Преса політичної еміграції в міжвоєнний період

4. Українська преса доби ЗУНР. УРЯДОВА ПРЕСА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ: ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ АСПЕКТ О. Богуславський[1]

Вже 1 листопада 1918 року, відразу після збройного перебрання влади в Галичині, запрацював урядовий (офіцій­ний) інформаційно-пропагандистський апарат. Того ж дня було виголошено дві прокламації — відозви новостворе­ної влади. Перша відозва повідомляла про створення Української держави: “… волею українського народу утвори­лася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська держава” (3; 40). Вже на прикладі цієї прокламації можна стверджувати, що Українська Національна Рада, на відміну від Центральної Ради в 1917 році, не плекала якихось ілюзій щодо подальшої долі Галичини і збройною силою виступила відразу за створення дер­жави.

Але найбільшого значення було надано другій відозві Української Національної Ради, що з’ясовувала нове станови­ще Галичини та обов’язок всього населення творити військо та ставати на захист молодої держави.: “… Всі вояки від нині підлягають виключно Українській Національній Раді і наказам установленої нею військової влади Україн­ської Держави. Всі вони мають стати на її оборону… Все здібне до зброї населення має утворити бойові відділи, які або ввійдуть у склад української армії, або на місцях зберігатимуть спокій і порядок, особливо мають бути оберіга­ні залізниця, пошта та телеграф…” (3; 41). Водночас декларувалася рівність усіх громадян Української держави” без різниці народності й віросповідання”. Виходячи з вищеозначеного, національним меншинам пропонувалося включитися в державотворчий процес: “…Національні меншості Української Держави — поляки, жиди і німці — ма­ють вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради” (3; 42).

Цього ж 1 листопада видано ще одну прокламацію, адресовану українським воякам, що доводить вагу вояцтва, як державотворчого чинника: “Постійте тепер за себе, за свій народ, за своїх діточок!.. На нас дивиться весь українсь­кий нарід: у Ваших руках доля Ваша і доля цілого народу. За справедливу справу стоїте в бою, за святу справу свободи народу, за земельку святу, що належить селянству…” (3; 43).

Вже 9 листопада 1918 року Українська Національна Рада визначила назву для держави — Західноукраїнська На­родна Республіка (ЗУНР). Цього ж дня було й створено перший уряд на чолі з Костем Левицьким.

Одразу після листопадового перевороту 1918 року почалося будівництво молодої незалежної держави. Це виявило­ся в усіх ділянках громадсько-політичного життя. У такій атмосфері національно-державного піднесення починає розвиватися і діяти українська урядова преса, яка була спочатку репрезентована пресою Повітових Державних Комісарів. Так, 5 листопада 1918 року в Станіславові почав видаватися “Станіславський Голос”, у Тернополі з’явив­ся “Голос Поділля”, що пізніше виходив під назвою “Український Голос”. З початком військових дій, коли на По­кутті бракувало правдивої, офіційної інформації, Окружна Національна Рада почала видавати з 10 листопада 1918 року часопис “Покутський Вістник”. Крім того, виходили “Товмацькі Вісті”, “Дрогобицький Листок”, “Наддністрянський Вістник”, “Золочівське Слово”, “Стрийський Вістник”, сокальський “Голос з над Буга”. В 1919 році почали виходити такі органи повітових Національних Рад: “Голос Калуша”, “Збараське Слово”, “Чортківський Вістник”.

Усі часописи, як зазвичай, мали два основні відділи — “Урядовий” і “Неурядовий”. У першому з’являлися урядові розпорядження, повідомлення, звернення та накази уряду ЗУНР, в другому — інформація неурядова — з усіх ді­лянок українського і неукраїнського життя Галичини і повітів, зокрема: ставлення до національних меншин, фор­мування нового, державницького світогляду, заклики до розбудови та захисту держави з боку як офіційних осіб, так і окремих громадян.Так, у “Золочівському Слові” від 28 листопада 1918 року опубліковано заклик невідомого священика до всього священничого стану не стояти остронь від найважливішої державної справи і “силою Божого слова кріпити духа оборонцям краю, аби кожен міг виконати свій святий обов’язок…” (4). В цьому ж числі вміщено подібне звернення Комітету Українських Жінок.

З розгортанням військових дій на українсько-польському фронті жертвами польських військ все частіше ставало цивільне українське населення Галичини. Все частіше часописи подавали приклади жорстокого ставлення поля­ків до українського населення, військових та полонених і тим, зрозуміло, лиш піднімали бойовий дух українців та спрямовували його на подальшу боротьбу за власну державу. В публікаціях “Наддністрянського Вісника”: “Польське панування в Перемишлі”, “Наїзд поляків на Старосамбірщину”, “В польськім полоні” (7), “Як поляки розділяють землю між хлопів”, “Мартирологія українського населення під польським пануванням” (8) і була пока­зана сутність нового польського панування. “От як виглядає польська культура, а з цього видно, що нас жде, коли б у нас панували поляки” (8), — констатує анонімний автор, акцентуючи увагу читачів на необхідності стати до оборони перед польською агресією. В “Покутському Вістнику” був навіть постійний відділ “Під польським наїз­дом”, де висвітлювалася польська окупаційна політика на захоплених українських землях.

