Практична робота № 1

Текст як об'єкт дослідження теорії тексту, граматики тексту, стилістики тексту.

Мета: узагальнити теоретичні відомості про текстознавство як теоретико-прикладну дисципліну та її місце в системі навчальних дисциплін і наукових галузей; формувати навички інтерпретації наукових джерел.

Завдання

Дайте письмові відповіді: >^

1. Які причини виникнення мовознавчого напряму "лінгвістика тексту"?

2. Дайте визначення лінгвістики тексту і текстознавства. Що є об'єктом і предметом вивчення текстознавства?

З. Проаналізуйте спільне і відмінне у дослідженнях текстознавства і стилістики, риторики, текстології, семіотики, філософії, логіки. Назвіть інші наукові галузі, які вивчають текст. Відповідь оформіть за позиціями: об'єкт, предмет, завдання. Зробіть висновок про міждисциплінарні зв'язки курсу текстознавства з філософськими, гуманітарними, технічними галузями знань.

4. Які напрями досліджень теорії тексту, граматики тексту, стилістики тексту?

5. Підготуйте наукове повідомлення про значення наукових досліджень мовознавців для формування сучасних уявлень про текст (О. фон Гумбольдт, Ф. де Соссюр, Л.В. Щерба, О.М. Пєшковський, М.М. Бахтін та ін.).

Рекомендована література

1. Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику / Моск. гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. — М.: Эдиториал УРСС, 2000. — 358 с.

2. Бахтін М.М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Антологія світової літературно-критичної думки. — Л.: Літопис, 1996.

3. Бенвенист Э. Общая лингвистика. — М.: Прогресс, 1974.— 447 с.

4. Богданов В.В. Текст и текстовое общение. — СПб.: Наука, 1993. — 68 с.

5. Гринев С.В. Введение в лингвистику текста: Учеб. по-собие / Лингв. фак. Моск. пед. ун-та. — 2-е изд., доп. и испр. — М.: Сигналъ, 1999. — 60 с.

6. Гришунин АЛ. Автор как субьект текста // Изв. РАН. — Сер. лит. и яз. — 1993. —Т. 52 — № 4.

7. Европейские лингвисты XX в.: Сб. обзоров / Отв. ред. Ф.М. Березин. — М.: ИНИОН РАН, 2001. — 167 с., дн.

8. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. — К.: Вид. центр "Академія", 1999. — 288 с.

9. Кубрякова Е.С. Зволюция лингвистических идей во II половине XX века // Язык и наука конца XX века. — М.: Рос. гуман. ун-т, 1995.

10. Лазарев В.В. Философия и лингвистика: Методол. анализ теории заруб, языкознания / Отв. ред. В.П. Яков-лев. — Ростов н/Д.: Изд-во Рост. ун-та, 1983. — 134 с.

11. Лингвистические исследования в конце XX века: Сб. обзоров / Отв. ред. Ф.М. Березин.— М.: ИНИОН РАН, 2000.— 214 с.

12. Потебня АА. Мысль и язык. — К.: СИНТО, 1993. — 191с.

13. Райсер СА. Палеография и текстология нового времени. — М.: Просвещение, 1970.

14. Селиванова Е.А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации: Учеб. пособие / Черкасский гос. ун-т им. Б. Хмельницкого. — К.: Фитосоциоцентр, 2002. — 336 с.

15. Слюсарева Н.А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики / АН СССР. Ин-т языкознания. — М.: Наука, 1975.— 112 с.

16. Тураева З.Я. Лингвистика текста. (Текст: структура и семантика). — М.: Просвещение, 1986. — 126 с.

17. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство: Історія лінгвіст. учень: Навч. посіб. для студ. філол. ф-тів. ун-тів і пед. ін-тів. — К.: Вища шк. Гол. вид-во, 1980. — 215 с.

18. Штерн І.Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енцикл. слов. — К.: АртЕк, 1998. — 336 с.

19Эспань Н. О некоторых теоретических задачах современной текстологии // Современная текстология: теория и практика. — М.: Наследие, 1997.

Мета і завдання курсу

Мета дисципліни полягає в отриманні студентами необхідних теоретичних знань про текст а також виробленні практичних навичок журналістської та редакторської роботи з текстом.

Завдання дисципліни полягає в опануванні студентами методологічних принципів, правил побудови, мовного оформлення й аналізу журналістських текстів, текстів для видання..

Опанувавши дисципліну, студент повинен:

‑ знати суть та механізми породження тексту та особливості його функціонування в ЗМК;

‑ керуватися у своїй журналістській та редакційно-видавничій діяльності принципами використовувати відомі методи і прийоми аналізу побудови й мовного оформлення текстів в редагуванні.

