х роках розширювалась географія туристичних мандрівок. Так, у жовтні 1928 р. Виділ Українського туристичного товариства “Чорногора” звернувся до туристичної комісії, яка знаходилася в старостаті, з проханням дати їм пропуски на проведення лижних мандрівок по території Чехословаччини. Проте їм було відмовлено у зв^’язку з розровим відносин між двома урядами (стаття 4 Туристичної польсько-чехословацької конвенції про проведення лижних мандрівок). Проте взимку 1928 р. такі мандрівки членами “Чорногори” були проведені. Про це свідчать видані перепуски на перехід кордону.

Разом з лижним туризмом пропагувався велотуризм. Помітний внесок у його розвиток вніс член туристичного товариства “Чорногора” О.Заславський та член товариства “Плай” В.Левицький. Спочатку проводились одноденні та дводенні мандрівки до печер біля с. Розгірча, до монастиря в с. Гошеві через Тур’ю, а і потім через Витвицю - Довголуки - через гірський хребет до с. Монастирця і м. Стрия.

Професор Е.Жарський зазначав, що “не менш славні стали прогульки на роверах молодих юнаків по цілому краю. Та й наші старші громадяни не пропускають нагоди, щоб не проїхатись на вакації вздовж Підкарпаття, чи на північ”.

Поступово маршрути ускладнюються, їх відстань збільшується. Так, у 1929 р. О.Савчинський, І.Мазяк та В. Кіщій здійснили тижневу подорож за маршрутом міст: Стрий - Дрогобич - Самбір - Перемишль - Яворів - Львів -Стрий, подолавши за 6 днів 400 км. Улітку 1930 р. група мандрівників-велосипедистів під керівництвом О.Заславського здійснила тижневу подорож за маршрутом: Стрий - Моршин - Болехів - Долина - Калуш - Станіслав - Татарів - Ворохта - Жаб’є - міста Косів - Коломия - Снятин - Заліщики - Чортків - Скала над Збручем - Тернопіль - Галич - Ходорів - Жидачів - Журавно - Стрий. За десять днів мандрівники подолали понад 800 км.

Улітку 1931 р. група мандрівників товариства “Плай” здійснила мандрівку за маршрутом: Львів - Сянок - Львів. Керівником був учасник багатьох подорожей по Карпатах, професор, голова математично-природничо-лікарської секції НТШ В.Левицький. Ним було опубліковано низку краєзнавчих матеріалів, а саме: “Моя перша прогулька в Чорногору”, “Мармароський Піп Іван”, “За сонцем”, “Сто миль на колесі”, в яких дається опис подорожей не тільки пішохідних, але й велосипедних.

У 1931 р. у Львові при спортивному товаристві ‘‘Україна‘‘ почала діяти туристична секція, яка проводила водні, пішохідні та лижні туристичні мандрівки. Крім того, вони проводили акцію під гаслом ‘‘1000 км – пішки‘‘.

1932р. мандрівка за маршрутом Львів - Говерла - Заліщики - Львів. У 1933 р. водна подорож по р. Бузі до Користонополя. Пройдено 511км за 21 день.

З 1932 р. членами “Плаю” була організована перша мандрівка на мотоциклах за маршрутом: Перемишль – Львів.

У 1934 р. мандрівка по Дністру Львів - Заліщики - Львів. (учасники – Д.Гуткевич, М.Левицький, С.Ліскевич, В.Вежбінський. У 1939 р. проведена пішохідна мандрівка Бубнище - Сивуля - Говерла - Коломия. Львів - Болехів - Брошнів – Підлюте – г.Висока - Львів - Ворохта - Говерла - Криворівня - Яворів - Косів - Коломия – Львів (26 учасників).

Слід підкреслити, що протяжність та складність маршрутів у всіх видах туризму збільшувалась з кожним роком, це свідчить про вдосконалення технічної підготовки мандрівників. Розвивались та вдосконалювались також нові форми, методи та засоби туристично-краєзнавчої роботи.

Усвідомлюючи виховну функцію краєзнавства, туристичні товариства приділяли велику увагу всебічному пізнанню Батьківщини, популяризації зібраних наукових відомостей про рідний край. Краєзнавчі, народознавчі, науково-популярні нариси, наукові статті, реферати постійно видавались ними і використовувались у культурно-освітницькій діяльності, у навчанні та вихованні молоді.

