Класифікація кордонів

При виникненні молодих незалежних держав (колишніх колоній або при виході зі складу «ста­рої» держави) вважається загальновизнаним, що стосовно кордонів новоутвореної незалежної дер­жави діє принцип що означає, що нова держава повинна мати територію і кордо­ни, у яких вона здобула свою незалежність. Тож межі колоніальних володінь з усіма їхніми про­блемами автоматично стали кордонами країн, що розвиваються. У 90-ті роки XX ст. після розпаду СРСР, Югославії, Чехо-Словаччини адміністра­тивні кордони політико-територіального устрою цих країн стали кордонами молодих незалежних держав. «Розлучення» Чехії і Словаччини про­йшло мирно, республік Югославії — закінчилося кривавою драмою. Чимало територіальних про­блем виявилось і в колишніх радянських респу­блік. Наприклад, у Росії, незважаючи на суттєве зменшення площі порівняно з територією колиш­нього СРСР, довжина кордонів майже не змен­шилася (61 тис. км проти 62 тис. км), а територія набула складної конфігурації. Нову конфігурацію кордонів, як вважають фахівці, не тільки важко захистити у військово-стратегічному плані, а й важко втримати під ефективним контролем мит­ний периметр держави. Тому Росія стала унікаль­ною країною, яка в багатьох місцях винесла на рубежі колишньої імперії свої митні (Білорусь) та інші (Центральна Азія) кордони. Але це не рятує країну і її сусідів від навального росту нелегаль­ної транс'євразійської міграції. Про те ж, що на всій протяжності новоутвореного кордону держа­ви існують взаємні претензії із сусідами, — годі говорити.

На жаль, формування частини західного кор­дону України теж залежало від впливу зовнішніх сил. У 1920 р. після падіння Української незалеж­ної держави під ударами зовнішніх агресорів ан­глійський міністр закордонних справ Д. Керзон заради того, щоб зупинити більшовицьку експан­сію у Європу, запропонував демаркаційну лінію між Польщею і Росією, яка по живому розріза­ла землі народу Західної України. Ця т. зв. «лі­нія Керзона» на Тегеранській конференції 1943 р. майбутніми державами-переможницями в Другій світовій війні була прийнята за основу формуван­ня західного кордону СРСР, а отже, й України.

Тож принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності країн регіону зафіксовані в Гельсінському Заключному акті наради з безпеки і співробітництва у Європі (1975 р.). Сутність зобов'язань країн, що підписали Акт, у тому, що вони визнають непорушність кордонів усіх країн Європи і зобов'язуються утримуватися від будь-яких зазі­хань на ці кордони. Україна приєдналася до цього Акта після отримання незалежності.

Інша ситуація складається при формуванні кордонів залежних країн. Ті, хто веде перегово­ри, виходячи зі своїх політичних або стратегічних інтересів, при проведенні розмежування не звер­тають уваги на місцеві реалії, етнічні відмінності чи навіть природні географічні рубежі. Так діяли європейські колонізатори, «нарізаючи» території колоній. Тому, наприклад, в Африці 44 % кор­донів проходять по паралелях і меридіанах, 30 % є геометричними лініями. І досі 1/5 площі кон­тиненту — спірні території. Як приклад, візьмемо регіон Південно-Західної Африки. Кордони Намібії (колишня німецька колонія, а потім під­мандатна територія Великобританії) проходять по річках або по меридіанах і паралелях, на північ­ному сході — «викроєно» есклав, що дає доступ до Замбезі і відтинає болота Окованго; така сама схема кордонів Анголи (раніше — португальської колонії). Колишній бельгійській колонії Конго (тепер демократична республіка) було надано коридор уздовж р. Конго для доступу до моря, який перерізав землі народу баконго. Утворився ан­клав Кабінда, який є територією Анголи. Подібна ситуація з кордонами в інших регіонах Африки й на Аравійському п-ві. Але і в XX ст. часом застосовувався вищезазначений принцип — згадаймо горезвісно відомі 38-му паралель у Кореї або 17-ту паралель у В'єтнамі.

^ Цікава географія. Російсько-український кордон проходить якраз по вулиці Дружби народів, розташованої на території селищ Чертково і Міловє. Навпіл тут розділений м'ясопереробний комбінат, який де юрі належить Росії. Коли в 2000 році тут визначали лінію межі, то поділили навпіл навіть будинки.

