Баскський сепаратизм: етнокультурне підґрунтя терористочної боротьби за автономію

Розглядаючи основні економічні і політичні причини розвитку сепаратизму в Іспанії, що склалися в країні до середини XX століття, слід вказати на те, що загальна тяга до автономії була викликана низкою причин, найважливішими серед яких були прагнення народу покінчити з гнітючим центризмом та вплив економічних чинників.

Варто звернути увагу й на те, що тісна взаємодія націоналізму, пригноблюваних націй та регіоналізму периферійних провінцій стала причиною чітко вираженого прагнення до автономії, яке хоча і нещадно пригнічувалося всіма реакційними режимами, але незмінно виривалося на поверхню на революційних етапах іспанської історії, виявляючись у федералістському і кантональному рухах.

На території Іспанії з давніх часів існували кастильська, каталонська, басксько-наваррська й галісійська народності з власними мовами, фінансовими і правовими привілеями (так званими «фуерос - це сукупність різних пільг, привілеїв і обов’язків, які багато в чому визначали характер взаємин між феодальною владою і васальними територіями. За особливі заслуги в період Реконкісти християнські королі дарували визволителям земель грамоти — фуерос (fueros). Ці документи гарантували їх володарям традиційний спосіб господарювання, побуту, а часто й сповідання.»). За весь час існування Іспанії реалії були такими, що каталонці, баски і галісійці були позбавлені майже всіх привілеїв і підкорялися Мадриду. І хоча в період капіталізму в країні склалися чотири нації (кастильська, каталонська, баскська і галісійська), офіційне визнання отримала тільки одна — кастильська. Саме вона і була «головуючою» нацією протягом всього процесу створення і розвитку іспанської державності. На підтвердження цього слід привести приклад надання статусу однорідності таким термінам як «іспанізація» і «кастилізація». Представники баскської народності, що проживають на півночі, розмовляють баскською мовою, яка не має споріднених собі серед інших європейських мов. Галісійці прийшли в країну з віддалених областей Європи. Вони походять від стародавніх кельтів. Вихідці з Північної Африки вплинули на архітектурний стиль Південної Іспанії, в культурі якої виразно відчувається вплив ромів. Каталонці, які розташувались на північному сході, зберегли свою власну культуру та мову. Таким чином, при всій своєрідності культур кожної народності, що проживає на території Іспанії, прагнення до автономії є цілком природним. Спроби національного самовизначення, прояви ініціативи в самостійному виборі шляхів розв’язання внутрішніх для цих областей проблем і конфліктів зустрічали жорсткий опір з боку ярих прихильників центристських тенденцій в побудові держави впродовж багатьох років.

Основою формування Іспанії, як національної держави, стало укладання династичного союзу короля Фердинанда Арагонського і королеви Ізабелли Кастильської наприкінці XV ст. Але варто додати, що лише у XVIII столітті, під час реформ і французького впливу народжується національне почуття або ідея батьківщини. Саме протягом цього століття була започаткована широка реформа територіальної організації в Іспанії, створюється централізована держава, кінцевою територіальною реалією якої стануть провінції. Підсумком пануючого централізму було скасування прав, інститутів і свобод у таких регіонах, як Каталонія, Балеарські острови і Валенсія, за винятком лише баскської і наваррської провінції.

Наприкінці XVIII століття, в умовах глибокої кризи, що охопила Іспанію у зв’язку із втратою військово-морської гегемонії, занепадом колоніальної системи, постійною політичною нестабільністю і конфліктністю, починається послаблення ідеї держави, яке тривало майже до 70-х рр. XIX століття (Карлістські війни). Рухи, спрямовані проти центризму, такі як каталонський, баскський націоналізм, заснований на власній мові та католицькому традиціоналізмі, та галісійський націоналізм, що розвивався під сильним впливом сільського і відсталого оточення, поступово набували все більшої значущості і робили наголос на власних вимогах, створюючи підґрунтя для різних форм децентралізації.

Насильницькі дії, які неодноразово застосовувалися центральним урядом відносно областей, що особливо відкрито демонстрували «автономістські» настрої, приводили до зворотного результату, тим більше що Каталонія і Країна Басків були найбільш промислово розвиненими регіонами. Після декількох регіональних воєн і великих соціальних конфліктів у XIX — на початку XX ст. загроза сепаратизму стала однією з найбільш болісних криз суспільного життя Іспанії.

Суперечності і конфлікти між центром і периферією, між «великою» нацією і національними «меншинами» стали невід’ємною частиною політичного життя країни. Вони неминуче породжувалися самим фактом існування центру і периферійних (національних або регіональних) утворень, неоднаковістю темпів і циклів їхнього розвитку, різницею, що виникає звідси, або неповним збігом їхніх інтересів. Після невдалої спроби ухвалення Федеральної конституції 1873 року, першим досвідом у справі задоволення вимог периферійних течій націоналізму стала Конституція II Республіки в 1931 році. Відповідно до неї створювалася так звана інтегральна держава, що мала характеристики, властиві унітарним державам. Відкривалася можливість створення автономних регіонів в якості приватного або власного рішення для каталонської, галісійської і баскської територій. Загалом, слід зазначити, що II Республіка (1931-1939 рр.) зробила важливі кроки у формуванні більш справедливих та рівноправних відносин між центром і регіонами, шляхом введення відповідних статей до Конституції 1931 р. Були розроблені Статути політичної і адміністративної автономії Каталонії і Країни Басків.

Але якщо аналізувати Конституцію 1931 року, то можна зробити висновок про те, що вона визнавала автономію територій не як принцип побудови держави, а, швидше, як можливість для однієї або декількох провінцій, що мають спільні кордони, зі схожими історичними, культурними та економічними рисами, домовитися про створення автономного регіону. По суті справи ця стаття Конституції була призначена для Каталонії, Країни Басків і Галісії. Таким чином, у 1932 році приймається Статут Каталонії, в 1936 році - Країни Басків, і в тому ж році - Статут Галісії, хоча останній так і не набув чинності унаслідок Громадянської війни, яка охопила країну.

Після закінчення громадянської війни режим Ф. Франко укоріняється на основі глибоко централізованої держави, в умовах якої вже не залишається місця для вимог автономії або сепаратизму. Перемога Ф. Франко в громадянській війні не просто привела до відновлення ситуації, яка існувала при монархії, але значно погіршила становище національних та історичних регіонів. Для «каудильйо» (исп. Caudillo de España por la gracia de Dios — Глава Іспанії милістю Божою, офіційний титул глави держави
Ф. Франко) всі національні і взагалі територіально-автономістські рухи були носіями антидержавницьких ідей та сепаратизму. Вони розглядалися ним як «головні вороги» Іспанії. Ф. Франко скасував автономії Каталонії і Країни Басків, ліквідував інститути регіонального і місцевого самоврядування, заборонив національні й регіональні партії та організації. Адміністративне діловодство, судочинство, церковна служба, освіта, книговидавництво тощо, — все повинно було відтепер вестися тільки на іспанській мові. Влада забороняла вивішувати каталонський і баскський прапори, танцювати національні танці.

