Олександр Шевченко

Запитання і завдання

1. У чому виражаються автобіографічні мотиви творчості Івана Низового?

2. Що ви знаєте про тих митців, кому адресовані вірші-посвяти.

Література

1. Білогуб І.М. Літературно-краєзнавча Луганщина. Частина друга. – Луганськ, 1994.

2. Низовий І. В раю, скраєчку: Поезії останніх літ. – Луганськ: Укрроспроммаш, 2001.

3. Низовий І. Несправжня пектораль: Поезії, переклади. – Луганськ: Глобус, 2003.

4. Низовий І. Пролог до епілогу: Поезії. – Луганськ: Луга-принт, 2004.

Наш земляк Олександр Шевченко – автор книги з незвичайною назвою «Пан Шура». Значну частину її містить оригінальна за фор-мою автобіографічна оповідь. Написана вона у формі щиросердних відповідей на запитання всім відомої анкети «Листка учета кадров».

Думається, що кожному з дорослих не раз доводилося її заповнювати. Але наш автор відповів на стандартні запитання по-своєму, тобто як ніхто інший. І вийшла з цього своєрідна гумористично-сатирична повість. Часові виміри її досить широкі: від післявоєнного дитинства до наших днів.

«Що ж тут смішного?» – запитає хтось.

Дивлячись як розповідати. Бо в устах автора і його день народження, і навіть перші в житті штани, й отримання паспорта, навчання в школі, технікумі, педвузі, а потім робота в редакції радіомовлення здаються не стільки особистими, але трішечки схожими на багатьох, тобто, як прийнято говорити в літературознавстві, – типовими.

А хіба можна знайти смішне в післявоєнному напівголодному та закріпаченому колгоспною працею житті?

«Можна», – ствердно відповідає автор.

Навіть потрібно, бо українці, мабуть, не були б українцями, коли б не реготали, не заливалися, не посміхалися, в крайньому разі – «зуби скалили» чи «на кутні сміялися...»

Може,ця здатність сміятися над самим собою і тими обста-винами якраз і допомогла вижити народові, що його вже скільки разів хотіли як не знищити, то принизити, переінакшити, змінити його обличчя, і не тільки війнами, але й указами, циркулярами, по-становами, рішеннями, навіть законами...

Не завжди реготав на всі зуби і наш автор, однак довго печалитися теж не в його характері. З гіркою іронією говорить він про своїх батьків, називаючи їх селянами-кріпаками, бо батько був навіки закріплений за кермом загнаної колгоспної «полуторки»: «Він все своє життя мотався від села до райцентру і назад – возив жито, пшеницю і всяку пашницю в бездонні державні засіки».

Закріпачена була й мати за довгими рядками колгоспних цукрових буряків.

«А за це тобі запишуть трудодень. А що таке трудодень, ви, мабуть, знаєте – його легко зобразити фігурально, за допомогою власних трьох пальців».

Кріпаком мав бути і їх син, випускник сільської десятирічки, якому голова колгоспу відмовив у довідці для паспорта, порадивши волам хвоста крутити.

«Мене викупив з неволі мій рідний батько.

Вислухавши мою полум’яну промову про те, що кріпа-цтво давно вже скасовано, що наш великий, могутній Радянський Союз – це найдемократичніша країна в світі, що всі ми маємо право на працю, на дозвілля, культуру і спів, а цей феодал, а цей сатрап, а цей... а цей... він тільки й вимо-вив: – Цить!

– Цить! – сказав батько і, видобувши з-під ліжка літрову пляшку самогону, мовчки вийшов з хати.

А десь через півдня «вільна» була у мене вже на руках».

Як ви й зрозуміли, та пляшка стала ціною за викуп з кріпацтва...

Навіть отримавши вищу освіту, автор не став жити легше, бо знову опинився в закріпаченому стані всілякими ідеологічними цир-кулярами, догмами, інструкціями...

Наприклад, продекламував рядок «Є така країна – Україна» – от і отримуй ярличок українського буржуазного націоналіста...

А ще не можу не процитувати й людяне авторське розуміння щастя: «А ви знаєте, що таке щастя? Щастя – відсутність нещастя. Щастя завжди позаду, воно завжди десь там, у минулому...

...У нашій оселі закрехтало, заквокало, заагукало немовлятко – наша ясноока зірочка Оленка.

Ось вона вперше сама собі посміхнулась уві сні, а я й не знав, що це – щастя.

Ось вона беззубим свіжим ротиком спробувала одкусити батькові носа, заслинила, розсмішила, а я й не знав, що це щастя...»

У цій книжці бездоганне чуття мови, влучні саркастично-гумористичні образи, які переплітаються з іронією, вміння відтворити дух часу та історичні ознаки; портретні характеристики, художня об-разність, що нерідко передаються кількома реченнями чи навіть сло-вами.

А ще ніжне, тремтливе почуття до всього прекрасного в дов-кіллі, найрідніших людей на землі. Тобто все те, що здавна назива-ють художньою літературою.

Хоча місце народження Олександра Андрійовича Шевченка, село Охрімівка Вовчанського району на Харківщині, (16 квітня 1936 року), однак майже п’ятдесят років письменник мешкає в Луганську.

Після закінчення середньої школи він навчався в Гадяцькому культосвітному училищі на Полтавщині, а в 1967 році закінчив українське відділення філологічного факультету Луганського держав-ного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка. Близько сорока років працював на обласному радіо,віддавши свою тремтливу вдяку, літературний талант, естетизм у відображенні дійсності сотням лі-тературно-мистецьких радіопередая.

Ще в 1972 році в Олександра Шевченка вийшла перша книга «Повість про?? вовка», потім аж через двадцять - друга «Вибрані твори про вовків», і в 1997 році вже інтерпретована збірка іронічної прози «Пан Шура».

З 1992 року Олександр Шевченко – член Національної спілки письменників України.

Добродушним гумором, ліризмом і гуманізмом наповнене його оповідання «Поезія і логарифми».

Доречі часто повертаються подумки в дитинство, адже Олек-сандру Шевченко це вдається з особливою оригінальністю й справ-жністю.

І справді, ким би ми не стали за фахом, яке б уподобання не обрали – головне бути добрим та щирим і ніколи не втрачати чуття бадьорості, приязні та оптимізму. Хіба не так?!

Дата добавления: 2014-01-07