Е) моральный риск

17.09.13

Група

Тема: Якість.Основні проблеми управління якістю.

1. Основні положення теорії управління якістю.

2.Значення та сутність управління якістю продукції(товарів).

3. Процес управління якістю на підприємстві

1.Основні положення теорії управління якістю.

Поняття якість у широкому розумінні є універсальною філософською категорією, яка охоплює як явища зовнішнього світу, так і свідомість людини. Вважається, що першим проаналізував категорію якості давньогрецький філософ і вчений Арістотель (384 — 322 до р. х.). Арістотель першим проаналізував категорію якості. Він визначив її як "видову відмінність" однієї сутності від іншої, що належить до того ж виду. Арістотель вказував на мінливість якості як зміну стану речей, їх здатність перетворюватись у свою протилежність (справне — пошкоджене, корисне — шкідливе, солодке — гірке, тепле — холодне, біле — чорне).

Німецький мислитель Гегель (1770—1830) вважав, що "якість є взагалі тотожною з буттям визначеність... Щось, завдяки своїй якості, є те, що воно є, і, втрачаючи свою якість, перестає бути тим, чим воно є".

Крім філософського тлумачення якості, є також більш звужене значення слова "якість": якість продукції, якість праці, ділові якості, якість виконавчої майстерності, якість життя тощо.

Управління якістю охоплює частину функцій управління, спрямованих на досягнення цілей у сфері якості. Цілі в сфері якості передбачають створення на підприємстві умов, в яких можливо контролювати, регулювати якість, забезпечувати відповідність прийнятим вимогам і гнучко змінювати встановлені вимоги.

Якість— ступінь, до якого сукупність власних характеристик задовольняє вимог. Вимогою називають сформульовану потребу або очікування, загальнозрозумілі або обов´язкові.

Вимоги можуть бути пов´язані з будь-яким аспектами, такими як результативність, ефективність або простежуваність.

Результативність— це ступінь реалізації запланованої діяльності та досягнення запланованих результатів.

Під ефективністю мають на увазі співвідношення між досягнутим результатом і використаними ресурсами.

Простежуваністю називають змогу простежити передісторію, застосування або місцезнаходження того, що розглядають.

Управління якістю — скоординована діяльність, яка полягає у спрямуванні та контролюванні організації щодо якості. При цьому організацією вважають сукупність людей та засобів виробництва з розподілом відповідальності, повноважень та взаємовідносин.

Прикладами організації є: компанія, корпорація, фірма, підприємство, установа, індивідуальний торговець, асоціація або їхні підрозділи чи комбінації. Спрямування та контролювання щодо якості звичайно охоплюють розроблення політики і цілей у сфері якості, планування якості, контроль якості, забезпечення якості та поліпшення якості.

Політика у сфері якості — загальні наміри та спрямованість організації, пов´язані з якістю, офіційно сформульовані найвищим керівництвом, до якого належать особа чи група осіб, які спрямовують та контролюють діяльність організації на найвищому рівні.

Цілі в сфері якості — те, чого прагнуть, або до чого прямують у сфері якості. Цілі, як правило, ґрунтуються на політиці організації у сфері якості і визначаються для відповідних функцій та рівнів в організації.

Планування якості — складова управління якістю, зосереджена на встановленні цілей у сфері якості і на визначенні операційних процесів та відповідних ресурсів, необхідних для досягнення таких цілей. Складовою планування якості може бути програма якості — документ, що визначає, які методики та відповідні ресурси, хто та коли має застосовувати до конкретних проекту, продукції, процесу чи контракту.

Контроль якості — складова управління якістю, зосереджена на виконанні вимог до якості.

Забезпечення якості— складова управління якістю, зосереджена на створенні упевненості в тому, що вимоги щодо якості буде виконано.

Поліпшення якості — складова управління якістю, зосереджена на збільшенні здатності виконати вимоги щодо якості.

Система управління якістю— система управління, яка спрямовує та контролює діяльність організації щодо якості.