Генерал Франко спирався на національну ідею «іспанізму» — ототожнення єдності іспанської нації з її конфесійною (католицькою) спільнотою. Католицька релігія оголошувалася суттю «іспанської душі». Ідея «іспанізму» містила цілий ряд антидемократичних, авторитарних положень, зокрема виражала претензії щодо патронування духовного і політичного життя в іспаномовних країнах Латинської Америки. Але опір у формі кастильського шовінізму, що не припинявся навіть у роки диктатури, переконливо свідчив про те, що фашизм не зміг подавити тяжіння національних меншин до автономії.

З падінням режиму в кінці 1975 року в Іспанії починається етап демократизації. Національне примирення, що матеріалізувалося в серії угод між урядом та опозиційними партіями («пакти Монклоа», підписані в 1977 р. угоди між різними політичними силами Іспанії (насамперед між франкістами й комуністами) про співробітництво в досягненні загальнонаціональних цілей і взаємну відмову від помсти та переслідування своїх колишніх політичних супротивників в ім’я вищих інтересів держави, іменуються за назвою резиденції іспанського уряду в Мадриді, де вони були підписані.), а також між урядом, підприємцями і профспілками, полегшило перехід до демократії і її консолідації. На цьому етапі знов набувають важливого значення націоналістичні рухи у Каталонії і Країні Басків, внаслідок чого вводяться так звані режими попередньої автономії, які розповсюджуються по всій території Іспанії.

У постфранкістській Іспанії національно-регіональна проблема зайняла одне з найважливіших місць, і тодішньому уряду Адольфо Суареса, довелося визнати право національних меншин на автономію. У 1977 р. було створено спеціальне міністерство у справах регіонів, пізніше перейменоване в міністерство територіальної администрації, і дана обіцянка урядом надати автономію всім територіям, які побажають її отримати. Своєрідність ситуації, що склалася у момент розробки нової Конституції 1978 р., полягала в несподівано сильному прагненні до самоврядування практично всіх регіонів країни. Якщо раніше самоврядування прагнули, перш за все, Каталонія, Країна Басків і Галісія, а також у меншій мірі Андалусія, Естремадура, Канарські і Балеарські острови, то на той момент з подібними ж претензіями виступали навіть жителі ядра Іспанії - Кастилії, яка завжди була носієм жорстких нейтральних тенденцій.

З урахуванням гостроти проблеми і необхідності зведення до мінімуму суперечностей, що можуть виникнути навколо Конституції, не було дано точного визначення нації, національності й регіону. Залишалося відкритим і питання про об’єм прав регіональної автономії. Разом з тим вказувалося, що кожна автономія сама розробляє статус, в якому визначається об’єм її повноважень, з єдиною поправкою — не наносити збитків інтересам партнерів. Розподіл повноважень між Центром і автономією досягався б на основі взаємного узгодження, а у разі розбіжностей підлягав би арбітражу в Конституційному суді.

Нова схема територіального устрою країни отримала назву Держави автономій або Держави автономних утворень - це своєрідна форма держави, яка запозичує риси, як федеральних моделей традиційного зразка, так і унітарних держав регіонального характеру, відрізняючись при цьому власними унікальними характеристиками. Держава автономій є актуальною відповіддю на історичну реальність, що має глибоке коріння і волю до співіснування низки народів, які, не відрікаючись від власної самобутності, бажають втілити і відновити загальний національний задум. Завдяки загальному консенсусу і очевидній волі всіх іспанців до розробки нового територіального устрою, ідея Іспанії як національної держави зовсім не стала слабшою, а навпаки, зміцнилася, оскільки в даній моделі забезпечується визнання і гарантія різних особливостей, наявних в її рамках.

Аналізуючи економічні причини, потрібно зауважити, що зазвичай, в індустріально розвинених країнах регіони, населені національними меншинами, належать до найбільш відсталих в економічному відношенні та є об’єктами внутрішньої колонізації. В Іспанії склалася інша ситуація — Каталонія і Країна Басків є найбільш розвиненими районами держави, причому, швидкий економічний розвиток цих областей спостерігався і під час франкізму. Тільки Галісія залишалася традиційно відсталою.

Таким чином, специфіка економічного розвитку Іспанії полягала в тому, що національна периферія опинилася в більш сприятливих умовах, ніж решта територій. В період високої економічної кон'юнктури (друга половина 60-х років) до Каталонії і Країни Басків безперервним потоком з аграрних районів надходили сировина, енергетичні ресурси, сільськогосподарські продукти, капітали, дешева робоча сила. Аграрні зони спустошувалися, перетворюючись на ринок збуту для промисловості даних автономних регіонів.

У період з 1960 по 1975 р. населення 9-ти відсталих провінцій (Луго, Оренсе, Авіла, Касерес, Бадахос, Кордова, Хаен, Гранада, Альбасете) скоротилося більш ніж на 800 тис. До кінця 1982 року національний дохід на душу населення складав в Країні Басків 361 тис. песет на рік, в Каталонії - 372 тис., в Мадриді — 437 тис., в середньому по всій Іспанії - 325 тис., в Естремадуре ж - всього 189 тис., в Андалусії - 221 тис.

Економічна криза, що почалася в середині 70-х років, вдарила перш за все по відсталих районах країни. До кінця 1977 р. безробітні складали в Андалусії 10,7% працездатного населення, на Канарських островах — 10, в Естремадуре - 7, а в Каталонії і Країні Басків — тільки 3,2%. Цим також пояснюється прагнення жителів решти провінцій звільнитися від жорсткої опіки центральної влади і добитися такої автономії, що надавала б можливість самостійно вирішувати свої проблеми, оскільки причину економічних успіхів басків і каталонців населення цих провінцій бачило в тому, що вони проявляють більшу самостійність і діють без вказівок Мадриду.

Але економічна криза вразила і найбільш розвинені райони, внаслідок чого безробіття в Країні Басків і Каталонії досягло майже такого ж рівня, як і в решті провінцій. Восени 1980 р. в Країні Басків безробітні складали 12,5% працездатного населення, тоді як в цілому по Іспанії цей відсоток був нижчий 11%. Економічна криза виявилася додатковим стимулом для каталонського і баскського націоналізму. До речі, сьогодні Іспанія продовжує займати перше місце за рівнем безробіття (більше 12%) в Європейському союзі. Правда, завдяки значним фінансовим надходженням із Брюсселя іспанському уряду, вдалося дещо поліпшити загальні економічні показники.

