Особливості сепаратиського руху в Каталонії: шлях до автономії

Іспанія веде боротьбу із сепаратизмом і тероризмом уже протягом багатьох десятиліть. Як і у будь-якої іншої багатонаціональної країни, в неї виникає багато труднощів і проблем, пов’язаних із сепаратистськими рухами. Тут слід розглянути одну із самих небезпечних терористичних організацій Іспанії - Баскську сепаратистську організацію «Еускаді та Аскатуна». Зараз саме вона є найбільшою проблемою для країни та саме її діяльність визначає, певним чином, особливості баскського сепаратизму на Іспанській території.

У 1959 році кілька молодих членів Баскської націоналістичної партії (БНП), незадоволених відмовою БНП від збройної боротьби, покинули партію й заснували «Еускаді та Аскатуна» (ЕТА). Протягом декількох років організація формує структуру, ідеологічно схиляється до марксизму. Остаточно оформилася в 1962 році на з’їзді лівих націоналістів, які намагалися поєднувати легальну діяльність із підпільною.Було проголошене створення політичного, військового, робітничого й культурного фронтів. Мета діяльності – створення самостійної держави басків - Еускаді (слово було започатковане родоначальниками баскського націоналізму братами Арана у XIX столітті, вони ж придумали баскський прапор, національні свята).

Сепаратистські настрої Країни Басків були проявом національного, соціального й релігійного протистояння Мадриду: на тлі успішного економічного розвитку Країни Басків великі відрахування в державний бюджет формували зневажливе відношення «працьовитих» басків до «ледарів» інших частин Іспанії; високорозвинений робітничий клас Країни Басків впливав на формування ідеології національного руху басків, тому режим Франко сприймався і як класово ворожий. До цього додавався ще й антагонізм баскських священиків і церковної ієрархії Іспанії, що підтримувала Франко.

На початку 60-х рр. активісти ЕТА практикували усе, чим вони займаються й зараз — вибухи поїздів, розстріли жандармів і політиків. У числі їх жертв — офіційний спадкоємець Франко й прем’єр його уряду Луїс Карреро Бланко, нащадок Колумба віце-адмірал Кристобаль Колон де Карвахал, політики й адміністратори різного рангу, військові й поліцейські чини, співробітники спецслужб. ЕТА діяла безпосередньо в Країні Басків, а також у південно-західних французьких провінціях — Лабуар, Бассе - Наварра й Союль. Нова організація опору басків військовій диктатурі генерала Франко поступово переросла з невеликої групи студентів у потужну підпільну армію, що стала справжнім авангардом баскського визвольного руху.

У 1960-70 роках ЕТА виявилася чи не єдино реальною опозицією франкістському режиму, здобувши значну підтримку всіх верств іспанського суспільства. З початку 1960-х рр. поширюється практика вибухів у поліцейських дільницях, казармах, на залізничних коліях, замахів на жандармів і чиновників. У силу того, що боротьба ЕТА була спрямована проти Франко, організація користувалася підтримкою іспанців. Після репресій 1962 року організація якийсь час не мала можливості вести активну діяльність. Але вона відновилася у 1964 році, і з цього моменту терор отримує систематичний характер.

ЕТА пережила кілька розколів. У 1966 році, на п’ятнадцятій конференції, організація розкололася на ЕТА-V («націоналісти») і ЕТА-VI, прихильники якої надавали перевагу марксистсько-ленінській ідеології. ЕТА-VI використовували для досягнення своїх цілей саботаж, а з 1968 року - застосовують терористичні акції. В 1966 р. виходить документ «Puntos basicos» (основні установки), де проголошується курс на соціалістичну революцію, яку до кінця довести може тільки робітничий клас. У 1968 р. виходить новий закон проти тероризму, за яким було арештовано 1963 особи, що змусило активізувати легальні методи боротьби. Як наслідок цього відбувається розкол організації й створення «Нової ЕТА».

Фашистський режим намагався покінчити із ЕТА за допомогою арештів і вбивств. У грудні 1968 р. відбувся «Бургосський процес», на якому за вбивство комісара Монсалеса було засуджено 19 терористів, у тому числі 6-х - до смертної кари (пізніше страта була замінена ув’язненням). У 1969-70 рр. кілька головних лідерів були схоплені й засуджені військовим судом. На початку 1970-х ЕТА вдається до викрадень політиків, підприємців і дипломатів. ЕТА залишають члени «робітничого» і «культурного» фронтів. У складі ЕТА утворюються «військова» і «військово-політична» фракції. За період з 1968 по 1975 роки бойовиками ЕТА було вбито 40 осіб.

