Конституційні засади державного управління

Конституція характеризує Україну як суверенну і незалежну демо­кратичну соціальну правову державу (ст. 1). Ця стаття – одна із провід­них, присвячених українській державності. Суверенітет є однією із ознак суверенної держави. Він дає можливість здійснювати самостійно через відповідні державні інституції повноваження щодо формування та реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики України.

Із суверенності України випливає і її незалежність. Незалежною може бути суверенна держава, яка має право самостійно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою. Про демократичний характер на­шої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна проголошена соціальною державою, у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються най­вищою соціальною цінністю. Держава функціонує для людини, а не навпаки. Саме такий зміст закладений в основу конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику в соціальній сфері, забез­печують соціальну спрямованість економіки.

Україна проголошена в Конституції правовою державою. Таке за­кріплення в Конституції звичайно ж іще не відображає реальності сьогодення, а є лише одним із перспективних завдань, яке необхідно вирішувати. Це – норма-мета. Слід зазначити, що для правової дер­жави характерні такі риси, як: верховенство права, закону, Конституції; визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і громадянина; демократична форма прав­ління; соціальна справедливість і гуманізм тощо.

Суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2). Це положення означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави. Відповідно до ст. 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українсько­го народу. Не допускається розташування на території України інозем­них військових баз. Утім, це положення Конституції тісно пов'язане з п. 14 Перехідних положень Основного Закону.

Частина 2 ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною державою. На відміну від федерацій, унітарні держави мають єдину конституцію, єдиний уряд, єдине законодавство тощо. В окремих випадках до складу уні­тарних держав можуть входити одна або кілька адміністративно-територіальних одиниць з особливим статусом автономних утворень. В Україні такий статус має Автономна Республіка Крим, яка є невід`ємною складовою частиною України. Унітарна форма держав­ного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичним традиціям, економічним та культурним реаліям.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недо­торканною. Цілісність означає заборону насильницького поділу тери­торії держави, а під недоторканністю території держави розуміють те, що інші держави зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на територію суверенної держави. Тільки Україна володіє повнотою су­веренної влади в межах своєї території й лише вона може здійснювати територіальне верховенство.

Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Укра­їні найвищою соціальною цінністю. Визначивши їх як найвищу соці­альну цінність, Україна приєдналася до європейського і світового ба­чення цього питання, закріпила його загальнолюдське вирішення як обов`язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин. У ч. 2 ст. 3 Конституція містить положення, яке обмежує держав­ну владу, а саме передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Адже головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Принципово важливим є закріплення в ст. 4 Конституції єдиного громадянства. Це конституційне положення покликане забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України. Єдине громадян­ство в Україні є необхідною умовою стабільності політичної і соціаль­ної ситуації в державі. Громадянство має суттєве значення для людини, впливає на її суб`єктивні права, їх обсяг, свободи, обов`язки, відповідальність. Конституція України закріплює порядок, згідно з яким під­стави набуття і припинення громадянства України визначаються тільки Законом. В Україні діє Закон від 18.01.2001 за № 2235-ІІІ "Про громадянство".

Стаття 5 Конституції закріплює республіканську форму правління. Поняття "республіка", яке вперше було запроваджене в Давньому Римі, дослівно означає "справа народу", але пізніше стало тлумачитися як "влада народу". Різноманітність республіканських форм правління залежить від того, якою мірою народ впливає на формування і діяль­ність органів держави.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу як безпосеред­ньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це можуть бути всеукраїнський та місцевий референдуми, вибори та інші форми. Конституція встановлює гарантії прав суверенітету на­роду. Це – заборона узурпації державної влади, оскільки єдиним її

Джерелом є суверенний народ, а також право народу визначати і змі­нювати конституційний лад в Україні. При цьому таке право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Необхідність здійснення в Україні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову закріплено в ст. 6 Основно­го Закону. Це – один із найбільш важливих принципів організації державної влади. Гілки влади, за Конституцією, є відносно незалеж­ними, мають свою чітко встановлену компетенцію. Суверенні права на владу визнаються за всіма дієздатними громадянами або за їх більшістю, а управління здійснюється на основі народного представництва.