Головним показником успішного засвоєння дисципліни є уміння студентів творити тексти, давати їм змістову та структурну характеристику.

Після завершення навчального курсу студенти повинні:

знати

• Сучасні досягнення в галузі лінгвістики тексту;

• сучасні концепції тексту;

• Основні критерії класифікації публіцистичних текстів і текстів, призначених для видання;

• Методи і прийоми дослідження тексту, використання комп’ютерних технологій для створення й аналізу текстів;

•Специфіку композиції публіцистичних, наукових, навчальних і художніх текстів;

• Мовностилістичні категорії зв’язності, цілісності, дискретності, інформативності, континууму тексту;

• елементи тексту;

• розуміти й сприймати текст як предмет дослідження різних наукових дисциплін.

• пояснити тріаду породження й існування тексту: автор, редактор, реципієнт.

• з’ясувати співвідношення понять текст і дискурс та різницю між ними.

• розкрити аспекти співвідношення «Заголовок - текст» (заголовок і зміст тексту, заголовок і архітектоніка тексту, заголовок і мовна структура тексту).

Студенти повинні здобути такі практичні навички:

‑ вміти творити власні тексти й аналізувати їх за смисловими та структурними критеріями;

‑ моделювати публіцистичні тексти в мережі "Інтернет" та здійснювати їх лінгвістичний аналіз;

‑ виявляти в тексті засоби категорій зв’язності, цілісності, дискретності, інформативності, континууму;

‑ дотримуватися лінгвістичних норм при побудові тексту;

‑ виявляти авторську інтенцію публіцистичних текстів, оцінювати їх результативність і комунікативну ефективність;

‑ аналізувати й розуміти текст як предмет дослідження різних наукових дисциплін: лінгвістики, семантики, прагматики, теорії комунікації.

‑ володіти технікою аналізу тексту з погляду автора, редактора, реципієнта.

‑ сприймати і розуміти текст як посередник між автором та реципієнтом у комунікативному акті.

.

Кожен студент повинен володіти термінологічним мінімумом, передбаченим програмою курсу.

Залік включає:

- відповідь на поставлене викладачем питання, що стосується історії вивчення тексту або теорії тексту;

- усний опис запропонованої викладачем методики аналізу тексту;

- аналіз, оцінку чи правку запропонованого викладачем тексту.

Текст і твір - це не одне й те ж. Твір - це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений у тексті. Текст - це лише графічно-знакова фіксація твору[1]. Твір, говорив Є. Прохоров, "це тільки мовне вираження замислу його творця, а текст... графічне закріплення цього замислу на папері"[2].

Твір створюється насамперед законами мовної діяльності людини, текст - за правилами користування знаковими системами,які використовуються людьми для фіксації творів. Не все, що є у творі, може бути виражене письмовими чи друкованими знаками. Твір і текст мають різний генезис, різну історію, різні правила оформлення, хоч вони взаємно впливають один на одного: так текстова форма сприяла і сприяє розвиткові монологічного мовлення і виникненню великих творів. Необхідно усвідомлювати одну, як на думку звичайної людини, парадоксальну річ: текст - це штучний бар’єр між автором і читачем, але бар’єр, без якого людство себе не мислить. Тому існує проблема: як робити так, щоб цей бар’єр ставав якнайменшим, щоб форма тексту якнайменше заважала спілкуванню автора з читачем.

Уявлення про твір як самостійну, відірвану від автора змістову систему, - річ відносна, це продукт абстрагування, відриву результатів розумової діяльності людини від неї ж. Такий відрив був можливим тільки завдяки двом відчуженням твору від автора, пов’язаним із виникненням письма і друку. Текст - це і є форма відчуження твору від автора. У вигляді тексту твір набуває відносної самостійності і відносно самостійного життя. Семантикою тексту завжди є твір. Через це текст завжди й ототожнюють із твором і не бачать між ними різниці. У деяких випадках ця різниця буває і не принциповою, наприклад коли мова йде про актуальність теми твору/тексту, про їх тематичну класифікацію, фактаж тощо.

Текст на відміну від твору має свої засоби вираження й і актуалізації змісту, свої "засоби керування" читацьким сприйманням та розумінням. Важливим для вивчення тексту є розкриття його одиниць та правил їх оформлення, куди відносять правила оформлення рубрик, цитат, дат, чисел, приміток тощо.