Політичним чинником, що впливає на виникнення сепаратизму, є також прагнення автономій до політичної влади. Вище вже було сказано, що економічна криза виявилася додатковим стимулом для каталонського і баскського націоналізму. Тому багата місцева верхівка продовжувала претендувати на активну участь у вирішенні долі всієї країни, тобто на політичну владу. Це прагнення простежувалося з самого початку створення іспанської держави.

Втрата Іспанією останніх колоній в Америці в 1898 р. збільшила розбіжності між промисловою Каталонією і аграрною Кастилією. Каталонські капіталісти позбулися вигідних заокеанських ринків, що посилило національний рух. У 1901 р. в результаті перегрупування національних сил виникла «Регіоналістська ліга» - партія крупної каталонської буржуазії. Вона проголосила вимоги про надання автономії Каталонії, звертаючись до національних почуттів її жителів. Але за вимогами автономії ховалися прагнення каталонської буржуазії прорватися до влади. Природно, що ці прагнення притаманні промисловій верхівці провінцій і на сучасному етапі.

Звернемо увагу також й на те, що політичною передумовою виникнення сепаратизму було прагнення іспанських провінцій до створення «власних держав». Якщо спочатку вимоги їх не можна було назвати жорсткими, то зараз ці вимоги зводяться до створення конфедеративної держави. Як приклад можна навести вимоги проведення конституційної реформи з метою встановлення конфедеративної системи державного устрою в країні, які були пред’явлені в середині червня 1998 р. в Барселоні на зустрічі керівників Баскської націоналістичної партії (БНП), Каталонської правонаціоналістічної партії (Конвергенція і Союз) і Націоналістичного блоку Галісії. В рамках даної зустрічі була підписана спільна декларація. Основними вимогами по реформуванню федеральної державно-правової системи, що існує нині, викладеними в ній, були: 1) конституційне визнання національної самоідентифікації народів Каталонії, Країни Басків і Галісії; 2) реформування фінансової і податкової систем, з метою надання максимально більшої самостійності автономіям; 3) визнання за автономіями прав самостійно вирішувати питання внутрішньої політики, включаючи право на зміну форм адміністративно - територіального поділу і порядку формування місцевих органів законодавчої і виконавчої влади та служби охорони громадського порядку.

Вони вимагали надання парламентам вказаних автономій прав призначати своїх представників до Конституційного суду Іспанії з метою створення можливості безпосередньо впливати на вирішення конституційних питань, з перспективою ініціації процесу по внесенню необхідних змін до діючої Конституції країни. Окрім цього, визначалася необхідність визнання пріоритету законодавства автономій в питаннях мовної політики, статусу державної мови і порядку її використання на території автономних співтовариств, а також пов’язаних з цим питань освіти та культури. Відзначимо також і той факт, що в деяких регіонах вимоги автономії набули максимально агресивного вигляду у формі націонал-сепаратистського тероризму.

Якщо ж аналізувати соціальний чинник, то слід зазначити, що соціальна діяльність населення як і раніше проходила в географічних кордонах історичних регіонів. У населення проявилася стійка історична пам’ять: являючись жителями певної провінції і підкоряючись її адміністрації, вони продовжували ідентифікувати себе андалусійцями, астурійцями і вже тим паче каталонцями, басками, галісійцями. Цьому прагненню відповідав закон, що передбачав регіональну систему, яка давала людям можливість самоідентіифікуватися не тільки з іспанською нацією в цілому, але і з певними національно-регіональними і культурно-історичними спільнотами. Реалізація цього права надається місцевому населенню, муніципалітетам і новим демократичним неформальним інститутам.

Отже, найбільш виразною самобутністю і одночасно внутрішньою єдністю володіють ті регіональні утворення, для яких важливим чинником, що визначив прагнення до автономії, є національний та етнічний чинники, а не суто історично-територіальний. Це Галісія, Каталонія, Країна Басків. Всіх їх об’єднує особливе геополітичне положення — як регіонів околичних, прикордонних, таких, що володіють ширшими можливостями для контактів із зарубіжними країнами. Через це вони формувалися і розвивалися трохи інакше, ніж регіони з більш однорідним етнічним корінням, що першими об'єдналися навколо Кастилії. Протягом минулих століть три названі регіони зуміли також зберегти своє етнічне ядро, культуру, мову.

2. Етнонаціональне питання в період диктатури Ф.Франко
(1939-1975)

Франкістський режим утвердився в Іспанії в результаті громадянської війни 1936-1939 рр. Про її трагічні наслідки для Іспанії переконливо свідчать такі цифри: близько 1 млн. чоловік загинуло в ході війни; не менш ніж 500 тис. іспанців були змушені залишити батьківщину, рятуючись від помсти переможців. За підрахунками Рамона Тамамеса, у 1939-1940 роках сільськогосподарське виробництво становило всього 21% від довоєнного рівня, а промислове - 31%. Країна втратила майже половину залізничного транспорту, 30% торгівельного флоту, більш ніж 70% автотранспорту. Доходи основної маси трудящих наприкінці 1939 року впали до рівня 1900 року. Країні знадобилося більше 10 років для ліквідації матеріального збитку, спричиненого війною.

Одним з головних завдань серед тих, що були поставлені перед заколотниками генералом Франко, була боротьба із сепаратизмом. Франкісти обрушили на своїх реальних і потенційних супротивників найжорстокіший терор. Переслідуванням піддалися культурні традиції каталонців, басків і галісійців. Крайнього ступеня досягла централізація державного управління. Терор, розгорнутий режимом проти будь-яких спроб продовжити боротьбу за самоврядування регіонів на кілька десятиліть перервав процес становлення автономії регіонів Іспанії. Були заборонені всі політичні партії, профспілкові організації тощо. Нещадно придушувалася найменша спроба змінити існуючий порядок речей. Катування, насильство при розгромі демонстрацій, застосування зброї проти пікетів страйкуючих робітників або студентів, свавілля у всіх проявах були звичайними методами придушення невдоволення народних мас.

Генерал Франко неодноразово використовував для придушення опозиції такий засіб, як введення в окремих районах і на території всієї країни надзвичайного стану (1962, 1963, 1968, 1969, 1973, 1975). З особливою жорстокістю він придушував і піддавав репресіям ліві партії й організації. Фактично, всі роки свого існування режим вів громадянську війну проти своїх співвітчизників, штучно зберігаючи розподіл іспанського суспільства на «переможців» і «переможених». Тероризм, зведений до рівня державної політики, супроводжувався ліквідацією в країні всіх основних прав і свобод, у тому числі й права національних меншин на автономію, оголошенням поза законом профспілок і політичних партій, причому на тільки лівих, але й традиційно консервативних. Сформована в країні політична й державна система була жорстко орієнтована на збереження пануючого режиму та його інститутів.