Сама ідея народного представництва як засіб обмеження правління верховної влади надзвичайно важлива, адже саме народу належить первинна, установча влада, саме він може вирішувати питання про зміну форми правління.

Узгодження діяльності гілок влади забезпечує система стримувань і противаг, яка має урівноважувати їх владні повноваження. Це такі засоби стримувань і противаг, як: а) законодавча влада, обмежена ре­ферендумом (ст. 73), прямими виборами Президента (ст. 103), його правом вето (ст. 106 п. 30), Конституційним Судом (ст. 147); б) вико­навча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом (п.п. 11 – 13, ст. 85; статті 113; 115) тощо.

Судова влада підпорядкована Конституції і закону (ст. 129), а її внутрішній розподіл знаходить свій вияв у тому, що Конституційний Суд відокремлений із загальної судової системи (ст. 147). Принципові поділу влади, який гарантується Конституцією України, відповідають: наявність механізмів контролю над Президентом (особлива процедура імпічменту – ст. 111); наявність відповідального уряду (колективна та персональна відповідальність його членів – статті 87, 113, 115); надання парламентом згоди на призначення Президентом України голови Уряду (п. 12, ст. 85); неприпустимість сумісності депутатського мандата з іншим представницьким мандатом, посадою міністра або іншою оплачуваною посадою (ч. 2 ст. 78) тощо. Свої повноваження органи законодавчої, виконавчої та судової влади мають здійснювати в межах, встановлених Конституцією України та відповідними законами.

Конституція України забезпечує правові та економічні умови функ­ціонування місцевого самоврядування (ст. 7). У нормативному значенні положення цієї статті пов’язані з принципом народовладдя. Україна роз­глядає самоврядування як фундаментальні засади устрою суспільства і держави. Місцеве самоврядування слід розглядати як форму залучення громадян України до участі в управлінні місцевими справами.

Необхідною умовою конституційного ладу є верховенство права та закону. У правовій конституційній державі влада повинна підпо­рядковуватися праву, а не право їй. У статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства пра­ва. Конституція має вищу юридичну силу і згідно з Преамбулою є Основним Законом України. Крім того, норми Конституції є нормами прямої дії (ч. 3 ст. 8). Це дає можливість звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції навіть у тому разі, якщо відсутні відповідні нормативно-правові акти.

Неабияке зовнішньополітичне і правове значення мають норми ст. 9 Конституції, згідно з якими чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто такий міжнародний до­говір має ту саму юридичну силу, що й національний закон. Закон України від 29.06.2004 № 1906-IV "Про міжнародні договори України" вимагає здійснення ратифікації міжнародних договорів шляхом ухва­лення спеціального закону про ратифікацію.

Ратифікації підлягають міжнародні договори політичні, територі­альні, що стосуються прав, свобод і обов`язків людини і громадянина, загальноекономічні, про участь у міждержавних союзах та інших між­державних об`єднаннях, системах колективної безпеки тощо. Міжна­родні договори подаються на ратифікацію Верховній Раді України Президентом України або Кабінетом Міністрів України. У разі вияв­лення розбіжностей між договором, поданим на ратифікацію, і Кон­ституцією України договір повинен надсилатися до Конституційного Суду України для одержання висновку щодо його відповідності Кон­ституції. Вагомим є і положення Конституції про те, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення до неї відповідних змін;

Стаття 10 Основного Закону України закріплює українську мову як державну, покладає на державу обов`язок забезпечувати всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільно­го життя на всій території України. Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Спеціально виокремлено російську мову як таку, якою користується значна частина населення України. Застосування мов в Україні гаран­тується Конституцією і визначається законом, яким нині є Закон УРСР від 28.10.1989 № 8312-11 "Про мови в Українській РСР".

