Гуманітарна експертиза людського виміру в управлінні

Правосвідомість. Правосвідомість – це специфічна форма суспільної свідомості, забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість
має свій особливий предмет відображення і об’єкт впливу – право як систему правових норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, і насамкінець, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, по­чуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб’єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх. Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економ­ічних, політичних, духовних і т. ін.), що відображуються також і в інших формах суспільної свідомості. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів: ідео­логічних, психологічних і поведінкових.

Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспіль­ства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упо­рядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія вклю­чає в себе, зокрема, концепцію поділу влад, визнання пріоритету за­гальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспіль­ства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, теорії правової держави і гро­мадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих дер­жавно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних за­кономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і пра­ва. Тому правова ідеологія відображає глибинні, суттєві моменти характеристики державно-правових явищ.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, пра­вова психологія утворюється стихійно на основі емпіричного, безпо­середнього відображення суб’єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове се­редовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них правові явища. Тому правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизовано. В структурі правової психології слід виділити: 1) сталі (правові звичаї, традиції, звички) і динамічні (настрої, почут­тя, переживання) складові; 2) пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої) скла­дові; 3) регулятивні (правові звички, традиції, звичаї) елементи.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви право­вої поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб’єктів права, її напрямок, ха­рактер. Поведінкові елементи утворюють вольову сторону правосвідо­мості, синтезують раціональні і емоційні компоненти, є однією із скла­дових частин правової поведінки. Поведінкові елементи правосвідомості безпосередньо виступають об’єктом і засобом правового регулювання, тому що впливати на поведінку людей можна через їх правосвідомість, формування відповідних мотивів і правових установок. Функції правосвідомості – це головні напрямки її впливу на пра­вові явища, правову систему в цілому.

Основними функціями право­свідомості є:

1) когнітивна – пізнання правової дійсності, в результаті чого фор­муються правові теорії, концепції, ідеї, суб’єкти набувають правових знань;

2) правоутворююча – правосвідомість є джерелом права, правові нормативні акти виступають як форма зовнішнього виразу правосвідо­мості суспільства і законотворчих органів держави. Правові принци­пи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

3) регулююча – вплив права на суспільні відносини через право­свідомість суб’єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки.

Структуру правової свідомості становлять три складові: правові знання, правові оцінки і правові установки. Суб’єкт набуває правових знань у процесі відображення різних правових явищ, включаючи відо­мості про конкретні норми права, призначення правової надбудови, правового регулювання, ролі тих чи інших правозастосовчих і право­охоронних органів і посадових осіб держави і т. ін. Проте наявність певного обсягу правових знань ще не визначає істинного рівня право­свідомості, він конкретизується розумінням сутності права, правових норм, інших правових явищ, їх вимог, цілей, призначення. Необхідність і обсяг правових знань зумовлена включеністю суб’єкта в систему правових відносин. Набуття, засвоєння правових знань здійснюється за допомогою соціального і правового досвіду особи. Профільтровані крізь нього правові явища вимагають певного оцінного відношення, яке відображується в значущості, цінності як здобутих знань, так і правової дійсності з точки зору особи.

Роль правових оцінних уявлень виявляється у тому, що особа не просто прямо репродукує у своїх діях те, що моделюється у право­вих нормах, а критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, співвідно­сить зі своїми поглядами про правове, обов'язкове, необхідне.

Одним з найбільш складних компонентів правосвідомості є блок правових установок, що відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки пра­вових явищ, тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну та оцінну функції правосвідомості. Правові установ­ки особи утворюють ієрархічним чином структуровану система, яка характеризується:

1) наявністю компонентів різної діаметрально протилежної значу­щості – позитивного і негативного відношення до права;

1) акцентуацією поведінкових (регулятивних) аспектів;

2) домінуючим значенням елементів обов'язкового, нормативного.

Рівні правових установок відповідають певним структурним еле­ментам правової поведінки – для дій характерні правові звички, опе­рацій – правові диспозиції, поведінки – ціннісні орієнтації.

Правосвідомість, з одного боку, формується під впливом різнома­нітних чинників, а з іншого, виступає як засіб регулювання суспільних відносин.

Правосвідомість визначають як систему почуттів, емоцій, поглядів, ідей, теорій, традицій, переживань і інших духовних проявів, що виражають відношення громадян як до чинного законодавства, юри­дичної практики, прав, свобод і обов’язків громадян, так і до бажаного права.

Правосвідомість включає в себе: осмислення й відчуття необхід­ності права; оцінку права; усвідомлення необхідності створення роз­виненої системи законодавства; осмислення потреби в зміні й допов­ненні діючих нормативних актів.

Специфічна риса правосвідомості як складової частини механізму правового регулювання полягає в тому, що її роль не обмежена однією стадією правового впливу. Вона присутня на всіх стадіях про­цесу правового регулювання соціальних відносин. Найвагоміше їх вплив проявляється на етапі реалізації права, у процесі втілення в життя юридичних прав та обов’язків.

Правосвідомість відіграє важливу роль в удосконалюванні й роз­витку правового життя суспільства. Перш за все, правосвідомість є необхідним чинником при створенні норм права. Якість правових норм, їх відповідність потребам суспільного розвитку нерозривно пов'язана з правовими уявленнями, рівнем правосвідомості тих, хто створює правові норми. По-друге правосвідомість є важливою й необхідною умовою точної й повної реалізації правових норм. Чим вище рівень правосвідомості громадян держави, тим точніше виконуються пра­вові норми. Розвинена правосвідомість забезпечує добровільне здійснення правових вимог, розуміння їхньої правильності і необхід­ності. Воно викликає в людей почуття нетерпимості до порушень пра­вопорядку. Таким чином, правосвідомість – важливий чинник розвит­ку законодавства, стабільності правопорядку, реальності прав і сво­бод громадян. Досконала правосвідомість свідчить також про високу загальну й правову культуру особистості.