На першому етапі існування диктатури в її структурі й методах правління явно простежувався політичний і духовний вплив німецького нацизму й італійського фашизму. Але після розгрому фашизму в ході Другої світової війни франкістський режим почав пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх обставин, які почали змінюватися. На своєму заключному етапі франкістський режим перетворився на реакційну диктатуру фашистського типу з усіма властивими їй атрибутами, інститутами, політикою й ідеологією.

Але які б не були відмінності між режимами 1939 і 1975 років, у них було багато спільного, і, насамперед те, що вся повнота політичної, законодавчої, виконавчої, судової й військової влади на всіх етапах існування диктатури перебувала в руках генерала Франко. Він мав нічим не обмежені повноваження у визначенні норм і напрямків діяльності уряду, у затвердженні декретів і законів, у призначенні військових і цивільних чиновників, депутатів кортесів і муніципалітетів, був керівником держави, головнокомандуючим збройними силами й головою єдиної політичної партії - Іспанської фаланги, а після її розпаду - так званого «Національного руху».

Аж до 1973 року Франко очолював всі створювані ним уряди, причому міністри його кабінетів ніколи не виступали від власного імені, а тільки як представники глави держави. Навіть призначення в 1969 році надзвичайною сесією кортесів Хуана Карлоса, онука скинутого революцією 1931 р. короля Альфонса XIII, спадкоємцем глави держави, а в 1973 р. - адмірала Карреро Бланко прем’єр-міністром не похитнули абсолютної влади Франко. Франкізм доповнював політичний терор не менш жорстоким духовним і ідеологічним терором.

Однак як не намагався франкізм зломити своїх супротивників за допомогою політичного й ідеологічного терору, він виявився не в змозі вирішити це завдання. І якщо в перші роки існування режиму боротьбу проти нього вели порівняно невеликі сили і кожний їхній крок супроводжувався величезними жертвами, то надалі в неї поступово включалися різні верстви іспанського суспільства, а сам опозиційний рух набув масового характеру, виливаючись у найгостріші класові, соціальні й політичні конфлікти.

Природно, що боротьба проти франкізму велася не тільки по лінії антиавторитаризму, але й по лінії антицентралізму. У цій боротьбі брали активну участь разом із загальнонаціональними партіями й організаціями національні й регіональні рухи. Вони пов’язували зі зміною політичного устрою свої надії на отримання широкого самоврядування.

Головною рушійною силою наростаючої опозиції франкізму був робітничий клас. Наприкінці 40-х - початку 50-х років відбулися перші великі виступи трудящих, які проходили під економічними гаслами. Робітники протестували проти низького рівня зарплати, свавілля підприємців, росту цін тощо. Крутий перелом у характері виступів робітників відбувся на початку 60-х років, коли вони все більш активно почали висувати вимоги, спрямовані проти засад франкістського режиму: амністії політв’язням, надання прав на страйки, збори, організацію незалежних профспілок, припинення поліцейського терору тощо.

Зростаюча активність робітничого класу в боротьбі із франкістським режимом здійснила потужний вплив на всі верстви іспанського суспільства. Гострий конфлікт влади зі студентством, який виник у середині 50-х років, на основі вимог радикальної реформи університетської профспілки, поступово наростаючи, охопив всі навчальні центри країни й мав великий політичний резонанс як у середині держави, так і за її межами. Влада неодноразово закривала університети, проводила «чистки» серед студентів, забороняла мітинги й маніфестації на території навчальних закладів і студентських містечок, уводила туди чисельні загони поліції й цивільної гвардії. Але такі дії влади лише ускладнювали ситуацію. Від вузькопрофесійних і чисто академічних вимог основна маса студентства поступово перейшла до висування радикальних гасел, спрямованих проти існуючого режиму. Конфлікт між режимом і студентством набув перманентного характеру, сприяючи залученню до нього різних верств іспанського суспільства. Наприкінці 60-х років активним учасником різних опозиційних акцій (зборів, демонстрацій, «круглих столів» тощо) стає інтелігенція.

Важливу роль в опозиційному русі зіграв націоналістичний рух у Каталонії й у Країні Басків, який проводив активну боротьбу за відновлення автономії та на захист національної культури. Франкізм намагався придушити цей рух, розглядаючи його як найтяжчий замах на «єдність націй». Репресії влади привели до того, що з кінця 60-х років баскські націоналістичні організації, які займали радикалістські позиції, перейшли до терористичних методів боротьби, що ще більше загострило ситуацію в Країні Басків і поглибило кризу режиму.

Поза всяким сумнівом, народження баскської терористичної організації ЕТА («Еускаді та аскатасуна» — в перекладі, «Баскська свобода та Незалежність», створена у 1959 р. як рух студентського опору) може бути прямо приписано терористичній політиці режиму. ЕТА є продуктом репресій центрального уряду. Дії баскських націоналістів перевіряли межі міцності авторитарної системи. І хоча диктатура зрідка допускала послаблення, вирішення подібних проблем, з погляду режиму, могло бути лише в сфері твердого придушення будь-яких опозиційних проявів.

Таким чином, франкізм виявився неспроможним придушити опозицію, яка поступово наростала знизу. Не зумів він зберегти й той фундамент, на якому намагався спорудити будинок «великої Іспанії». В 30-х роках під антиреспубліканськими й антикомуністичними прапорами іспанська реакція об’єднала неоднорідні в соціально-класовому відношенні сили: фінансову й земельну олігархію, верхівку церкви й армії, великих промисловців і представників значної частини середніх верств міста й села. Франкістський режим виражав і активно захищав їхні інтереси, створивши сприятливі можливості для зміцнення ними своїх позицій в економіці, у тому числі й шляхом державно-монополістичного регулювання. Режим створив винятково сприятливі умови не тільки для «старих» багатіїв, але й для виникнення «нових», що наживали свої капітали на спекуляції, корупції, використанні різних привілеїв. У середині 60-х років в Іспанії налічувалося 1377 «родин», які називалися «економічною аристократією».

Економічний «бум» 60-х і першої половини 70-х років ще більше зміцнив позиції «нової» буржуазії, але одночасно й підсилив невдоволення її певної частини економічною політикою режиму. Саме під її тиском наприкінці 50-х років режим був змушений відмовитися від політики регульованої економіки й перейти до економічної лібералізації, що створила ще більш сприятливі умови для іспанського бізнесу. Але в цих умовах розлад між державними й політичними тоталітарними структурами франкізму й динамічною ринковою економікою ще більше підсилив прагнення найбільш активної частини іспанської буржуазії до реформ або ліквідації цих структур. Особливо активно проти тоталітарних форм влади виступало молоде покоління.