Принципово важливим є закріплення в Конституції положень про сприяння державній консолідації та розвитку української нації, її іс­торичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних народів і на­ціональних меншин України (ст. 11). На законодавчому рівні відповідні заходи регламентуються Декларацією прав національностей України від 01.11.1991 № 1771-ХІІ, Законом України від 25.06.1992 № 2494-ХІІ "Про національні меншини в Україні", державними програмами, спрямованими на відродження і розвиток освіти національних меншин в Україні тощо.

На конституційному рівні вперше закріплені (ст. 12) положення про обов'язок держави дбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які мешкають за межами держави.

Статтею 13 Конституції закріплено право власності українського народу на: землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, на природні ресур­си і континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Право власності українського народу на природні ресурси набуло розвитку в чинному законодавстві, зокрема в Цивільному кодексі України від 16.01.2003 № 435-IV, Водному кодексі від 06.06.1995 № 213/95-ВР, Лісовому кодексі від 21.01.1994 № 3852-ХІІ, у Кодексі України про надра від 27.07.1994 № 132/94-ВР, Законі України від 25.06.1991 № 1264-ХІІ "Про охорону навколишнього природного середовища", тощо. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. За загальним правилом, закріпленим Конституцією, природні ресурси можуть надаватися громадянам лише для користування. Певні винятки з цього правила стосуються окремих об’єктів тваринного світу, а також земельних ресурсів. Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокори­стування громадян.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і су­спільству. Власник повинен поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права влас­ності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Порушення прав влас­ності державою, фізичною чи юридичною особами зумовлює можли­вість притягнення винних до відповідальності.

Окрема норма Конституції (ст. 14) присвячена правовому статусу землі як основному багатству, що перебуває під особливою охороною держави. Конституційне положення щодо землі утворює принципово нову в нашій державі конституційну основу як для галузевого земель­ного законодавства, так і для господарської системи в цілому. Право класності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповід­но до Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 15 Конституції України, суспільне життя в країні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багато­манітності. Забезпечення політичної багатоманітності означає свободу політичної діяльності об`єднань громадян (партій, рухів тощо), яка не забороняється законодавством України. Порядок створення об`єднань громадян визначається Законом України від 16.06.1992 № 2460-ХІІ "Про об`єднання громадян", а також Законом України від 05.04.2001 № 2365-ІІІ "Про політичні партії в Україні". Конституція в ст. 37 встановлює певні обмеження щодо створення і діяльності об`єднань громадян. Наприклад, осередки політичних партій не можуть діяти в органах виконавчої та судової влади. Політичним партіям і громадським організаціям заборонено створювати воєнізовані формування.

Однією із найважливіших конституційних норм, що безпосередньо стосується самого існування українського народу та здоров’я кожної людини, є ст. 16 Конституції. Вона покладає на державу обов’язок за­безпечити екологічну безпеку та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Ключове значення має положення ст. 18 Конституції про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і вза­ємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовари­ства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей перед іншими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права сто­совно норм національного права. Ще з ухваленням Декларації про державний суверенітет у 1990 р. Україна проголосила намір стати нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і до­тримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Новелою Конституції України є і ст. 19, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто держава має бути гарантом як належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини і громадянина, так і неприпустимості незаконного втручання в приватне життя особи з боку органів державної влади і місцевого самоврядування та їх поса­довців. Ці органи і їх посадові особи зобов`язані діяти лише на під­ставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України.

У Конституції (ст. 20) закріплені також державні символи Украї­ни – Державний Прапор України, Державний Герб України і Держав­ний Гімн України. Державні символи є сукупністю конституційно за­тверджених знакових, образних чи музикальних творів, що юридично уособлюють державу. Столицею України є місто Київ, спеціальний статус якої визначається Законом України від 15.01.1999 № 401-ХІV "Про столицю України – місто герой Київ".

Таким чином, засади конституційного ладу України становлять цілісну систему основоположних принципів, які визначають демокра­тичний вектор розвитку української держави і суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07