Формування підходів до розуміння категорії «якість».

автор	Визначення “якості”
Аристотель (ІІІ ст. до н.е.)	· Диференціація по ознаці “гарний-поганий”; · Різновид між предметами.
Гегель (ХІХ ст. н.е.)	Якість, є ототожненою з буттям визначеністю, у тому розумінні, що дещо перестає бути тим, чим воно є, коли воно втрачає свою якість.
Ісікава К. (1950 р.)	Якість – властивість, що реально задовольняє споживачів.
Джуран Ян М. (1979 р.)	· Придатність до використання, тобто відповідність призначенню; · Ступінь задоволення споживача.
Котлер Ф.	Розрахункова здатність товару виконувати свої функції;
ГОСТ 15467-79	Сукупність властивостей продукції, що зумовлюють її придатність задовольнити певні потреби у відповідності з її призначенням.
Українська асоціація якості	Якість – це процес безперервного вдосконалення, спосіб ведення бізнесу, коли необхідно бути краще, досконаліше інших, а не просто мати продукцію кращої якості.
Міжнародний стандарт ISO 8402-86	Сукупність властивостей і характеристик продукції або послуги, що надають їм можливість задовольняти обумовлені або передбачувані потреби споживачів.
Міжнародний стандарт ISO 9000-2000	Ступінь, до якого сукупність власних характеристик задовольняє сформульовані потреби або очікування загальнозрозумілі або обов’язкові.

2.Значення та сутність управління якістю продукції(товарів).

Якість продукції залежить від значної кількості факторів. Ці фактори діють як окремо, так і у взаємозв´язку між собою, як на певних стадіях життєвого циклу продукції, так і на кількох. Але всі фактори можна об´єднати в 4 групи: технічні, організаційні, економічні і суб´єктивні.

До технічних факторів належать: конструкція, схема послідовного зв´язку елементів, система резервування, схемні вирішення, технологія виготовлення, засоби технічного обслуговування і ремонту, технічний рівень бази проектування, виготовлення, експлуатації та ін.

Правильна оцінка ролі технічних факторів сприяє вирішенню багатьох наукових та інженерних задач при проектуванні, виготовленні й експлуатації виробів. При цьому важливо знати склад і реальні можливості використання як кожного фактора окремо, так і їх сукупності. Використання прогресивних технологічних процесів, високий рівень механізації й автоматизації, досконалість методів і засобів контролю та випробування продукції сприяють підвищенню стабільності виробничого процесу, що забезпечує постійні характеристики якості продукції. Неправильно вибрана технологія, а також її порушення у виробництві погіршують якість. І нарешті, підвищення технічного рівня проектних і конструкторських організацій дозволяє глибоко й ретельно проводити експериментальну перевірку результатів досліджень та інженерних рішень, що в свою чергу впливає на підвищення якості продукції.

До організаційних факторів належать: розподіл праці, спеціалізація, форми організації виробничих процесів, ритмічність виробництва, форми і методи контролю, порядок пред´явлення і здачі продукції, форми і способи транспортування, зберігання, експлуатації (використання), технічного обслуговування, ремонту та ін.

Цим факторам, на жаль, ще не приділяється стільки уваги, скільки технічним. Ось чому дуже часто добре спроектовані і виготовлені вироби внаслідок поганої організації виробництва, транспортування, експлуатації і ремонту достроково втрачають свою високу якість.

До економічних факторів належать: ціна, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень витрат на технічне обслуговування і ремонт, ступінь підвищення продуктивності суспільної праці та ін. Економічні фактори особливо важливі при переході до ринкової економіки. їм одночасно властиві контрольно-аналітичні і стимулюючі властивості. До перших належать такі, що дозволяють вимірювати витрати праці, засобів, матеріалів на досягнення і забезпечення певного рівня якості виробів. Дія стимулюючих факторів призводить як до підвищення рівня якості, так і до його зниження.