Відзначимо, також, що з початком демократизації в Іспанії ЕТА призупинила терор. Смерть Франко у 1975 р. багато у чому змінила ситуацію в країні. На сучасному етапі Країна Басків в Іспанії користується більшою автономією, ніж будь-який інший регіон — тут є власний парламент, поліцейські сили, власна система освіти й податкове законодавство. Главу уряду Країни басків тут називають по-своєму — лендакар. (Лендакари - (від баск. Lehendakari - правитель) – офіційний титул президента Країни Басків. З 1998 року посаду лендакару займає Х.Х. Ібарретче).

Після смерті Франко й повернення Іспанії до демократії наприкінці 1970- х років підтримка ЕТА різко пішла на спад: чимало іспанців вирішили, що настав той момент, коли ЕТА й інші групи радикального опору просто зобов'язані скласти зброю й діяти в рамках нормального політичного процесу. Однак, на жаль, цього не сталося.Безкомпромісні прихильники ЕТА залишаються непохитними у своїй боротьбі за повну незалежність і прагнуть саме відокремлення своєї батьківщини від Іспанії. За словами її активістів, патріоти Країни Басків відповідають терором на небажання уряду Іспанії визнати незалежність північної території країни, де історично проживають баски.

У 1975 році Кортеси ухвалюють новий закон проти тероризму, відповідно до якого була страчена значна група терористів. Щоб хоч якось зменшити конфліктогенність ситуації, яка склалася у 1976 р. уряд Суареса вживає заходів назустріч ЕТА: звільняє політв’язнів, вводить автономію у Країні Басків, намагається вести переговори, але керівництво ЕТА не задоволене поступками уряду, наполягає на максималістських вимогах.

Період з 1976 по 1980 рр. став часом найбільш активної терористичної діяльності в історії ЕТА. Головними об’єктами замахів ЕТА стали військові й цивільні чиновники високого рангу, судді. Число членів ЕТА доходило до 500, з них 200 - бойовики, інші займалися забезпеченням і розвідкою. Організація розділяється на загони по 20-30 чоловік, що діють у Країні Басків, окремі «мобільні групи» діяли в Мадриді, Валенсії, Барселоні й інших великих містах. Нападів зазнавали політики правого табору, представники правоохоронних служб.

На рубежі 80-х рр. ЕТА зазнає втрат і знову переживає ряд розколів: виділяється фашистське крило, відколюються й переходять на легальне становище помірковані члени. Першим соціалістом, який був убитий терористами ЕТА, став Герман Гонсалес. У цей же період був створений конгломерат з 13 партій, які підтримували ЕТА. Найбільш впливовою стала Herri Batasuna (Народна єдність; створена в 1978 р., легалізована в 1986 р.) - ультраліва партія, політичне крило ЕТА. Їхня загальна програма знову виділяється константністю – об’єднання трьох баскських провінцій Іспанії, трьох баскських провінцій Франції й Наварри в єдину соціалістичну баскську державу.

У 1981 році саморозпускається політико-військове крило ЕТА, а в 1984-1985 рр. відбувається саморозпуск ще декількох угруповань ЕТА. Варто додати, що під час диктатури Франко бойовики ЕТА, як політичні біженці, мали право притулку у Франції, чим успішно й користувалися. У середині 1980-х рр. уряди Іспанії й Франції вели переговори про зміну цієї норми, у зв’язку з чим активісти ЕТА оголосили про посилення терору, зокрема проти французьких туристів. Голова ЕТА - Хосе Уррутікоечеа Бенгоечеа (Хосу Тернера) був арештований у 1989 році і відбуває строк покарання у Франції. Йому вдавалося й з в’язниці керувати організацією. Правою рукою Тернера є Елосекі Сабалета (Вальдосальдо), який був арештований на початку 1990-х років. Ще ряд активістів ЕТА перебувають у вигнанні в Домініканській республіці.Уряд, ізолюючи лідерів ЕТА, намагався придушити терор, однак повною мірою цього здійснити не вдалося.

