Прийняття спадщини

“Лежача” (hereditas jacens) спадщина. З моменту смерті спадкодавця відбувається відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, ще не набувають права на саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це “лежача” спадщина, яка чекає свого суб’єкта.

Оскільки ніякого господаря у цього майна не було, воно і вважалося безгосподарним (res nullius - ничиїм). Хоча до цього майна не застосовувалося правило щодо заволодіння безгосподарними речами, але все ж будь-яка особа, отримавши річ з “лежачої” спадщини і володіючи нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття права власності за давністю тут не було.

Згодом “лежача” спадщина стала охоронятися. ЇЇ перестали вважати безгосподарним майном. Але до прийняття його спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа спадкодавця продовжувалася у спадковому майні (“підтримувалася” спадщиною). Ця містична конструкція дозволила запобігати різним посяганням на “лежачу” спадщину.

Прийняття спадщини (hereditas aditio). Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не другорядною. Момент, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок цього встановлення у римському праві неоднакові для різних категорій спадкоємців. Що стосується цивільного права, треба мати на увазі два важливих момента. По-перше, агнати, які знаходилися під владою спадкодавця, вважалися наступниками спадщини одразу ж після того, як вона “відкривається”, тобто в момент смерті патерфаміліас (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати не могли відмовитись від прийняття спадщини.

Обидва правила діяли і у відношенні закликаних до спадкування рабів.

Вступ у спадщину міг бути здійснений або прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи, як спадкоємця. Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги його кредиторам тощо.

Коли спадкоємець вступає у спадщину, він не тільки набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями спадкодавця. Якщо спадщина складалася у своїй більшості з боргів спадкодавця, універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг тільки шляхом радикальної міри – неприйняття спадщини. Якщо відмовлявся від спадщини, в якій борги перевищували активи.

Претор призначав “конкурс”, тобто розпродаж майна померлого, щоб задовольнити вимоги кредиторів.

У праві Юстиніана було встановлено, що якщо спадкоємець зробить опис та оцінку спадкового майна (за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця, легатаріїв), то його відповідальність за боргами спадкодавця обмежується розмірами актива спадщини. Такий опис мав бути складений не пізніше трьох місяців після того, як спадкоємець дізнався про відкриття спадщини. Почати опис треба було на протязі першого місяця.

Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця преторським едиктом було введено “пільгу відділення”. Вона полягала в тому, що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадщини, потім на виплату легатів, і лише в останню чергу на задоволення вимог кредиторів спадкоємця.

Набуття спадщини мало своїм наслідком, зокрема погашення взаємних обов’язків, які існували між спадкоємцем та спадкодавцем, оскільки в особі спадкоємця поєднувався після прийняття спадщини і кредитор і боржник за цими зобов’язаннями. Прийняття спадщини спадкоємцем призводило до припинення сервітутів, які мав спадкодавець на речі спадкоємця або, навпаки. Таке погашення здійснювалося в силу збігу в одній особі і права власності, і сервітута.

Коли (за проханням спадкоємця) встановлений судом строк для прийняття спадщини спливав, суду залишалося визнати спадкоємця або прийнявшим спадщину, або таким, що відмовився від неї. До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана – таким, що прийняв спадщину.

Спадкова трансміссія. У римському праві поступово склався інститут спадкової трансміссії (transmissio delationis) - це перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування, але не встигла до своєї смерті реалізувати своє право на прийняття спадщини.

За стародавнім цивільним правом спадкова траснсміссія була неможливою. Якщо закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців. Але з цього положення поступово допускалися винятки. Претор допустив, що якщо спадкоємець помре, не втигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ в 450 р. постановив, що десцеденти (нисхідні спадкодавця – діти, онуки, які закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини), передають (трансміссують) своє право спадкування власним нисхідним спадкоємцям, для яких “закликання” перетворюється у набуття спадщини. В праві Юстиніана це правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця наступила протягом року від дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли здійснити це право на протязі строку, який ще залишився для прийняття спадщини. В тих випадках, коли внаслідок смерті до прийняття спадщини або внаслідок відмови від спадщини відпадав один із декількох спадкоємців і якщо при цьому не було трансміссії, частка спадкоємця, який вибув, розподілялася порівну між іншими спадкоємцями.

6. Легати та фідеїкоміси

Легат (legatum)- заповідальний відказ,безоплатне заповідальне розпорядження спадкодавця, яке робилося у заповіті спадкодавцем, щодо надання спадкоємцям деяких грошових сум або речей визначеній особі, в силу чого виникало сингулярне спадкування. Легат виключає будь-яку частину спадкової маси з решти майна, яке переходить спадкоємцям. З наведеного визначення випливає, по-перше, сінгулярний характер наступництва легатарія (так називається особа, на користь якої призначений легат) в майні спадкодавця. Це означає, що він – наступник спадкодавця в окремому праві, але не у будь-якій частці спадщини, і що отримання легату не супроводжується відповідальністю за борги спадкодавця. По-друге, оскільки легат залишається тільки у заповіті, неможливо покласти легат на спадкоємця за законом.