Найбільш стимулюючими факторами є ціна і зарплата. Правильно організоване ціноутворення стимулює підвищення якості. При цьому ціна має покривати всі витрати підприємства на заходи з підвищення якості і забезпечувати необхідний рівень рентабельності. Водночас вироби з більш високою ціною мають бути вищої якості.

Форми зарплати теж впливають на якість продукції. При цьому відрядна форма стимулює збільшення випуску продукції, що часто супроводжується погіршенням її якості, а погодинна створює передумови для більш старанного виконання виробничих операцій, але погано стимулює кількісні показники виробництва. Інтереси підвищення якості вимагають використання таких форм оплати праці, які одночасно сприяли б досягненню і підтриманню високого рівня якості продукції і забезпечували б значний їх кількісний випуск.

Суб´єктивні фактори. В забезпеченні якості продукції значну роль відіграє людина з її професійною підготовкою, фізіологічними й психологічними особливостями, які по-різному впливають на розглянуті вище фактори. Від професійної підготовки людей, які зайняті проектуванням, виготовленням і експлуатацією виробів, залежить рівень використання технічних можливостей. Але якщо у процесі функціонування технічних факторів роль суб´єктивних слабшає, тому що на цій стадії процес проходить з використанням сучасної техніки і технології, яка максимально звільняє технологічний процес від участі людини, то в організаційних факторах суб´єктивний елемент відіграє вже значну роль, особливо коли мова заходить про форми і способи експлуатації виробів.

Наскільки важливі суб´єктивні фактори свідчить поширена серед виробників думка про економічну вигідність поліпшення якості. Якість розглядається при цьому як соціально бажана мета, але її вплив на підвищення рентабельності вважається мінімальним. Пояснюється це недостатньою обізнаністю виробників, які припускаються таких помилок.

Більш висока якість обходиться дорожче. Це найпоширеніша думка щодо якості. Але новий погляд на механізми створення якості і процеси виробництва показав, що висока якість не завжди коштує дорожче. Важливо зрозуміти, як створюється якість виробу при сучасному масовому виробництві. На основі потреб ринку якість спочатку визначається на папері у вигляді проекту. Потім все це втілюється в реальний виріб за допомогою відповідних виробничих процесів. Вкладання більших коштів у наукові дослідження і дослідні розробки може дати в результаті помітне підвищення якості виробу. Одночасне вдосконалення виробничих процесів може привести до значного зниження собівартості виробу. Це широко продемонстровано в Японії і на Заході на всьому діапазоні промислових товарів масового виробництва: комп´ютери, побутова, електротехніка і побутові прилади. За останні два десятиліття якість цих виробів помітно поліпшилась, а вартість упала.

Акцент на якість веде до зменшення продуктивності. Думка, що якість може бути отримана тільки за рахунок кількості, — помилка, широко розповсюджена серед керівників виробництва. Цей погляд є залишком з того періоду, коли управління якістю полягало у фізичному огляді кінцевого виробу. У цій ситуації більш жорсткі вимоги контролю призводили до відбраковки більшої кількості готової продукції. Але з того часу контроль якості став більш скрупульозним. У сучасній структурі управління якістю акцент змінився на попередження недоліків на стадіях розроблення і виготовлення. Тому наперед дефектні вироби не виготовляються. Зусилля, витрачені на те, щоб поліпшити якість і зберегти кількість, сприяли тому, що поліпшення якості призводить, як правило, до більш високої продуктивності.

На якість впливає культура праці робочої сили. Керівники підприємств часто пояснюють низьку якість своїх виробів відсутність розуміння важливості якості і низькою культурою праці своїх працівників. Проте аналіз цього питання показує, що працівники можуть нести відповідальність тільки в тому разі, коли керівництво забезпечило:

-всебічне навчання операторів обладнання;

-працівників детальними інструкціями щодо роботи;

-засобами для перевірки або оцінювання результатів дій цих працівників;

-засобами для регулювання обладнання або процесу у випадку, коли результат виявляється незадовільним.