Галицькі мандрівники-краєзнавці враховували те, що подорожі рідним краєм та краєзнавча діяльність виховує в молоді любов до рідної природи, культури, до свого народу. Вони збагнули сутність вирішального значення у формуванні особистості, в організації та стабільності суспільства, держави почуття етнічної ідентичності, що є емоційною основою національної самосвідомості. Це почуття має своїм стрижнем, любов до рідної культури, народу, природи. Любов до своєї нації, необхідна основа духовності, особистості і суспільства, як основної мети виховання. Серед українських дослідників, які вивчають почуття етнічної індетичності зв’язку з вихованням духовності слід згадати, насамперед, В.Москальця.

Для збереження природи, пізнавального та емоційного спілкування з нею біля с. Осмолоди було створено два заповідники (резервати) гірської природи. Створювались вони завдяки розумінню й допомозі власника цих лісів митрополита А.Шептицького. Перший кедровий заповідник, що знаходився на горі Лолинське Яйце (3 кв. км.), був заснований у 1935 р. і переданий під опіку НТШ у Львові. Другий – Український Парк Природи (18 кв. км.) – утворений у 1936 р. До нього входили гори: Грофа, Канусяки, Паренки. Весь парк був переданий для користування українським туристичним товариствам “Чорногора”, “Плай” та Подільському товариству. У парку були побудовані будівлі для мандрівників, де вони могли відпочивати. Учасник мандрівок А.П’ясецький згадував про те, що “на просторі Парку знаходяться туристичні схоронища Плаю, які розташовані в мальовничому місці під Грофою, яке дає змогу мандрівникам задержатися на довший побут. Для мандрівників – це найкращий туристичний терен, де не стрінуть вони натовпу чужих прогульковців. Зате найдуть вони гори, незасмічені й незнищені наступом хоч би туристичної цивілізації”.

Членами “Чорногори”, “Плаю” та Подільського туристичного товариства були переважно представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства проіснували до “золотого” вересня 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою. За час свого існування товариства ініціювали ряд екскурсій по місцях боїв УСС та УГА (Української Галицької Армії) подорожей по історичних місцях, до пам’яток культури та природи, провели багато змагань, фестин (забав – Я.Л.), лекцій, присвячених мандрівництву. Товариства регулярно публікували матеріали на туристичну тематику в часописі “Туристика і краєзнавство”, “Плай”, в журналах “Наша Батьківщина”, “Життя і Знання”, “Сокільські вісти” та в газетах “Діло” і “Новий час”. Це були здебільшого описи туристичних маршрутів.

Протягом 1920-1939 рр. членами туристичних товариств було проведено багато мандрівок по Карпатах, а з 1928 р. проводилися пішохідні та лижні походи по території Чехословаччини та Румунії. Про це свідчать видані перепустки на перехід кордону для пішохідних та лижних походів. Товариства “Чорногора” та “Плай” мали свої туристичні притулки в Карпатах (Ворохта, Яремча, Бистриця, Гута, Осмолода) і “туристичні захисти – в Буркуті, під Копилашем, під Фуратиком і під Попадею, а мабуть скінчили вже також будувати захист на полонині Болтагул під Команом”, в яких працювали штатні працівники.

У 1937 р. у Ворохті була відкрита “Учительська оселя” при якій утворена перша рятувальна служба Галичини та курси з підготовки провідників та рятувальників туристичних мандрівок. При проведенні подорожей туристи користувалися досить точними топографічними картами масштабом 1:75000, 1:100000, 1:200000, 1:300000. Потрібно відзначити, що аналогічними мапами (топографічними картами) користуються туристи досі. Крім мап, мандрівники використовували схеми, які допомагали їм орієнтуватися в горах. На цих схемах були зображені всі вершини з їхніми назвами та висотою.

Членами “Чорногори”, “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства була переважно молодь та представники інтелігенції, які брали активну участь у громадському житті краю. Ці товариства плідно працювали до 1939 р. і були закриті радянською окупаційною владою.