В сучасній незалежній Україні багато що зроблено на шляху тран­сформації правосвідомості суспільства у демократичному та гумані­стичному напрямі. Проте ще залишається деформація правової свідо­мості і вона посилюється внаслідок системної економічної і соціальної кризи. Найменш виражені перекручення правосвідомості у правовому інфантилізмі, який полягає в несформованості, недостатній кількості правових знань. Друга форма – правовий нігілізм, тобто усвідомлене ігнорування вимог законів, за виключенням злочинного наміру. І третя форма – правовий нігілізм – ігнорування права, інших соціальних норм і суспільної моралі.

Таким чином, на даному етапі розвитку, для нашої країни необхід­но формувати індивідуальну, колективну і групову правову свідомість, а особливо правосвідомість такої соціальної групи як політична еліта. Правова свідомість є передумовою формування політичної діяльності. Саме політична еліта здатна впливати на економічний, політичний, соціальний розвиток країни, і від рішень її представників залежить доля всього суспільства.

Таким чином, правосвідомість являє собою важливий чинник роз­витку законодавства, забезпечує стабільність правопорядку, реальність прав і свобод громадян. Подолання деформації правової свідомості і підвищення рівня активної і свідомої участі громадян в політичних процесах є обов’язковою умовою формування громадянського су­спільства і правової держави.

Правова культура. Правова культура – це система правових цінностей, що відпові­дають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відобра­жають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші со­ціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища важливим є рівень за­своєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження у життя.

Загальними рисами правової культури є властивості, притаманні всім видам культури як умови, способу і результату діяльності особи і суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої особи в усій різноманітності її виявлень. Особливі риси правової культури пов’язані з правом, правовою системою й інши­ми правовими явищами. Правова культура є ознакою високого ступе­ня участі членів суспільства у його правовому житті, здійснення правової діяльності, відображає стан законності і правопорядку, рівень правосвідомості. Показник правової культури – це міра активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян. Рівень досягнутої у суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми і засоби за­безпечення прав громадян, ступінь визначення загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права.

В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структур­но-функціональний і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні право­вої культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (пра­вової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціо­нуванням, тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової культури – це її склад, внутрішня форма, то динаміч­ний (функціональний) – виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи. Кожному з цих суб’єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції і т. ін. Правова культура суспільства складається з таких складових частин:

1) системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативних правових актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульо­ваних за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов’язків;

3) сукупності суб’єктів права (фізичних осіб, включаючи посадо­вих осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціаль­них спільностей);

4) правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності;

5) режиму законності і правопорядку – стану фактичної впорядко­ваності суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб'єктів права.

Динамічний (функціональний) аспект правової культури може роз­глядатись як сукупність правових процесів: правоутворення, право­вого мислення, правового регулювання, у тому числі правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки.

Якщо структурно-функціональний підхід до правової культури від­ображає її обсяг і елементи, то аксіологічний підхід – якісну характе­ристику. Тут правова культура розуміється як система правових цінно­стей, що утворюються у ході розвитку суспільства і відображають прогресивні досягнення минулого і сьогодення. Визнання ціннісних характеристик її сутності дозволяє досить чітко відмежувати правову культуру від правових явищ утилітарного або регресивного та протиправного характеру. Тому якісна відмінність правової культури поля­гає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес – це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус гро­мадянина в державі, що відповідають ступеню визнання загально­людських цінностей, таких, як права і свободи особи, що забезпечу­ються і гарантуються державою кожній людині.

Відтак, правова культура відображає ціннісний (аксіологічний) ас­пект, правову систему, правову надбудову, правову дійсність з точки зору їх функціонування, спрямування на забезпечення прогресивного розвитку суспільства. Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб’єктів (соціальних спільностей, груп, осо­би), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяль­ності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утво­рюються нові правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння прин­ципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ. За змістом пра­вову культуру доцільно поділяти на такі блоки: а) правосвідомість як систему відображення суб’єктом правової дійсності; б) правомірну поведінку і правове мислення; в) результати правомірної поведінки і правового мислення.

За характеристикою правової діяльності (правомірної поведінки) правову культуру особи поділяють на: 1) теоретичну і практичну, в т.ч. професійну; 2) продуктивну і репродуктивну.

У процесі правомірної поведінки виробляються правові цінності матеріального і духовного порядків. Суб’єкти права реалізують пра­вові норми і відтак відтворюють певні зміни у правовому середовищі, які у відповідних умовах виступають як правові цінності. Єдність інди­відуальної правової культури і правомірної поведінки деталізується через поняття культурного стилю правомірної поведінки, який харак­теризує ці явища з точки зору: а) ступеня виявлення в них цінностей правової культури суспільства; б) того особливого, що притаманне правовій культурі і правомірній поведінці суб'єкта як члена соціальної групи; в) індивідуально-неповторного, нового, що є результатом твор­чості даного суб’єкта.

Індивідуальність правової культури виявляється у стилі правомірної поведінки, що зумовлює сукупність його характерних особливостей і ознак. Стиль правомірної поведінки особи характеризується сталою специфічністю у вирішенні життєвих проблем і завдань і в цьому аспекті є важливим показником її правової підготовки, досвіду, вияв­ляє особливості вибору варіанта правомірної поведінки в межах, що визначені правовими нормами.

Дата добавления: 2014-01-07