Виникнення легату сходить до Законів ХІІ таблиць. Спадкодавець, опікуючись долею дружини та дітей, які виключені з числа цивільних спадкоємців, заповідав їм певну частину майна на прогодування. Із спливом часу легати набувають більш широкого застосування, яле як наступництво, яке не породжує для легатарія ніяких зобов’язань з боргів померлого. Легат відразу ж з моменту відкриття спадщини становить квиритську власність легатарія і може бути витребуваний з будь-якого володіння за допомогою віндикаційного позову.

Предметом легату могло бути все те, що могло бути в обороті, і те, що мало для легатарія економічний або моральний інтерес.

Легат включає три особи: а) заповідача; б) особу, для якої призначений легат - легатарія (honoratus або legatarius); в) особу, зобов’язану видати легат (oneratus).

Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія (особи, яка отримувала легат) міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат тільки тій особі, яка отримує будь-що з майна заповідача. Легат на користь одного з співспадкоємців (praelegatum) зобов’язував інших спадкоємців виконувати його. Від розміру частки спадкоємця залежала дійсність легату: ніхто не міг бути одночасно кредитором та боржником легатарія. В залежності від частки спадщини спадкоємець не мав права відмовлятися від спадщини і отримувати легат. На випадок смерті до набуття легату право на легат переходило до його спадкоємців. Легат міг бути призначений або в заповіті, або в кодицилі (публічне або приватне розпорядження заповідача у присутності п’яти свідків).

Особливе місце мав дамнаціонний легат, який надавав право вимоги на річ або дію (будинок, поле, стадо, пенсію, чужу річ, яку спадкоємець повинен був викупити та передати легатарію, навіть боргову вимогу до третіх осіб тощо). В даному випадку легатарію надавався позов із зобов’язання.

Порядок набуття легатів. В процесі набуття легатарієм його права розрізнюються два моменти: виникнення права на легат та здійснення цього права. Легатарій набував право на легат за законом без свого відома, але не супротив своєї волі. Він міг відмовитися від цього права. Легатарій набував право на легат в день смерті заповідача, але здійснити це право можно було тільки з моменту прийняття спадщини. Якщо легат залишений під умовою, то право на легат виникає з моменту настання умови. Юридичне значення полягає в тому, що якщо легатарій переживе цей момент, його право на отримання легату само стає здатним переходити за спадкуванням. Отже, якщо потім легатарій помре, не отримавши легат, право на легат переходить до його спадкоємця.

Dies legati venit – це момент вступу спадкоємця в спадщину. З цього моменту легатарій або його спадкоємці отримують право вимагати здійснення їх права на легат: легатарій мав право пред’являти віндикаційний позов до будь-кого, в кого знаходиться відказана річ або зобов’язальний позов до спадкоємця про виконання легату.

Обмеження легатів. Легати отримали в Римі широке розповсюдження. При цьому нерідко заповідачі призначали стільки легатів, що спадкоємцям не залишалося майже нічого зі спадкового майна. Внаслідок цього в них не було інтересу приймати спадщину. У зв’язку з цим були введені обмеження легатів. Спочатку було встановлено, що забороняється призначати легати більше 1000 асів кожний, і що ні один легатарій не може отримувати більше, ніж спадкоємець, який отримав найменшу частку у спадщині. Але ці заходи виявилися недостатньо ефективними, тому що можливим було, призначивши багато невеликих легатів, все ж таки вичерпати всю спадщину.

Тому законом Фальцидія (1 в. до н.е.) була встановлена більш радикальна заборона: спадкоємець не мав права видавати в якості легатів більше ¾ спадщини. Чверть спадщини, яка залишалася після погашення боргів спадкодавця, повинна була залишитися спадкоємцеві. Це так звана фальцидієва чверть.

Фідеїкоміси (fideicommissum) (звернення до честі іншого)- це усне або письмове розпорядження останньої волі, через яке заповідач під чесне слово зобовязував свого спадкоємця видати третій особі або всю спадщину, або її певну частку. У практиці життя траплялися випадки, коли легати залишалися без дотримання форм цивільного заповіту. Це були неформальні легати. Виконувати його чи ні, було справою совісті спадкоємця. Саме тому ці розпорядження отримали назву – фідеїкоміс, тобто доручене совісті. Вони могли бути звернені і не до спадкоємця, а й до боржника заповідача: “Борг свій віддай не моєму спадкоємцеві, а Тіберію, якому я винен уважним доглядом... добрим вчинком...тощо”.

Довгий час подібне прохання вважалося моральним обов’язком, і тільки імператор Август надав йому юридичного значення. Хоча такі розпорядження не користувалися позовним захистом, особа, на користь якої було здійснене таке розпорядження, могла звернутися до представницької адміністративної влади – консула (у подальшому до фідеїкомісарного претора).

В епоху принципату фідеїкоміси отримали позовний захист, що фактично обєднало їх з легатами.

У формі фідеїкомісів спадкодавець отримав можливість створити будь-яку відчутну вигоду, яка передається у спадщину. Таким чином виник фамільний фідеїкоміс, який увійшов у феодальне право Західної Европи.

Дата добавления: 2014-01-07