Семестр: VII

ПЛАН

ЛЕКЦІЯ №5. Етнографічні матеріали – основне джерело історичного краєзнавства

1. Що вивчає етнографія та її завдання.

2. Етнографічні заклади на Україні та їх періодичні видання.

3. Вивчення народного побуту та декоративно-прикладного мистецтва. Етнографічні джерела місцевостей краю.

4. Використання етнографічних матеріалів в українській національній школі.

5. Організація пошукової роботи з етнографії для організації упорядкування громадського музею. Методи збирання етнографічних матеріалів.

1. Етнографія – історична наука, яка вивчає народи, їх побут і культуру. Цей термін давньогрецького походження означає «етнос» – народ і «графо» – пишу. Таке розуміння і трактування цієї народознавчої науки свідчить про її широкі географічні і часові межі, які охоплюють усі континенти, країни і народи, а також всі етапи історії людства від стародавніх і примітивних форм при первісному ладі до явищ сучасного життя.

Головним поняттям етнографії є етнос – це історична спільність людей, для яких властиві спільність і стабільність мови, культури та психіки, а також усвідомлення своєї єдності. Виникнення етносу (етногенез) зумовлене такими факторами: спільність території, природні, соціально-економічні умови. Для первісного суспільства характерне існування етнічної спільності, як плем’я, для рабовласницької і феодальної формації – народність, для капіталістичного і соціалістичного суспільств – нація.

Таким чином, для етносу характерна спадковість, наступність, коли мова і культура передається і збагачується від покоління до покоління.

Значну увагу приділяють етнографи вивченню позитивних народних традицій у галузі матеріальної та духовної культури, дослідженню історії поселень, житла, одягу, декоративно-прикладного мистецтва та інших компонентів національної традиційно-побутової культури.

В етнографічних дослідженнях простежується зв’язок з іншими гуманітарними і природничими науками, зокрема із загальною історією, з археологією і антропологією. З історією культури, мистецтвознавством, фольклористикою етнографія стикається при вивченні народної художньої творчості, з географією вона контактує при вивченні взаємодії етносу і природного середовища, з демографією – при вивченні міграційних процесів.

2. Етнографічні дослідження в радянський час очолював Інститут етнографії ім. Міклухо-Маклая АН СРСР. В незалежній Україні провідною науковою інституцією є Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського НАН України у Києві та Інститут народознавства НАН України у Львові. Певну дослідницьку роботу проводять кафедри етнографії, етнології у відповідних університетах України.

Важливу роль відіграються етнографічні музеї. В радянський час найпотужнішою етнографічною музейною установою був Державний музей етнографії народів СРСР у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), де зберігається солідна колекція етнографічних пам’яток з Гуцульщини. Багаті колекції предметів народного побуту українців з усіх етнографічних районів, зразки декоративно-прикладного мистецтва зберігаються і експонуються в музеях нашої держави. Серед них Київський музей українського народного декоративного мистецтва, Український музей етнографії та художнього промислу у Львові, Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, музей народної архітектури та побуту в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Галичі. Етнографічні відділи мають обласні, районні та деякі сільські краєзнавчі музеї.

Проблеми етнографії та суміжних дисциплін висвітлюються в пресі і на сторінках журналів «Советская этнография», «Декоративное искусство», а на Україні – «Народна творчість та етнографія» та «Пам’ятки України».

3. Етнографія має широку базу джерел: писемні (рукописні друковані матеріали), зображальні (фотографії, малюнки, репродукції), предметні (музейні колекції). Але основним джерелом етнографії є польові матеріали, що їх збирають етнографи під час польових досліджень, тобто під час безпосереднього, подвірного вивчення життя і побуту народу. Для цього проводяться експедиція науковців і краєзнавців (напр., в 1990 р. влітку В.Скуратівський організував експедицію «Чумацький шлях» на Прикарпатті). Такі експедиції сприяють комплексному вивченню краю та комплектації етнографічних колекцій речовими пам’ятками.

Етнографія як самостійна наука виділилася лише в середині ХІХ ст., але її дані вже давно використовувалися в історичних дослідженнях починаючи з написів на гробницях фараонів в Єгипті. Етнографічні відомості ми знаходимо в літописах Київської Русі, зокрема в «Повісті минулих літ», «Слово о полку Ігоревім». Перша етнографічні монографія була написана в 1715 р. українським козаком-переселенцем в Сибірі Григорієм Новицьким. Але було надрукована в кінці ХІХ ст. Це було чи не перше в світі етнографічне дослідження «Короткий опис про народ остяцький». У 1777 р. в Петербурзі була надрукована перша книга з етнографії України «Опис весільних українських простонародних обрядів» (автор Г. Калиновський), а в 1798 р. книга Я.М. Марковича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Але найбільш інтенсивно етнографічні дослідження на Україні проводилися в першій половині ХІХ ст., які проводилися вченими університетів, зокрема Київського та Львівського, а також пізніше археографічними експедиціями. В цих дослідженнях брали участь відомі діячі науки і культури М. Максимович, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. В Галичині успішно працювало Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові, при якому в 1898 р. було створено Етнографічну комісію, де співробітниками були Іван Франко та Володимир Гнатюк. В 19097 р. в Києві було засновано Українське наукове товариство, де теж працювала секція етнографії. Важливі етнографічні матеріали українського народу зібрали та опублікували відомі вчені П. Чубинський, М. Сумцов, В. Шухевич, Ф. Вовк. Останній написав першу узагальнюючу етнографічну працю про українців «Етнографічні особливості українського народу», надруковану в книзі «Український народ в його минулому й сучасному» (Санкт-Петербург, 1916, т.2). Важливим дослідженням з історії нашого краю в цей період була п’ятитомна монографія В. Шухевича «Гуцульщина» (1899–1908 рр.).

