Іван Низовий

Мабуть кожний поет починається з дитинства, тобто з того часу, коли в пам’яті не тільки закарбувалися життєві враження, але й пробудилося поетичне світовідчуття. І тут уже головне не в часі й просторі. Поетичні образи немов би існують поза ними і можуть проявитися на папері будь-коли.

Цим самим Іван Низовий і не схожий на інших поетів. Бо основою його художнього світогляду є пам’ять дитинства, роду й народу, як рушійна сила пое­тичної думки, естетики автобіографізму в постійній взаємодії з днем сучасним:

Писання всі мої

Біографічні.

І ця поема – теж.

Мої літа

Римуються не поспіль...

Хай не вічні

Та, може, хтось колись і прочита.

(Поема “Останній похорон комуни”)

Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною, а деякі любителі найсучасніших і наймодерніших форм таке означення вимовляють ще й іроніч­но...

Скажу відразу, що Іван Низовий, автор більше тридцяти поетичних книг, не цурався і верлібрових та й інших віршованих форм та ритмів (і це не було ви­падковістю). Однак завжди душа його прагнула виняткової відвертості, щирості й невимушеності, довірливої розмови-сповіді з часом, з самим собою, читачем сього­днішнім і майбутнім. Такими є кращі поетичні рядки і в першій збірці “Коли народжуються квіти” (1964 р.) і в наступних, які виходили друком у видавництвах Донецька та Києва в сімдесяті-вісімдесяті роки. Вже тоді Низовий міг знаходити глибокі образи, ма­люнок-життєвий епізод, де переживання й почуття ліричного героя автобіографічними, і не могли не хвилювати своєю приземленістю, чистотою почуттів маленького хлопчика-сироти, які збереглися на все життя.

Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району на Сумщині. Півторарічним залишився круглим сиротою. І з сестричкою вижив, завдячуючи піклуванню бабусі:

Бабуся наша

З фермівської

Праці

Верталася,

Замучена,

Вночі,

Як ми вже спали...

Вранці

На ослоні

Картопля парувала

В чавунці,

А до картоплі -

Огірки солоні

Й такі розкішні,

З висівок,

Млинці!

Цей поетичний малюнок із поеми “Останній похорон комуни” є типовим для ровесників автора.

Нелегко жилося й підліткові Івану Низовому, бо мусив працювати в колгоспі. Потім були комсомольські будови і служба в армії – на Закарпатті. Так прийшло найголовніше: юначе захоплення віршуванням переросло в справжню пое­зію. І вже молодого солдата скоро вітали з першою книжечкою, яка вийшла друком у видавництві “Карпати” в м. Ужгороді. Редактором її був не набагато старший за автора поет Петро Скунць.

До другої книги “Провесінь” (1971 р.) Івану Низовому довелося йти довго. Було й навчання у Львівському університеті, педагогічна та журналістська робота, сімейна драма і... переїзд на Луганщину.З 1966 року І.Д.Низовий працю­вав у Новоайдарській районній газеті, обласній молодіжній – “Молодогвардієць”, літературним консультантом. А з 1992 по 1998 рік очолював Луганську обласну письменницьку організацію. У 1972 році він став членом Спілки письменників України. Майже сорок років творчого життя письменника пов’язано з нашим краєм.

Чи став для нього рідним Донбас? – нерідко запитують читачі. Думаю, що так ставити питання не зовсім правильно. Адже поет насамперед відчуває всю Україну, долю й майбутнє українського народу. Але рідна земля для Івана Низового не є чимось декларативним, бо асоціюється із жит­тям. І підтвердженням сказаного є численні поезії, нерідко переповнені болем, адже без нього не буває справжньої творчості.

Особливо втрати національної самобутності відчутні в найсхіднішій об­ласті, тому ще в 1988 році на сторінках газети “Молодогвардієць” була надруко­вана публіцистична стаття Івана Низового “Бути народом”, яка викликала не про­сто сотні відгуків, а стала рушійним складником національного відродження, не­хай і романтичного, але життєдайного й потрібного. Зрозуміло, що на шляхах економічних негараздів чимало тих патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а чи й відхвативши сяке-таке чиновне місце й забули про той час. Однак життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали значних змін.

Може й справді

Була прихильною,

Мов тополя, до мене доля:

Хоч не був я

Людиною сильною

Та корінням тримавсь

Українського поля.

Читач пізнає Україну впоезії Івана Низового повсякчас: у нелегких і бо­лючих роздумах ліричного героя, людей, надзвичайно приземлених, але багатих у своїй душевній красі. Таким є дід Яриш-мірошник, який у голодний рік пригощав хлопчиків-сиріт:

Дід умів дарувати ласку

Нам, чужим, бо не мав своїх,

Він ділив і млинці і казку -

Скільки б нас не було – на всіх.

Ще в 1990 році в збірці “Пора косовиці” (Київ, “Український письмен­ник”) була опублікована досить своєрідна поема “ Чорні состави”, з підзаголовком “Уривки із щоденника моєї пам’яті”, де головний герой – простий сільський хлопець Мишко, помічник машиніста, що втікіз німецького полону і заплатив за волю у рідному краї новою каторгою і невиліковною хворобою…

Отож не тільки замилування й любов викликає в поета дійсність. Тому нерідко він іронічний, саркастичний, навіть безжалісний до тих.

А ще Іван Низовий – неперевершений лірик, і в цьому теж відчувається глибинна традиція української класичної поезії. Глибоке розуміння людських характерів, вміння кількома рядками передати образ сучасника стало основою для численних віршів-посвят, яких набереть­ся на цілу книгу: вчителеві-побратиму Микиті Чернявському, скульптору Мико­лі Щербакову, письменникам-друзямІвану Савичу, Юрію Єненку, Анатолію Романенку, Йосипу Курлату…

А його рідна Марківка і хутір Рудка не забудуться ніколи. Це ж про них поема – реквієм “Великороди” в книзі “Я з такої глибинки” (Луганськ: “Русь”1999р.) і поетична збірка “Джерело у ясних ясенах” (2000 р.), де з ніжністю і лю­бов’ю стверджується найсокровенніше:

І доживу іще до травня,

До світу білого,

Коли

Здійсниться знову мрія давня,

В село, до рідної Сули

Приїхать в гості.. -

Знову сниться,

Неперевеснена весна:

Дивлюся в криниці-зірниці,

Блакиттю сповнені до дна...

Дата добавления: 2014-01-07