Об´єктивна оцінка показує, що керівники більшості підприємств не можуть забезпечити ці дуже важливі вихідні умови на більшості робочих місць. А тому, замість того, щоб шукати винних працівників, організації необхідно насамперед вивчити слабкі місця своєї системи управління якістю.

Якість може бути забезпечена суворою перевіркою. Контроль був першим офіційним механізмом управління якістю на початку минулого століття, і більшість виробників досі впевнені, що якість може бути поліпшена за допомогою суворого контролю. Слід відмітити, що перевірка може привести тільки до відокремлення якісних виробів від неякісних. Сама по собі вона не може поліпшити якість виготовленої продукції, більш того, останні дослідження показали, що від 60 до 70 % всіх помилок, виявлених на виробництві, прямо або посередньо належать до тих, які допущені на таких стадіях як проектування, технологічна підготовка виробництва і закупівля матеріалів, тоді як майже всі перевірки і дії з управління якістю спрямовані переважно на виробничу дільницю.

Необхідно пам´ятати, що управління якістю — це не ізольований вид діяльності відділу технічного контролю або управління якістю. Щоб бути ефективним, цей процес має охоплювати операції всіх відділів, включаючи ті, які займаються маркетингом, проектно-конструкторськими розробками, технологією, виробництвом, пакуванням, диспетчеризацією і транспортуванням. Фактично управління якістю має охоплювати діапазон від постачальників вихідного матеріалу до замовників. Важливо зрозуміти вимоги споживачів і мати точний зворотний зв´язок, який дає інформацію про їхнє сприйняття виробів, які вони отримують.

3.Процес управління якістю на підприємстві

Процес управління якістю на підприємстві, як подано на рис. 15.4, здійснюється у кілька етапів і залежить від обраної концепції роботи підприємства і стратегії якості.

Організація управління якістю передбачає, що вище керівництво підприємства встановлює відповідні процедури управління і контролю залежно від обраної стратегії.

У реалізації розробленої концепції бере участь весь персонал підприємства, включаючи і робітників, яким повинні бути зрозумілі цілі та завдання управління і підвищення якості продукції (сервісу). Цей етап допомагає визначити лідерство щодо сфери якості.

Метою наступного етапу є визначення й обґрунтування вимог, що ставляться споживачами до тих або інших товарів (продуктів), причому ці вимоги можуть стосуватися як постачальників окремих матеріалів, запасних частин, напівфабрикатів виробником, так і кінцевих споживачів опосередковано через якість товару і сервісу. У той час, як більшість компаній фокусується на потребах зовнішніх споживачів, для вирішення проблеми якості також важливі і внутрішні споживачі, тобто виробничі підрозділи і персонал, задіяний у сфері маркетингу, фінансів та ін. На цьому етапі потрібно постійно відстежувати зміни у вимогах споживачів і використовувати такі підходи, як анкетування, структуровані інтерв'ю, фокусування на окремих групах та ін. Крім безперервного вивчення споживчих запитів, необхідний моніторинг ринкових пріоритетів, що змінюються.

З ідентифікацією вимог і нестач потреб споживачів тісно пов'язаний етап контролю поточних рівнів виконання прийнятих рішень щодо керування логістичною якістю. Для цього

необхідно визначити методичний інструментурій виміру відхилень від заданого рівня якості. Таким інструментурієм у контролі виробничих процедур є різні статистичні методи вибіркового і безперервного контролю, карти контролю якості, діаграми, парето-аналіз тощо. Зв'язок між третім і четвертим етапами здійснюється звичайно за допомогою системного підходу й аналізу.

