Міжнародні, конституційні та поточно-законодавчі засоби забезпечення гуманізму управлінської діяльності

Співвідношення держави та особистості. У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить об­ґрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави не­обхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Теорія і практика прав людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., та інші міжнародно-правові документи щодо прав людини.

Права людини – явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвиненості прав людини визначається рівнем розвитку держави і права у певному суспільстві. Держава, право за­галом і права людини – це взаємопов’язані суспільні явище.

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення дер­жави і особи, визначають такі головні принципи їх взаємодії:

а) взаємну відповідальність держави і особи;

б) гармонійне поєднання інтересів держави і особи;

в) єдність прав і обов'язків держави і громадян;

г) рівність основних прав і обов'язків громадян;

д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов'язків;

ж) законність цих стосунків.

Ядром чи головним елементом правового статусу особи є права і обов’язки. Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює також систему обов’язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обо­в’язків держава може притягнути особу до юридичної відповідаль­ності, для цього вона має спеціальний механізм. У той же час держа­ва має свої права і несе обов’язки. Так, держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до законів, сумлінного вико­нання обов’язків тощо. Проте держава, особливо якщо вона демокра­тична, зобов’язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з гро­мадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних пред­ставників держави і т. ін. Держава зобов’язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов’язків особи, але й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обо­в’язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юридична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того, держава зобов’язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень, а у разі його вчинення – сприяти швидшому і, по мож­ливості, повному відновленню порушеного права.

Серед загальних засад, які певною мірою мають бути реалізовані у процесі забезпечення прав і законних інтересів громадян, на першо­му місці безперечно стоїть принцип соціальної справедливості. Права громадян, їх законні інтереси у демократичній правовій соціальній державі зорієнтовані на принципі соціальної справедливості, який вза­галі лежить в основі діючого права. Адже це особливий, незалежний від волі законодавця соціальний феномен зі своїми об’єктивними властивостями і регулятивним спрямуванням, котрі є проявом саме якості права, яке є загальним масштабом і рівною мірою (нормою) свободи, основу яких складає принцип соціальної справедливості.

Міжнародно-правові механізми закріплення і захисту прав людини. До міжнародно-правових механізмів закріплення і захисту прав лю­дини відносяться: міжнародно-правові документи з прав людини; міжнародно-правові організації з прав людини; міжнародно-правові стандарти прав людини, закріплені в законодавстві України.

Дата добавления: 2014-01-07