Законність, доцільність та обґрунтованість правозастосовчої діяльності в управлінні

Вимоги до застосування норм права – юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація дер­жавних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає вимогам законності, обґрунтованості, доцільності та справедливості.

Законність застосування норм полягає в тому, що компетентні управлінські органи і їх посадові особи в процесі вирішення управлі­нської справи зобов’язані застосовувати норму тільки в межах своїх повноважень і відповідно до її змісту. Порушення цих правил може призвести до шкідливих наслідків.

Принцип законності означає строге і неухильне дотримання дер­жавних органів і посадових осіб закону в процесі правозастосувальної діяльності. Вимога дотримання закону в правозастосувальній діяль­ності – це дотримання букви і духу закону, що застосовується; дія правозастосувальних органів і посадових осіб у рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процеду­ри; прийняття в результаті правозастосувальної діяльності юридичних актів установленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Законність передбачає належне додержання органом управління законних процедур, тобто весь процес застосування конкретної нор­ми права відбувається саме в межах, визначених відповідними пра­вовими нормами:

а) при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримуєть­ся їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повнова­жень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не при­пиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповнова­женої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного органу;

г) діє на підставах, передбачених у гіпотезі правової норми, що застосовується;

д) діє у точній відповідності і за процедурою, встановленою зако­ном; у точній відповідності зі змістом закону; у формі, передбаченій законом.

Компетентні органи й особи в процесі вирішення управлінської спра­ви можуть застосовувати правову норму тільки в межах наданих їм повноважень і відповідно до її змісту. Законність вимагає строгого дотримання юридичного процесуального порядку застосування норм, що забезпечує точне проведення правової норми в життя. Принцип законності містить у собі не тільки право, але й обов’язок компетент­них органів і осіб застосовувати правові норми. Незастосування нор­ми у випадках, коли це органу пропонується законом, буде означати порушення законності, наприклад ухилення органу соціального захи­сту від призначення пенсії громадянину, що представив усі необхідні для цього документи.

Законність виражає загальний принцип відносин суспільства до права, тому її зміст можна розглядати:

- у плані правового характеру громадського життя;

- з позиції вимоги загальної поваги закону та обов’язкового його виконання всіма його суб’єктами;

- як вимогу безумовного захисту, реального забезпечення прав і інтересів громадян, а також прав і правопорядку в цілому.

Законність в державному управлінні з одного боку передбачає наявність законів, що виражають волю народу, а з другого, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів та підзаконних правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями. Це вимагає від всіх суб’єктів управлінських відносин діяти відповідно до законів і зобов'язує виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

У сфері державного управління законність ґрунтується на таких принципах:

- загальнообов’язковості законів для всіх без винятку органів, по­садових осіб та громадян;

- єдності законності – однозначного розуміння і застосування законів на всій території держави;

- неприпустимості протиставлення законності і доцільності, тобто закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Законність у діяльності апарату органів державного управління означає, що рішення, які приймаються державним органом, не по­винні суперечити чинному законодавству; не можуть виходити за межі його повноважень і можуть прийматись тільки з питань, що віднесені до його компетенції; повинні прийматись у передбачених нормативни­ми актами порядку та формах; усі взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об’єднаннями буду­ються на основі взаємних прав і обов’язків, які визначені на законних підставах.

Законність – система юридичних правил, норм, засобів і гарантій з відповідними їм державними структурами, покликаними забезпечи­ти практичну реалізацію законів і правових актів. Законність здійснюють органи державного апарату, до яких відносяться: судова влада; про­курорський нагляд; органи виконавчої влади.

Втілення законності у діяльності державного апарату:

1. Усі рішення, що приймаються державним органом управління, повинні відповідати чинному законодавству.

2. Рішення, що приймаються виконавчим органом, повинні прий­матися тільки з питань, що віднесені до його компетенції.

3. Усі рішення державних органів управління приймаються у тако­му порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

4. Взаємовідносини державних органів управління з недержав­ними структурами, громадянами та їх об`єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями здійснюються у межах взаємних прав і обов`язків, які визначені на законних підставах.