Стратегія управління якістю повинна фокусуватися на таких основних моментах;

— розуміння нестачів споживачів;

— безперервне поліпшення якості;

— вимір рівня досягнутої якості і безперервний моніторинг;

— широкі ініціативи в навчанні і перепідготовці кадрів;

— важливість організаційних перетворень. -

Наступним кроком є впровадження прийнятої стратегії якості. Складність упровадження полягає в різноманітті аспектів якості, пов'язаних з безліччю активностей (робіт), здійснюваних персоналом як безпосередньо підприемства-вироб-ника готової продукції, так і посередників (суміжників). Завдання управління якістю полягає у виробленні єдиної ідеології і розуміння позиції підприємства в прийнятій стратегії якості всіма категоріями персоналу: середнім і нижчим менеджментом, виробничими, складськими й іншими категоріями працівників, водіями, робітниками, зайнятими вантажопереробкою й упакуванням, конкретними фахівцями з контролю якості у виробництві і сервісі та ін. Зрештою це й виражається у філософії TQM, прийнятій у виготовленні і просуванні продукту кінцевому споживачеві.

Для збереження і розширення своїх позицій на ринку більшість закордонних фірм, підтримуючи і встановлюючи все більш високі стандарти якості, прагне до постійного поліпшення якості продукції, що випускається. Політика безперервного поліпшення якості звичайно реалізується через визначені маркетингові або операційні стратегії, як це подано на рис. 15.4.

Щоб позиціонувати себе в рівні якості стосовно конкурентів, західні фірми часто застосовують процедуру "встановлення оцінки якості".

Поряд із процедурою позиціонування найбільші японські, американські і західноєвропейські компанії застосовують підхід функціонального розгортання якості. Він базується на координації можливостей фірми в організації, проектуванні, виробництві і маркетингу з вимогами споживачів до якості продукції і сервісу. Пріоритетом у цьому разі є вимоги і прогнозовані очікування рівня якості потенційних покупців.

6) по степени распространённости риска:

а) массовые риски

б) уникальные риски

7) по видам потерь:

а) материальные риски

б) трудовые риски

в) риски потери времени

г) физиологический риск

д) экологический риск

Предпринимательский риск – это комплекс неблагоприятных воздействий возникающих при осуществлении торговой либо производственной деятельности.

Виды предпринимательских рисков:

1) по сфере возникновения:

А) внешние риски – не связаны не посредственно с деятельностью предпринимателя

Б) внутренние риски- относятся к деятельности предприятия, основными являются кадровые риски

2) по уровню принятия решений:

А) макроэкономический (глобальный) риск

Б) локальный риск (внутрифирменный) риск

3) сточки зрения длительности во времени:

А) кратковременные риски

Б) постоянные риски

4) по степени допустимости:

А) допустимый риск – это угроза потери прибыли, но размер потерь меньше ожидаемой предпринимательской прибыли, следовательно данная деятельность сохраняет свою экономическую целесообразность

Б) критический риск – связан с опасностью потерь в размере потраченных затрат на осуществление предпринимательской деятельности. Выделяют критический риск первой степени – получение нулевого дохода при полном возмещений произведённых затрат. Критический риск второй степени- потеря намеченной выручки с возмещением затрат за собственный счёт.

В) катастрофический риск- это угроза потерь в размере равном либо превышающем имущественное состояние предпринимателя

5) по степени правомерности:

А) правомерный(оправданный)

Б) неправомерный

6) с учётом возможности страхования:

А) страхуемые риски

Б) не страхуемые риски

7) в зависимости от уязвимости во времени:

А) статический риск – их суть заключается в том что они всегда несут в себе потери для предпринимателя

Б) динамический риск –динамический риск относится к категории спекулятивных рисков

Помимо вышеназванных видов так же выделяют специфические риски (риск страховых компаний, банковские риски, риски производственного предприятия, риски банковской сферы и торгово- закупочные фирмы)

Коммерческий риск – это риск возникающий в результате процесса реализации товаров и услуг произведённых либо закупленных предпринимателем.