Розглядаючи текст як форму існування твору, необхідно завжди мати на увазі його семантику.

Текст - це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають насамперед глибоке психологічне пояснення, оскільки текст не є самодостатньою сутністю.

Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність.

Елементами тексту слід вважати рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), вказівку на автора тексту, абзац, виноску, рядок, графічне слово, графічне речення, літеру та пунктуаційний знак.

До одиниць тексту відносяться такі фрагменти тексту, які мають особливу семантику й стандартизоване характерне оформлення: переліки, цитати, посилання, дати, числа, скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення.

Текстовими засобами, або засобами актуалізації семантики тексту, є шрифтові (гарнітура, стиль, кегль) й не-шрифтові (розрядка, втяжка, лінійки, колір) виділення, спеціальні архітектонічні засоби тощо.

Є різні види текстів: віршований, драматичний, прозовий, таблиці і виводи, нотний, формульний, бібліографічний; покажчики, реферати, епіграф, присвята, колонтитули, титульний текст тощо. Останні шість видів тексту є також елементами апарату видання.

Комплексне домашнє завдання (письмово 2-3 сторінки): проаналізувати текст як предмет дослідження таких наукових дисциплін: лінгвістика, семантика, прагматика, теорія комунікації.

Рекомендована література

1. Гальперин И.Р. Грамматические категории текста // Известия АН СССР. - 1977. - № 6. - С. 524.

2. Гальперин И.Р. О понятии “текст” // ВЯ. - 1974. - № 6. - С. 71.

3. Гальперин И.Р. Текст и исполнение в дихотомии “язык и речь” // Тезисы конференций “Язык и речь”. - Тбилиси, 1971.

4. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М., 1981.

5. Крайнікова Т.С. Коректура. - К.: Наша наука і культура, 2005. - 248 с.

6. Севбо И.Е. Структура связного текста и автоматизации реформирования. – М., 1969.

7. Серажим К.С. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність. - К., 2002.

8. Серажим К.С. Текстологія: елементи тексту й апарат видання / За ред. В.В. Різуна. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1998. - 72 с.

9. Супрун А.Е. Язык - речь - текст. - Алма-Ата, 1966.

10. Тимошик М.С. Видавнича справа та редагування: Навчальний посібник. – К.: Наша культура і наука - Концерн “Видавничий дім Ін Юре”, 2004. - 224 с.

11. Тимошик М.С. Видавничий бізнес: Погляд журналіста, видавця, вченого. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 328 с. (Серія “Бібліотека видавця, редактора, автора”).

12. Тимошик М. Редагування текстів за видами видань (навчальні, художні) // Друкарство. - 2004. - № 1. - С. 18-22.

13. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця: Практичний посібник. – К.: Наша культура і наука, 2005. - 560 с.

Лекція 2. ТЕКСТ ЯК ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ. ОСНОВНІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ ТЕКСТУ (з позиції реципієнта)

1. Поняття тексту.

2. Категорії тексту.

Література

1. Гальперин И. Р. О понятий "текст" // Лингвистика текста: Материалы науч. конф.: У 2 ч. — М., 1974. — Ч. 1. — С. 69.

2. Лосева Л. К изучению межфразовой связи (Абзац и сложное синтаксичес-кое целое) // Рус. яз. в шк. — 1967. — N° 1. — С. 25

3. Лосева Л. Как строится текст. — М., 1980. — С. 17.

2. Ковалик І., Мацько Л., Плющ М. Методика лінгвістичного аналізу тексту.— С. 7.

3. Критенко А. Архітектонічна симетрія поетичного твору // Культура слова.— 1978. — № 14. — С. 22 — 25.

Кутина Н. Структурно-смысловой анализ художественного текста. — Свердловск, 1980. — С. 9.1.

4. Мейєнова М. Теоретическая поэтика. — Вроцлав, 1974. — С. 27.

5. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М., 1979. — С. 365.

6. Мельничайко В. Я. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови. — К., 1986. — С. 11.