Іншим важливим державотворчим чинником стала військова преса ЗУНР, оскільки уряд добре розумів — тільки маючи сильне духом військо можна осягнути справу розбудови держави. Дисципліноване, боєздатне, а головне — державницьки налаштоване, військо можна створити за умови незалежної агітаційно-пропагандистської та інфор­маційної роботи. Це питання набуло ще більшої актуальності з початком польсько-української війни.

1 грудня 1918 року почав видаватися урядовий неперіодичний орган “Вістник Державного Секретаріяту Військо­вих Справ” у Тернополі. В числі 1, в редакційній статті зазначалось: “… Український нарід творить своє власне вій­сько, яке має забезпечити політичну незалежність. Українське військо має розбити ватаги захланних негідників і захистити постійно українську землю, українську волю і українську мову проти чужої нахабності” (1).

У вирі військових подій у Станіславові починає виходити центральний урядовий щоденник “Републіка”, перше чи­сло якого з’явилося 2 січня 1919 року, в редакційній статті якого роз’яснювалася позиція часопису: “Передусім “Републіка” рішуче стоятиме на становищі української державности — повної державної незалежності всіх україн­ських земель від Кавказу по Карпати, повної державної суверености українського народу від Кубані по Тису і Сян.

Українська державність — ось критерій, який часопис наш прикладатиме виключно і до всього. Все, що даватиме на цілі скріплення української республіки, знайде на сторінках його повне признання: якнайсильніше підпертя; все, що може вийти їй на шкоду — безоглядний осуд: безпощадне поборювання…” (9). Ці моменти знайшли своє підтвердження в статті І.К. (Івана Калиновича. — О.Б.) “Українська преса Західної України”, де автор зазначив, що переважна частина західноукраїнської преси “не має яркої партійної марки. Вона стоїть на становищі переду­сім української державности, підкорює їй всі інші справи…” (9).

Від кінця січня 1919 року тематичний діапазон публікацій у часописах значно звужується, основною темою є пи­тання оборони української республіки. Авторських матеріалів та матеріалів урядової преси ЗУНР публікувалося небагато, але серед тих публікацій, що мали зазначити авторство, треба відзначити такі: “Задачі нашої інтеліген­ції” Михайла Лозинського (10), “Польсько-українська границя” Михайла Грушевського (11), “Доля Закарпатської України” (13) та “Вчимося від нашого ворога” Степана Барана (12).

Особливо слід відзначити орган Пресової Квартири Начальної Команди Галицької Армії “Стрілець”, що виходив від 1 січня 1919 року. Вже в числі 1, у перевісницькій статті Василя Пачовського “Що мусять статися!”, порушува­лось питання проголошення об’єднання усіх українських земель: “Ідеал, про який мріяли батьки й діти від кілька­сот літ, мусить сповнитися. Тепер або ніколи!” (14). Ця чи не найважливіша тема січневих чисел несла теж ідеоло­гічне навантаження, бо що могло консолідувати суспільство більше, аніж святкове відзначення Акту Соборності всіх Українських земель 22 січня 1919 року: опубліковано тексти телеграм, що ними обмінялися уряди, повідом­лення про від’їзд делегації ЗУНР до Києва на урочистості, присвячені Акту, статтю В.Пачовського “Історичне пра­во злуки українських земель” та інші матеріали. Публікації на цю тему свідчили, що питання об’єднання України хвилює не тільки членів уряду, відомих політиків, громадських діячів, публіцистів, а й звичайних людей. Так, у “Стрільці” від 13 січня 1919 року вміщено заяву селянина П.Шекерика: “Ми хочемо разом радіти і плакати … та всім однаково співати так під Чорногорою, як під Кавказом. Тому домагаємось прийняти над усім знак тризуба, як герб з’єднаної України” (15).

Проголошення Акту, на жаль, не дало об’єднання всіх українських земель. Тому зрозумілим був інтерес часопису до українського життя на окупованих землях Закарпаття, Північної Буковини, Підляшшя, чому й було присвяче­но кілька публікацій.

В умовах війни з Польщею та більшовицькою Росією, у публіцистичних матеріалах “Стрільця” відчувалися відвер­то протипольські та протибільшовицькі настрої. Так, у статтях Івана Косигіна “Третій напад Монголів на Київ” і Володимира Гериновича “Голос з фронту” (16) читача підводять до коренів польського і російського шовінізму та імперіалізму.