Коммерческий риск включает в себя следующие риски:

1) риск связанный с реализацией товара

2) связанный с транспортировкой

3) с приёмкой товара покупателем

4) риск связанный с платёжеспособностью

5) риск связанный с форс мажорными обстоятельствами

Особо в структуре коммерческих рисков следует выделить транспортный риск. Впервые классификация транспортного риска была предложена международной торговой палатой в 1919 году. Правила Инкотермс представляют собой совокупность рисков определяющих ответственность сторон в результате негативной реализации риска. правила Инкотермс 2000 включали в себя базисные условия поставки товара, транспортные риски классифицировались по степени и по ответственности в 4 группах: E,F,C,D. Инкотермс 2000 возлагали максимальные обязанности на покупателя терминами группы E, минимальные обязанности на покупателя это термины группы D. С января 2011 года при осуществлении внешне- торговой деятельности принимаются или учитываются новые правила Инкотермс 2010. Новую версию разработала и подготовила международная торговая палата.

Отличия двух данных версий:

1) сокращено количество терминов с 13 до 11

2) исключена классификация рисков по четырём группам, в настоящее время применяются 2 группы терминов: а) термины используемые при перевозке любым видом транспорта б) термины используемые при морской и внутренней водной перевозке.

Термины Инкотермс включают в себя момент перехода ответственности за товар от продавца на покупателя.

Термин EXW- возлагает минимальные обязанности на продавца. Товар находится на складах продавца. Риск принимает на себя поставщик до момента принятия товара покупателем.

Термин FCA- означает что риск и ответственность продавца переносятся на покупателя в момент передачи товара в установленном месте.

Термин FAS- ответственность и риск за товар переходят от поставщика к покупателю в определённом договором порту.

Термин FOB- означает что продавец снимает с себя ответственность после выгрузки товара с борта судна.

Термин CFR– продавец оплачивает стоимость транспортировки до порта прибытия, но риск и ответственность за сохранность товара и дополнительные затраты берёт на себя покупатель.

Термин CIF- продавец обеспечивает и оплачивает страховку рисков во время транспортировки, но риск потери или повреждения товаров и другие дополнительные затраты возникшие после отгрузки товара переходят с продавца на покупателя.

Термин CPT– продавец и покупатель делят между собой риск и ответственность, но в определённый момент (промежуточный пункт транспортировки) риски полностью переходят с продавца на покупателя.

Термин CIP- риски переходят от продавца к покупателю в определённом промежуточном пункте транспортировки, но кроме того продавец обеспечивает и оплачивает стоимость страховки товара.

Термин DDP- продавец несёт ответственность за транспортные риски до определённого места на территории покупателя, но покупатель их оплачивает.

Термин DAT- продавец несёт все риски утраты или повреждения товара до момента его поставки в указанные терминал за исключением рисков утраты или повреждения при обстоятельствах возникающих при неисполнении обязанностей покупателем.

Термин DAP- продавец несёт все риски утраты или повреждения товара до момента его поставки в назначенное место, за исключением рисков утраты или повреждения при обстоятельствах предусмотренных термином DAT.

24.09.13

Тема: управление риском.

Управление риском представляет собой процесс принятия и выполнение управленческих решений которые минимизируют неблагоприятное влияние или убытки вызванные случайным событием.

Управление риском может осуществляться на разных уровнях:

1) На государственном уровне- система гражданской защиты населения

2) внутрифирменный уровень

3) индивидуальный уровень – страхование личного собственного имущества

Управление риском в широком смысле – это наука об обеспечении условий успешного функционирования любой производственно- хозяйственной единицы в условиях риска.

Управление риском в узком смысле - это процесс разработки и внедрения программ уменьшения в любых случайно возникающих убытков фирмы.

Управление рисками требует знаний в области теории фирмы, страхового дела и анализа хозяйственной деятельности фирмы.

Политика риска -представляет собой совокупность мероприятий имеющих целью снизить опасность ошибки уже в момент принятия решения и сократить возможные негативные последствия данного решения на других стадиях функционирования фирмы.

Процесс управления рисками включает 5 стадий:

1) выявление предполагаемого риска

2) оценка риска

3) выбор метода управления риска

4) применение выбранного метода

5) оценка результатов

Предприниматель в условиях риска должен определять степень допустимого риска, учитывая следующие параметры:

1) профиль деятельности

2) наличие программы финансирования последствий риска

3) отношение партнёров к управленческому решению

4) размер основных фондов

5) объём производства

6) рентабельность продаж

Процесс управления риском предполагает разработку стратегии управления коммерческим риском.