В післявоєнні роки і особливо в 1960-х рр. зросла ціла плеяда дослідників етнографії України. Серед них Василь Скуратівський, автор відомої народознавчої праці «Берегиня», відомий київський скульптор і збирач україніки Іван Гончар, кандидат мистецтвознавства зі Львова Віра Свєнціцька. У нас на Прикарпатті відомі імена (вже покійного) Михайла Клапчука, дослідника Делятинщини, історика-краєзнавця П. Арсенича і М. Паньківа. Але найбільш ґрунтовно вивчає прикарпатський край відомий вчений і краєзнавець, доктор історичних наук, професор В. Грабовецький, який ще знаний як автор і власник історичних колекцій про народних героїв України, зокрема про Муху та О. Довбуша, є автором дослідження про своїх батьків, які займалися ткацтвом.

Народною творчістю та етнографією України постійно цікавляться вихідці з нашого краю, які проживають в українській діаспорі, зокрема на південноамериканському континенті, не говорячи вже про Канаду, де проживає більше 1 млн. українців. Варто навести приклад захоплення етнографією української поетеси з Бразилії Віри Вовк, батьки якої походять з с. Вовчинець Івано-Франківської міськради.

Переростання України в суверенну демократичну державу забезпечує сприятливі умови для розв’язання проблеми подолання духовного занепаду, особливо молоді, відродження та розвитку національної культури. У «Декларації про державний суверенітет України», прийняті Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р., зазначається, що «держава забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

4. У розв’язанні цієї проблеми не остання роль відводиться національній загальноосвітній школі, що формується на базі функціонуючих освітніх установ. В умовах демократизації та гуманізації школи, де пріоритетом є загальнолюдські цінності, визріла ідея широкого використання в навчально-виховному процесі духовних і культурних цінностей українського народу і перш за все національного народознавства.

З цією метою Міністерство освіти на початку 1990-х рр. запровадило в школах факультативний курс для 8–9 класів «Етнографія і фольклор України». Структуру програми та її зміст відбивають основні напрями і сучасну проблематику етнографії і фольклористики. Перші два розділи присвячені етнічній історії, розвитку матеріальної культури і мають суто етнографічний ракурс. В третьому розділі охоплюється духовна сфера народної культури, яка поєднується з етнографією і фольклористикою.

При вивчені курсу рекомендується:

1) залучати краєзнавчі матеріали, зокрема відомості про історію походження та заселення району, села, його етнічний склад, про побутування ремесел і промислів, особливості народної архітектури, одягу;

2) використовувати наочний матеріал, ілюстрації, документальні і речові пам’ятки історії і культури;

3) залучати учнів до участі в краєзнавчих гуртках, святах народних ремесел, фольклорних фестивалях, екскурсіях в музеї, зокрема етнографічні.

Але найкраще організувати шкільний етнографічний куток, музей, що практично можливо не тільки в селі, але і в будь-якій міській школі. Етнографічні кутки практично можна створити при краєзнавчому та історико-краєзнавчому музеї. З цією метою необхідно в школі організувати за участю учнів та батьків збір етнографічних матеріалів, але виключно даного населеного пункту. Така діяльність буде носити науковий характер. Звичайно, що музей може експонувати матеріал і по значно ширшому регіоні (району, області) чи етнографічному району, наприклад Гуцульщини, Бойківщини. На видному місці в етнографічному музеї має бути карта області чи району «Народні художні промисли».

Музейні предмети повинні мати певну історико-культурну цінність, вони мають бути достовірними і типовими для свого часу.

5. Методи збирання етнографічних матеріалів.

В етнографії утвердилися такі основні методи польових досліджень:

1) особисті спостереження, які є джерелом знань про природні умови життя етносу, його заняття, сімейно-побутовий уклад;

2) опитування населення – є суттєвим доповненням до особистих спостережень, коли з’ясовуються «легенди» про виявлену пам’ятку етнографії. Усне опитування дає змогу сягнути в історію більш як на 100 років, бо на пам’яті людей похилого віку є і розповіді їх батьків, дідів. Опитування населення передбачає використання анкет, зокрема тематичних, присвячених одній темі. Наприклад, анкети для збирання матеріалів про сільські поселення, народне житло, традиційний одяг, знаряддя праці тощо. Зміст анкети етнографи можуть розробити на основі програм збирання етнографічних матеріалів. Отриману інформацію від населення необхідно обов’язково перевірити в наступних бесідах з іншими інформаторами.

3) фіксація етнографічних матеріалів – це а) записи спостережень і бесід з населенням у щоденнику чи польовому зошиті (опис місця запису, прізвище ім’я по батькові записувача, дата); б) фотографування етнографічних матеріалів вимагає певних знань та умінь; в) малювання застосовується для фіксації орнаментів, наприклад вишивок. Малюнки архітектурних об’єктів та одягу виконують з натури.

Усі зібрані речі з етнографії беруться на облік, що полегшує складання етнографічних карт регіону, на яких зазначене місцезнаходження предмета і подаються короткі відомості про нього (назва, дата виготовлення, призначення, прізвище власника).

Кількість годин:

Дата добавления: 2014-01-07