16 вересня 1998 р. керівництво ЕТА зробило заяву про «перемир’я» у відношенні «окупаційної» іспанської влади, тим самим відмовившись від терактів і викрадень. Однак багато іспанських політиків вважали цей перепочинок тимчасовим явищем, спрямованим на перегрупування сил усередині цієї підпільної організації. На початку 2000 року терористи, припинивши перемир’я, що тривало 14 місяців, відновили «збройну боротьбу». Спочатку офіційний Мадрид вважав, що терористи слабкі. Але ескалація терактів ЕТА, які були зроблені у різних містах Країни Басків, а також у Мадриді, Барселоні, Севільї, Малазі, Гранаді, продемонструвала необґрунтованість прогнозів мадридських силовиків. ЕТА знову діє не тільки по всій Іспанії, але й з більшою інтенсивністю, ніж до перемир’я.

Головна політична мета баскських терористів - досягнення незалежності й державотворення на основі територій компактного проживання басків в Іспанії і південній Франції (Країна Басків і Наварра). Ключова вимога сепаратистів на сучасному етапі - перегляд Конституції країни з метою включення в неї положень про визнання за басками права на самовизначення, тому, як вже було зазначено вище, дійсною метою цієї організації є одержання незалежності однією з областей Іспанії, яка іменується Країною Басків.

Незважаючи на зміни у внутрішньоєвропейському середовищі, баскські націоналісти дотепер не відмовилися від доктрини Еускаді - плану об’єднання всіх земель, які населені басками у єдину державу за формулою 4+3=1 (чотири іспанські території й три французькі утворюють одну державу). Французька частина цього проекту є досить складною, тому що у Франції взагалі традиційно не прийнято визнавати локальні етнічні меншини, не говорячи вже про надання їм національної автономії.А от можливість входження в баскську автономію Наварри передбачена самою іспанською конституцією. Це може відбутися, щоправда, лише в тому випадку, якщо законодавчий орган Наварри прийме більшістю голосів відповідне рішення, яке потім повинне бути схвалене на спеціальному референдумі більшістю жителів провінції.

Нові віяння трохи трансформували непохитну й безкомпромісну позицію ідеологів баскського сепаратизму. В останніх їхніх заявах знайшла своє відображення принципово нова ідея державотворення в рамках Європейського союзу. Першим кроком до здійснення цього проекту, на думку баскських національних партій, повинно бути поступове об’єднання на території Еускаді органів самоврядування найнижчого рівня в так звану Асамблею баскських муніципалітетів. Подібні наміри викликали бурхливу негативну реакцію з боку Мадрида, що дотепер не допускає жодного натяку на можливість територіального розколу країни.

Але незважаючи на всі ці дії, з боку уряду з’являються нові прихильники й лідери вкрай жорстокого сепаратизму. Більшість молоді в Країні Басків підтримує ЕТА. Крім того ця організація успішно мобілізувала велику кількість молодих людей у Країні Басків. Це, насамперед, її молодіжна організація «Харраі». Молоді баски регулярно підривають пляшки з горючою сумішшю поблизу урядових закладів і державних об’єктів, підтримуючи почуття небезпеки у містах.Найбільш жорстокі, холоднокровні й умілі члени цієї організації, що пройшли вишкіл «тероризму малої інтенсивності» (самі баски називають цю тактику «калі борока», що означає «вулична боротьба»), поповнюють ряди бойовиків - ветеранів, що здійснюють «великий» терор, і все частіше диктують свою волю.

У 1996 р. вибори в Іспанії виграла партія Х. М. Аснара. Уряд Аснара енергійно й успішно домагався екстрадиції прихильників ЕТА з багатьох країн, включаючи Францію, а також Мексику й інші латиноамериканські держави. На додаток до поліцейських і правових акцій з метою затримання й знешкодження терористів ЕТА, іспанський уряд у 1998 р. почав низку заходів з метою руйнування фінансової інфраструктури ЕТА. Ці заходи включали спроби обмежити фінансові надходження й пожертвування у фонди ЕТА, припинити залучення бізнесменів у фінансові проекти, виявити фінансові рахунки й інші види майна організації.У липні уряд закрив газету «Еджинджин», яка відображала ідеї ЕТА. Ця тверда лінія знайшла підтримку не тільки у функціонерів правлячої на той час партії, але й у широких верств населення, у першу чергу в іспанської молоді. В 1999 році іспанців найбільше турбувала діяльність угруповання баскських сепаратистів. Суспільна думка в Іспанії була спрямована проти ЕТА у зв’язку з убивствами декількох офіційних місцевих іспанських представників на початку 1998 р. Жорстке французьке законодавство також ускладнювало діяльність ЕТА й зменшувало її підтримку у французьких провінціях. Крім того, ЕТА була ослаблена антитерористичними діями урядових сил безпеки й арештом декількох активістів у попередні роки. Ці події й змусили організацію оголосити про «припинення вогню».