Не обминав “Стрілець” і гострих внутрішніх проблем, організації державотворчого процесу, військового будівницт­ва тощо. Наприклад, у редакційній статті “Проч з партійними роздорами” від 29 квітня 1919 року йшлося про те, що “в останнім часі партійні роздори прибрали в нас справді завеликі розміри” (18). Стаття закінчувалася закли­ком: “Покиньте дебатувати й сваритися в сей гарячий час, візьміться всі спільно за поважні праці, оберніть свою енергію, витрачувану на з’їздах, вічах та газетних полеміках, на будову сильних основ нашої державності… Буде­мо мати забезпечену державу, а тоді приступимо до подібного впорядкування її нутра… Пам’ятаймо — в єдності си­ла! Наша девіза: маршируймо поодиноко — а биймо разом!” (18).

Досить широко висвітлювалася тема земельної реформи, особливо в світлі закону, який гарантував першочергове “наділення землею земельних, малоземельних і дрібноземельних українських громадян, приналежних до ЗО УНР …: жовнірів і інвалідів, що втратили своє здоровлє у війнах, ведених Українською Народною Республікою” (2). Ідея першочергового надання землі воякам Галицької Армії не була помилковою чи випадковою, оскільки таким чином уряд хотів залучити до лав оборонців ЗУНР ще більше населення, переважну більшість якого становили се­ляни.

Але ж найбільшої уваги редакція “Стрільця” приділяла військовому будівництву в Західноукраїнській Народній Республіці. Це підкреслювалось у редакційній статті, яка роз’яснювала завдання і програму “Стрільця”, що її було опубліковано 25 березня 1919 року: “Мета часопису — удержання української армії через скріплення її моральної сили” (17).

Починаючи від червня 1919 року часопис містить усе більше публіцистичних матеріалів. Основний відсоток стано­вили публікації на тему польських знущань з цивільного українського населення на окупованих землях: “Звірства польських військ” (19), “Вічна пропасть між Україною і Польщею” та “Страшні польські звірства” (20), “Польські звірства (протоколи)” (21).

Досить відчутною для преси, а урядової — зокрема, була проблема цензури. В числі 57 “Републіки” від 18 серпня 1919 року опубліковано статтю “Преса і Держава” О.Назарука, де він коментує: “… я дав їй (цензурі. — О.Б.) тіль­ки таку директиву: Не вільно пустити: 1) нічого проти самостійности України; 2) злобних нападів на українські права; 3) злобних нападів на українську армію…” (22). Хоча треба зазначити, що вся українська преса ЗУНР і без цих директив виконувала ці вимоги. Ці цензурні розпорядки були актуальними лише після переходу уряду ЗУНР та Галицької Армії через Збруч, коли й починаються “непорозуміння” між двома урядами.

“Републіка” чимало уваги приділяла і необхідності провадження виховної роботи з населенням: “1. Передовсім тре­ба освітити масу національно. 2. Далі треба без обиняків вщеплювати в народі ненависть до тих чужинців і їх дер­жав, які хочуть розбити Українську державу. 3. Треба вчити народ, що служіння у війську є найбільша честь. 4. Особливої уваги жінкам, юнацтву і дітям. 5. Вчити нарід історії України про війни з кацапами і поляками. 6. Говори­ти до народу популярно без чужих слів і з запалом” (23). Стаття “Як виховувати народ?” у числі 82 продовжує думку попередньої статті, але торкалася головно питань агітації: “… агітація — це така міцна зброя, що заставляє масу боротися навіть проти її власного інтересу, що ми могли бачити в часі війни Україну з московськими больше­виками… Коли б всі наші політичні партії розвили національне виховання народу, тоді ніяка чужа влада не мала б що робити на Україні…” (24).

Однією з найважливіших ділянок пресової політики уряду ЗУНР було закордонне інформування, тим більше, що держава перебувала у повній міжнародній ізоляції. Головною причиною такого несприйняття ЗУНР з боку світової спільноти була банальна непоінформованість про державницькі змагання галичан.

Пізні спроби організації пресових бюро у країнах Європи (Австрія, Швейцарія, Німеччина, Франція) та США при­звели до епізодичного і тимчасового інформування західного політичного світу — на жаль, на більш широке інфор­мування наші дипломатичні місії та інформаційні бюро не мали належних коштів.

Підсумовуючи державотворчу діяльність урядової преси ЗУНР, мусимо відзначити її характерні ознаки: “самоусвідомлення своєї історичної місії, своїх завдань, функцій преси” (5; 74) і, що найголовніше, преса цього пері­оду “неухильно стояла на позиціях державності України” (6; 69).

Дата добавления: 2014-01-07