Журналістська діяльність М.Міхновського

Публіцистика Миколи Міхновського і до сьогодні має різне трактування – від захопленого тлумачення і цитування в націоналістичному середовищі ("батько українського націоналізму") до майже повного неприйняття ("фашистська, шовіністична ідеологія") – у лівому і ліберальному колах. Але, попри таке ставлення сучасних істориків і політиків, постать і творчість М. Міхновського досі залишаються малозначними серед широких верств українського народу, служінню якому він присвятив усе своє життя.

Аналізуючи журналістську діяльність М. Міхновського, можемо констатувати лише такі факти-віхи: у вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП) видала єдине число часопису "Самостійна Україна", в якому активну участь брав харківський адвокат; у листопаді цього ж року разом із братами С. і В. Шеметами ініціював створення в Лубнах, на Полтавщині, тижневика "Хлібороб", спрямованого на пропаганду ідей УНП серед селянства (на жаль, після п'ятого номера випуск заборонений місцевою владою); 25 березня 1906 р. у Харкові вийшло перше і єдине число "Слобожанщини" – "щоденної політичної, економічної, літературної та громадянської часописі" за редакцією М. Міхновського. Подібна доля спіткала і часопис "Запоріжжє", що вийшов у Катеринославі за редакцією Д. Яворницького і за участю М. Міхновського з метою "будити національну і класову свідомість українського селянства" [1]. Найтривалішим видавничим проектом цього видатного діяча стало видання харківського тижневика "Сніп" (1912), що пропагував національну державницьку ідею.

На жаль, публіцистика М. Міхновського після російської революції 1905 р. малодосліджена, хоча до неї зверталися як представники української еміграційної історичної науки, серед яких В. Андрієвський, Ю. Бойко-Блохин, А. Жук, З. Книш, Б. Мартос, П. Мірчук, С. Підгайний, П. Феденко, С. Шемет, так і вітчизняні дослідники: В. Бондар-Терещенко, Т. Геращенко, М. Горєлов, С. Квіт, М. Осадчий, В. Пальченков, О. Романенчук, Ф. Турченко. Тому варто уважніше придивитися до окремих праць, проаналізувати ідейно-національні засади й жанрово-тематичні аспекти.

Саме на хвилях першої російської революції 1905 р. М. Міхновський та його соратники з УНП організували видання нелегального часопису "Самостійна Україна", єдиний номер якого був повністю підготовлений харківським діячем. Засади національного руху за-значені в одній із публікацій: "На поле боротьби виходимо під прапором Самостійної України саме в той час, коли царська Росія перебудовується. Ми виходимо під цим прапором на те, щоб здійснити право нашого народу на його свобідне національне існування і щоб віддати йому в руки його власну землю з усіма добрами, що на землі й у землі. Чужинці й багатії панують над нами і посідають наші добра, і через те геть чужинців, геть панів, хто б вони не були! Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви су-спільства, бо не віримо, щоб та чи інша частина суспільства мала більше права, чим друга. Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського, цебто за інтереси робочих мас українських, бо український народ по всій європейській Україні складається із злиденних, бідних, немаючих людей. За тих, в кого є і хто вдоволений і ситий, ми не боремося, бо ми боремося проти них. Виступаючи в інтересі широких мас українських, ми плануємо, щоб сам народ своїми власними силами виробив собі Самостійну Україну, бо ми знаємо, що тільки при такій умові ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі і всі добра з рук українського народу" [2].

М. Міхновський однозначно закликав до боротьби, що мала початися негайно і тривати до повної перемоги. Він писав: "Ми будимо приспані, прибиті, порізнені сили українського народу, організуємо їх, переводимо в чин і життя, велику спільну силу українства направляємо на здобуття Самостійної України. Самостійна Україна повинна бути тим великим, повним глибокого і широкого змісту словом, в якому зосереджуються всі думки і бажання рабів, щоб бути свідомими, невільників, щоб бути вільними, злидарів, щоб бути маючими, упосліджених, щоб бути рівними, зневажених, щоб бути гідними, всіх українців, щоб бути вільними людьми... Хай всім борцям за визволення свого народу світить сонце Самостійної України! Ми ідемо – годі ховатись – до повстання, до збройного повстання за визволення українського народу з-під національного й економічного рабства... З міцним пересвідченням неминучости і конечности приходимо ми до потреби повстання. Ніхто даром не зречеться своїх прав, ніхто не схоче признати українцям справедливости, ніхто не віддасть українському народові його прав і його землі... Нехай сила розв'яже!... Тому готуйтеся до повстання! Велике діло настає для українського народу... По всіх сторонах Росії шириться вогонь пожарів і земля червониться від крови, виконується свобода народів і соціальна рівність між членами тих народів. Але ту свободу, ту рівність візьмуть тільки сильні народи! Тільки ті, що не бояться боротьби, що свою свободу скроплять кров'ю ворогів своїх" [2].