Якщо характеризувати динаміку терористичної діяльності баскських сепаратистів, то тут лише можна вказати на такі цифри: за 1968 - 1984 від рук ЕТА загинуло 428 осіб, 650 - поранене й 56 - викрадено. 1986 рік став піком терору у зв’язку з видачею французами емігрантів, діячів ЕТА, Іспанії. До 1991 року, за 23 року боротьби - загинуло більш 700 осіб, дані на літо 1996 вбито 797 осіб. Проблема очевидна - з кожним роком екстремісти стають усе більш агресивними. У 1995 році ЕТА вдається (безрезультатно) до спроби замаху на короля Хуана Карлоса та лідера правої опозиції Хосе Марії Аснара. Убивство Мігеля Бланко у 1997 р., провінційного економіста, стало актом, який підірвав довіру іспанців до цієї терористичної організації. У країні пройшли грандіозні маніфестації з осудом терору ЕТА – «Учора ми вас не любили, сьогодні ненавидимо».

Отже, баскський сепаратизм в Іспанії має власні характерні особливості, які ґрунтуються на етнокультурному критерії самоідентифікації баскської народності, а також мають політичні і економічні засади. Баскський народ сторіччями був розділений франко-іспанським кордоном, тому істотною рисою, яка притаманна баскському сепаратизму є своєрідний інтернаціоналізм та мета об’єднання іспанських та французьких територій в єдину баскську державу. Найбільш потужною організацією, яка вирішальним чином впливає на конфліктогенну ситуацію щодо Країни Басків є терористична організація «ЕТА». Вона має значну підтримку серед баскського населення. Останнім часом її ряди суттєво зменшилася, оскільки кількість жертв, які спричиняє своїми акціями це угруповання не може залишити байдужими будь-кого. Але, незважаючи навіть на втрату певної кількості прихильників, ЕТА продовжує активно діяти й сьогодні, залишаючись «основою» сепаратистського руху в Іспанії.

У середині XIX століття починається виділення руху за самоврядування населення Каталонії, Країни Басків і Галісії. Консолідація чотирьох основних етнічних груп Іспанії вела до загасання, особливо наприкінці століття, автономістських устремлінь у центральних провінціях країни й, одночасно, до посилення націоналістського руху Каталонії, Країни Басків і Галісії, появі в ньому етнонаціональних мотивів. Серед каталонських федералістів відокремились певні течії, які по-різному бачили майбутнє Каталонії. І якщо одні (Ф. Пі-і-Маргаль (1824 - 1901) – іспанський політик, історик та письменник, у 1870 р. очолював Федеральну Партію Іспанії), орієнтуючись на територіальний принцип побудови федерації, бачили майбутнє Каталонії серед рівноправних штатів, то інші (В. Альміраль (1841 - 1904) – іспанський політик), виділяючи особливі інтереси Каталонії, вели справу до створення федерації чотирьох етнічних груп Іспанії.

Порівняння рухів за автономію в різних провінціях країни показує, що наприкінці XIX – на початку XX ст. вирішальними факторами, які визначили рівень вимог самоврядування, стають соціально-економічні й етнокультурні відмінності між провінціями, особливий розвиток капіталістичних відносин в Іспанії й систематичне обмеження центральною владою інтересів населення віддалених регіонів. Тим часом, навіть у цей період не можна говорити про «остаточне відокремлення» національного руху Каталонії, Країни Басків і Галісії.