На ставлення різних груп правлячих кіл Іспанії до франкізму вплинула ще одна обставина. Франкізм об’єднав у єдиний ідейно-політичний блок різні фракції монархістів, консерваторів, католиків, фашистських груп. Але саме той факт, що в цей блок увійшли різні сили, неминуче породжував у ньому постійні внутрішні протиріччя, боротьбу за владу та політичний вплив.

На першому етапі існування режиму головною політичною опорою франкізму була Іспанська фаланга (ісп. Falange Española - ультраправа політична партія, заснована в 1933 році Хосе Антоніо Прімо Де Ріверою, при режимі Франко - єдина правляча партія). Програмним документом цієї партії стали 26 пунктів, які були визнані «фундаментальною основою» франкістської держави, і будь-який відступ від них розглядався як тяжкий злочин. 19 квітня 1937 року Ф. Франко своїм указом об’єднав Фалангу з «суспільством традиціоналістів» (карлістів) у єдину Іспанську фалангу традиціоналістів і комітетів націонал-синдикалістського наступу (ісп. Falange Española Tradicionalista y de las JONS). Наприкінці 40-х років Фаланга нараховувала близько 1 млн. чоловік, але всі її спроби стати провідною політичною силою країни так і не увінчалися успіхом. Вона завжди діяла під контролем армії, а її влада постійно заперечувалася монархістами й католиками. Крах німецького й італійського фашизму позбавив Фалангу політичної й духовної підтримки за межами Іспанії. Франко був змушений відмовитися від опори на Фалангу й переорієнтуватися на інші реакційні сили, зокрема на консервативні кола католиків і монархістів. До середини 50-х років Фаланга стала однією з частин досить аморфного «Національного руху». В 60-х роках у «Національному русі» виникли ворогуючі між собою угруповання. Разом з тим ультраправі елементи Фаланги неодноразово намагалися відродити її. У травні 1958 р. принципи фаланги були проголошені основними принципами держави, але повернути собі втрачені позиції вона не змогла. До кінця 60-х років «Національний рух», що роздирався внутрішніми протиріччями, зайшов у глухий кут. Всі спроби реформувати його на принципах «апертуризму», тобто створення в його рамках політичних асоціацій, які формально повинні були закласти основи політичного плюралізму у випадку відходу Франко зі сцени, провалилися.

До середини 70-х років франкізм практично повністю втратив підтримку ще однієї зі своїх найважливіших опор - католицької церкви. Під час громадянської війни й у наступні роки церква повністю розділяла ідеї режиму, благословляючи його політику репресій та всіляко демонструючи свої тісні зв’язки з ним. Особливе місце церкви в системі франкістських інститутів було закріплено підписаним з Ватиканом в 1953 р. конкордатом, що надав католицької релігії виняткові прерогативи й права «відповідно до божого закону». Однак з наростанням опозиційного руху почався процес дистанціювання церкви від режиму, який охопив у 60-ті роки як нижче духівництво, так і вищий клір і завершився розривом церкви із франкізмом.

Навіть армія й сили суспільної безпеки - найважливіша опора режиму - до середини 70-х років не залишилися осторонь від нових віянь. Вони на всіх етапах існування франкізму являли собою самий консервативний його інститут. Проте й у них проривалися настрої, які свідчили про прагнення певної частини військовослужбовців звільнити армію від невластивих їй функцій. Подібні настрої особливо проявилися після перемоги антифашистської революції в Португалії у квітні 1974 р.

Було б зовсім неправильно розглядати франкістський режим, як такий, що перебував протягом усього періоду свого існування в стані перманентної й постійно наростаючої кризи. Він мав значно більший ступінь стійкості, ніж іноді висловлювалися про це лідери опозиції, що неодноразово пророкували його швидкий і неминучий крах.

Настільки тривалий період існування диктатури не можна пояснити тільки терористичною політикою франкізму або підтримкою зовнішніх сил, зацікавлених у його існуванні, хоча обидва фактора, безсумнівно, грали досить важливу роль у стабільності режиму, особливо в ті моменти, коли наростаючий опозиційний рух загрожував його існуванню. Суттєву роль у тривалій стабільності режиму зіграло його вміння пристосовуватися до мінливої обстановки, загравати з різними верствами населення, іти їм на певні поступки, задовольняти деякі вимоги, які не зачіпали основ режиму. За роки свого існування франкізм нагромадив величезний досвід соціально-економічного й політичного маневрування. Всі дослідники, які займаються вивченням франкізму, одностайно відзначають гнучкість самого Франко, який досить ефективно використовував протиріччя усередині того блоку класових і політичних сил, на який він спирався. Генералу Франко дійсно вдавалося підтримувати рівновагу між ними, висуваючи на авансцену спочатку одну, а потім іншу фракцію панівних класів (фалангістів, католиків, монархістів, технократів), перемішуючи їх, але при цьому завжди залишаючись у статусі верховного арбітра.

Іншим, не менш важливим фактором, що сприяв певній стабільності режиму, була відсутність єдності й погодженості дій різних і неоднорідних опозиційних сил. Протягом досить тривалого часу після встановлення диктатури опозиція франкізму являла собою вкрай аморфний конгломерат партій, груп і організацій, що не мав чіткої програми та стратегії боротьби. Про глибину розбіжностей в опозиційному русі свідчить той факт, що якщо на початку 60-х років у країні налічувалося приблизно 160 опозиційних організацій, то в середині 70-х років - понад 300. Політичний і ідеологічний спектр цих груп і партій був надзвичайно широким і відбивав складний і суперечливий процес відходу від режиму й переходу в опозицію до нього нових і нових соціальних груп населення. Переважна більшість опозиційних партій були, як правило, нечисельними, в них нерідко існували різні за своїми політичними переконаннями групи, які до того ж вели боротьбу за лідерство, що приводило ці партії до розколів та зникнення з політичної арени й відродження під новими назвами. Чимало з них претендували на керівництво наростаючим опозиційним рухом і відкидали можливість співробітництва з іншими організаціями. Загальним для багатьох з них був не тільки антифранкізм, але й антикомунізм. Діяльність багатьох з опозиційних партій і груп не виходила, як правило, за рамки складання петицій, організації різного роду усних і письмових протестів, заяв, звернень до влади, інтерв’ю й виступів у закордонній або в підпільній пресі. Пропоновані ними шляхи вирішення найгостріших проблем країни нерідко носили утопічний характер, відбивали в найкращому випадку інтереси порівняно невеликих груп населення. Все це, створювало величезні труднощі в їхньому об’єднанні на основі загальної боротьби із франкізмом. Знадобилися роки, безліч невдач і поразок, перш ніж опозиція усвідомила необхідність співробітництва й зуміла піднятися над вузько партійними або груповими інтересами.