7. Феллер М. Д. Текст як модель комунікативного акту // Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М.Д. Нариси про текст: Теоретичні питання комунікації тексту. — С. 224‑334

8. Синиця І. Лексичний повтор як засіб реалізації семантичної зв'язності тексту // Мовознавство. — 1994. — № 6. — С. 56

1. Центральним об’єктом й основною проблематикою дослідження тексту є породження і розуміння тексту. Механізми перетворення смислів у значення (породження тексту) і значень у смисли (розуміння тексту) розглядаються в рамках тріади "свідомість – мова – світ". Мова в дії – це текстова діяльність, вплетена в інші види діяльності. Текст – основна одиниця спілкування. Люди спілкуються не окремими словами й реченнями, а саме текстами. Поняття тексту існує давно, але воно не зовсім чітко окреслене в сучасній науці. І в термінологічному відношенні використовується відносно недавно. Під нього можна підвести найрізноманітніші висловлювання, часто не сумірні ні за обсягом, ні за побудовою, ні за способом викладу — від гасла чи прислів'я до монографії або багатотомної епопеї. З одного боку, текст — це будь-яке висловлення, що складається з одного чи кількох речень, з іншого — таке мовне утворення, як повість, роман, епопея. На цій підставі іноді висловлюється сумнів, чи слід вважати текст мовною одиницею. Термін текст застосовують для позначення не лише цілісного висловлення, а й відносно закінченого за змістом уривка. Вживають це слово і в інших, нетермінологічних значеннях, наприклад, "текст вправи", "текст до кадрів фільму", що створює певні незручності в розумінні.

Слово текст латинського походження і в мові-продуценті позначало "тканину, сплетіння, з'єднання". Термін текст зберіг основне з первісного значення і позначає завершене (сплетене, з’єднане, зіткане із засобів мови) мовне утворення.

2.1. Трактування тексту в науковій літературі

Текст по-різному визначають у лінгвістичній науці, зокрема як:

— максимальну одиницю мови найвищого рівня мовної системи – текстему;

— продукт мовлення;

— одиницю, що виражає судження;

— цілісне і зв'язне повідомлення, складене для передання та збереження інформації;

— суму, сукупність або множину фраз;

— структурну і смислову єдність.

Будь-який текст поєднує план змісту і план вираження. План змісту тексту — це його смисл. План вираження — мовне оформлення.

На думку Л. Лосєвої, це "повідомлення у письмовій формі, що характеризується смисловою і структурною завершеністю і певним ставленням автора до повідомлення"1.

У Н. Кутіної "текст — це серединний елемент схеми комунікативного акту, яку спрощено можна уявити у вигляді трьохелементної структури: автор—текст—читач"2.

Польська дослідниця М. Мейєнова у "Теоретичній поетиці" зазначила: "Текст — це одноразова і закрита структура, що створює власні значення, і відкритий світ, що виявляє себе через ставлення до інших текстів у широкому розумінні цього слова, тобто до всіх знакових цінностей"3.

Російський дослідник тексту М. Бахтін висунув положення про безперервний рух текстів у широкому просторі культури: "Нема ні першого, ні останнього слова, і нема меж для діалогічного контексту", "Текст живе, лише стикаючись з іншими текстами", "Лише у точці такого контакту текстів спалахує світло, що світить назад і вперед"4.

І. Ковалик текст трактує як "писемний чи усний потік, що являє собою послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних структурах (реченнях), які виражають комплекс пов'язаних між собою суджень"1.

Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить у собі певний обсяг фактичних даних, певну інформацію. Оскільки текст може бути різний: художній і нехудожній (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний), то кожен із них вимагає своєрідного підходу. Зокрема інформація, що міститься в нехудожньому тексті, завжди достатньо чітко співвідноситься з певним фрагментом дійсності й зорієнтована на конкретне коло адресатів. Такий текст обмежений низкою ознак — соціальних, професійних, політичних, територіальних, національних тощо. Заміна конкретних індивідуумів у цій групі текстів до кардинальних змін у сприйнятті інформації не веде.

Інша річ — художній текст. Співзвучність чи неспівзвучність окремих естетичних, психологічних, емоційних, ідейних поглядів автора і читача зумовлюють можливість різного трактування (інтерпретації) одного й того самого твору різними митцями: режисерами, акторами, критиками. Гамлет 400 років розв'язує проблему: бути чи не бути? Канонічний зміст трагедії залишається незмінним. А кожна епоха, кожен митець бере з цього твору нові й нові ідеї та емоції. Звідси напрошується думка, що трафаретного трактування художнього тексту не існує.

Кожен справді художній твір випереджає час, тому сучасники-читачі не завжди усвідомлюють усю глибину, значущість порушеної у творі проблеми.