Каталонська нація сторіччями мала власні інститути влади, що були невід’ємною частиною її самобутності. Часом ці інститути мали риси державної влади, подекуди були втіленням влади іншого типу. Коріння каталонського територіального самоврядування сягають середньовіччя. У XIII ст. Каталонія мала свого короля (Хайме I (Жауме I)) і власний інститут влади - каталонські кортеси - перший парламент у Європі. Сукупність каталонських представників у цих кортесах мав назву «Женералітат» - цей інститут існує до сьогодні. В XV ст. корона Каталонії й Арагону перейшла до кастильської династії, але королі обіцяли дотримуватись законів і конституції Каталонії. Однак при Фердинанді Арагонському та Ізабеллі Кастильській (кінець XV - початок XVI ст.) корони були об’єднані й верховенство Кастилії посилилося. Війна за іспанську спадщину завершилася коронацією Філіпа V Бурбона, прихильника централізму й абсолютної монархії, проти якого Каталонія боролася до 1714 р., доки не зазнала поразки. Ця пам’ятна поразка спричинила скасування каталонських законів і установ (вціліло лише каталонське приватне право, та й то не повністю). Саме з цього моменту історія Каталонії являє собою довгу боротьбу за їхнє відновлення, важкий процес національного відродження.

У середині XIX ст. виник рух за відродження культури. Одночасно виникли перші каталонські політичні рухи, що висунули вимоги про відновлення автономії. У період кінця XIX - початку XX ст. з розвитком капіталізму національний рух набував величезного значення, особливо в таких трьох національних областях, як Каталонія, Країна Басків, Галісія. На чолі рухів за автономію йшла Каталонія, де в останній чверті XIX ст. відбулося організаційне оформлення її перших національних партій. У 1887 р. відомий каталонський політик і юрист В. Альміраль очолив «Каталонську лігу», яка потім, у 1891 р., увійшла до так званого «Каталонського союзу», засновником якого був інший політик і письменник - Е. Прат де ла Ріба.

Це були перші партії каталонського національного руху. Їхня масова база була вузької, вони об’єднували лише каталонську буржуазію й інтелігенцію, але їхні вимоги стали основою доктрини національного руху Каталонії, висунутої на першій асамблеї «Каталонського союзу» у травні 1892 р. у місті Манреса. У цій програмі, що одержала назва «Засади Манреси», уперше в конкретній формі викладалася програма боротьби за надання автономних прав Каталонії. Для розвитку каталонського національного руху це мало велике значення: хоча маси й залишалися осторонь від «Засад Манреси», проте національний рух у Каталонії вийшов з тіні й міцно встав на ноги.

Втрата Іспанією останніх колоній в Америці в 1898 р. підсилила розбіжності між промисловою Каталонією й аграрною Кастилією, тому що каталонські капіталісти втратили вигідні заокеанські ринки, що посилило національний рух. У 1901 р. у результаті перегрупування національних сил виникла «Регіоналістська ліга» - партія великої каталонської буржуазії. Зі створенням цієї партії розвиток національного руху помітно змістився вправо. Керівництво ліги опинилося в руках таких представників великої буржуазії, як Ф. Камбо, Вентоса та інших, які вимагали надання автономії Каталонії, звертаючись до національних почуттів її жителів. Але на справді керівництво ліги намагалося розв’язати з Мадридом питання, які стосувалися лише їх власних інтересів. За вимогами автономії ховалося прагнення каталонської буржуазії прорватися до влади, використовуваючи національні почуття для зміцнення своїх політичних позицій.

На початку XX ст. був зроблений маленький крок убік автономії - створення Манкомунідада (1914), який представляв просте об’єднання чотирьох провінційних рад (адміністративних органів, створених в 1833 р.) із суто адміністративними цілями. Проте тон у ньому задавали каталонський буржуазний політичний рух, харизматичний лідер (Прат де Ла Ріба) і культурний рух «ноусентізм», що ставили перед собою цілком реалістичні завдання національного відродження.

Боротьба за надання автономних прав Каталонії особливо посилилася із середини 1918 р. У столиці Каталонії й інших великих містах із цього часу повернувся масовий рух протестів, демонстрацій, мітингів і зборів, де каталонці одностайно вимагали надання їм автономії. Тому в середині листопада в Барселоні зібралися делегати всіх муніципалітетів Каталонії разом із представниками буржуазних націоналістичних партій і каталонськими депутатами кортесів. Ті, що зібралися, вручили раді муніципалітетів - Манкомунідаду - петицію з вимогою негайно надати Каталонії автономію.