Що стосується стратегії боротьби проти режиму, то в перші роки його існування опозиційні партії й організації намагалися покінчити з ним збройними методами боротьби. Лише наприкінці 1940-х років вони переконалися в її неефективності. Не виправдалися надії деяких з них і на те, що франкізм буде ліквідований за допомогою західних демократій.

Перший серйозний крок до зближення опозиційних сил був зроблений у червні 1962 р. на нараді представників буржуазних партій і соціалістів у Мюнхені, де були висунуті 5 умов переходу Іспанії від диктатури до демократії: створення в країні демократичних інститутів, забезпечення діючих гарантій прав людини, визнання прав національних груп, забезпечення профспілкових свобод та право на опозицію. Однак процес зближення опозиційних партій і груп затягнувся, і тільки в середині 70-х років їм вдалося дійти згоди щодо форми співробітництва й виробити єдину платформу вимог. У червні 1974 року була створена Демократична рада, що об’єднала групу партій, у тому числі Комуністичну партію Іспанії (КПІ), Соціалістична Народна Партія (СНП) та інші. Незабаром з ініціативи Іспанської Соціалістичної Робітничої Партії (ІСРП) утворилася інша коаліція опозиційних партій - Платформа демократичної конвергенції, або Демократична згода. У березні 1976 року контакти цих двох опозиційних блоків завершилися створенням широкої коаліції - Демократичної координації. В опублікованому ними спільному комюніке вони підкреслили своє прагнення домогтися встановлення в країні демократичного ладу й висунули такі вимоги політичного характеру, як амністія всім політичним в’язням, відновлення громадянський прав і свобод, легалізація партій тощо. Можна сказати, що вперше за всі роки існування франкізму опозиційні сили зуміли виступити як загальнонаціональний рух, що виражав прагнення переважної більшості націй. До початку 70-х років можливості франкізму щодо маневрування різко скоротилися через те, що він зайшов у глухий кут, втративши підтримку й співчуття значної частини тих сил, які його підтримували майже чотири десятиліття, а також тому, що опозиція зуміла перебороти існуючі раніше усередині неї протиріччя й виступити єдиним фронтом.

Особливо стрімко криза режиму почала наростати із грудня 1973 року після загибелі в результаті замаху прем’єр-міністра адмірала Карреро Бланко, який бачив своє завдання в збереженні непорушності існуючих порядків.
К. Аріас Наварро, який змінив його на цієї посаді намагався стабілізувати ситуацію, проголосивши курс на здійснення приватних реформ. В одному зі своїх виступів він підкреслив, що «стосовно здійснення політичних змін у країні на Франко більше розраховувати не можна».

Ситуація що склалася у верхніх ешелонах влади ускладнювалося потужними виступами робітничого класу, студентства, католицьких кіл, інтелігенції, середніх верств населення, що вимагали справжньої демократизації. Об’єднання найбільш впливових опозиційних партій і угруповань у рамках Демократичної координації додало новий імпульс народному руху. Франкізм, як політична й ідеологічна система вичерпав себе. Необхідність змін розуміли всі, навіть найбільш щирі його шанувальники. У цій обстановці загального хвилювання, наростаючих протиріч у верхах і гострих соціальних конфліктах, 20 листопада 1975 року 82-літній диктатор помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.

Отже, в період диктатури Ф. Франко, незважаючи на політику «іспанізму» в галузі об’єднання держави з католицькою церквою, загальну «кастилізацію», ліквідацію інститутів регіонального і місцевого самоврядування, заборону національних та регіональних партій та організацій та стан загального терору, прагнення регіонів до автономії не згасало. З другої половині 50-х років відбувається активізація національних рухів. Це було пов’язано з економічним зростанням і деякою лібералізацією режиму на рубежі 50-х - 60-х років. У Каталонії, Країні Басків і Галісії з’явилися групи, що виступали за розвиток національної культури й мови та висували поки ще дуже обережні вимоги, в основному в сфері культури. На рубежі 60-х - 70-х років різко підсилюється рух проти диктатури Франко, однією із провідних сил якого були сепаратистські рухи. Всі партії Іспанії, у тій або іншій формі, виражали своє ставлення до проблеми самоврядування регіонів. Поступова трансформація режиму, особливо в останні роки його існування, обумовила процес лібералізації та переходу до демократії, що завершився в середині
1980-х років.

3. Питання сепаратизму в умовах демократизації Іспанії (середина 70-х – середина 90-х рр. ХХ ст.)

Вже в останні роки правління Франсіско Франко Іспанія почала робити певні кроки на шляху до майбутньої демократизації. Фактично диктаторський режим мимоволі ініціював подальший розвиток демократії в країні. Важливою віхою в цьому процесі було відновлення монархії. З 1977 р. королем Іспанії став Хуан Карлос І. В 1977 р. франкісти зазнали поразки на виборах і змушені були формувати коаліційний уряд. Це зробило процес демократизації невідворотним. Прем’єр-міністр Адольфо Суарес змушений був визнати право неіспанських національностей на територіально-адміністративну автономію. В 1977 р. було створене спеціальне міністерство в справах регіонів і дана обіцянка надати автономію тим національним територіям які побажають її отримати, також була оголошена амністія політв’язням, в тому числі й тим, які були пов’язані з національним рухом.

Вирішити національне питання була покликана Конституція прийнята в 1978 р. Її розробники ставили перед собою складне завдання – розробити модель територіального устрою проміжного типу між строго централізованою державою та розвиненою федерацією. Хоча принцип унітарної держави був збережений але в основі місцевого управління покладені новаторські принципи. Вся територія держави складається з комун, провінцій та конституйованих автономій (автономних співтовариств). Такі співтовариства створювались, як правило, на базі відповідних провінцій. Шляхи досягнення автономного статусу можуть бути різні, як і різні рівні останнього. Розрізняють регіональні (територіальні) та національні автономії. Ступінь самоуправління останніх набагато вищий. Крім Країни Басків статус національної автономії отримали Каталонія, Андалусія та Галісія. Надання співтовариствам достатньо широких прав не робить їх суверенними, адже допускається лише один суверенітет – іспанського народу. Стаття 2 Конституції Іспанії говорить: «Конституція, основуючись на нерозривній єдності іспанської нації, на єдиній неділимій батьківщині всіх іспанців, визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, які її складають і які солідарні між собою». Єдність країни символізує фігура короля, власне в цьому і проявляється суть інституту монархії в Іспанії. Хоча рівень компетенції національних автономій та центрального уряду так і не був чітко окреслений, що призводило та призводить до спорів між урядом в Мадриді та Басконії, Каталонії та Галісії, важливу роль в цих спорах відіграє Конституційний суд, який у винесенні вердикту виходить з положення про унітарність Іспанії.