Відомо, що смисл одного й того самого тексту не завжди однаково сприймають різні люди. Так, дуже часто при сприйнятті переважає логічна інформація і залишається поза увагою естетична. Іноді логічну інформацію по-різному інтерпретують люди, що читають той самий твір. Тобто смисл, який вкладає автор, і зміст, який сприймають читачі, не завжди адекватні. Кожен читач розставляє акценти по-своєму, по-своєму інтерпретує. Щоб запобігти цьому, проводять лінгвосмисловий аналіз, тобто здійснюють лінгвістичний аналіз тексту.:

2. Категорії тексту

Основними ознаками тексту, за І. Коваликом, є:

— цілісність;

— зв'язність;

— членування;дискретність

— лінійність;

— інформативність (інформація фактуальна, підтекстова, концептуальна);

— структурно-смислова завершеність тощо.

. Н. В. Шевченко (посібник "Основы лингвистики текста") основними ознаками тексту як мовленнєвого твору вважає цілісність (тобто зв’язність і композиційна завершеність), завершеність (тобто вичерпність авторського задуму, змісту), модальність (ставлення автора до повідомлюваного, авторська оцінка та самооцінка), цілеспрямованість і прагматичну установку і пропонує таке робоче визначення тексту:

Текст – це повідомлення в усній чи письмовій формі, яке характеризується смисловою та структурною завершеністю, певним ставленням автора до повідомлюваного, цілеспрямованістю і прагматичною установкою повідомлення (с. 13).

А) ЦІЛІСНІСТЬ

Цілісність тексту, тісний взаємозв'язок його складників, отримала у сучасній лінгвістиці ще назву когерентність (лат. соhаегеns — зв'язний, взаємопов'язаний). Вона може бути смисловою, структурною (граматичною), комунікативною.

Текст — це не хаотичне накопичення одиниць різних мовних рівнів, а впорядкована система, у якій усе взаємопов'язано і взаємозумовлено. Смислова цілісність тексту полягає у єдності його теми. Структурну (граматичну) цілісність забезпечують оніми, займенники, займенникові прислівники, дієслова одного часу тощо. Комунікативна цілісність тексту— це смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення попередньому, рух від відомого до нового.

Цілісність тексту пов'язана також із взаємодією колізій і континууму. Колізія – зіткнення протилежних поглядів, прагнень, інтересів.

Термін континуум означає безперервне утворення чого-небудь, тобто нерозчленований потік руху в часі й у просторі. Однак рух можна проаналізувати лише в тому випадку, якщо припинити його і побачити в розкладених частинах дискретні характеристики, які у взаємодії утворюють уявлення про рух. Отже, континуум як категорію тексту можна уявити собі як послідовність фактів, що розгортаються у часі й просторі, причому розгортання подій відбувається неоднаково у текстах різних типів 1.

1 Загнітко А. П. Особливості конструювання тексту // Український синтаксис: У 2ч. — К., 1996. — Ч. 2. — С. 162.

Континуум художнього тексту може бути заснований на порушенні реальної послідовності подій і не обов'язково забезпечується лінійністю розповіді.

Цілісність тексту тісно пов'язана з його зв'язністю.

Б) ЗВ'ЯЗНІСТЬ

Зв'язність тексту здійснюється за допомогою низки структурних і лексико-семантичних засобів, які є у кожному тексті в найрізноманітніших комбінаціях. Зв'язність буває лінійна (або послідовна) та вертикальна (або ланцюжкова). Зв'язність лінійного типу — це безпосередній зв'язок окремих частин тексту (лексичний і граматичний). Вертикальна зв'язність полягає в тому, що окремі частини тексту пов'язані не безпосередньо одна з одною, а пучкоподібно — через тему, заголовок, власні назви та ін.

А. Мамалиґа1 у структурі публіцистичного тексту виділяє такі види зв'язку: ланцюжковий, паралельний, інтегративний, корелятивний, тематичний тощо.

Засобами ланцюжкового зв'язку є смислові повтори елементів попереднього речення, використання синонімів до цих елементів, вказівно-замінних слів: (цей; це; такий; котрий; що; тут, родових понять). Наприклад:

"Нещодавно у Львові відкрилася виставка... Вона була організована ... Експозиція містить..."

Паралельний зв'язок використовується для співвідносного поєднання речень (те, що було сказано узагальнено — конкретизується або навпаки). Наприклад:

"На олімпійських іграх в Сеулі Україна отримала першу перемогу. Її спортсменка Оксана Баюл достойно виборола найвищу нагороду — золоту медаль " (3 газети).

Інтегративний зв'язок. Суть його полягає в тому, що речення стають симетрично співвіднесеними. Засобами зв'язку є сполучники, сполучні слова і вирази: і тому; а тому; і все ж; незважаючи на. Вони пов'язують речення в системні об'єднання:

1 Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М.Д. Нариси про текст: Теоретичні питання комунікації тексту. — К., 1998. — С. 103.