Відомі такі класифікації кордонів:

· морфологічна («геометричні», «астрономіч­ні», «звивисті» тощо);

· природно-географічна (орографічні, гідро­графічні та ін.);

· генетична (антецедентні, накладені, релік­тові);

· функціональна;

· за історичними умовами і послідовністю виникнення (колоніальні, післявоєнні та ін.).

У класифікаціях за морфологією та природними особливостями кордони відрізняються характером конфігурації. А строномічні кордони проводять по паралелях і меридіанах у місцевостях, які або мало заселені, або є залежними територіями. Їх також стали ви­користовувати при розмежуванні морських кор­донів острівних держав. Класичним прикладом такого кордону є кордон між США і Канадою, що йде від Великих озер на захід, кордони штатів у США в цій частині країни теж проведені за таким принципом. Під час освоєння Великих рівнин за законом про гомстеди в третій чверті XIX ст. рівними лініями, що йшли чітко в широт­ному та меридіональному напрямках були наріза­ні наділи (кожний площею 1 % квадратної милі), які отримували фермери. Згодом за цією схемою сформувались і кордони штатів. Астрономічними є кордони в Арктиці та зони розмежування в Антарктиді. Після появи на Тихому океані моло­дих острівних незалежних держав для розмежу­вання їхніх морських рубежів були використані астрономічні та геометричні кордони.

Геометричні кордони, застосовуються при розмежуванні слабо осво­єних або колоніальних територій. Вони проводяться як лінії розмежування між двома точ­ками, астрономічні координати яких точно відомі, при цьому часто ігноруються природні та історич­ні рубежі. Геометричні кордони стали звичною справою при розмежуванні виключних економіч­них зон. Класичним став приклад розмежування шельфу в Північному морі. Багаторічну суперечку між приморськими державами за басейн, багатий ресурсами нафти і газу, було вирішено так: роз­раховано математично точки в центрі акваторії моря і від них «нарізані» сектори, межі яких сти­куються з точками стику кордонів на узбережжі та протоках. Звивисті або ламані лінії кордону є різновидами геометричних кордонів. Методика їх проведення може бути різною. Наприклад, при проведенні кордону в затоці, протоці або аква­торії складної конфігурації його проводять через точки, рівновіддалені від точок берега, що мають сталі координати. Розмежування по річці — поширене явище. В Україні наприклад, важливі ділянки річкових кордонів: по Дунаю — в Одеський обл., по Тисі — у Закарпатті, по Дністру — у Вінниць­кій обл., по Західному Бугу — на Волині, по Дніпру — у Чернігівський обл. На озерах кордон найчасті­ше по прямій лінії сполучає точки виходу кордону на береги водойми.

При проведенні кордонів у горах та на рівни­нах застосовують комбінації вищезазначених ме­тодів. При цьому важливо, щоб опорними точка­ми кордону були вибрані орієнтири (наприклад, максимуму висот), які б не зникли або не змінили своїх географічних координат. Кордони можна також класифікувати за генезою формування.

Антецедентні (або «піонерні») кордони по­ставали на безлюдній або мало освоєній терито­рії. Такими були кордони між США та Канадою, Канадою та Аляскою, кордони в Сахарі, на Аравійському п-ві, у джунглях Амазонки, у Росії — кордони автономних утворень — Республіки Саха (Якутія), Чукотки, Республіки Комі та ін.
Субсекветні («наступні») кордони встановлю­ють на територіях з усталеним культурним і мов­ним розмежуванням і, якщо можливо, враховують ці відмінності території. Виключна більшість су­часних кордонів Європи є такими. Враховувалось етнічне та мовне розмежування і при формуван­ні політико-територіального поділу в колишньо­му Радянському Союзі (в Російській імперії цей чинник цілеспрямовано ігнорувався). Наприкінці XX ст. вимушені були наблизити внутрішні кордо­ни своїх держав до схем етнічного розмежування території Китай, Індія, Пакистан, Нігерія та ін.