На нашу думку, стан сепаратистського руху в Іспанії у 70-ті – 90-ті рр. варто розглянути на прикладі Країни Басків. Надання автономії остаточно розмежувала поміркованих націоналістів Баскської Націоналістичної Партії (БНП) та радикалів «Еускаді та аскатасуна» (ЕТА). Якщо перші на деякий час задовольнились автономним статусом, то останні продовжили терористичну діяльність. Деякий час між двома основними групами баскського національного руху точився досить тривали діалог на тему автономізації. Але заклики ЕТА та близьких до них радикальних груп до насильства унеможливили вирішення проблеми цивілізованим шляхом. Основні політичні сили Країни Басків засудили терор як засіб досягнення політичних цілей.

Вже в лютому 1978 р. була сформована Генеральна Рада Країни Басків – своєрідний тимчасовий уряд майбутньої автономії. Після набуття ознак автономної території політичне лідерство в країні захопила БНП. Вже в грудні 1976 р. вона організовує перший масовий мітинг в м. Анкета і таким чином виходить з підпілля. Але в січні 1977 р. представників усіх національних баскських партій в м. Байонна стало зрозуміло що створити спільний національний фронт не вдасться, занадто великими були розбіжності між БНП та ЕТА. В березні 1977 р. БНП була офіційно легалізованою і активно включається в політичне життя країни. Партія все більше відходить від конфесійності та консерватизму. В 1977 р. БНП очолив Карлос Гарайкоечеа, який вміло інтегрує цю політичну силу в нову демократичну систему влади в Іспанії. Вже в 1982 р. вона здобула більшість місць в місцевому парламенті і змогла сформувати однопартійний уряд. Столицею Еускаді стало місто Вікторія-Гастейс. Хоча на перших порах представники партії досить гостро критикували нову Конституцію, заявляючи що вона не здатна забезпечити баскам вирішення їх національних проблем. Але згодом партія спільно з соціалістами та центристами інтегрувалась в систему автономного управління в Басконії. Не в останню чергу це відбувається завдяки щедрій інвестиційній політиці держави щодо автономних національних регіонів. Великі витирати на місцях та покриття їх за рахунок центрального бюджету незабаром привело до значної заборгованості автономій перед центральним урядом. Лише за 1984-1991 рр. ця заборгованість зросла в 6,7 раз, досягнувши 1,5 трлн. песет. Дефіцит місцевих фінансів перетворився в головний фактор росту загального бюджетного дефіциту, що гальмував нормальний розвиток економіки.

В період перехідного часу від диктатури до демократії ЕТА особливо активізує свої дії. В 1975 р. Кортеси прийняли новий закон проти тероризму у відповідності до якого була страчена велика група бойовиків. Намагаючись досягнути консенсусу з радикалами, уряд Іспанії, який на той час очолював А. Суарес, звільнив баскських політв’язнів і вступив в контакти з ЕТА. Він вважав, що проблема баскського тероризму має не лише національне але й соціальне коріння, тому одних репресій для її вирішення недостатньо. Але організація продовжувала висувати вимогу повної незалежності і розпочала нову кампанію терору. Одним з важливих її етапів, який остаточно зірвав переговорний процес був напад націоналістів на атомну електростанцію в
м. Лімоніті в березні 1978 рр. Взагалі 1976-1980 рр. стали піком терористичної кампанії баскських націоналістів. Головними об’єктами замахів ставали військові та цивільні чиновники різних рангів та судді. Число члені ЕТА в цей час доходило до 500, з них 200 – бойовики. Інші забезпечували технічне обслуговування та розвідку. Організація ділилась на загони по 20-30 чол., які діяли в країні басків, Мадриді. Валенсії, Барселоні та інших крупних містах. Відповіддю уряду стала організація в травні 1980 р. «Об’єднаного командування по антитерористичній боротьбі», яке включало в себе керівників поліції, армії та спецслужб. За допомогою такого міжвідомчого співробітництва вдалось здійснити ряд вдалих антитерористичних актів. В 1983 р. з ініціативи прем’єр-міністра Філіпа Гонсалеса Маркеса при МВС була створена Антитерористична група звільнення. Фактично ця організація діяла як своєрідний «ескадрон смерті», який фізично знищував баскських терористів. В 1991 р. вибухнув скандал з приводу діяльності групи. Виявилось, що в період з 1983 по 1987 р. група помилково вбила 27 чол., які були помилково прийняті за терористів. Таким чином спроба боротися з терористами їх же методами врешті-решт обернулась проти самого уряду.

Одночасно з силовими заходами, уряд намагався шляхом переговорів припинити терор. Так 12 січня 1988 р. був підписаний так званий Пакт Ахуріа Енеа. Його учасниками стали як загальнонаціональні, так і регіональні партії різного спектру, включаючи БНП. Учасники пакту засудили терор як засіб досягнення політичних цілей. Одночасно вони закликали ЕТА до переговорів з умовою якщо остання припинить терористичні дії. Порядок денний цих переговорів мав обмежуватись долею самих членів ЕТА (амністія, повернення з еміграції, соціальні гарантії). Всі питання політичного та національного характеру виносились за рамки переговорного процесу. Того ж місяця керівництво ЕТА заявило про одностороннє припинення терору Але переговори між урядом та ЕТА, які відбулись в січні 1989 р. в Алжирі завершились провалом. Сам Пакт Ахуріа Енеа проіснував до 1992 р. Приводом до його розриву став скандал навкруг будівництва швидкісної автомагістралі між Наваррою та узбережжям Країни Басків. ЕТА, висуваючи гасло захисту природи, виступила категорично проти цього проекту, при цьому здійснивши ряд силових акцій. Керівництво БНП та Іспанської соціалістичної робітничої партії солідаризувалось з ЕТА та розпочали з ними переговори. На це гостро відреагувала опозиційна права Народна партія. Таким чином єдиний атитерористичний фронт фактично розпався.

Бойовики тим часом налагодили досить оптимальну структуру та зв’язки для своєї успішної діяльності. Середній період активної діяльності бойовика ЕТА складав 3 роки, після цього він або гинув або арештовувався. Бойовики діяли мобільними групами по 5-6 чол. в групі. ЕТА створила також розгалужену мережу міжнародних зв’язків, зокрема з ірландськими та чілійськими терористичними групами. Також баскські терористи мали контакти з Лівією, Нікарагуа, Кубою, Південним Єменом.