"Вперше фінал зимового спортивного свята відбувся в одній області — Івано-Франківській. І це не випадково. Адже Франківщина — це край масової фізичної культури" (3 газети).

Тематичний зв'язок. Це зв'язок між елементами змісту і цілісним змістом кількох речень:

"Сім футів під кілем" побажали вчора моряки Латвії своїм колегам річникам". "Новий теплохід "Борис Пускаускас" відкрив трасу Рига-Таллінн-Рига" (3 газети).

Два речення повідомляють про суміжні події в одній сфері: перше речення про факт побажання успішного плавання, а друге про те, що новий теплохід відкрив нову трасу. З цього випливає, що речення пов'язані між собою тематично: у першому йдеться про побажання, а в другому про те, чим воно викликане.

А. Мамалиґа1 виділяє в межах тотожного повтору так званий корелятивний, під яким розуміє наявність у поєднаних реченнях співвідносних форм елементів. Корелятивний зв'язок спостерігається у тих випадках, коли друге речення під впливом дії компресії (стискання) неповне (його кваліфікують як відокремлений зворот, відокремлене речення, парцельована частина), наприклад:

"Цей випадок свідчить про те, яке рідкісне обдарування має цей актор — обдарування доторкатися до душі кожного глядача зокрема".

Такий вид повтору притаманний здебільшого публіцистичному мовленню.

Для позначення тих чи інших типів і засобів зв'язаності використовують ще термін когезія (англ. соhеsіоn — зчеплення). Це особливі види зв'язку, що забезпечують континуум, тобто логічну послідовність (темпоральну або просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій і под.

Засоби когезії у тексті можна класифікувати за різними ознаками:

— логічними;

— асоціативними;

— образними;

— композиційно-структурними;

— стилістичними;

— ритмоутворювальними тощо.

До логічних засобів зчеплення відносяться:

— причино-наслідкові зв'язки;

— специфікація (від загального до часткового);

— перехід від простого до складного.

Асоціативне зчеплення здійснюється за допомогою:

— ключових слів;

— близьких за значенням слів;

— синтаксичного паралелізму.

Прикладом образної когезії є система образів і символів твору. Зокрема, у романі П. Загребельного "Диво" образом-символом, що пронизує увесь твір, виступає Софійський собор. Він уособлює незнищенність зв'язку різних поколінь і високість людського духу.

Структурно-композиційну когезію спостерігаємо в тих чи інших особливостях побудови твору, у розташуванні його композиційних елементів. Суто структурна когезія визначається сполучними засобами та дейктичними (вказівними) компонентами.

Стилістична зв'язність пов'язана з приналежністю тексту до того чи іншого функціонального стилю, а також з індивідуальним стилем автора.

Ритмічна зв'язність характерна здебільшого для поетичних творів, хоча у сучасній літературі йдеться і про ритми прози.

Професор В. Мельничайко розглядає зв'язність всередині складного синтаксичного цілого (ССЦ), чи надфразної єдності (НЄ), і виділяє послідовну (ланцюгову) і паралельну. Послідовний зв'язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом у наступному. Паралельний зв'язок полягає в цілковитій рівнозначності певних елементів у контексті мовної одиниці. Ця рівнозначність знаходить формальний вияв у структурній подібності1.

До основних граматичних засобів зв'язності належить

видо-часова співвіднесеність речень.

1 Див.: Мельничайко В. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови. — С. 36—37.

О. Леонтьєв виділяє такі граматичні ознаки зв'язності:

— синтаксичний паралелізм;

— синтаксичне згортання вихідного речення при повному чи частковому відтворенні змісту;

— синтаксичне усічення (скорочення) речення за певними правилами стосовно вихідного речення.

До засобів лексичної зв'язності належать: повтори, займенникові та перифразні (синонімічні) заміни, сполучники, співвідносні слова тощо. На основі цих засобів зв'язності в тексті утворюються різні види зв'язку. Г. Солганик виділяє два основні види зв'язку: паралельний зв'язок і ланцюжковий. Ланцюжковий зв'язок ґрунтується на русі думки. Формальним, структурним вираженням цього зв'язку є повтор — перехід предиката попереднього судження в суб'єкт наступного. Якщо ж при одному суб'єкті є різні предикати, то можна говорити про паралельний зв'язок, при якому один і той самий суб'єкт характеризується з різних боків.