Хочеться відзначити, що члени туристичних товариств “Чорногора” та ‘‘Плай‘‘ навіть у еміграці займалися туризмом. Зокрема це туристи “... одні зі Львова, Станіславова під проводом магістра Скоробогатова Богдана здійснили першу мандрівку у квітні 1946 р до Фюсен в якій взяло участь 28 осіб”. Тільки за один сезон 1947 р. було проведено 12 групових та 7 індивідуальних мандрівок. Цього ж року Б.Скоробогатов та Я. Хоростіль видають туристичний довідник українською мовою з вивчення Альпійських гір та південної Баварії. У 1948 році було проведено 25 пішохідних та 5 лижних мандрівок.

Таким чином, відновлення діяльності туристичного товариства “Чорногора”, утворення краєзнавчо-туристичного товариства “Плай” та Подільського туристично-краєзнавчого товариства сприяло організації культурно-освітньої та оздоровчо-рекреаційної роботи в Галичині. Головною метою їх праці стало дослідження галицького краю, вивчення та охорона пам'яток історії, культури та природи, збирання та зберігання предметів старовини, народного мистецтва й промислів.

4.2. 20-30-ті роки XX ст. позначились потужною національно-культурною працею у Галичині молодіжних спортивних товариств. Дуже велике поширення в краю набули не тільки освітні організації, але й гімнастично-пожежні товариства “Сокіл” і “Січ”, що об’єднували навколо себе десятки тисяч сільської молоді. Крім того, молодь проходила вишкіл у товариствах “Луг”, “Орли” - КАУМ, “Пласт”. “Сокіл” тісно співпрацював з іншими товариствами та організаціями. Так, у 1925 р. він спільно з Українським спортовим союзом та “Пластом” проводили “Дні українського спорту”.

Велика увага у “Соколі” приділялася національному вихованню. Проводилися різноманітні свята у зв’язку з визначними історичними подіями. Наприклад, у 1927 р. у Станіславові відбулося перше повоєнне повітове сокільське свято, присвячене 10-й річниці утворення Української Центральної Ради та проголошення І-го Універсалу, а в 1932 р. повітове свято, у якому взяли участь 1826 сокільських спортсменів і понад 10000 тисяч глядачів.

У 1931 р. в Речі Посполитій вийшов закон про туристичні товариства, у якому їм заборонялося займатися політичною діяльністю та залучати до своїх лав шкільну молодь у віці до 18 років. Спортивну роботу дозволялось проводити тільки при погодженні з Польським державним відділом із фізичного виховання та військової підготовки. Проте навіть у таких несприятливих умовах члени “Соколу” продовжували свою діяльність, в тому числі і просвітницьку.

З 1934 р. молодіжне товариство “Сокіл” спільно з “Просвітою” почали проводити “Свято весни” та “Свято молоді”. У цих святах взяло участь понад 3 тисячі їх членів з усієї Галичини. Зазначимо, що свята - істотна складова народних традицій, є потужним виховуючим чинником, що діє на рівні емоційно-диспозиційних основ психіки особистості.

Цього ж року відбулася конференція “Соколів”, на якій висвітлювались такі питання: “Духовне виховання нації і молоді”; “Фізичне виховання молоді” та освітньо-виховні проблеми. Водночас було окреслено напрямки роботи з молоддю. Головними з них визнавались: самовиховання й самоосвіта. Крім того, на конференції, зародилася ідея участі команди в XI-их Олімпійських Іграх, які мали відбутися у 1936 р. в Берліні. Однак команда Галичини не була допущена, тому що вона не мала свого національного олімпійського комітету. В день відкриття XI Олімпійських Ігор старшина “Сокола-Батька” провів у Львові молодіжну спартакіаду своїх членів, у якій взяли участь понад 3,5 тисячі “соколів”. У цій спартакіаді перше місце у плаванні на 100 м і бігу на 400 м взяв Роман Шухевич.

Великий внесок у теорію і методику виховання української молоді зробив Український Жіночий Конгрес (УЖК), який відбувся у червні 1934 р. в Станіславі. На ньому були прийняті резолюції, пов’язані з краєзнавчо- туристичною роботою, а саме: “У справах національного виховання” та “У справах фізичного виховання”. Їх особливість полягала в тому, що вони не лише теоретично декларували загальні педагогічні положення, але й окреслювали шляхи їх реалізації. Наприклад, УЖК визнавав, що “фізичне виховання не є ціллю для себе, тільки засобом до всебічного виховання людини, зокрема до вироблення характеру та зміцнення тіла”, а вчителям руханки (фізвиховання) необхідно було розробити “план, систему й методи фізичного виховання”.