«Накладені » кордони теж делімітувалися на те­риторіях уже заселених із установленим етнічним розмежуванням. Але через ті чи ті причини дого­вірні сторони ігнорували існуючі реалії. Показовою щодо цього є історія країн Центральної Європи. Так, Річ Посполита послідовно була розшматована сильнішими сусідами, і по землях Польщі пройшли кордони Пруссії і Росії, Пруссії і Австро-Угорщини, Австро-Угорщини і Росії. Тож землі українського народу поділив кордон Австро-Угорщини і Росії. Після Першої світової війни відновилася Польща, але землі народу України перетнулися кордонами між Польщею, СРСР та Чехо-Словаччиною. В Африці майже всі кор­дони були «накладені», і численні народи й на­родності опинилися в роки незалежності по різні боки кордонів новоутворених держав. Особливо це стосується Нігерії, Камеруну, Гани, Того, Беніну, Анголи та ін.
Після Другої світової війни такі кор­дони поділили на пари самостійних держав Корею і В'єтнам. А в Європі «накладений» кордон поді­лив багатомільйонне місто Берлін, перетворившись згодом на прозаїчну бетонну стіну. На відміну від Великої Китайської стіни ця виявилася недовго­вічною, її зруйнування в 1989 р. під час об'єднан­ня ФРН і НДР стало символом часу і початком сучасного етапу життя політичної карти світу.

Реліктові кордони успадковані від минулих історичних епох. У свій час вони розмежовува­ли відмінні в етнічному або економічному плані території, нині перестали виконувати функцію кордону, але їх (тепер уже віртуальний) бар'єр і досі залишається. Як на класичний приклад, географи вказують на місце, де в Сілезькому басейні (Польща) проходив колись кордон між Німеччиною та Росією, а згодом — Польщею. Там, де тепер кордони старих імперій, зокрема в містечку Бельсько-Бяла (та й в інших части­нах Сілезії), по один бік річки місто з німець­кою архітектурою, по інший — зі слов'янською. В Україні теж є такі реліктові лінії. Перекопський т. зв. «Турецький вал» був оборон­ним рубежем Кримського ханства (тепер кордони Кримської АР). В епоху середньовіччя, і в нові, і в новітні часи він продовжує виконувати свою бар'єрну функцію, як військово-стратегічну (про­тягом XX ст. він тричі був лінією фронту), так і етнополітичну, щоправда, у різні часи — різну.
Річка Збруч довго була кордоном, спочат­ку між Австро-Угорщиною і Росією, потім між Польщею та СРСР.

Є два основних етапи встановлення державного кордону - делімітація і демаркація. Делімітація - це визначення (за згодою між урядами сусідніх держав) загального напряму проходження державного кордону і нанесення його на географічну карту. Демаркація - це проведення лінії державного кордону на місцевості та позначення її відповідними прикордонними знаками. Робота з демаркації полягає в перенесені на місцевість результатів делімітації державного кордону.

Державний кордон на сухопутних ділянках, а також у місцях, де він перетинає стоячі або проточні води, проходить, звичайно, по прямій або по характерних лініях рельєфу, природних і штучних контурах місцевості від однієї точки повороту до наступної (Додаток 2).

Державний кордон на водних ділянках проходить:

> на судноплавних річках - серединою головного фарватеру або тальвегу річки;

^ на несудноплавних річках - по їх середині або по середині головного рукава річки;

^ на озерах та інших водоймищах, звичайно, по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону до берегів озера або іншого водоймища, чи згідно з державними документами;

> на меліоративних каналах - по середині каналу або по одному з берегів, залежно від належності каналів або меліоративної системи;

^ острови на прикордонних річках, озерах та інших водоймищах територіально належать тій або іншій договірній стороні, залежно від їхнього розташування щодо державного кордону.

Кордони проводяться двома способами:

^ прикордонну лінію проводять між двома точками, у разі цього уваги на природні та історичні рубежі не звертають. Прикладом цього є кордони між штатами США, між Канадою і США. Цю межу називають геометричною;

^ прикордонну лінію проводять по меридіанах і паралелях. Прикладом є кордон між Північною і Південною Кореєю, встановлений по 38 паралелі, він називається астрономічним.

Крім зовнішніх державних кордонів, у кожної країни є внутрішні кордони. Вони поділяються на фізичні та соціальні. До фізичних кордонів належать різного роду природні межі: орографічні, ландшафтні та інші. Вони визначають ступінь розмаїтості (мозаїчність) середовища, в якому розвивається суспільна діяльність. До соціальних кордонів належать межі економічних і адміністративних регіонів. Їх встановлює держава для вирішення визначених соціально-економічних завдань. Це можуть бути межі пріоритетних зон, наприклад, для капітальних вкладень, кордони поясів цін, кордони депресивних районів і т. д.