Через якийсь час Манкомунідад провів голосування всіх членів Муніципалітетів чотирьох провінцій Каталонії щодо подання іспанському уряду петиції про автономію. За петицію проголосувало 98% усіх общинних рад. Тоді каталонські депутати негайно представили мадридському уряду проект про надання Каталонії автономії. У Раді міністрів виокремились дві протилежні думки: одна - за надання автономії, прихильниками якої була частина лібералів на чолі з А. Ф. Романонесом, а інша - проти автономії Каталонії, представлена лідерами консервативної партії, яких активно підтримали військові й король. Розбіжності з каталонського питання прискорили падіння уряду
М. Гарсіа Пріето й утворення на початку грудня 1920 р. кабінету Романонеса, який негайно приступив до врегулювання відносин Мадриду та Каталонії. Із цією метою на початку січня уряд Романонеса виступив із проектом автономії Каталонії, який підтримала переважна більшість каталонських муніципалітетів, що внесли лише деякі виправлення. Здавалося, що питання про автономію Каталонії підходить до розв’язання, однак насправді уряд Романонеса не ставив за мету надати Каталонії самоврядування, а прагнув лише заспокоїти національний рух у цій області. Цей проект так і залишився на папері.

II Республіка (1931 — 1939 рр.) зробила важливі кроки у формуванні більш слушних і рівноправних відносин між центром і регіонами, увівши відповідні статті в Конституцію (1931 р.). Були розроблені статути політичної й адміністративної автономії Каталонії й Країни Басків. Однак в умовах перевантаженості невідкладними завданнями соціально-економічного характеру республіканський уряд розглядав національно-регіональні проблеми як другорядні. Так, міністр праці II Республіки Ларго Кабальєро стверджував: «Зараз не час займатися питаннями про Каталонську Республіку. Зараз треба говорити про інтереси всієї Іспанії».

Переворот генерала Ф. Франко й поразка республіканських сил у драматичній громадянській війні привели до встановлення в Іспанії на чотири похмурі десятиліття авторитарного фашистського режиму, що покінчив із правами й свободами правової держави. Франкістська диктатура створила абсолютно централізовану ієрархічну державу, скасувала всі каталонські урядові заклади, переслідувала, заарештовувала й виганяла із країни каталонських активістів, піддавала жорстоким репресіям каталонську мову й каталонську культуру, прагнучи знищити історичну самобутність каталонської нації. Франко скасував автономії Каталонії й Країни Басків і заборонив національні й регіональні партії й організації. Адміністративне діловодство, судочинство, церковна служба, освіта, видавництво тощо, - усе повинне було відтепер вестися тільки іспанською мовою. Про цей період багато було сказано, тому Іспанію при Франко знову розглядати було б недоцільно.

Зі смертю генерала Франко в Іспанії почався так званий «демократичний перехід» - ненасильницький, безболісний перехід на базі «консенсусу» між силами режиму й демократичною опозицією - від колишньої автократичної держави до демократичної конституційної держави. У цих умовах відбулося «тимчасове» відновлення Женералітата. Цей період, протягом якого виникли так звані «предавтономії» повинен був завершитися набранням чинності нової, демократичної конституції. Утвердження франкістськими кортесами закону про політичну реформу (1976 р.), який був винесений на всенародний референдум, дозволило провести 15 липня 1977 р. перші із часів громадянської війни демократичні вибори.

Новий парламент почав працювати над конституцією, і в країні почалися нові, незвичайні процеси, кульмінацією яких стало затвердження проекту конституції (жовтень 1978 р.). Після того як іспанський народ висловився за цю Конституцію, вона набула чинності (29 грудня 1978 р.).

Конституція 1978 р. ознаменувала собою новий етап в історії Іспанії. Вона порвала з іспанською конституційною традицією, у якій панували нестабільність, і спрямувала Іспанію по шляху європейського післявоєнного демократичного конституціоналізму, увібравши в себе найпередовіші юридичні й конституційні механізми. Наприклад, зосередження конституційної юрисдикції в одній установі - Конституційному суді. Крім того, нова конституція встановила структуру Іспанської держави за новою політичною схемою, яка була спрямована на врегулювання деяких невирішених проблем конституціоналізму, що склалися історично:

- форми держави - конституція визначає його як «соціальна й демократична правова держава» (ст. 1.1);

- форми уряду, обумовленого як «парламентська монархія» (ст. 1.2);

- нової форми територіальної організації політичної влади, хоча конституція не дає їй ніякого визначення; ця форма відома як «держава автономій (самоврядних громад)».