В листопаді 1935 р. У Львові відбувся Перший Український Педагогічний Конгрес (ПУПК). На ньому велика увага приділялась національному вихованню. ПУПК визнав, що “метою національного виховання української молоді є всебічна підготовка її до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участи в розбудові духовної й матеріяльної культури, а через неї до участи в уселюдській культурі”, а для цього необхідно “плекати знання рідної духовної й матеріяльної культури, розвивати ідею української духовної й культурної соборности, національної єдности, затіснювати зв’язки з рідним народом, прищеплювати любов до рідного краю”.

Розуміючи можливості мандрівництва та краєзнавства у вихованні підростаючих поколінь, ПУПК закликав впливати на батьків для того, щоб вони усвідомлювали цінність родинних будинків та таборів для своїх дітей. Адже в оселях і таборах засобами туризму і краєзнавства проводилось національно-патріотичне, естетичне, екологічне, фізичне і трудове виховання тисяч молодих українців.

На початку 1937 р. команда “Сокола-Батька” стає членом Українського Спортивного Союзу (УСС) і бере участь у всіх видах змагань, які він проводив.

Слід звернути увагу на те, що розвиток українських спортивних товариств проходив в дуже складних суспільно-політичних умовах. У вересні 1930 р. польська влада заборонила діяльність молодіжної організації “Пласт”. Тоді багато його членів перейшло до лав “Сокола”. Всі колишні пластові табори, їх майно та спорядження перейшли у власність “Сокола”. Для того, щоб покращити своє здоров’я та пройти вишкіл, як зазначав Р.Ковач: “на літо вся молодь виїздила на колишні новацькі табори до Підлютого”. З цією метою і для кращого “пізнання рідного краю організовувалися літні і зимові мандрівки в Карпати”.

Керівники-вихователі під час занять наставляли юних “соколів” уміти читати карту та визначати сторони світу. У походах потрібно навчитися розкладати намет і розпалювати вогнище. Це сприяло кращій підготовці з туризму.

Слід зазначити, що на той час навіть одноденні мандрівки за протяжністю та за денним навантаженням були вдвоє більші ніж сучасні. Для того, щоб подолати понад 50 км. за день потрібна була відмінна фізична підготовка та хороші знання з туризму. Я.Микитюк згадував, що “Соколи” із Станіслава “інтенсивно робили далекі сорока і більше кілометрові прогульки в терен. У неділю була заповіджена збірка о 6-ій годині у парку при вулиці Липовій. Наша траса на той день була призначена через село Загвіздя, лісами до села Вістова коло Калуша і назад. Провідником у цій мандрівці був член управи сокільського гнізда і виховник у Станіславі, в майбутньому командир УПА – “Північ” Д.Клячківськнй (Клим Савур – Авт.)”.

Починаючи з 1927 р., всі сокільські осередки в основному проводили мандрівки “в липні й серпні, по кілька разів протягом літа”. Зазвичай “соколи” вибиралися рано - дехто ровером (велосипедом), дехто пішки, й мандрували дорогами й доріжками”. Крім пішохідних та велосипедних мандрівок, все більш популярним ставав лижний туризм. Щорічно відбувалися численні прогулянки на лижах членів “Сокола” по всій Галичині.

При “Соколі-Батьку” у Львові існувала спортивна секція, яка мала відділи пішохідного та водного туризму. Відповідальним за пішохідний туризм був М.Тріль, за водний - В.Сав’як. Крім того, в “Соколі” була лижна секція, яка займалася лижним туризмом та секція наколесництва, що розвивала велотуризм. Всі ці секції проводили одноденні і багатоденні мандрівки. Так, 18 липня 1934 р. відбулася тритижнева водна мандрівка шести учасників під керівництвом В.Сав’яка на трьох каяках (тип човна). Маршрут їхньої подорожі проліг по р. Стир до р. Прип’ять і уверх по ній до м. Пінська. Протяжність цього маршруту – 486 км. У 1935 р. В.Сав’як та вісім учасників здійснили водну мандрівку на каяках по р. Буг до м. Владова, а потім на озеро Владовське. Протяжність маршруту становила 365 км.

Дата добавления: 2014-01-07