Повтори — це також багаторазове відтворення різних лінгвістичних одиниць: фонем, морфем, лексем, слів, словосполучень, речень. Причому повтори — не лише засіб, а й необхідна умова (хоч і недостатня) зв'язності тексту. Вони беруть участь у горизонтальній і вертикальній зв'язності, сприяючи внутрішній цілісності. Повтор, на думку дослідників1, виконує дві основні функції: структурно-організуючу (функцію зв'язку) і стилістичну (емоційно-експресивну функцію). Залежно від реалізації засобів виділяють різні види повторів:

— звукові; |— морфемні; — лексичні;

— синтаксичні.

.

Деякі вчені (С. Гіндін) вводять поняття семантичного повтору, тобто повтору деякого значення, деякої сукупності семантичних ознак, що дає змогу аналізувати семантичний зв'язок у тексті незалежно від способу лінгвістичного вираження повтору. Виділяють такі види семантичного повтору:

— тотожний (те саме повторюється);

— синонімічний;

— антонімічний;

— лексико-семантичні лінії;

— номінаційні ланцюжки.

їх розглянемо пізніше, під час аналізу рівневих зрізів.

В) ЧЛЕНУВАННЯ, ДИСКРЕТНІСТЬ

Розбиття тексту на його можливі частини, чи скажімо, теми на субтеми і под., називається членуванням тексту на текстеми, межі яких визначаються субтематичним змістом, інформаційними характеристиками і відповідним мовним оформленням. Звичайно, у чистому вигляді таке структурування тексту, його делімітація виступають як ідеальний випадок.

Членування тексту здійснюється за багатьма ознаками:

— глибинними та поверхневими;

— концептуальними і методичними;

— змістовими і технічними;

— об'єктивними і суб'єктивними.

Глибинне членування тексту пов'язане з його темами, поверхневе — з паузами. Концептуальне — це логічне обґрунтування поділу тексту на частини, підпорядковане методичній меті — оформленню твору, реферату, формули тощо. Змістове і технічне членування тексту вимагає відповідного поліграфічного оформлення — від заголовка до розподілу на розділи та параграфи. Об'єктивне та суб'єктивне членування застосовується лише у художніх текстах і випливає з авторського задуму.

Основні одиниці тексту

Для створення тексту необхідно визначити його основні одиниці. Якщо для речення основними одиницями є слова у їх формально-структурному та семантичному відношенні, а для надфразних єдностей (складних синтаксичних цілих) чи абзаців такими одиницями є речення, то для тексту структурні одиниці — надфразні єдності й абзаци 1. Основною структурною одиницею тексту лінгвістика тексту вважає надфразну єдність (або ССЦ), утворену із сукупності речень, поєднаних між собою тим чи іншим типом зв'язку (здебільшого логічним і синтаксичним). Певний час НЄ (ССЦ) термінологічно ототожнювалася з абзацом. Проте, на відміну від абзацу, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле, — це відносно закінчений відтинок літературного тексту.

Існують два протилежні погляди. Одні дослідники ототожнюють надфразну єдність (складне синтаксичне ціле) й абзац або, відмовившись від поняття надфразної єдності, оголошують абзац складним синтаксичним цілим, тобто синтаксичною одиницею найвищого рівня. (Але ж абзац — прерогатива лише писаного чи друкованого тексту. А є ще й усні тексти!)

Інші дослідники, навпаки, чітко розмежовують абзац і складне синтаксичне ціле (чи надфразну єдність), відносячи перше поняття до сфери композиції писемного тексту, а друге — до сфери синтаксису. Зокрема, Л. Лосєва пише: "Абзац не можна ототожнювати з синтаксичними категоріями. У синтаксичній структурі тексту жодних інших одиниць, крім словосполучень, сполучень слів, речень, складних синтаксичних цілих, немає"2.

Один абзац може містити кілька складних синтаксичних цілих (ССЦ, чи НЄ) і навпаки, одне ССЦ (НЄ) може збігатися з абзацом або містити у своєму складі кілька абзаців. Ці поняття не протиставляються. Вони взаємодіють між собою. Однак небезпечніше їх не розрізняти, хоча варто ще раз застерегти, що абзац властивий лише писемному тексту. В усному викладі він залишається поза зоровим сприйняттям.

..

Можливий збіг меж надфразної єдності (ССЦ) й усього мовленнєвого витвору. Цілісний мовленнєвий витвір невеликого обсягу {газетна замітка, коротке оповідання, повідомлення про погоду, оголошення тощо) може складатися з однієї надфразної єдності (чи ССЦ).

Термін надфразна єдність запропонував Л. Булаховський. Цей термін має у мовознавчій літературі синоніми: прозаїчна строфа (Г. Солганик), складна синтаксична єдність (М. Жовтобрюх) тощо.