Однако только формулирования стратегии не достаточно, нужно так же разработать механизм её реализации.

Механизм реализации предполагает:

1)создание эффективной системы оценки и контроля принятия решений;

2)выделение в штате отдельной единицы занимающейся управлением риском (риск менеджер);

3)выделение средств на формирование системы самострахование.

Трёхэтапный подход к управлению рисками:

1) выявление потенциального риска

2) измерение негативного влияния идентифицированных рисков и их ранжирование по степени важности

3) выбор конкретного способа минимизации релевантного риска

Приёмы минимизации риска:

1) перевод риска на страховую компанию

2) перевод фактора порождающего риск на третью сторону (например транспортную компанию)

3) снижение вероятности наступления неблагоприятного события

4) снижение величины потерь связанных с неблагоприятными событиями

5) абсолютный запрет деятельности которая порождает риск

Риск менеджмент определяет риск как финансовую категорию на которую следует воздействовать через финансовые механизмы.

Риск менеджмент - это система оценки риска, управление риском и экономическими отношениями которые возникают в процессе данного управления.

Риск менеджмент включает в себя стратегию и тактику управленческих решений.

Стратегия - это продуманные способы использования средств для достижения поставленной цели.

Тактика - это практические методы и способы менеджмента для достижения поставленной цели в конкретных условиях.

Риск менеджмент как система состоит из:

1) управляемой подсистемы (объект управления), в качестве объекта – рисковые вложения капитала и ряд экономических отношений

2) управляющая подсистема (субъект управления)

Функции риск менеджмента:

1 ) в качестве объекта управления:

А) организация разрешения риска

Б) определение рисковых вложений капиталов

В) организация работ по страхованию рисков

Г) процесс минимизации величины потерь

Д) функция координации экономических отношений между хозяйствующими субъектами

2) в качестве субъекта управления:

А) функция прогнозирование - разработка на перспективу изменений финансового положения фирмы в целом и её составных частей

Б) функция организация - это объединение людей совместно реализующих программу рискового управленческого решения на основе определённых правил и процедур

В) функция регулирования - воздействие на объект управления по средствам которого достигается состояние устойчивости при отклонении от заданных параметров

Г) функция координации - обеспечение согласованных действий всех звеньев системы управления риском

Д) функция стимулирования - заключается в побуждении к заинтересованности в результатах решений

Е) функция контроля – это организация проверки работ по снижению риска

Этапы организации риск менеджмента:

1) Первый этап - необходимо определить цель риска т е это тот результат который необходимо получить

2) Второй этап - это получение дополнительной информации об окружающей обстановке, на втором определяется стоимость риска. Стоимость риска - это фактические убытки предпринимателя, затраты на снижение величины потерь или затраты по возмещению убытков.

3) Третий этап - разработка программы рисковых действий, оценка их оптимальности путём сопоставления ожидаемой прибыли и величины риска.

Подходы к решению управленческих задач являются весьма разнообразными, следовательно риск менеджмент обладает многовариантностью.

Важные значения, при принятии управленческих решений отводятся интуиции менеджеров и инсайду.

Когда риск рассчитать не возможно прибегают к такому способу как эвристика.

Эвристика - это совокупность правил и приёмов решения отыскания истинности.

Правила риск менеджмента:

1) нельзя рисковать большим, чем это может позволить капитал фирмы

2) не следует рисковать многим ради малого

3) обязательный учёт последствий

4) положительное решение принимается при отсутствии сомнений

5) при наличии сомнений принимается отрицательное решение

6) обязательный учёт альтернативности риска

01.10.13

В рамках первого правила необходимо:

1) определить максимальный возможный объём убытка по данному риску

2) необходимо сопоставить данный размер убытка с предполагаемыми затратами на реализацию данного решения

3) необходимо определить вероятность банкротства при реализации данного риска

4) соотношение максимально возможного объёма убытков и объёма собственных финансовых ресурсов представляет собой степень риска ведущего к банкротству. Риск банкротства рассчитывается с помощью коэффициента риска Кр=у\с, Кр- коэффициент риска, у- максимально возможная сумма убытка в рублях, с- объём собственных финансовых ресурсов с учётом точно известных поступлений средств рассчитывается в рублях. Значение Кр= 0,3 оптимальное значение риска, если Кр=0,7 и более то это банкротство для организации.

