Аналіз фактичного складу дій, відносин, які мають бути урегульованими правом

Вибір правової норми щодо нормативного та ситуаційного управління.

Аналіз фактичного складу дій, відносин, які мають бути урегульованими правом.

Процес (основні етапи) та процедура застосування норм права в державному управлінні

3. Процесуальна та процедурно-правова форма управлінського рішення.

Література:

1. Аверьянов В.Б. Державне управління: теорія і практика / В.Б.Аверьянов / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б.Аверьянова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

2. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.; ред. Ю.П.Битяк. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

3. Адміністративне право України [Текст]: підручник / ред. Т.О.Коломоєць. – К.: Істина, 2009. – 480 с.

4. Виконавча влада і адміністративне право // За заг. ред. В.Б.Авер`янова – К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. – 668 с.

5. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / За ред. М.В.Цвіка та ін. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

6. Іжа М.М., Пахомова Т.І., Різникова Я.О. Організаційно-правові засади державного управління: Навчальний посібник. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. – 308 с.

7. Конституція України: прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

8. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П. Колісника та Ю.Г. Барабаша. - X.: Право, 2008. – 416 с.

9. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) / О.Ф.Скакун: Учебник. – Х.: "Эспада". – 2005. – 840 с.

10. Скрипничук В.М. Правове забезпечення державного управління. Конспект лекцій. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. – 556 с.

Найпершою стадією процесу застосування правової норми є вста­новлення та аналіз фактичних обставин справи, що потребує застосу­вання правової норми. На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення, пізнання. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми; порядок цього пізнання визначе­ний, окреслений процедурно-процесуальним законодавством; знан­ня, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною обёєктивною істиною.

Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:

- фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких юридичні норми пов`язують виникнення юридичних наслідків;

- дані, що характеризують правовий статус суб`єктів, що стосу­ються розгляду даної справи;

- причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення певних обставин та поведінку зацікавлених суб'єктів за цих обставин.

Перша стадія – це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юри­дичне значення, тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встанов­люються. Метою цієї стадії є встановлення об`єктивної істини у даній справі. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфі­кація фактичних обставин) – це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення. Її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) скла­ду. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов`язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, по­значене у законі.

Головний факт належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є спра­вою одних осіб, а ухвалення рішення у справі – інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов’язана перекона­тися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті. Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за до­помогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як прави­ло, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами – слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.). Доказами є відомості про факти,
інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них – документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юри­дична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чи­ном оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи
та ін.). Вимоги до доказів:

а) вірогідність – залучення і аналіз лише тих фактів, які мають зна­чення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

б) о бґрунтованість – використання лише зазначених процесуаль­ними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення при­чин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається викорис­тання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

в) повнота – встановлення всіх даних, які мають значення для спра­ви, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення – творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться пев­ними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення – це припущення про фак­ти, їх наявність чи відсутність. Види презумпцій:

1) неспростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не по­требує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповноліт­ньої особи);

2) спростовні – це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи).

Преюдиція – це виключення заперечуваності юридичної вірогід­ності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиц­іальними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового дове­дення.

Отже, на першій стадії застосування правових норм належить вста­новити, яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значен­ня. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп:

а) фактичні обставини, з якими нормами права пов’язано виник­нення юридичних наслідків;

б) дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до
розгляду відповідної справи;

в) обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (право­
мірної або протиправної).

При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридично значущої поведінки.

Дата добавления: 2014-01-07