Це, безумовно, одна з головних інновацій конституції, і спрямована вона на вирішення історичної необхідності – об’єднання всього національного й культурного різноманіття Іспанії в нову політичну одиницю. Зокрема, цей новий устрій повинен був задовольняти цілі політичної автономії Каталонії й Країни Басків у рамках нової демократичної конституції. У даній Конституції не було конкретного й чіткого визначення «автономної громади», у ній не обумовлено, які саме території мають право на автономію, не зазначені й конкретні права кожної громади. Конституція просто містить абстрактні правила, що визначають кордони територій, які мають право на автономію, і надає їм самим ініціативу проголошувати себе автономними громадами через затвердження статутів автономії.

У день набрання конституцією чинності Асамблея каталонських членів іспанського парламенту представила Конгресу депутатів свій проект Статуту. Після того як у рамках нової конституції відбулися перші загальні вибори (1 березня 1979 р.), проект був обговорений новим парламентом, і 13 серпня 1979 р. був опублікований остаточний текст. 25 жовтня 1979 р. за нього проголосував каталонський електорат, і, після того як його ратифікували обидві палати, король затвердив Статут автономії.

Отже, в 1979 р. стають автономіями Каталонія й Країна Басків. Каталонія, на відміну від Країни Басків, одержала автономний статут швидко й без значних суперечок, що пояснюється досвідом, хоча й короткочасним, функціонування автономії в період II Республіки, порівняною розвиненістю громадянського суспільства, розумністю домагань національних рухів і налаштованістю еліт на діалог із центром. Поступово став звичним механізм створення спеціальних (постійних або тимчасових) погоджувальних комісій, які, не виходячи за рамки автономістської системи, сприяли вирішенню спірних питань.

Вже більше 20 років при владі в Каталонії перебувають лідери Націоналістичної партії «Convergencia I Union» - Конвергенція й Союз Каталонії (КІС). Перемога на виборах дає націоналістам можливість продовжувати політику потужного тиску на центральний уряд з метою досягнення більш широких прав і одержати більше грошей з національного бюджету в обмін на підтримку правлячої партії в парламенті. Народна партія Іспанії та опозиційна ІСРП неодноразово намагалися знайти спільну мову й виробити спільну програму протидії сепаратистам, але тільки в грудні 2000 р. між ними було досягнуто згоди про спільні дії проти баскських терористів і інших націоналістів Іспанії. Лідери обох партій заявили, що зроблять усе можливе, щоб раз і назавжди покінчити з тероризмом і сепаратизмом на іспанській землі.

30 вересня 2005 р. було офіційно представлено пропозицію нового Статуту автономії у Парламенті Каталонії. Нова редакція Статуту спочатку була підтримана всіма політичними партіями, крім Народної партії Каталонії. Під час внесення поправок для того, щоб Статут був підтриманий іспанським парламентом, Республіканська лівиця Каталонії теж відмовилася підтримувати документ.

Новий Статут у багатьох своїх положеннях розвивав систему самоврядування Каталонії. Всенародний референдум 18 червня 2006 р. підтвердив Статут, хоча слід зазначити, що у референдумі взяло участь лише
49 % виборців. Результатом політичного процесу стало утвердження тези про право каталонської нації самій вирішувати своє політичне майбутнє, зокрема 4 жовтня 2006 р. було створено рух Суверенітет і прогрес (кат. Sobirania i Progrés), а також Платформу за право вибору (кат. Plataforma pel Dret de Decidir).

Після референдуму Іспанія розділилася на два табори. Перший – прихильники автономії на чолі з прем’єр-міністром держави Хосе Луїсом Cапатеро, який назвав результати плебісциту «верховенством демократії в країні». Натомість опозиціонери переконані, що новий статус Каталонії стане початком великого розколу держави.

Нині Каталонія переживає один з найбільш тривалих мирних періодів своєї історії. У цьому контексті досвід цих років у тім, що стосується національного відродження й ступеня задоволеності прагнення каталонського народу до автономії, варто оцінити позитивно. Каталонія є промислово найбагатшою частиною Іспанії. Там мешкає близько семи мільйонів осіб, що становить одну шосту населення країни. Менш ніж за двадцять років Каталонія відновила свої історичні інститути й атрибути, що перебували під загрозою зникнення, національної самобутності (у першу чергу мова). Вона має власний парламент, свої політичні рухи, адміністрацію та автономію.

Дата добавления: 2014-01-06