В рамках второго правила риск менеджмента необходимо определить максимально- возможную величину убытка, принять решение о возможном отказе от данного мероприятия а так же принять ответственность за риск на себя либо на иное третье лицо.

Третье правило особо ярко проявляется при передаче риска то есть при страховании. В данном случае необходимо выбрать оптимальное соотношение между страховым взносом и страховой суммой.

Реализация 4, 5 и 6 правила заключается в попытке раскрытия многовариативности риска. Стратегия риск менеджмента это искусство управления риском в неопределённой хозяйственной ситуации, основанная на прогнозировании риска и приёмов их снижения.

Выделяют 4 правила в стратегии риск менеджмента:

1) максимальность выигрыша: реализуются через эффективность результата при приемлемом уровне риска

2) оптимальная вероятность результата

3) оптимальная колеблимость результата: из возможных вариантов решений выбирается то решение, при котором вероятность выигрыша или проигрыша имеет наименьший разрыв

4) оптимальное сочетание выигрыша и величины риска: при принятии управленческого решения в рамках данного правила особое значение имеет коэффициент риска

Методы управления риском:

1) уклонение от риска – отказ от ненадёжных партнёров; инновационных инвестиционных проектов; другая возможность уклонения это попытка перевести риск на третье лицо. В рамках данного метода используется метод «поиск гаранта». Одним из методов передачи риска так же является аренда.

2) локализация риска- выделяют опасный этап или участок деятельности и делают его контролируемым (расчётный, экспертный либо интуитивный метод)

3) диссипация риска- реализуется путём создания холдингов, ООО, акционерных компаний и т д. Разновидностью диссипации является диверсификация производства

4) компенсация риска- подразумевает прогнозирование внешней обстановки; мониторинг социально- экономической и нормативно- правовой среды; включает создание системы резервов; активный целенаправленный маркетинг; компенсация риска представляет собой упреждающий метод управления.

Свойства системы управления рисками:

1) системный характер управления – предполагает рассмотрение следующих аспектов управления риском:

А) целостность – ориентация на общую оценку совокупности рисков и борьбу с негативными последствиями с учётом характера взаимосвязи между рисками

Б) комплексность – предполагает необходимость учёта сложности объекта управления

В) способность системы к интеграции новых элементов

2) сложность структуры системы – предполагает необходимость анализа портфеля рисков и внутренние взаимосвязи между ними:

А) многофункциональность и универсальность

Б) модульность

В) возможность использования различных сочетаний процедур управления риском в различных ситуациях с учётом анализа конкретной экономической обстановки

Г) многоуровневость- наличие иерархической структуры принятия решений которая обеспечивает адекватное распределение полномочий и ответственности

3) высокая результативность системы управления риском - для снижения вероятности возникновения неблагоприятных событий необходимо принимать во внимание следующие аспекты:

А) гибкость и адаптивность (способность в короткие сроки реагировать на изменяющиеся условия, координировать практическую деятельность по управлению)

Б) адекватность – рациональное соотношение выделяемых ресурсов в условиях конкретной рисковой ситуации

В) эффективность- минимум затрат,эффективность результата

Основные принципы управления риском:

1) система управление рисками (СУР) является частью процедур общего менеджмента фирмы

2) характерные особенности СУР отражаются на целях и задачах деятельности фирмы

3) при управлении риском следует учитывать внутренние и внешние ограничения

4) в отношении всего портфеля рисков должна проводиться единая политика по управлению

5) процесс управления должен носить динамический характер

Дата добавления: 2014-01-06