До спеціальних юридичних засобів забезпечення законності нале­жать:

а) організаційно-структурні формування – система державних органів та недержавних структур в обов'язки яких входить підтриман­ня належного рівня законності;

б) організаційно-правові методи – це напрямки діяльності організа­ційно-структурних формувань та використовувані ними прийоми і спо­соби забезпечення законності. Ними є: контроль; нагляд; звернення до державних органів з питань забезпечення законності із заявами, пропозиціями, клопотаннями та скаргами.

Обґрунтованість при застосуванні правових норм полягає в тому, що прийняття правозастосувального рішення повинно базува­тися на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою застосовуваної норми, які є об`єктивно істинними, правиль­ними, вірогідними.

Принцип обґрунтованості правозастосувальної діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх стосовних до справи матеріалів, ухвалення рішення тільки на основі достовір­них, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний прин­цип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунто­ваності при прийнятті правозастосувального акту служить вагомою підставою для його скасування.

Правозастосувач при цьому:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчас­не виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, невмотивованість правозастосовчих рішень. При цьому має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку.

Обґрунтовано застосувати норму – значить застосувати її на ос­нові достовірної інформації як про саме явище, так і про зовнішні умо­ви, у яких воно знаходиться. Вимога обґрунтованості зобов`язує правозастосувача вирішувати питання (справу) після всебічної перевірки усіх фактів обставин справи. Сумнівні і неперевірені факти не можуть бути покладені в основу справи і не повинні прийматися до уваги.

Вимога обґрунтованості тісно зв`язано з законністю. Цей зв`язок насамперед виражається в тім, що повне і всебічне дослідження фактів, на основі яких виноситься правозастосовний акт у справі, є неодмінною вимогою законності. Акт застосування адміністративно-правової норми буде законним, якщо він обґрунтований.

Доцільність при застосуванні правових норм полягає в тому, що, коли застосовувана норма дає можливість обрати в її межах один з кількох варіантів поведінки, то у правозастосувальному рішенні має бути закріплений саме такий варіант, який дозволяє найкращим, найе­фективнішим, найбільш оптимальним способом досягти мети, яку ста­вив законодавець перед даною правовою нормою. Тобто це означає відповідність діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках за­кону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимально­го шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації.

Принцип доцільності в правозастосувальної діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого норматив­но-правового акта, прийняття до уваги специфіки сформованої ситуа­ції в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіан­та реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.

Правозастосувач при цьому:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного
рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість за­стосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоря­джень діє ініціативно – з урахуванням місця і часу виконання, розум­но розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну зна­чущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

Суб`єкт застосування адміністративно-правової норми, з`ясувавши її зміст і розібравшись у фактичних обставинах справи, зобов`язаний прийняти найбільш доцільне рішення. Доцільність застосування нор­ми – це оптимальний шлях досягнення мети, передбаченої нормою. Отже, мова йде про доцільність у межах, встановлених законом, у рамках законності. Доцільність означає, що правозастосувач зобо­в’язаний максимально враховувати конкретну обстановку, час, місце, своєрідність положення, що створилося, і т.п.

Доцільність органічно пов`язана із законністю і обґрунтованістю, однак, співпадає з ними не завжди. Тобто доцільність може виступати як самостійна категорія, мати самостійне значення, відігравати у правозастосуванні самостійну роль.

Про це свідчить та обставина, що в управлінській практиці нерідко трапляються випадки відміни законних актів управління внаслідок їх недоцільності.

Справедливість, як вимога до застосування норм права, по­лягає у:

а) неупередженому ставленні до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до винесення остаточного рішення;

б) прийнятті рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосувального органу і посадової особи в інтересах не окремих гро­мадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що норми права подекуди обслуговують у пер­шу чергу інтереси пануючих верств. Однак це зовсім не означає, що правозастосувальні органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, до­тримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Аналіз законності, обґрунтованості, доцільності і справедливості як найважливіших вимог, які мають дотримуватися в процесі застосу­вання адміністративно-правових норм, свідчить, що вони, з одного боку, знаходяться у нерозривній єдності, а з другого – кожна з них має самостійне значення.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і спра­вадливості – з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тім, що в процесі формування норм права, що є правилами загаль­ного характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних ви­падків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах, у процесі їхнього застосування.

Дата добавления: 2014-01-07