Визначення меж складного синтаксичного цілого (НЄ) — проблема складна, але можлива. У смисловому сенсі ССЦ — відносно закінчений мікротекст, що містить повідомлення, опис певної події, явища. Отже, ССЦ (НЄ) — це група речень, об'єднаних граматично, логічно, тематично і ритмомелодично. *

ССЦ (НЄ) не існують у мовленні ізольовано, а розташовуються у тексті одне за одним, продовжують розповідь, зіставляються чи протиставляються за змістом чи вступають у якісь інші смислові відношення, іноді надзвичайно складні, виражаючи рух, розвиток думки-теми. Об’єднані семантично і синтаксично ССЦ у великому за обсягом тексті становлять фрагмент тексту. У фрагменті, як правило, основне смислове, інформаційне та композиційне навантаження несе ССЦ, яке починає тему (підтему), виражає вузловий момент її розвитку, їх називають ключовими, це своєрідні зачини фрагментів. ССЦ, розміщені за ними, усередині фрагменту, називаються внутрішніми. Вони відіграють іншу роль у композиції цілого. Вони розвивають, пояснюють, ілюструють тему, намічену в ключовому ССЦ. Вони менш самостійні, тісніше пов’язані між собою і не чинять суттєвого впливу на розвиток головної, наскрізної думки – теми. Зв’язок між внутрішніми НЄ частіше передаються за допомогою зачинів суміжних ССЦ чи кінцівки попереднього та зачину наступного ССЦ, поєднаних ланцюжковим, паралельним чи приєднувальним зв’язком.

Фрагменти як великі семантико-синтаксичні мовленнєві одиниці об’єднуються в розділи, розділи – в частини, частини – у завершений твір.

Схема зв’язного мовлення

Речення – ССЦ (НЄ) – фрагмент – розділ – частина – завершений твір.

Нижня межа тексту – одне речення, верхня – невизначена множина речень. Специфіка всіх цих одиниць мовлення в їх структурній у відносній смисловій завершеності, через що кожна з них за певних обставин може вважатися самостійним мовленнєвим твором. Так, з одного (рідше – двох) речення складаються анекдоти, загадки, прислів’я, сентенції, хронікальні замітки в газеті. Є тексти, що відповідають ССЦ чи фрагменту: замітка в газеті, вірш чи прозова байка. Відомі нам тексти значної протяжності: повісті, романи, епопеї.

При аналізі потрібно визначати, із кількох ССЦ складається фрагмент, яким видом зв’язку пов’язані між собою ССЦ, яке ССЦ починає наступний фрагмент.

3 огляду на структуру абзац є ядром писемного тексту.

Виділення абзаців — це спосіб семантико-стилістичного виділення речень, щоб привернути до них особливу увагу. У ритмомелодійному — знак розділення, знак попередження про те, що необхідно приготуватися до сприйняття нової і важливої інформації. У стилістичному — абзац дає змогу висловити: специфіку функціонального стилю і жанр мовлення; специфіку індивідуального стилю.

Абзаци виділяють з уваги на три основні причини:

— новизна інформації;

— важливість її в межах тексту;

— неможливість подання інформації через логічну несумісність.

Членування може бути також формальним (архітектонічним) і смисловим (композиційним).

А. Критенко, дослідник творчості Т. Шевченка, розглянув архітектонічну симетрію поезії "Ой три шляхи широкії", яка полягає в тому, що твір чітко ділиться на дві частини. Перша частина життєстверджувальна (три шляхи зійшлися докупи;

три брати розійшлися на чужину; мати посадила три ясени; сестра — три явори, невістка — тополю, а дівчина — червону калину).

Друга частина — повне заперечення першої, що виявляється у формальному (речення із заперечною часткою не) та семантичному плані — повна протилежність ідеям першої частини: крах надій, руїна, горе, страждання (не прийнялися три ясени; тополя всихала; повсихали три явори; калина зов'яла; не вертаються три брати).

Смислове членування — це виділення основних частин композиції: експозиції, зав'язки, кульмінації тощо у художньому тексті, де форма і зміст тісно між собою пов'язані.

Членування у наукових, ділових, газетних текстах ґрунтується на зовсім інших принципах. У тексті, який не виконує естетико-пізнавальної функції, головним принципом членування виступає логічна організація повідомлення.

Найчіткіше витримане воно у науковій літературі. Чіткість зумовлюється цифровими, буквеними чи умовними позначеннями, що виділяють частини тексту.

Дата добавления: 2014-01-07