Фінансування ЕТА складалась переважно з так званого «революційного податку» на підприємців, коштів що надходили від пограбування банків, викрадень людей з метою викупу, добровільних пожертв. Щорічний прибуток від «революційного податку» складав 1,5 млрд. песет. ЕТА і в першій половині 90-х рр. зуміла зберегти репутацію «молодої організації». Свій вплив на молодь Басконії вона здійснювала через молодіжну організацію «Харраї». Ті хто зарекомендували себе найкраще в цій організації переходили в категорію повноцінних бойовиків. В цілому вся конспіративна система ЕТА була націлена на здійснення терору, таким чином засіб боротьби став підміняти сутність цієї організації.

Отже, в умовах демократизації іспанські сепаратисти та найбільш радикальні з них активісти ЕТА не відмовилась від застосування терористичних методів. Неспіввідносність старих засобів боротьби з новими реаліями ставала все більш очевидною. Спроби налагодити переговорний процес між урядом та терористами зазнали поразки. Також був недовговічним єдиний антитерористичний сил багатьох політичних сил Іспанії, в тому числі БНП. На середину 90-х рр., коли до влади в Іспанії прийшла Народна партія, баскська проблема не тільки не була вирішена але й значно загострилась. Головною перепоною на шляху до порозуміння стала відмова ЕТА відмовитись в терористичних методів боротьби. Посилення терору, використання екстремістами усе більш витончених методів насильства змушує правоохоронні органи, у свою чергу, удосконалювати форми й методи припинення протиправних дій. Як показала практика, найбільша ефективність правоохоронних органів досягалася шляхом об’єднання зусиль і проведення спільних операцій.

Чисельність басків у 2006 році оцінювалась від 700 тисяч до одного мільйона чоловік, з яких баскською мовою володіли лише третина. В Іспанії проживають близько 860 тис. басків, у південно-західних департаментах Франції - приблизно 140 тис. Етнічні баски живуть також у ряді країн Латинської Америки, переважно в Мексиці, Аргентині, Венесуелі, Кубі. Місце проживання найбільшої кількості басків в Іспанії - історична область, що нині має статус Автономного Співтовариства, іменована Країна Басків або Басконія (Pais Vasco).

Важливо відзначити, що в період Середньовіччя Країні Басків, незважаючи на широке самоврядування, не вдалося здобути єдиної й стійкої державності. Проте, слід визнати існування солідарного баскського простору на основі спільності території, схожих структур самоврядування, етнокультурних особливостей (мова, традиції, звичаї), ідентичних соціально-економічних характеристик. Історичне розселення басків на територіях двох суверенних держав - Іспанії й Франції - є постійним стимулом для поширення націонал-патріотичних настроїв, які у XX ст. набули екстремальних форм. Мрія баскських націонал-радикалів об’єднати всіх одноплемінників у єдину державу неминуче припускає зміну існуючих у Європі кордонів. Перспектива виходу Країни Басків зі складу держави викликає енергійну протидію з боку Мадрида й Парижа, що виражається у відмові баскам у праві на самовизначення.

До початку 30-х років ХХ століття в середовищі баскських націоналістів оформилася програма боротьби за державну незалежність. Основним пропагандистським гаслом із цього часу стає географічне поняття Еускаді (у перекладі з баскської - місце проживання баскської нації). Цей термін означає передбачувану в майбутньому суверенну баскську конфедерацію трьох провінцій нинішньої автономної області Країна Басків (Біскайя, Гіпускоа, Алава), особливої автономної області Наварра й трьох районів (Лабур, Суль, Нижня Наварра), що нині перебувають на території Франції (департамент Атлантичні Піренеї). Цей простір охоплює більше 20 000 км (з них 17 655 км в Іспанії). Населення Еускаді становить трохи менше 3 млн. чоловік, з них, за певними даними, басками є близько 1 млн. (950 тис. в Іспанії й 150 тис. у Франції). Дана оцінка ґрунтується на показнику володіння баскською мовою, якою на цій території користується саме близько третини населення. Складність виділення носіїв баскської етнічності полягає у відсутності її чітко окреслених критеріїв, тому що більшість місцевих жителів, котрі мають баскське коріння, усвідомлюють себе одночасно басками й іспанцями, басками й французами.

Живучість баскського радикалізму й тероризму багато в чому визначається наявністю в них ідеологічних засад. Ідеологія баскського націоналізму й сепаратизму кристалізувалася на початку XX ст. Її засновником вважається Сабіно Арана (1865-1903), головний постулат ідейної спадщини якого про «баскську винятковість» досить довільно сполучається з етнорасизмом, релігійним фанатизмом, вимогою збереження патріархальних традицій і мови баскського народу, популістськими ідеями соціальної справедливості. Виходячи із усього цього ідеологічного набору, він висунув радикальну тезу про необхідність протидії «впливу іспанського народу» і боротьби проти «іспанських загарбників». За своєю сутністю ці положення виправдовують дії екстремістів, тому що спрямовані на кінцеву мету - завоювати й втримати політичну владу. Арана стверджував, що «найбільшим злом для біскайців є не те, що їх стародавні звичаї не шануються, мова зникає, люди загрузли в корупції, країну заполонили макетос (презирлива кличка іммігрантів з інших областей Іспанії), і навіть не те, що з вини іспанців ми тягнемо рабське існування, а те, що біскайці погано знають власну країну».Мова, на думку Арани, є найважливішим індикатором етнічної приналежності. Звідси - повчальна порада всіляко оберігати й культивувати стародавню баскську мову (еускера), що має мало спільного з мовами романської групи, у тому числі з іспанською, французькою і каталонською.

Сепаратизм Арани ґрунтувався на ненависті до всього іспанського. Він не приховував почуттів національної й расової ворожнечі до Іспанії, вважаючи її країною - агресором і країною - поневолювачкою його батьківщини. Свої ідеї Арана намагався реалізувати на практиці. 31 липня 1895 р. з його ініціативи була сформована «Керівна рада Біскаї», яка стала організаційним ядром для Баскської націоналістичної партії (БНП). Основною програмною вимогою нової партії тоді було не проголошення незалежності, а відновлення втрачених форальних пільг і прав. Партійний девіз БНП «Бог і старий закон» свідчив про намагання надати перевагу релігійним цінностям над соціально-політичними в основних принципах баскських націоналістів.

У 2003 р. баскські радикальні націоналісти відзначили сторіччя від дня смерті Арани (25 листопада 1903 р.). У період торжеств було наголошено, що його ідеї повинні стати «керівництвом до дії» для нинішнього покоління. Однак, при цьому був прихований факт еволюції політичних поглядів ідеолога. Справа в тому, що наприкінці життя Арана трохи відійшов від радикальних націоналістичних і сепаратистських ідей, які спочатку були йому властиві, зробивши наголос на досягненні Країною Басків максимально широкої автономії в рамках іспанської держави.

Дата добавления: 2014-01-06