Аналізуючи ці палкі заклики публіциста-політика, мусимо зазначити, що автор "поєднує непоєднуване": закликаючи до боротьби увесь український народ, він відмовляється від класових інтересів і водночас поділяє су-спільство на багатих та бідних, звертаючись до "рабів" та "немаючих". Можна говорити про те, що це була данина моді того часу, коли "святим обов'язком" кожної політичної партії було декларування соціалістичних принципів на догоду найбіднішому виборцю. Але ставка на люмпен ніколи не була виправданою, бо годі було чекати, що це середовище збагне високі ідеали української державності.

Викликає зацікавлення і ставлення УНП до активних методів політичної боротьби, що були озвучені М. Міхновським: "Поміж всіма іншими засобами в боротьбі ми уважаємо дуже корисними страйки-змови. Чи той страйк має на оці присилувати пана платити більшу ціну за робітний день, чи зменшити орендну платню, чи й зовсім відбити селянам землю, цей страйк мусить охоплювати найширші околиці... Треба проти сили вжити силу. Коли весь народ український зрозуміє це, коли по всій Україні зав'яжуться спілки таких людей, тоді ми скинемо на віки панування чужинців, тоді нам не страшно й цілого світу. Потрібно тільки, щоб кожний українець пам'ятав, що він бореться за весь народ український і що тільки ті засоби добрі, які ведуть до здійснення Самостійної України" [2]. Досить дивно було сподіватися на те, що у морально не сформованому українському су-спільстві подібні заклики знайдуть підтримку, до того ж, М. Міхновський так і не визначив конкретних "засобів боротьби".

Революція 1905 р. не принесла очікуваної свободи для українців і показала єдиний, можливий на той час, шлях відстоювання своїх національних і соціальних прав – представництво в російській Державній думі.

Українська народна партія, перебуваючи в нелегальному становищі, мусила відповідним чином будувати методи своєї політичної боротьби, зокрема й інформаційної роботи. Але, крім використання нелегальних, революційних методів, політична дійсність давала можливість для відкритої боротьби за здійснення своїх ідеалів. До таких політичних кроків належить цілеспрямована агітація та участь у виборчих процесах до IV Державної думи.

Найбільш цікавою і досі актуальною, на наш погляд, залишається передвиборна публіцистика М. Міхновського, який не тримався осторонь цієї важливої суспільної події. Розуміючи, що рішучої перемоги УНП і декларованих нею принципів навряд чи вдасться здобути, політик вирішив використовувати полеміку для агітації та пропаганди національної свідомості в українському суспільстві. Але головне завдання він убачав у підвищенні національно-політичних вимог народу, переходячи від примітивних культурницьких, українофільських та дрібних соціальних гасел українських поступовців до висування домагань необхідності власної самостійної держави.

Свої погляди на можливість використання виборів до Думи для політичної боротьби українців М. Міхновський висловив у статті "Вибори до Думи Державної" [1] (дод. А), що була надрукована у редагованому ним часописі "Слобожанщина" (1906. – 25 берез.).

Передвиборну платформу М. Міхновського можна окреслити такими основними пунктами: 1) активна участь широких кіл українського громадянства у виборах, а не їх ігнорування; 2) депутатами до Державної думи повинні бути обрані тільки національно свідомі українці; 3) відмова від класового підходу у висуненні кандидатів у депутати – не обирати тільки селян чи тільки робітників, а й представників освічених соціальних верств.

Одним із важливих документів того часу може служити і виборча відозва "До україн-ського громадянства на Україні російській" (дод. Б), яка була надрукована в друкарні львівського часопису "Діло" (1906). На цей факт, як і на авторство М. Міхновського, вказує З. Книш, опираючись на свідчення А. Жука [3, 118–119]. Авторство М. Міхновського тут не викликає жодного сумніву: не лише хід думок, а й стиль, і лексика вказують на притаманний йому політичний почерк. Згодом цю відозву передруковано без змін на шпальтах харківського часопису "Сніп" (1912. – 27 трав.), який також редагував М. Міхновський.