Конфігурація - форма території країни, що визначається її кордонами. Вивчення параметрів території має визначене теоретико-методологічне значення, дозволяє формувати просторове уявлення про країну. Практичне значення конфігурації є досить важливе. Особливості конфігурації впливають на зовнішні та внутрішні зв'язки, параметри інфраструктури, розташування політико-адміністративних і промислових центрів, розміщення продуктивних сил, туристичні ресурси, а загалом - на всю галузь туризму.

Столиця. Класифікація столиць. Столиця — це головне місто держави, адміні­стративно-політичний центр країни. Тут розта­шовані вищі органи державної влади й державно­го управління, державних, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має ши­рокі міжнародні зв'язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків. Тому у столичному місті держава старається зо­середити кращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьо­му столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх, так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструк­тури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто по­винне мати хорошу транспорту доступність до ре­гіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою — якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх елек­тронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і кон­тактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють декілька типів столичних міст. Це:

· Родові столиці. У феодальні часи числен­ний, а нині майже відсутній тип столичного посе­лення, статус якого пов'язаний з його володінням певною владною особою (королем, князем, геть­маном тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин — за Івана Мазепи.

· Столиці — історичні міста. Вони, як пра­вило, виросли як управлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне положення і вира­жали загальнонаціональні інтереси як ядра «сер­цевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ.

· Ситуаційні столиці. їхнє виникнення пов'я­зане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столи­ця не може виконувати свої функції. Це, напри­клад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій у 20-ті роки XX ст.

· Штучні столиці. До їх числа можна відне­сти значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніаль­них володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперсько­го впливу на певних самоврядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

· Політичні столиці. Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіо­нальних політичних сил (Вашингтон — у США, Канберра — в Австралії, Абуджа — у Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, напри­клад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані/

За характером географічного положення сто­личне місто може займати центральне або пери­ферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а за ним і політико-географічне) по­ложення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об'єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміні­стративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв'язків у країні й регіоні.

Згідно з гіпотезою Д. Менделєєва, нині попу­лярною в геополітиці, оптимальне місце для сто­лиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) та центром поля розміщення населення (демоцентром) краї­ни, а ідеальним випадком є демографічний центр, розташований поблизу геометричного центра кра­їни. Наприклад, в Україні геоцентр розташований в Шполянському районі Черкаської обл.), а демоцентр — на на схід (недалеко від м. Чигирина).
Отже, оптималь­не місце розміщення столиці в Україні знаходить­ся у вищезазначеній зоні середнього Подніпров'я. Київ розташований на декілька градусів на північ. Пояснення цього є. У часи становлення Києва як столиці держави східних слов'ян, з одного боку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контро­лювала, знаходився на північ (у Поліссі), з іншого — саме в цьому місці Дніпро перетинається ме­жею лісу і лісостепу, а до історичного шляху «із варяг у греки» до дніпровських переправ стягува­лися сухопутні шляхи зі Сходу та Заходу Європи.

Центральне положення характерне для сто­лиць, які знаходяться в зонах перетину природ­них або економіко-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Будапешта, Праги, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування близьке до географічного центру країни мають Варшава, Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад. Мехіко, Бразиліа та ін. Периферійне положення столиці може бути пов'язане або зі зміною конфігурації дер­жавної території протягом історичного розви­тку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв'язків держави. У першому випадку, це, наприклад, Відень, Братислава, Скоп'є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у другому — столиці значної частини кра­їн, колишніх колоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма та ін.) але є в цій групі і приморські столичні міста кра­їн, які здавна здійснювали морську торгівлю: Лондон, Лісабон, Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни та ін.

За функціональними ознаками столичні міс­та можуть бути монофункціональні та поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політичну (управління правовим по­лем і політичним життям держави). Таких міст по­рівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині в ньому розвинені різні функції.

Поліфунщіональні столиці разом з політич­ними функціями концентрують економічні, фі­нансові, державотвірні функції, а також, як пра­вило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути:

а) багатофункціональні столиці моноцентрич­них держав з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно силь­них держав, як Франція, Великобританія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.;

б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є одноосібними лідерами в державі (США, Індія, Китай, ФРН та ін.);

в) поліфункціональні столиці слаборозвинених, або невеликих за чисельністю держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.

Дата добавления: 2014-01-07