Як зазначають дослідники, зміст відозви "До українського громадянства..." навряд чи міг служити безпосереднім засобом агітаційної діяльності у виборчій кампанії 1906 р., радше текст сприймається як орієнтир для українських виборців [3, 120]. Ці основні тези загальної української виборчої стратегії можна сформулювати так: 1) вибори в Україні повинні відбуватися під прапором боротьби за українські національні права; 2) українці мусять подолати споконвічний розбрат і виступити на виборах єдиним фронтом, незважаючи на партійні настанови; 3) українці-виборці не мають морального права віддавати свої голоси за ті списки, де нема жодного кандидата-українця; 4) там, де виборчий закон допускає лише одного кандидата в окрузі, там необхідно висунути саме кандидата-українця.

Ці тези свідчать, що автор не виступав від імені якоїсь певної партії, не провадив власної виборчої агітації, а тільки намагався спрямувати загальний настрій українських виборців в усіх організаційних і партійних структурах для використання виборчої кампанії з метою поліпшення національної ситуації і захисту громадянських прав рідного народу.

ЗВиборча відозва М. Міхновського стала наочною ілюстрацією позиції, коли необхідно використати всі українські сили для того, щоб протиставити їх опозиційним: "На виборах український народ повинен виступати одностайно, як національна цілісність".

Визначені завдання у разі проходження українських депутатів до Думи повинні були працювати на закріплення національних позицій українського народу, зокрема: 1) введення української мови навчання в усіх школах України; 2) заснування в Києві на державний кошт Української Академії наук; 3) впровадження обов'язкової загальної освіти; 4) забезпечення законами громадянських і національних свобод; 5) зрівняння в правах в Україні української і російської мов; 6) охорона законом праці робітників, восьмигодинний робочий день і соціальне забезпечення; 7) зменшення податкового тиску на Україну; 8) припинення централістичної, колоніальної політики російської влади у фінансовій та економічній політиці стосовно України; 9) створення Української автокефальної церкви; 10) об'єднання всіх земств в Україні в єдиний український самоуправний орган як основа майбутньої територіальної автономії України.

Однак і при виконанні певних умов, на думку М. Міхновського, політична боротьба українського народу не вичерпується – це лише один із етапів, бо остаточна мета – неза-лежність України.

Досить цікавими й актуальними залишаються погляди, викладені публіцистом у статті "Націоналізм і космополітизм", про те, що "уникаючи національного шовінізму пануючих націй, треба плекати здоровий націоналізм поневолених народів, бо він є джерело творчості, і тільки в тому заховуються зародки народної свободи і ясної будучності" [1]. Фактично це продовження формулювань, викладених у програмному документі "Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії" (Чернівці, 1905), де, зокрема, наголошувалося: "... головною причиною нещастя нашої нації є брак націоналізму серед ширшого загалу її. Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в ХІХ віку. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, перейде його і повалить все те, що стоятиме перепоною на цій дорозі!" [4, 154].

Навіть у такій справі, як вибори і виборча тактика, М. Міхновський виходив із основних своїх ідеологічних переконань: життя треба розуміти як боротьбу; ця боротьба відбувається і між націями, як цілостями, і хто того не розуміє, той сам себе морально обеззброює і закладає причини поразки. Передвиборні виступи М. Міхновського показали його блискучий публіцистичний талант, що гостротою вислову не поступався пізнішім ідеологам організованого українського націоналістичного руху.

Але заклики М. Міхновського до тих українських сил, що перебували в полоні ідей космополітичного братства народів, міжнародної класової солідарності трудящих, залишалися "голосом волаючого в пустелі". Закликаючи сучасників "шукати те, що всіх нас українців єднає, а не копирсати те, що нас роз'єднує", спинити внутрішні політичні суперечки до кінця виборів, щоб усі суперечливі моменти можна було обговорити вже після виборів. Саме небажання консолідації всіх сил для досягнення головної мети стало причиною поразки визвольних змагань 1917–1920 рр., коли через амбітність і зарозумілість політиків було втрачено історичне завдання – створення самостійної держави.

Заглиблюючись у зміст публіцистики М. Міхновського, можемо констатувати той факт, що він не зумів розділити творчі й руйнівні складники націоналізму. Гасла, проголошені політиком, не вели до свободи людини та демократії, а ще більше обмежували їх. "Чиста" національна ідея у поліетнічному суспільстві небезпечна не тільки для неукраїнців, а й згубна для представників корінної нації.

Максималізм М. Міхновського виявлявся надмірно і це, не в останню чергу, відштовхувало людей від пропонованих ним ідей. Саме гіпертрофований шовінізм деяких гасел, якими оперував М. Міхновський, і став, попри всі слушні моменти в програмних передвиборних документах, причиною низької активності виборців і непопулярності українських кандидатів: "... на 5,000 українських домовласників у Харкові тільки 37 не є зрадниками" [3, 126].

Дата добавления: 2014-01-07